14.5. Процес мислення і розуміння

Мислення часто розгортається як процес вирішення або розв’язання завдання. Уявлення про мислення як про процес насамперед розвивається в роботах О.В. Брушлінського, особливо при аналізі, прогнозування, передбачення. Так, вчений пише: «Мислення – це завжди пошук і відкриття суттєво нового». Ці завдання можуть відноситися до галузі природи, громадського життя або до самої людини, до її власного мислення. Завдання можуть виникати під час виконання тієї або іншої практичної діяльності (наприклад, при зіткненні з перешкодами) або бути навмисно створеними: навчальні задачі, ігрові задачі. І в тому і в іншому випадку завдання виступає як об’єкт, як предмет розумової роботи людини. Як правило, це не окремий предмет, а ціла предметна ситуація. Завдання має певну об’єктивну структуру, одним з параметрів якої є складність. Особливості структури завдання впливають (звичайно, не однозначно) на діяльність з її здійснення, тому психологові важливо їх враховувати.

Через мислення особистість розуміє предмети та явища, обов’язок, честь, гідність, відповідальність, політику, економіку, смисл свого життя, Батьківщину тощо.

Розуміння – це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, яка спрямована на розкриття внутрішньої сутності предметів, процесів та явищ, на усвідомлення зв’язків, відношень, залежностей, які в ній відображаються.

Залежно від характеру пізнавального завдання та його смислової структури розуміння може виявлятись у співвідношенні нового об’єкта з відомим як таким, що має з ним спільні ознаки, у з’ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, в усвідомленні підтексту мовного висловлювання, мотивів, сенсу та значення людського вчинку тощо.

Необхідна умова розуміння будь-яких фактів – достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Критерієм розуміння є сформульована в слові думка, яка відображає знання істотних ознак предмета або явища. Уміння охарактеризувати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Розвиток мислення вимагає того, щоб у цьому процесі були враховані й дотримані всі психологічні умови, від яких залежить його продуктивність.

Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме, коли вона починає аналізувати, порівнювати, узагальнювати. Такі питання виникають за умов проблемної ситуації. Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об’єктивно необхідним для успішного розв’язання поставленого завдання.

Одна з популярних у літературі схем організації стадій розв’язання задачі припускає виділення чотирьох стадій: підготовка, дозрівання рішення, натхнення, перевірка знайденого рішення. Це уявлення про чотиристадійність будь-якої складної розумової діяльності, власне кажучи, є відповідь на питання: як розгортається процес мислення? Підкреслимо ще раз, що ця схема народилася на основі глобальних описів або самоописів, самоаналізу розумової діяльності великих вчених, винахідників.

Процес розв’язання пізнавального завдання починається з формулювання питання, яке потрібно визначити, виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Таке формулювання питання – одне з найбільш складних етапів у процесі розв’язання завдання.

Важливу роль на цьому етапі відіграє здатність людини:

1) бачити невизначеність тих або тих предметів та явищ дійсності;

2) ставити питання, виокремлювати проблеми, які потребують зя’сування.

Ці здатності значною мірою залежать від попереднього досвіду людини, проникливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.

Другий етап розв’язання завдання починається з пошуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв’язання завдання й можливі результати. У разі, коли висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умову завдання та саме завдання.

Розв’язання завдання – завершальний етап процесу – може відбутися по-різному. Можливі випадки, коли людина діє методом проб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв’язування завдання може ґрунтуватися на використанні відомих способів, на застосуванні аналогій за нових умов проблемної ситуації.

Розв’язання завдання може переходити у творчий процес. У такому разі воно вимагає подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв’язування. Побудова нової стратегії в усіх випадках є результатом тривалої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв’язування завдань у тій або іншій сфері людської діяльності.

Розв’язання завдання іноді виникає раптово після попередніх напружених, але безрезультатних зусиль, як інсайт. Тут має місце інтуїтивне, не до кінця усвідомлене в процесуальному плані знаходження рішення.

