5. Правове становище перегрінів. Публічні та приватні перегріни

Перегріни — сусідні з Італією, підкорені Римом народи. Вони не були рабами, проте й не отримували правового ста­тусу римського громадянина. В давнину це були вороги (hostes), які не користувалися правовим захистом з боку Римської держави. Однак із спливом часу, змінами в соці­ально-економічному житті римського суспільства гостес по­ступово утворюють самостійну групу вільного населення і одержують правовий статус перегріна.

Статус перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї пе-регрінів чи перегрінкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегрінів, де й одер­жував їхній статус.

Перегріни не користувалися політичними правами рим­ських громадян, хоча й були підданими Риму. В сфері при­ватно-правових відносин вони керувалися власним націо­нальним правом згідно з законом про провінції, який вста­новлював для неї особливий правовий статус. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання май­нових відносин у різних провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом в цій сфері. Зазначені фактори перешкоджали нормальному розвиткові цивільного обороту між перегрінами та римськими грома­дянами. В усуненні їх основну роль зіграв перегрінський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його й впроваджував в практичну діяльність. Це одне з наймудріших джерел правової культу­ри, відображене в правотворчій діяльності преторів.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське гро­мадянство. Так, за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава надавала його групам перегрінів спеціаль­ним актом державної влади, керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право нести службу тільки римські громадяни. На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значен­ня. У 212 р. імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояс­нювалося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж політич­ними. Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало її громадянами. Існували тільки деякі обмеження — іноземці, що прибували на територію Римської держави й не були її підданими, залишалися на становищі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

6. Правове становище рабів, вільновідпущенників

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повиннос­тей, оскільки не були власниками майна, носіями яких-не-будь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, між іншим, з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені ра­бинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права за­стави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, май­нового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно ка­ліцтво чи інше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну госпо­даря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

У період принципату робилися спроби, спрямовані на об­меження свавілля рабовласників, які не полегшили стано­вища рабів, а тільки сприяли забезпеченню непохитності рабства.

Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав ро­зум, сильну волю, спритність, здатність до творчості тощо. Використовувати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості, було просто не­розумно. Тому рабовласники згодом все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо­власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність давали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко по­ширюватись. Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія.

Експлуатація розумових здібностей раба — більш витон­чена, рафінована, ефективна і прибуткова форма експлуа­тації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативні­шого та ефективнішого управління наданим рабу майном треба було дати йому певні правові властивості. Римське право здійснило це. Раб, наділений пекулієм, отримав мож­ливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права та обов'язки — він не міг вести госпо­дарство, не маючи можливості здійснювати необхідні для цього юридичні дії. Наприклад, вирощений врожай треба було своєчасно і вигідно продати, потім купити для госпо­дарства матеріали, інвентар тощо.

Спочатку раб міг укладати лише правочини, спрямовані на придбання, які його володаря ні до чого не зобов'язува­ли. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обо­роту. Ніхто не міг відважитися укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне виконання. Тому Римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія, що означає тепер згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що випливають з договору, укладеного рабом. Отже, раб, наділений пекулієм, отримує можливість здійснювати юридичні дії, зумовлені його змістом, тобто укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонально вести довірене йому господар­ство зі всіма наслідками, що з цього випливають.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично було власністю його володаря. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Володар був відповідальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тих, що визначалися змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідальності не ніс.

Надання рабу у зв'язку з пекулієм можливості здійснюва­ти певні юридичні дії деякі романісти розглядають як на­ділення їх право- і дієздатністю, що зовсім не відповідає дійсності. Раби не одержували ніякої, навіть незначної пра-восуб'єктності. Вони діяли від імені і на користь свого воло­даря, не несучи ніякої правової відповідальності перед контр­агентами за укладені договори, виконуючи лише технічні функції. Не визнаємо ж ми правосуб'єктності, юридичної особистості за торговельними автоматами, такими пошире­ними в наш час. Тому і раби були тільки технічними вико­навцями.

Раби могли одержати свободу від свого володаря, що зу­мовлювалося рядом обмежень. 20-річний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на свободу раба, молодшого ЗО років чи таврованого. Визнава­лося недійсним звільнення раба на шкоду кредитору у ви­падку, коли володарю загрожувало стягнення на рабів, при цьому він їх відпускав на свободу. В період принципату були встановлені й кількісні обмеження відпуску рабів на свобо­ду: володар, що мав 3 рабів, міг відпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, — не більше половини; з 30 допуска­лося звільнення не більше третини; з 100 — не більше чверті; з 500 — однієї п'ятої і взагалі не більше 100 рабів. За Юстініана ці обмеження були пом'якшені, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів грун­товно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником. Він набував правового статусу свого володаря, що видпус-тив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально набував статусу римського гро­мадянина, який однак не співпадав із статусом вільнонарод-женого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб одержував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник, що одержав статус римського грома­дянина (лібертін), не міг взяти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а забо­рона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігала­ся до Юстініана.

Вільновідпущеник залежав від свого володаря: був зобо­в'язаний надавати йому всілякі послуги, а у випадку потре­би — аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вшьновідпущеника-перегріна його майно переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обме­жувався в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.