17.3. Експресивний компонент емоційного реагування

Експресія виражається через мовні, мімічні, пантомімічні, жестикуляційні засоби, а також через увагу до своєї зовнішності.

Мімічні засоби експресії. Найбільшою здатністю виражати різні емоційні відтінки володіє обличчя людини. Ще Леонардо да Вінчі говорив, що брови й рот по-різному змінюються при різних причинах плачу, а Л.Н. Толстой описував 85 відтінків виразу очей і 97 відтінків посмішки, що розкривають емоційний стан людини (стримана, натягнута, штучна, сумна, презирлива, сардонічна, радісна, щира та ін.).

Рейковський (1979) відзначає, що на формування мімічного вираження емоцій впливають три фактори:

- вроджені видотипові мімічні схеми, які відповідають певним емоційним станам;

- набуті, соціалізовані способи прояву емоцій, довільно контрольовані;

- індивідуальні експресивні особливості, які надають видовим і соціальним формам мімічного вираження специфічні риси, властиві тільки даному індивідові.

Найбільш частими мімічними патернами, які проявляються, є посмішка (при задоволенні) і «кисла міна» (при відразі).

Розходження в посмішці проявляються вже в 10-місячної дитини. На матір дитина реагує посмішкою при якій активізується великий скуловий м’яз і круговий м’яз ока (посмішка Дачена). На наближення незнайомої людини дитина теж посміхається, але активація виникає тільки у великиму скуловому м’язі; круговий м’яз ока не реагує.

З віком асортименти посмішок розширюються. П. Екман і В. Фрізен (1982) виділяють три види посмішок дорослої людини: щиру, нещиру й нещасну, жалібну.

Нещира посмішка ділиться ними на два різновиди. Підроблена посмішка виражає не стільки радість, скільки бажання здаватися радісним. Удавана посмішка має на меті сховати від навколишніх свої негативні емоції. Нещиру посмішку характеризують відносна пасивність кругових м’язів ока, у результаті чого щоки майже не піднімаються і відсутні характерні морщинки в зовнішніх куточках очей («гусячі лапки»). нещира посмішка буває, як правило, асиметрична, з більшим зсувом вліво або право. Крім того, вона виникає або раніше, або пізніше, ніж того вимагає ситуація. Фальшива посмішка відрізняється й тривалістю: її кульмінаційний період триває довше звичайного (від однієї до чотирьох секунд). Період її розгортання й згортання, навпаки, коротший, і тому вона з’являється й зникає як би раптово. За цими ознаками нещира посмішка розпізнається досить легко. Однак при навмисне нещирій посмішці, коли скорочення скулових м’язів піднімає щоки, віддиференціювати її від щирої посмішки без аналізу її тимчасового розгортання буває важко.

Як відзначають Г. Остер і П. Екман (1968), людина народжується із уже готовим механізмом вираження емоцій за допомогою міміки. Всі мускули особи, необхідні для вираження різних емоцій, формуються в період 15-18 тижнів утробного розвитку, а зміни «виразу обличчя» мають місце, починаючи з 20 тижня. Тому багато вчених вважають головним каналом вираження й впізнання емоцій експресію обличчя.

П. Екман і К. Ізард описали мімічні ознаки первинних, або базових, емоцій (радості, горя, відраз, зневаги, подиву, гніву, страху) і виділили три автономні зони обличчя: область чола й брів, область очей (ока, повіка, постава носа) і нижня частина обличчя (ніс, щоки, рот, щелепи, підборіддя). Проведені дослідження дозволили розробити своєрідні «формули» мімічних виражень, які фіксують характерні зміни в кожній із трьох зон обличчя, а також сконструювати фотоеталони мімічних виражень ряду емоцій.

В.О. Барабанщіков і Т.М. Малкова (1988) показали, що найбільш виразні мімічні прояви локалізуються переважно в нижній частині обличчя й значно рідше в області чола, брів. Характерно, що провідні ознаки не локалізуються в області очей.

У різних народів ті самі виразні засоби позначають різні емоції. О. Клайнбер (1938), вивчаючи емоційну експресію в китайській літературі, виявив, що фраза «очі її округлилися й широко відкрилися» означає не подив, а гнів; а подив відображає фразу «вона висунула язик». Хлопання у долоні на Сході означає досаду, розчарування, сум, а не схвалення або захват, як на Заході. Вираження «почухав вуха й щоки» означає вираження задоволення, блаженства, щастя.

Психомоторні засоби експресії (виразні рухи). Крім жестикуляції при сильно виражених емоціях спостерігаються цілісні рухові акти - емоційні дії. До них відносяться підскакування при радості й сильному переживанні за когось (наприклад, при змаганні бігунів на короткі дистанції), перекиди й інші ритуальні дії футболістів після забитого у ворота суперника м’яча, обіймання, цілування того, до кого людина відчуває ніжні почуття або почуття подяки, закривання особи руками при несподіваній радості, плачі або соромі.