Звернемося тепер до характеристики умов завдання, щоб вияснити, які саме параметри умов можна виділяти. Насамперед це елементи ситуації. Легко бачити, що ситуація складається з набору дискретних елементів. Елементи умов можуть знаходитися між собою в різних співвідношеннях. До їхнього числа відносяться просторові співвідношення (близько-далеко, праворуч-ліворуч) і функціональні. Зупинимося докладніше на останніх, тому що вони мають особливу значимість. Відносини ці визначаються допустимими правилами перетворення ситуації. Розглянемо кілька типів функціональних відносин: «допускати…», «перешкоджати…», «готувати…», «виключати можливість…», «ліквідувати…» тощо. У системі функціональних і просторових відносин виявляються ситуаційні властивості кожного елемента, система характеризує ситуацію в цілому.

Розв’язання завдання (а в штучних завданнях воно завжди відомо) часто полягає у виборі визначеного елемента з багатьох і виборі певної дії з цим елементом. Звідси виникає така характеристика ситуації, як об’єктивна воля вибору. Це те, з чого може бути зроблений вибір. Для досягнення кінцевого результату може вимагатися різне число проміжних актів, які ведуть до зміни ситуації, тому кожен наступний акт приходиться робити в умовах, відмінних від первинних. Ці зміни можуть бути двох типів: залежні тільки від вирішальних або незалежні від них.

Заданий ситуацією набір альтернатив перетворення ситуації характеризується числом правильних, тобто тих, що ведуть, до потрібного результату (одна або кілька, в останньому випадку альтернативи розрізняються за критерієм оптимальності). У принципі число альтернатив може дорівнювати і нулю (нерозв’язна задача) або бути практично нескінченним – у так званих відкритих задачах. Проте, незалежні від вирішальної зміни ситуації можуть бути спрямовані на максимальне ускладнення досягнення результату (захист противника) і характеризуватися різноманіттям – альтернативи незалежних змін ситуації. Незалежні зміни ситуації можуть або взагалі перешкоджати досягненню результату, або визначати конкретний шлях досягнення результату після цих перетворень. Наприклад, результат може досягатися при будь-якій незалежній зміні ситуації, але по-різному при кожній окремій зміні.

До ситуації, яка змінилася, застосовні всі ті характеристики, які застосовуються до початкових ситуацій, але тільки конкретне їхнє значення може змінитися. Може мінятися і число елементів у ситуації, і їхній якісний склад, і характер взаємодій елементів, і їхня об’єктивна воля вибору, і одиничність або множинність рішень (задача може також ставати зовсім нерозв’язною).

Кінцева ситуація, тобто ситуація, отримана після всіх залежних і незалежних перетворень вихідної ситуації, характеризується ступенем і конкретною формою участі кожного елемента цієї кінцевої ситуації в досягненні результату.

Кожен конкретний елемент ситуації, володіє певним об’єктивним значенням, що виражаються в системі відносин цього елемента з іншими.

При характеристиці об’єктивного значення варто розрізняти, які значення прийме елемент при певних змінах ситуації, оскільки це значення може бути як явним, так і неявним, прихованим. Отже, і зміни ситуації, тобто наслідки ходу, можна розділити на явні та приховані.

Функціональні взаємодії в ситуації мають різну цінність, тому відносяться і до різних змін ситуації. Звідси така характеристика, як «сильна» або «слабка» зміна ситуації, «гарна» або «погана». Існують принаймні два різних джерела створення цінності: а) через відношення до кінцевого результату – сприяє або не сприяє досягненню результату; б) через відношення здійснюваної зміни ситуації до визначеного типу, до загальних принципів здійснення даного виду діяльності, втіленість у цій конкретній зміні ситуації загальних принципів (які самі придбали позитивну цінність), тобто ніби через відношення до цінностей більш високого порядку.

Цінності того самого перетворення ситуації, обумовлені через цю двояку систему відносин, можуть бути між собою в різному взаємовідношенні: або збігатися, або не збігатися або навіть перебувати у стані конфлікту. Наприклад, конкретна дія, зміна ситуації може бути «слабкою» через відношення до загальних принципів ведення діяльності, але «правильною» через відношення до кінцевого результату (або навпаки). Конфліктність між різними цінностями виділяє такого роду задачі в особливий клас.

