13.2. Фізіологічне підґрунтя пам’яті

Механізми пам’яті досліджується в рамках різних наук, насамперед, фізіології, біохімії, психології. Фізіологами зясовано, що пам’ять забезпечується спільною роботою функціональних блоків мозку, велику роль серед яких відіграєблок прийому, переробки і зберігання інформації. Нейрони цього блоку здатні зберігати сліди збуджень і звіряти їх із параметрами нової інформації. Інформація, що надходить, деякий короткий час циркулює в замкнених нервових колах. Процеси запам’ятовування та збереження являють собою утворення тимчасових нервових зв’язків між новою інформацією і тією, що вже була закріплена. Процес відтворення становить собою відновлення цих зв’язків, а забування – їхнє гальмування. Тривале збереження інформації знаходиться під контролем лобових часток мозку і при їх ураженні процес відтворення стає безконтрольним.

Як показали біохімічні дослідження, збудження нейронів викликають хімічні реакції, що призводять до зміни складу рибонуклеїнової кислоти (РНК). Повторна дія того ж подразника буде викликати такі самі зміни, а здатність молекул РНК змінюватися практично необмеженою кількістю способів дає можливість зберігати дуже велику кількість різноманітних слідів. На відміну від молекул РНК, молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) є носіями генетичної пам’яті, зберігають коди генотипу людини. Хоча деякі види ДНК приймають участь і в процесах прижиттєвої пам’яті.

Памть також здатна відновлювати певний емоційний стан при повторній дії ситуації. Слідами в емоційній пам’яті є не емоції і почуття, а ті чинники, які їх викликали. Особливості цієї пам’яті полягають в швидкості, виключній стійкості, тривалості зберігання слідів та в мимовільності відтворення. При виникненні в житті людини ситуацій, яка схожа на емоційно забарвлені події минулого, в неї виникають схожі емоційні стани. При цьому людина не відноситься до згаданого почуття як до спогадів раніш пережитого, а відносить його саме до даної ситуації.

13.3. Процеси пам’яті

У пам’яті розрізняють такі головні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

Запам’ятовування – це утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування.

До процесів пам’яті відносять запам’ятовування, збереження, забування і відтворення.

Запам’ятовування. Процес запам’ятовування – це активний процес, при якому з вихідним матеріалом відбуваються якісь дії. Процес запам’ятовування починається в короткотривалій пам’яті (КТП) і завершується в довготривалій пам’яті (ДТП). При цьому відбувається наступна послідовність дій.

У короткотривалій пам’яті із сенсорної пам’яті попадає тільки той матеріал, що пізнаний шляхом звірення актуального сенсорного образу з еталонами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. Після того як зоровий або акустичний образ потрапив у короткотривалу пам’ять, він переводиться на звукову мову й існує в ній далі в переважно саме в такій формі. У процесі цього перетворення відбувається класифікація матеріалу на основі смислових ознак для відправлення його у відповідний відділ довготривалої пам’яті. У дійсності цей процес ще більш складний і являє собою встановлення смислових зв’язків між отриманим матеріалом і семантично спорідненими узагальненнями, що зберігаються в довготривалій пам’яті. При цьому відбувається перетворення не тільки наявного матеріалу, але і структур довготривалої пам’яті. Як тільки ці зв’язки встановлені і закріплені, матеріал залишається в довготривалій пам’яті «для вічного збереження». Успішність встановлення смислових зв’язків залежить від низки супутніх факторів:

– від обсягу матеріалу, що знаходиться в короткотривалій пам’яті: він не повинен значно перевищувати 7±2 одиниці збереження;

– часу перебування матеріалу в короткотривалій пам’яті; цей час можна необмежено збільшувати за рахунок повторення матеріалу;

– від наявності факторів, що заважають – побічного матеріалу, що з’являється у свідомості в межах 30 с до або після одержання матеріалу, призначеного для запам’ятовування;

– від дії мотиваційного фактора в різноманітних його формах: емоцій, інтересу, виразності мотиву запам’ятовування;

– від розмаїтості форм представлення матеріалу в коротко-тривалій пам’яті, тобто від наявності різноманітних кодів: візуального, акустичного і понятійного;

– від ступеня «знайомості» матеріалу, його свідомості, тобто наявності знань подібного змісту, що зберігаються в довготривалій пам’яті;

– від кількості смислових зв’язків, які встановлюються у процесі запам’ятовування, чому сприяє його повторне відтворення в різних контекстах, тобто його осмислення.

Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Усе, що емоційно сильно впливає на нас, запам’ятовується незалежно від нашого наміру запам’ятати.

Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості протягом тривалішого часу, ніж нецікаве.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимо-вільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

Зберігання як процес пам’яті полягає у ступені збереження обєму й змісту інформації протягом тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам’яті (у даному випадку мова буде йти про неї), що не завжди пов’язане з її доступністю для свідомості. Забування – неоднорідний процес, він може приймати найбільш різноманітні форми. Людина, наприклад, не може згадати те, що відбувалося з нею у ранньому дитинстві, тому що до оволодіння мовою вона не могла передати на збереження в символічній формі те, що сприйняла у формі образної. Забування може означати також те, що людина «забуває» зробити щось з наміченого раніше, наприклад, щось купити в магазині. Забування може бути пов’язане також з фізичною черепно-мозковою травмою, а може бути зобов’язане своїм виникненням так званому витісненню – мимовільному забуванню подій, що викликають біль. У зв’язку з цим під забуванням у психології називається все те, що відбувається, коли матеріал, який був колись запам’ятований і який потім потрібно відшукати, не вдається витягти з пам’яті.

Тут необхідно повторити, що процеси пам’яті тісно пов’язані один з одним. Певною мірою забування є функцією від запам’ятовування – чим краще матеріал запам’ятався (а це залежить від перерахованих вище факторів), тим менше він забувається. Проте забування може мати і власні причини. В цілому можна сказати, що, чим рідше матеріал включається в активну діяльність, тим є менш доступним. за інших рівних умов він старіє – втрачаються знання, розпадаються навички, згасають почуття. Другим важливим фактором є кількість встановлених і поновлених смислових зв’язків між змістом даного матеріалу та іншими матеріалами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. У зв’язку з цим можна сказати, що будь-яка смислова перебудова досвіду, наприклад зміна способу життя, віри, переконань, світогляду, може супроводжуватися втратою або недоступністю колишніх елементів досвіду. Механізмом забування є інтерференція, тобто гнітючий вплив одного матеріалу на інший як тільки він з’явиться, а також загасання – згасання слідів пам’яті і невідповідність ознак, тобто, коли при відтворенні наявні коди не відповідають тим, за допомогою яких інформація вводилася в пам’ять.

Відтворення – один із головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам’яті полягає у переході його з довготривалої пам’яті у короткотривалу пам’ять, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має і свої особливості та механізми. Відтворення може виступати в трьох формах – впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання – це відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

Під час повного впізнавання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнання має місце, наприклад, при зустрічі з добре знайомою людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Неповне впізнання характеризується невизначеністю, труднощами співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає у тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило при написанні слова або речення, відповісти на запитання), або мимовільним, коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Таке явище називається персеверацією.

Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер.

З’являються образні персеверації після багаторазового сприйняття певних предметів або явищ, або коли має місце сильний емоційний вплив на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування.

Ремінісценція – наслідок зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемонічного завдання. З часом ця втома зникає і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування.

Пригадування – складний процес пам’яті, що являє собою пошук необхідного матеріалу в довготривалій пам’яті. Оскільки матеріал у пам’яті організований певним чином на основі смислових ознак, які складають дане поняття або образ, то його пошук також являє собою не сліпе блукання у комірках пам’яті, а певний рух до потрібного матеріалу по семантичній мережі або дереву. Прикладом пошуку потрібного матеріалу за допомогою такого руху може бути наступна задача: «Пригадайте, що ви робили 5 травня 1993 року». На перший погляд задача здається нездійсненною – хіба можна згадати події конкретного дня багаторічної давнини? Експерименти, однак, показують, що, йдучи шляхом міркувань, люди в стані не тільки згадати події, але й описати деякі їхні деталі. Отже, зусилля при пригадуванні спрямовані на організацію пошуку інформації, що відповідає її організації в пам’яті. Для полегшення довільного відтворення матеріалу ефективним виявляється використання елементів «зовнішньої пам’яті» – використання знаків, заміток («вузликів на пам’ять»), записів тощо.

