
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 3.
Т Е М А : робоче самопочуття вчителя. основи техніки саморегуляції.
М Е Т А : формування уявлень про можливості керування своїм робочим самопочуттям. Оволодіння засобами створення творчого робочого самопочуття; знайомство з елементами техніки психофізичної саморегуляції. Виховання потреби постійно займатись психотренінгом. Опанування технікою на лаштування вчителя на наступну діяльність.
Обладнання: таблиці “Етапи психологічного настроювання вчителя на урок”, “Фактори творчого самопочуття педагога”, записи сеансу музико терапії.
Опорні поняття : робоче самопочуття, творче робоче самопочуття вчителя, саморегуляція, релаксація, медитація, м’язовий затискач, аутогенне тренування, музикотерапія, кольоротерапія, бібліотерапія, імаготренінг, імітаційна гра, психологічне настроювання на попередню діяльність, мажор.
П Л А Н .
Теоретична частина.
Робоче самопочуття як умова професійної діяльності вчителя.
Саморегуляція робочого самопочуття вчителя.
Аутогенне тренування.
Практична частина.
Діагностика рівня емоційної стабільності і здатності до керування психологічним самопочуттям (Педагогічна майстерність: Підручник. За ред. І.А. Зязюна. –К.: Вища школа, 1997. –С. 169-170; Семиченко В.А. Психічні стани. –К.: Магістр-С, 1998; Семиченко В.А. Психология эмоций. –Луганск, 1996 ) .
Практикум аутогенного тренування.
Основна література :
С.В.Елканов. Основы профессионального самовоспитания будущего учителя. – М.: Просвещение, 1989. –С. 50-54.
Кан-Калик В. Учителю о педагогическом общении. – М.: Просвещение, 1987. –С. 75-85; 140-141.
Леви В. Искусство быть собой. – М.: Знание, 1977, 1990.
Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1992. –С. 94-154.
Лобзин Б.С., Решетников Л.М. Аутогенная тренировка: Справочное пособие для врача. – М.: Медицина, 1986.
Макаренко А.С. Проблемы школьного советского воспитания. Лекция 4. Трудовое воспитание, отношение, стиль, тон в коллективе / Полн. собр. соч.: В 8 т. – М., 1984. –Т.4. –С. 196-201.
Сухомлинський В.А. Сто советов учителю. – Советы 2, 3 / Избр. произв.: В 5т. –К., 1979. –Т. 2. –С. 454-462.
Станиславский К.С. Моя жизнь в искусстве /Собр. соч.: В 9т. – М.: Искусство, 1988. –Т.1.
Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.А.Зязюна. –К. : Вища школа, 1997. –С. 168-176.
Додаткова література :
Абрамян В.Ц. Театральна педагогіка. –К. : Лібра, 1996.
Гримак Л.П. Резервы человеческой психики: Введение в психологию активности. – М.: Политиздат, 1987.
Гримак Л.П. Общение с собой: начало психологической активности. – М.: Политиздат, 1991. –С. 280-298.
Динейка К.В. 10 уроков психофизической тренировки. –М.: Физкультура и спорт, 1987.
Кандыба Д.В. Закон внушения и саморегуляция. –К., 1990.
Левитов Н.Д. Вопросы психологии характера. – М.: Изд. МП РСФСР, 1956. –С. 78-81, 253-265.
Мороз О.Г., Омеляненко В.Л. Перші кроки до майстерності. –К.: Знання України, 1992. –С. 16-30.
Семиченко В.А. Психічні стани. –К.: Магістр-С, 1998.
Семиченко В.А. Психология эмоций. – Луганск: Осирис, 1996.
Напреенко А.К., Петров К.В. Психическая саморегуляция. - К.: Здоровье, 1995.
Цзен Н.В., Пахомова Ю.В. Психотренинг: игры и упражнения. – М.: Физкультура и спорт, 1988.
Завдання для студентів :
1.Вивчити рекомендовану літературу і підготуватися до співбесіди.
2.Підібрати уривки з художньої літератури, які б викликали стан радості, спокою, піднесеності і т.п.
Методичні рекомендації.