Умови задачі часто є «штучними», тобто створеними іншою людиною. Будучи продуктом її осмисленої діяльності, вони втілюють у собі (в них екстеріоризується) певний задум («ідея» задачі, її «зміст»). Той самий задум може бути втілений за допомогою різних засобів – звідси характеристика форми вираження задуму. Створена укладачем задача продовжує існувати незалежно від нього, це відноситься і до задуму. Задум виражає деяке можливе перетворення наявної ситуації, встановлення деякої визначеної взаємодії. Без цієї взаємодії задача не може бути вирішеною (результат не досягається), саме цю взаємодію і мав на увазі укладач, створюючи задачу.

Задум може бути різним у залежності від того, яка саме функціональна взаємодія була обрана укладачем. Через віднесеність до визначеного типу взаємодій і одержує свою визначеність задум (і може бути впізнаний як такий у задачі). Ця основна взаємодія може бути встановлена в результаті перетворення вихідної ситуації, в результаті незалежних змін ситуації або після всіх перетворень, характеризуючи кінцеву ситуацію, у якій досягається результат. Основна взаємодія може здійснюватися в декількох послідовних змінах ситуації, вона може також здійснюватися в ході різних альтернативних змін ситуації. Різні види основних взаємодій поєднуються в групи за їхнім відношенням до різних загальних принципів виконання даного виду діяльності. Основне перетворення ситуації, напрямок такого перетворення може бути спеціально замасковано.

Умови задачі можуть бути словесно описані, доступні безпосередньому сприйняттю (предмети і їхні зображення), бути такими, що уявляються.

Отже, ми бачимо, що умови задачі мають багатопланову характеристику, яку необхідно враховувати при вивченні процесів вирішення задач.

Сприйняття, розуміння, запам’ятовування умов задачі можуть здійснюватися з різною легкістю або труднощами, характеризуватися повнотою й адекватністю, викликати те або інше відношення суб’єкта, що вирішує задачу.

Нагадаємо, що до структури задачі входять не лише умови, але і вимоги. Співвідношення між ними полягають у виясненні того, чи всі елементи умов потрібні для розв’язання, чи є зайві елементи, які необхідні елементи відсутні тощо. Найчастіше вимоги словесно сформульовані. Можна виділити два типи вимог. У першому випадку – це вказівка на те, якою повинна бути ситуація після перетворення вихідної.

Діяльність із розв’язання завжди полімотивована. Суб’єкт характеризується безліччю мотивів, що знаходяться в ієрархічних відносинах, тому акт прийняття задачі – це зв’язування її з цілою групою мотивів. Коли ми аналітично виділяємо один мотив, що лежить в основі вирішення задач, то все рівно змушені визнати, що в міру розв’язання задач ця вихідна мотивація «обростає» додатковими мотивами і діяльність все рівно стає полімотивованою. Мотивація – це необхідна умова для розгортання актуальної розумової діяльності із розв’язанням задач, але вона може бути різною. На одному полюсі знаходиться зовнішня, на іншому – внутрішня мотивація.

У психологічній літературі зазвичай прийнято виділяти дві групи мотивів: так звані зовнішні мотиви розумової діяльності та внутрішні мотиви розумової діяльності. Це назва, звичайно, дуже умовна, але має такий зміст: коли говорять про зовнішню мотивацію, то підкреслюють, що задача розв’язується заради досягнення якихось результатів, не пов’язаних з пізнанням об’єкта; якихось замаскованих, неявних властивостей самої ситуації.

Та ж сама задача може вирішуватися на підставі внутрішньої мотивації, яка містить у собі такі аспекти, як: розібратися, що собою становить дана головоломка; який метод її вирішення; яке відношення має розв’язання такого роду задач до розробки більш загальних питань психології мислення? Це деякий комплекс чисто пізнавальних аспектів.

Задача, яка розв’язується, завжди викликає деяке ставлення до неї суб’єкта, оцінюється ним, має для нього особистісний зміст, у них і виявляються особливості мотивації мислення. Ставлення може розрізнятися за «модальністю» (позитивне або негативне), за об’єктом (що саме викликає відношення), за формою вираження (вербальні і невербальні індикатори), за характером прояву відносини (перероблення задачі, готовність до повторної участі в дослідах).

