4. Виникнення та припинення володіння

Володіння набувалося поєднанням двох елементів — co­rpus і animus. Проте, як вже відзначалося, одного фактично­го володіння або наміру вважати певну річ своєю для ви­никнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридич­но значимого володіння завжди передувало фактичне заво-лодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен був вести себе стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір во­лодіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було: nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д.41.2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що на підставі договору найму особа не може ста­ти володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він об­падав на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу обладания, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру во­лодіння — добросовісне володіння набувалось одним спосо­бом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законно­го і незаконного володіння).

Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основа­не на праві власності, може набуватися тими самими спо­собами, що й право власності: а) первісним (захват нічий­них речей, переробка речей, набуття за давністю, змішу­вання і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо) У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника; в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодерж-ця засобом договору застави, прекаріста — засобом пере­дачі власником свого майна в його тимчасове і безоплат­не користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на збері­гання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способа­ми, що і право власності, проте з одним істотним відхилен­ням: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилася мета придбати право власності, яке з огляду на певні фактори до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міг не знати — тоді його володіння було незаконним, од­нак добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприк­лад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без до­тримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним обладателем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не ви­никало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілець.

Подібні наслідки були і у випадку продажу речі не власни­ком. Внаслідок правила nemo ad alteram plus juris transferre potest quam ipse habet-( ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг перенести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку волю, проте власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обладания річчю, є володільницька воля на неї, але немає права власності, бо його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний наслідок буде мати місце в усіх ви­падках уявного переходу права власності на річ, якщо відчу-жувач не є власником речі, звичайно, крім тих випадків про­дажу, коли річ продавалася за дорученням чи з публічних торгів. Наприклад, за договором дарування особа, якій по­дарували майно, не стане його власником, якщо даруваль-ник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набут­тя власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, ос­кільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володін­ня річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася з цивільного обороту — не була об'єктом права приватної влас­ності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тоб­то фактичне обладания річчю, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покуп­цеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому поз­бавленні фактичного обладания річчю, наприклад при її загубленні, крадіжці. Крім того, володіння припинялося зі смертю обладателя речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.