Дослідники художньої, наукової, педагогічної творчості помітили , що для реалізації своїх творчих планів особистість повинна мати не тільки розвинутий ансамбль здібностей, умінь, мотивів для такої роботи, а й особливий психологічний стан, душевний настрій, емоційне піднесення, які врешті-решт забезпечують успіх професійних дій. І спілкування з учнями, і публічний виступ, і розмова з батьками, і участь у дискусії неможливі доти, доки вчитель не вийде, не підніметься на досить високу орбіту такого стану.
У різних авторів ми знаходимо різні назви і неоднакові визначення такого стану, але всі вони віддають пріоритет у розробці цієї важливої для творчості проблеми знову ж таки К. С. Станіславського. Він називав стан актора ключем для вирішення надзадачі та розумів під цим такий стан людини на сцені, “при якому на нього легше сходить натхнення”, а викликати такий стан означає “не створювати саме натхнення..., а лише благополучний для нього грунт..., ту атмосферу, при якій натхнення частіше всього і охочіше спадає нам в душу”.
В. О. Сухомлинський писав про складні умови педагогічної праці так: “Наша праця – це постійна зміна ситуацій, які викликають то посилення збудження, то гальмування... Наша праця – це робота серця та нервів”. Учитель повинен уміло зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереженні свого здоров’я.
Робота А. С. Макаренка “Проблеми шкільного радянського виховання” розкриває сутність вимог педагога стосовно стилю життя колективу і позиції вчителя. Особливості цього стилю А. С. Макаренко вважав мажор і вимагав від вихованців, щоб була “постійна бадьорість, ніяких пригнічених облич, ніяких кислих виразів, постійна готовність до дії, радісний настрій: саме мажорний, веселий настрій”. Такий загальний настрій колективу сприяє успішному просуванню до мети, переборюванню труднощів, відчуттю колективних задач і своєї позиції. Джерелом такої атмосфери зацікавленого руху колективу є педагог, який, за словами А. С. Макаренка, повинен бути “таким же радісним, як колектив”. Він створює атмосферу товариськості, доброзичливості. Для цього потрібне вміння “гальмувати свої неприємності”, вміння грати. Про вміння грати А. С. Макаренко говорив і в статті “Про мій досвід”, розуміючи гру не як чисто зовнішні прийоми поведінки, а як вміння раціонально, “не перегоряючи” переносити великі навантаження. Тут видно велику турботу про здоров’я педагога, який повинен вчитися виражати свої наміри, не допускаючи, щоб нерви ставали педагогічним інструментом.
Вміння керувати власною поведінкою, своїм робочим самопочуттям необхідно кожному педагогу. Від того, наскільки він володіє собою, своїм внутрішнім станом, суттєво залежить, по-перше, настрій учнів, по-друге, успішність навчально-виховної роботи з школярами, по-третє, тривале збереження педагогом непрацездатності, здоров’я.
Перш за все, розкриваємо самопочуття вчителя. Ю. В. Львова визначає його як “внутрішній стан, необхідний для природного і органічного виховання задуманого і розробленого уроку, що стає передумовою творчого характеру діяльності вчителя на уроці”. Це природний бадьорий стан рівноваги між роздратуванням і гальмівними процесами, коли вчитель “у формі”, в творчому пориві. Врівноваженість у процесі роздратування і гальмування знімає зайву збудженість учителя на уроці, виключає його необдумані реакції, неорганізованість і в той же час не дає господарювати гальмуванню (виключає повільність, нерішучість, байдужість вчителя, збільшує його саморегуляцію).
Робоче самопочуття педагога складається з низки взаємопов’язаних елементів системи. Такими елементами є активна зосередженість; вільне від надмірного напруження тіло; правильна оцінка ситуації, а також готовність і бажання діяти, які виникають на цьому ґрунті.
Бажаючи створити сприятливі умови для продуктивної навчально-виховної діяльності, ми, передусім, повинні привести в належний стан “інструмент” дії педагога – його власний організм. Треба зробити цей “інструмент” піддатливим щодо творчого імпульсу, тобто готовим будь-якої миті здійснити потрібну дію.
Технічною основою створення робочого самопочуття (творчого робочого самопочуття), є саморегуляція. Саморегуляція – це самостійне, свідоме створення бажаних або необхідних психофізичних станів. Механізми саморегуляції в їх конкретних проявах стосуються структурних одиниць відображення, відношень і діяльності. Структурування і консолідація структурних одиниць ведуть до формування станів психічних явищ, для яких характерна відносна тривалість при збереженні однорідності. Іншими словами, саморегуляція – це самостійна, цілеспрямована і організована зміна регуляторних механізмів свідомості на рівні психічних процесів, психофізичних станів та дій.