Під час розв’язання завдання пізнавальні мотиви не просто взаємодіють із зовнішніми мотивами, але мають свою власну логіку розвитку в ході розв’язання задачі. Виявлення невідповідності використовуваних способів дії умовам задачі, розрив між умовами і вимогами задачі, протиріччя між вихідним і шуканим, співвідношення між попередніми і наступними цілями при їх послідовному досягненні – все це виступає як внутрішнє джерело розвитку мотивації в ході вирішення задачі. Крім зовнішньої і внутрішньої мотивації розрізняють також ситуаційні та стійкі мотиви (диспозиції, установки).

Розумова діяльність реалізується як на рівні свідомості, так і на рівні несвідомого, характеризується складними переходами і взаємодіями цих рівнів. Про взаємовідношення усвідомленого і неусвідомленого в мисленні писав Я.О. Пономарьов. Власне проблема усвідомленого і неусвідомленого конкретизувалася Я.О. Пономарьовим у проблему відносин прямого (усвідомлюваного) і побічного (неусвідомлюваного) продуктів дії. Побічний продукт дії також відображається суб’єктом. Це відображення може брати участь у наступній регуляції дій, але воно не представлене у вербалізованій формі, у формі свідомості. Побічний продукт «складається під впливом тих конкретних властивостей речей і явищ, що включені в дію, але не істотні з погляду його мети».

Феномени несвідомого в мисленні часто здобувають форму установок. У нашій психології феномен установки інтенсивно вивчається насамперед у школі грузинських психологів, хоча інтерес до нього став більш вираженим і при розробці загальних проблем діяльності й особистості. Стосовно до розумової діяльності діє феномен установки. Д.М. Узнадзе називає установкою «схильність, спрямованість, готовність суб’єкта до здійснення акта, що може задовольнити його потребу, як підготованість до здійснення визначеної діяльності, спрямованої на задоволення актуальної потреби».

Мислення виступає не тільки як «орієнтування», яке має якісно різні форми, але і як «переорієнтування», під яким розуміють перенесення відображення побічного продукту на місце прямого.

Отже, загальний обсяг невербалізованої активності (несвідомої роботи) значно перевищує те, що відбито в словесному звіті і навіть, у міркуванні випробуваного вголос.

Невербалізована дослідницька діяльність носить вибірковий характер, її обсяг і склад міняються в залежності від ряду чинників. На основі цієї орієнтовно-дослідницької діяльності формуються неусвідомлені психічні відображення (невербалізовані змісти) умов задачі та її окремих елементів, цілих груп ситуацій, котрі, як правило, ширші від їх вербалізованих еквівалентів.

Разом з цим неусвідомлювані психічні відображення мають різну структуру. Вони розвиваються в ході розв’язання однієї задачі і взаємодіють один з одним. Також має місце перенос (використання) результатів орієнтовно-дослідницької діяльності з однієї ситуації на іншу (без їхньої вербалізації). У результаті конкретна дія може виявитися передорієнтувальною, дослідницька діяльність розгортається стосовно до цілої групи ситуацій, що для суб’єкта виступають як єдине ціле.

У невербалізованій активності має місце передбачення можливих змін ситуації і результатів власних дій щодо перетворення ситуації. Ці невербалізовані передбачення розрізняються за параметрами суб’єктивної імовірності, обсягом, структурою, за послідовністю. Невербалізовані передбачення пов’язані з невербалізованим відображенням ситуації і складають важливий механізм регуляції ступеня розгорнення пошуку. В ігрових ситуаціях розгортається процес прогнозування невербалізованих змістів дії для супротивника, а не лише його цілей, яка здійснюється через розкриття їхнього об’єктивного значення.

У структуру задачі, яка реально розв’язується суб’єктом, входять не тільки словесно сформульовані вимоги, але і ті потреби (вимоги), які не опредмечені в словесно сформульованих знаннях. Доведено, що до невербалізованої активності може відбуватися підготовка вербалізованого відображення властивостей елементів ситуації. За переосмислюванням стоять невербалізовані переорієнтування в ході рішення задач. Вербалізоване відображення може бути узагальненням невербалізованих відображень. Вербалізоване і невербалізоване психічне відображення впливає на організацію пошуку рішення задачі, вони в різному ступені можливі для переміщення з однієї ситуації в іншу.