Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке зобов'язання? Види зобов'язань?

2. Роль зобов 'язань у цивільному обороті?

3. У чому полягає зміст зобов'язання?

4. Що таке юридичні факти?

5. Які бувають підстави виникнення зобов'язань?

Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори

Мета заняття: засвоєння студентами систем договірних зобов`язань, які

існували в Стародавньому Римі

Форми навчання: лекція – розповідь

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

План

1. Поняття договору, умови дійсності договору.

2. Контракти і пакти.

3. Вербальні контракти. Літеральні договори.

4. Реальні контракти.

5. Консенсуальні контракти.

6. Безіменні контракти.

Література: Л1, Л2, Л7, Л8, Л9.

1. Поняття договору, умови дійсності договору

Договір — contractus — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди.

Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.

Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовилися між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів.

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови дотримання встановлених обов'яз­кових вимог: законності договору, свободне волевиявлення сторін, право- і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмета договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору. При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відповідати вимогам чинного законодавства, не суперечити його приписам. Вимога законності договору тлумачилась досить широко: він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Важливу увагу приділяли змісту, проте законність повинна була дотриму­ватися і для всіх інших елементів договору. Дія, що є пред­метом договору, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-продажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обігу речей визнавався незаконним. Незакон­ним був також договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такій, що протирічить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо в договір доручення вклю­чалась умова про оплату за послуги, тo це протирічило доб­рим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг було не заведено. Незаконними визнавалися й договори, які об­межували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не вступати до шлюбу).

Свободне волевиявлення сторін. Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зу­стрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає про­дати будь-яку річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була правильно сприйнята іншими особа­ми. Отже, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Воля може виявля­тися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір. Спосіб виявлення волі має досить важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок в договорі та інших негативних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про ви­явлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Пи­тання про юридичні наслідки помилки вирішуються залеж­но від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобо­в'язанням, а при відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) в характері правочину (error in ne-gotio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а друга — вважає, що річ передана їй в тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента в самому предметі дого­вору (наприклад, продається один земельний наділ, а поку­пець думає про інший); якщо помилка сталася в питанні властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на істотність пред­мета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) особистості контрагента (error in persona) — помилка визнавалася істотною і договір визнавався не­дійсним, якщо особистість контрагента мала істотне зна­чення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістот­ною і оспорювання договору в таких випадках не допускало­ся. Волевиявлення сторін повинно бути абсолютно усвідомленим. Вираження волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося ушкодженим.

Обман — dolus — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майно­вим інтересам. У республіканський період оманою визнава­лися будь-які хитрощі, а в більш розвинутому праві — пове­дінка особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викли­кане неправильною уявою про її наміри. Цицерон дав таке ви­значення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum.

Юрист Лабеон, який жив значно пізніше Цицерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лу­кавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д.4.3.1.2).

Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавав­ся позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стяг­нення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману. Позов мав становий характер, оскільки присудження за да­ним позовом було безчестям (infamia) для відповідача. Тому він на практиці майже не застосовувався проти вельможних осіб, батьків, патронів; його замінювали іншим позовом.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під при­мусом іншої. Примус може виражатися у фізичному насильстві або в психологічному впливі — погрозі (metus). Воля вважа­лася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реаль­ною і «викликала страх перед великим злом» (Д.4.2.5), тому не мала значення, наприклад погроза застосувати санкції до несправного боржника.

Римське право визнавало правочин, здійснений під впли­вом погрози, дійсним. Римські юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тиском, під примусом, але ж волю я виразив» Coactus tamen volui (Д.4.2.21.5). Пізніше вони дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справж­ньою. Особі, що виявила волю під впливом погрози, нада­вався позов для оспорювання правочину: позов з договору або спеціальний позов — actio quod metus causa. Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкоду­вання завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Право і дієздатність сторін. Само по собі волевиявлення (вільне, усвідомлене, не стиснене) договору ще не породжу­вало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, право­здатності були позбавлені підвладні як нездатні укладати поговори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здат­ності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для свободного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душев­нохворі та інші категорії вільного населення. Свободне во­левиявлення можливе тільки при наявності право- і дієздат­ності як фізичних, так і юридичних осіб. Форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недотримання її призводило до недійсності договору. Це манципація, стипуляція, деякі пись­мові договори.

Визначення предмета договору. Договір має мати чітку ви­значеність. І все римське право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет визнавався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продають­ся речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тоб­то предметом договору була родова річ, — це родове зобов'я­зання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'я­зання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Цей принцип виражався афоризмом: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non periu Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припи­няла зобов'язання.

Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов'язання, якщо його предмет неможли­вий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Старо­давнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість виконання договору. Договір вважався неможливим мораль- но, якщо він протирічив загальноприйнятим звичаям (на- приклад, зобов'язання виконати роль зводні).

Зміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою юриста Павла: dare, facere, pra-estare (dare — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; facere — «зробити», тобто -виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; praestare — «надати» річ в тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визна­чає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони до­мовилися про здійснення будь-якого діяння, то у другої сто­рони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.

При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовлас­ницькому суспільстві договорів щодо виконання якої-небудь фізичної праці було порівняно мало. Фізичну працю вико­нували раби, а з рабами договорів не укладали. І все ж рим­ське право знало договори найму, виконання послуг та інші, предметом яких була саме праця.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші, їх поділяли на три види: істотні (необхідні), зви­чайні та випадкові. Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-про-дажу — товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися однією властивістю. Разом з тим у договір могли включатися і елементи, без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встанов- лював обов'язок продавця доставити товар у домівку покуй-ця. Це не було безумовно обов'язковим. Такі елементи змісту договору називалися звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не були для нього необхідними і звичайними. їх називали випадковими (умови, строки).

Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умо­ви як випадкового елемента в договорі. В цьому випадку умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням в договорі, що ставить його чинність в залежність від настання певної зумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно невідомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або при­пиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено на­станням цієї події, то така умова називається відкладальною, або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку залежить від переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не пере­їде — договору немає. Прикладом відкладальної умови може бути здача в найм будинку до одруження сина.

Якщо ж чинність договору продовжується до настання зу­мовленої події, то така умова називається відміняльною, або резолютивною. При відміняльній умові договір набуває чин­ності відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні цієї умови.

Строки. Чинність договору може залежати від настання певного строку. В ньому і умови, і строки подібні між со­бою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може на­ступити або не наступити, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні — невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності зі смертю спадкодавця). Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та відміняльні. Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими. Умова не повинна протирічити закону, добрим звичаям і бути можливою до виконання.

Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'я­зується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну Річ. Набуття речі і є найближча мета, заради якої укладався договір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладен-, ня договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко ви­значити, називаються каузальними.

Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сто­рони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстра­говані від своєї мети і називаються абстрактними. Договір — contractus — походить від лат. contrahere, бук­вально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це суміщення волі сторін і призводить до укладення договору. Процес такого суміщення волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягненя відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офер­тою — propositio.

Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і в будь-який спосіб, проте так, щоб вона була доведена до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнята. Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступи­ти в договірні відносини, або оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою, виставкою товарів на базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свою оферту. Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму поста­новки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір співпадаючою або неспівпа-даючою відповіддю. Сама по собі оферта договору не по­роджувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийнята заінтересованою особою (акцептована). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консен-суальних договорах акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення дого­вору вимагалось виконання певних формальностей (дотри­мання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчу-жувача до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо осо­бисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не до­пускалося встановлення зобов'язання через представника.