Якщо процес створення і збереження певних станів характеризується систематичністю і великою тривалістю, то стабільні домінуючі стани поступово стають властивостями особистості... Це вже самовиховання – процес, в якому досягнуті позитивні відношення (зміни) зберігаються надовго , інколи назавжди. Отже, самовиховання – це самостійний і організований розвиток регуляторних механізмів психіки на рівні властивостей особистості і діяльності. Найвищою організацією свідомої саморегуляції психіки і діяльності є характер. Шлях до розвитку особистості лежить через створення і підтримку певних станів.
Існують багато підходів щодо класифікації способів саморегуляції. Ми зупинимось на запропонованих А. М. Кашпіровським і Г. Д. Горбуновим, як найбільш характерних.
А. М. Кашпіровський поділяє умовно саморегуляцію на біологічну, рефлекторну, як вищу форму біологічної, і свідомо керовану (класичний аутотренінг або психічна саморегуляція). Г. Д. Горбунов виділив чотири групи способів саморегуляції психофізіологічних станів:
1/ контроль, регуляція і зміна всього того, що людина здатна сприйняти із зовнішнього середовища (того, що визначає почуття і переживання в процесі сприйняття оточуючого світу);
2/ контроль, регуляція і зміна всього того, що людина здатна сприйняти із внутрішнього середовища, тобто свого тіла (зміна соматичних і вегетативних проявів емоцій);
3/ контроль, регуляція і зміна всього того, що складає зміст духовного “я” людини ( уява, уявлення, самонавіювання, самопереконання, внутрішні установки, моральні норми, потяги до самовдосконалення, самопізнання, до пізнання і осмислення реальності, пошук цілей і смислу людського існування, інстинкти, рефлекси);
4/ контроль, регуляція і зміна всього того, що складає зміст соціального або інтелектуального “я” ( регулює відношення між “я” та природою, суспільством, суспільною свідомістю, ноосферою).
Будь-який психічний стан реалізується як складний комплекс відносно однорідних або якісно відмінних переживань, розгорнутих в часі. Не кожний психічний стан вчителя в ході діяльності сприяє її продуктивності, а частина з них призводить до деструктивних наслідків. До таких належать стрес, фрустрація, тривога, монотонія, афект, страх, психогенії, патологічні стани свідомості.
В дослідженнях, проведених І.В.Страховим були виявлені шість основних стійких психічних станів вчителя на уроці:
Педагогічно невиправдана емоційна збуджуваність при недостатній вольовій регуляції.
Чергування протилежних по якості психічних станів з різною динамікою (емоційна збудливість та спокійна форма реагування).
Емоційна природність поведінки. Цей стан проявляється в доброзичливості і виразності форми звертання вчителя до учнів.
Рівний, спокійний психічний стан, при цьому помірна або слабо виражена форма звертання.
Ділова зосередженість з підкресленою вимогливістю до учнів. Розсудливість у формі звертання до них.
Яскраво виражена зацікавленість змістом роботи з учнями і самим педагогічним процесом гнучка, педагогічно доцільна динаміка психічних станів; їх зміна в залежності від конкретних задач і ситуацій; сполучення природної емоційності та вольової витримки; педагогічно доцільні зміни виразності у формі звертання вчителя до дітей. Саме такий стан якнайповніше відображає творче робоче самопочуття педагога в ході професійної діяльності. Закріплення цього стану сприяє становленню толерантності як риси характеру, формування педагогічного такту.
Людина являє собою відкриту саморегулюючу систему з підсистемами від молекулярно-генетичного до соціально-психічного (особистісного) рівня і в той же час підсистему більш складних систем – природи і суспільства. Для кожного структурного рівня людини і суспільства. Для кожного структурного рівня людини і суспільства характерний свій механізм саморегуляції.
Психічна саморегуляція, яку ми будемо розглядати, реалізується на особистісному рівні. Науково-практичні основи психічної саморегуляції закладені російським психіатром В.М.Бехтеревим, німецьким психотерапевтом Г.Й.Шильцем і англійським невропатологом Є.Джекобсоном. Здійснивши аналіз досягнень народної медицини, езотеричних вчень, індійської йоги, вони обґрунтували і розробили напрям, який був заснований на саморегуляції функцій організму, емоційно-вольовій і соматичній сферах особистості.