Ще розрізняють епізодичну і семантичну пам’ять. Відтворення подій з епізодичної пам’яті може мати особливу яскравість саме внаслідок того, що при їхньому запам’ятовуванні в пам’яті зберігається матеріал, який відноситься не тільки до різних модальностей, але і до пережитих в той момент емоцій та дій. Крім того, він локалізований у певному місці й часі. Усе це робить його більш змістовним та відрізняє від знань, які одержуються опосередковано. Відтворення таких пережитих образів називається спогадом.

Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Специфічним змістом цього відтворення є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так або інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Усе, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забування – процес, зворотний запам’ятовуванню.

Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Забування – це згасання тимчасових нервових зв’язків, що впродовж тривалого часу не підкріплювалися. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Іншою причиною забування є недостатня міцність запам’ятовування. Значить, щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Причиною, яка погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на засвоєння нового характеризується як проактивна (така, що діє наперед) інтерференція. Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, має назву ретроактивної (такої, що діє зворотно) інтерференції.

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути сильний імпульс – бажання пригадати, яке індукує гальмування.

Забування – процес поступовий, засадою для нього є послаблення й порушення раніше утворених умовних зв’язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і забуваються.

Найбільший відсоток забування має місце відразу після заучування матеріалу. Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо від самого початку забезпечити міцне її запам’ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як вона була отримана.

Важлива умова продуктивного запам’ятовування – осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

Мнемоніка. У психології у зв’язку з проблемами пам’яті можна зустріти два терміни, дуже схожих один на одного – «мнемічний» і «мнемонічний», значення яких різні. Мнемічний означає «той, що має відношення до пам’яті», мнемонічний – «той, що має відношення до мистецтва запам’ятовування». Ґрунтуючись на сказаному вище, можна зробити висновок про те, що, знаючи закони, які регулюють процеси пам’яті, можна цими процесами керувати.

Прийоми керування пам’яттю називаються мнемонікою. Деякими з них люди користуються стихійно, не зауважуючи їхню дію в побутовому житті. Найбільш розповсюдженим прийомом є вже згадуване використання міток або предметів в якості ознак для пригадування. Сприйнявши ці знаки, людина згадує і зміст того, що з ними пов’язане.

Іншим розповсюдженим мнемонічним прийомом є різного роду групування вихідного матеріалу для його запам’ятовування. За допомогою групувань, наприклад, легше запам’ятовуються телефонні номери. Наприклад, 2-98-71-23 запам’ятати складніше, ніж 2-987-123.

Одним з найбільш відомих мнемонічних прийомів є метод розміщення. Його суть полягає у тому, що матеріал, що запам’ятовується, розбивається на частини, які потім розташовується в різних місцях образу якого-небудь приміщення або добре знайомої вулиці. Направляючи потім думку за звичним маршрутом, вулицею або по приміщеннях будинку, людина просто «підбирає» те, що зберігається в різних її кутах.

Ще одним розповсюдженим прийомом є додавання осмисленого зв’язку матеріалу, між вихідними елементами якого осмисленого зв’язку немає. Це відноситься до запам’ятовування не пов’язаних між собою слів або букв, послідовності найменувань. Прикладом такого прийому може бути спосіб запам’ятовування послідовності кольорів світлового спектра за їхніми початковими буквами: «Кожен Мисливець Бажає Знати, Де Сидить Фазан» (червоний, жовтогарячий та ін.). Таким же прийомом студенти-медики запам’ятовують послідовність 12 пар черепно-мозкових нервів: «О Зіночка, Голубка Білоока, Тебе Одну Лише Чую Я, Бідна Дівчинка Сумна» (Нюховий, Зоровий, Окоруховий, Блоковий та ін.).

Добрим прийомом запам’ятовування, наприклад, текстів або послідовності викладу є створення плану або розбивка тексту на частини з називанням кожної з них.

Є й інші мнемонічні прийоми, для перечислення та опису яких тут, на жаль, не має місця.