Звукові й мовні засоби експресії. Зі звукових засобів експресії найбільш характерними є сміх і плач.

Сміх є виразником декількох емоцій, тому він має різні відтінки й зміст.

Він у людини починається вдиханням, за яким ідуть короткі спазматичні скорочення грудної клітки, грудо-черевної перегородки та м’язів живота (у зв’язку із чим говорять: «животик надірвав від сміху». При реготі все тіло відкидається назад і трясеться, рот широко розкритий, кути губ відтягуються назад і нагору, верхня губа піднімається, обличчя і вся голова наливаються кров’ю, кругові м’язи очей судорожно скорочуються, ніс, що зморщився, здається вкороченим, очі блищать, часто з’являються сльози.

Вираження емоцій у мові. Вивченню зміни різних характеристик мови при виникненні емоційних станів присвячено досить багато досліджень. До характеристик, з яких судять про зміну мови, відносять інтонаційне оформлення, чіткість дикції, логічний наголос, чистота звучання голосу, лексичне багатство, вільне й точне вираження думок й емоцій.

Встановлено, що різні емоційні стани відображаються в інтонації, інтенсивності й частоті основного тону голосу, темпі артикулювання і паузації, лінгвістичних особливостях побудови фраз: їхній структурі, виборі лексики, наявності або відсутності переформулювань, помилках, самокорекції, семантично нерелевантних повтореннях.

За даними Є.X. Манерова (1975), найбільш інформативними є параметри, які пов’язані із частотою основного тону (зрізаність мелодійного контуру, дисперсія й середнє значення частоти основного тону).

М.П. Фетіскін (1993) виявив ознаки неекспресивної, монотонної мови. До них відносяться байдужний виклад матеріалу, автономність його викладу («читання лекції для себе»), рідке використання питальної інтонації, ліричних наголосів, прискорень й уповільнення мови, відсутність прагнення викликати в учнів емоційний відгук, менша гучність мови, теноровий тембр голосу (на відміну від емоційних педагогів, у яких частіше зустрічаються альт і баритон), більш висока частота основного тону.

Крім того, окремі дослідники відзначають, що в різних людей емоції можуть виражатися через різні експресивні канали. Так Л.М. Аболін (1987) показав, що в спортсменів і висококваліфікованих робітників домінуючою емоційно-виразною характеристикою є руховий канал (спрямованість рухів, їхня швидкість, темп, амплітуда, злитість). У студентів під час лекцій і практичних занять цей канал теж є провідним. Однак при хвилюванні під час здачі іспитів і заліків провідними стають мовний і мімічний канали.

Стереотипи експресії. Багато професіоналів, які працюють із людьми (лікарі й медсестри, учителі й вихователі, керівники й студенти) намагаються використовувати стереотипні схеми поведінки в залежності від ситуації спілкування.

Емоційне реагування як психофізіологічний стан. З викладеного вище ясно, що емоційне реагування людини становить складну реакцію, в якій задіяні різні системи організму й особистості. Отже, емоційне реагування можна розуміти як виникнення психофізіологічного (емоційного) стану.

На тому, що емоції варто розглядати як стани, вперше акцентував увагу М.Д. Левітова (1964). Він писав із цього приводу: «Ні в якій сфері психічної діяльності так не застосуємо термін "стан", як в емоційному житті, тому що в емоціях, або почуттях, дуже яскраво проявляється тенденція специфічно забарвлювати переживання й діяльність людини, даючи їм тимчасову спрямованість і створюючи те, що, образно виражаючись, можна назвати тембром або якісною своєрідністю психічного життя».

На думку Є. Ільїна, стан у широкому розумінні - це реакція функціональних систем на зовнішні й внутрішні впливи, спрямована на одержання корисного для організму результату. Дане визначення психофізіологічного стану допускає, що воно - причинно обумовлене явище, реакція не окремої системи або органа, а особистості в цілому, із включенням у реагування як фізіологічних, так і психічних рівнів (субсистем) керування й регулювання, що ставляться до підструктур і сторін особистості. Внаслідок цього, як правильно вказував М.Д. Левітов (1964), усякий стан є як переживанням суб’єкта, так і діяльністю різних його функціональних систем. Переживання має зовнішнє вираження не тільки за низкою психофізіологічних показників, але й у поведінці людини.

Загалом функціональну систему, відображенням реакції якої є психофізіологічні стани, можна уявити як багаторівневу, яка включає психічний рівень (у тому числі переживання людини), фізіологічний (центральна нервова система, вегетативна система) і поведінковий рівень (психомоторні реакції, міміка, пантоміміка).