В наш час психічна саморегуляція представлена через три наукові методи: аутогенне тренування та його модифікації, медитацію і аутогіпноз.
Дамо характеристику аутогенному тренуванню / АТ / як найбільше вживаному методу. Для практичного оволодіння АТ необхідно не так вже й багато інформації. Значно більшу роль відіграють систематизовані заняття. Переобтяженість інформацією переключає нашу мотивацію з практичного засвоєння АТ на її теоретичне вивчення – “спочатку все досконально вивчу, а потім буду займатися практично”. Інший неблагоприємний ефект великої кількості інформації – створення психологічного бар’єру між АТ та тим, хто його вивчає, переконання в тому, що АТ – заняття для особливих людей із сильною волею, йогів і т.п.
Загальновизнаним творцем АТ є Йоганес-Генріх Шульц. Йому ж належить і сам термін “аутогенне тренування”. АТ, запропоноване Шульцем як самостійний метод у 1932р., по характеру є синтетичним методом, який об’єднав в себе ряд емпіричних і науково обґрунтованих досліджень, зроблених в різних областях психотерапії. Можна виділити п’ять основних джерел, на основі яких АТ сформувалося в сучасному вигляді:
1/ практика використання самонавіювання так званою малою мансійською школою;
2/ емпіричні знахідки системи індійських йогів;
3/ дослідження відчуттів людей при гіпнотичному навіюванні;
4/ психофізіологічні дослідження нервово-м’язового компоненту емоцій ;
5/ раціональна психотерапія.
АТ – це комплекс систематизованих вправ, спрямованих на самостійне і доцільне регулювання станом психічних і фізіологічних систем. Сутність АТ полягає в тому, що людина за допомогою спеціальних вправ виробляє стан фізичного і психічного спокою (релаксації), а потім за допомогою подібних словесних формул самонавіювання і образних уявлень здійснює влив на різні функції свого організму і психіки.
“Ауто” – сам, “генос” – народження. Слово “аутогенне” (самородна) вказує, що джерелом позитивних впливів є сама людина, а слово “тренування” підкреслює необхідність регулярних знань.
Ефект від занять АТ надто корисний для педагогів. Вони дозволять йому:
заспокоїтися, швидко зняти фізичну і психічну напругу;
швидко відпочити, відновити сили;
активізувати психічні і фізичні функції (увагу, пам’ять, уяву та інші);
активізувати творчі ресурси через розвиток інтуїції, образного мислення;
перемагати шкідливі звички;
активізувати емоційну та інтелектуальну сфери;
поглиблено пізнати себе.
Встановлено, що аутогенний стан виникає природно, якщо людина:
знаходиться в тихому місці;
розкріпостилася в зручній позі;
концентрує увагу на чомусь;
здійснює концентрацію уваги особливим чином, пасивно, не прагне до досягнення якогось результату.
Частіше всього для АТ рекомендують набирати пози “кучера” (сісти
на край стільця, широко розвести ноги, голову опустити вперед, коливаючись назад - вперед, переконатись, що поза стійка, закрити очі, дихати рівномірно).
Для виходу з аутогенного стану необхідно:
перестати виконувати інструкцію заняття і сконцентрувати увагу на тому, що ви добре відпочили і скоро вийдете з даного стану;
повільно стисніть кулаки, відчуйте силу в руках, в тілі, позу не міняйте;
не розтуляючи кулаків, витягніть руки вперед, зробіть паузу;
піднесіть руки і обличчя вгору, прогніть спину, зробіть паузу;
зробіть різкий видих через рот, розтуліть кулаки, відкрийте очі.
Класичне АТ проходить в такій послідовності:
Вступна вправа “спокій” (“Я абсолютно спокійний”);
1-а стандартна вправа – необхідно викликати відчуття важкості;
2-а - викликати відчуття тепла;
3-а – регуляція ритму сердечної діяльності (“Серце б’ється впевнено і рівно”);
4-а – регуляція дихання;
5-а – вплив на органи черевної порожнини (даний етап без спеціальної підготовки , бажано пропускати);
6-а– вплив на судини голови (“Мій лоб злегка прохолодний”).
Спробуйте органічно “вписати” заняття АТ у ваше повсякденне життя.