Емоційна сторона станів виявляється у вигляді емоційних переживань (утоми, апатії, нудьги, відрази до діяльності, страху, радості досягнення успіху і т. ін. ), а фізіологічна сторона - у зміні функцій, і насамперед вегетативних та рухових.

Психічні стани впливають на протікання діяльності. Цьому відповідає і уявлення про емоційний стан, як про фон, на якому розвивається і психічна, і практична діяльність людини.

Емоціогенні ситуації. Чи існують подразники, об’єкти, ситуації, які є для людини емоціогенними, тобто які викликають ту або іншу емоцію?

П. Фресс (1975) стверджує, що емоціогенної ситуації як такої не буває. Вона залежить від співставлення між мотивацією й можливостями людини. Це не просто об’єктивно сформована сукупність обставин, але також оцінка її людиною, ставлення до неї людини у зв’язку з наявними в неї потребами, цілями. Це оцінка складної для неї обстановки, яка перешкоджає, не заважає або сприяє задоволенню її потреб, досягненню цілей.

Власне оцінка є першим кроком на шляху створення емоціогенної ситуації, а не обставини. Обставини є лише передумовою виникнення емоціогенної ситуації, а емоціогенними стають тільки ті ситуації, які оцінюються людиною як значимі. Кожна ситуація для людини суб’єктивна (погана, гарна або нейтральна, небезпечна або не небезпечна, вигідна або невигідна, що зачіпає її інтереси чи ні, та ін.).

Емоційне реагування може бути й при оцінці віртуальної ситуації, наприклад глядачі, які плачуть у кіно або на спектаклях при зворушливих сценах. Саме в цьому випадку, мабуть, можна говорити не про значиму ситуацію, а про власне емоціогенну ситуацію, що за механізмом емпатії і зараження викликає емоційну реакцію глядачів.

Оцінка значимості ситуації може бути не тільки на усвідомлюваному рівні, але й на неусвідомлюваному. Емоційна реакція, яка виникає за механізмом безумовного рефлексу - це реакція на закріплену в генетичній пам’яті значиму ситуацію, прояв інстинкту.

П. Фресс (1975) дає таку класифікацію емоціогенних ситуацій:

1. Недостатність можливостей пристосування. Людина не може або не вміє дати адекватну відповідь на стимуляцію при:

а) новизні ситуації,

б) незвичайності ситуації,

в) раптовості ситуації.

2. Надлишкова мотивація:

а) не знаходить застосування,

б) при фрустрації,

в) при присутності інших осіб,

г) при конфліктах.

Обмеженість цієї класифікації очевидна, тому що вона стосується тільки випадків появи негативних емоцій.

Філогенетичні аспекти емоційного реагування. Ч. Дарвін показав, що почуття людини, які вважалися «свята святих» людської душі, мають тваринне походження. Багато проявів емоцій у людини, зокрема виразні рухи, за Дарвіном, є рудиментами раніше доцільних рухів.

Р. Плутчик (1986) розглядає емоції як засіб адаптації тварин на всіх еволюційних щаблях їхнього розвитку.

Як зазначають В.О. Вальдман та інші (1976), існують різні погляди з приводу того, що можна вважати емоцією у тварин. В одних випадках говорять про емоції тварин, в інших про емоційні реакції, у третіх - про афективну поведінку. Деякими висловлюється думка, що про емоції у тварин можна судити тільки за їхньою експресією й афективною поведінкою. При цьому не враховується, що у тварин, як й у людини, виникає емоційний стан, який може бути зафіксований фізіологічними методиками.

Однак докази наявності у тварин переживання емоцій все-таки є. Багато хто міг неодноразово спостерігати прояв радості в собак при зустрічі хазяїна після довгої розлуки: собака виляє хвостом, скиглить, лиже хазяїна. Вони здатні виражати страждання, тугу за хазяїном. При цьому в них з’являються сльози.

У вищих тварин з’являються й схожі з людиною експресивні реакції. Сміх, наприклад, з’являється вже в мавп. При лоскотанні шимпанзе під пахвами він видає різкий звук, схожий на сміх. При припиненні сміху в нього на обличчі залишається вираз, який можна вважати посмішкою. Мавпа при приємному відчутті відтягає кути рота назад (посмішка), побачивши улюблену особину, випускає звук, що хіхікає.

Але хоча емоції властиві й тваринам, у людини вони носять інший характер, тому що на них наклав свій відбиток соціальний спосіб життя. Відповідно до механізмів довільного керування, людина може викликати в себе емоційні переживання шляхом уявлення яких-небудь ситуацій або об’єктів.