Глава 10

МЕНТАЛЬНО-ПСИХІЧНА ПІДСТРУКТУРА

ОСОБИСТОСТІ

Ментально-психічна підструктура особистості утримує сукупність понять, установок, значень, смислів, духовних цінностей, стереотипів, вірувань, почуттів, взірців і форм поведінки, які сформувалися протягом розвитку людства й конкретного етносу (нації) перебувають на несвідомому рівні психіки індивіда та опосередковано впливають на його світовідчуття, світосприйняття, світочуття й світорозуміння, а значить, поведінку й діяльність.

Людина, яка народжується на світ, якимось чином засвоює все те, що людство виробило протягом тисячоліть, репродукує етнічні особливості тощо. Таке стає можливим через дію ментально-психічних механізмів індивідуальної психіки.

Кожний індивід відтворює й трансформує в собі минулий потенціал розвитку етносу, нації і людства, добавляючи до нього краплинку свого духовно-практичного досвіду стосунків зі світом, суспільством, нацією, людьми.

Психіка кожної людини (етнофора) входить до системи соціальної психіки, є її мікрочастинкою та своєрідним «генератором психоенергії». У той самий час соціальна психіка етнічної спільноти, до якої входить дана людина, «присутня» в індивідуальній як внутрішній психологічний досвід зовнішнього (соціального, тобто специфічного психічного): переживань, відчуттів, сприймань, вольових, духовних і соціальних зв’язків, почуттів та іншого. Одним словом, відбувається взаємовплив соціальної психіки нації та індивідуальних психік її членів. Через її функціонування й прояви окремим індивідом у процесі їх соціалізації передається зовнішнє психічне, яке є об’єктивоване в смислах спільності, поняттях, віруваннях, традиціях, цінностях, мистецтві, музиці, літературі, народній творчості, архітектурі, національних установках, формах взаємодії, ставленні до Батьківщини, нації і її святинь, обов`язку, честі, гідності, інших етносів і народів та їх потреб і цінностей, до людини взагалі, віри в бога тощо.

Герман Гессе мав рацію, коли припускав, що «у культури, або духу, або душі є своя власна історія, яка перебігає поряд з так званою світовою, тобто поряд з невщухними боями за матеріальну владу, як друга, таємна, безкровна та священна історія».⁸

Юнг прийшов до висновку, що крім індивідуального несвідомого існує колективне, расове несвідоме, яке є проявом творчої космічної сили. Воно є загальне для всього людства. Юнг вважав, що в процесі індивідуалізації людина може подолати вузькі межі Его та особистого несвідомого і з’єднатися з вищим «Я», відповідним всьому людству і всьому космосу.

Юнг розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого і несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було психобіологічним звалищем відторгнутих інстинктивних тенденцій, витіснених спогадів і підсвідомих заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, з природою і космосом. Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, для яких використовував назву «комплексів». Комплекси – це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), які об’єднуються навколо якогось тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Юнгу вдалося прослідкувати комплекси від біологічно детермінованих областей індивідуального несвідомого до початкових міфопороджуючих патернів, які він назвав «архитипами».

Архитипи – це несвідомі первинні, історично початкові образи та ідеї із життя, культури, поведінки і діяльності первинного життя наших предків, котрі постійно знаходяться у колективному несвідомому і знов-таки однаково проявляються у житті сучасних людей.

Архитип – це загальна ідея чи образ глибокого минулого розвитку людства. Він є успадкованою схильністю відповідати світу відповідними способами. З кожним архитипом може бути пов’язане широке коло різних символів. Згідно Юнга, архитипи являються структурно-формуючими елементами всередині безсвідомого. Із цих елементів виростають архитипічні образи, які домінують і в існуванні особистих фантазій, і в міфології всієї культури. Архитипи завжди виявляють готовність продукувати знову і знову однакові або схожі міфічні ідеї. Вони мають тенденцію появлятися як основні патерни – це ситуації та персонажі, які повторюються. Архитипічні ситуації включають пошук, який виконує герой, мандрівника у нічному морі і битву за звільнення від матері.

Архитипічні фігури – це божественна дитина, двійник, старший мудрець і предвічна мати. Оскільки кожен архитип пов’язаний із символами, він має також і узагальнений характер. Наприклад, архитип матері містить в собі не лише реальну матір кожної людини, але також всі материнські фігури.

У ядрі кожного комплексу архитипічні елементи тісно переплітаються з різними аспектами фізичного середовища. Спочатку він вважав це ознакою того, що архитип, який проявляється, створює схильність до поведінки певного типу. Пізніше, досліджуючи випадки незвичайних збігів, синхронностей, які супроводжують цей процес, він прийшов до висновку, що архитипи повинні якимсь чином впливати на наш фізичний світ. Оскільки вони уявлялись з’єднуючою ланкою між матерією і психікою, то він назвав їх психоїдами.

Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох компонентів: 1) свідомість – ЕГО – Я; 2) індивідуальне несвідоме – «ВОНО»; 3) «колективне несвідоме», яке складається з психічних прототипів або «архитипів». Колективне несвідоме – на відміну від індивідуального (особистого несвідомого) – ідентичне у всіх людей і тому утворює загальну підвалину душевного життя кожної людини, будучи за природою своєю надособистим. Колективне несвідоме – найглибинніший рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені в ту або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу». На думку Юнга, таким новітнім прикладом є створений вже в нашу епоху міф про літаючі тарілки. У снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість з міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть з якнайдавнішими космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих міфів, ідей могла і не знати, не бути з ними знайомою. Але архитип як такий відрізняється від перероблених форм – від казок, від міфів тощо. Він є несвідомим змістом, який змінюється у міру його усвідомлення і сприйняття. Архитип трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої виникає. Образно архитип можна порівняти з «руслом річки». Він, як «русло», дає загальний напрям, але конкретний зміст набуває форми, що індивідуалізувалися.

Архитип засвоюється особистістю, тому він є у ній, але він є і ззовні. Частина архитипа, засвоєна і спрямована зовні, утворює «персону» («маску»), сторона архитипа, обернута всередину індивіда, – це «тінь» («тінь носить природжений характер: якщо «зірвати «маску», побачимо «тінь», яка виявляється в комплексах, симптомах»). Психологічна корекція ефективна, лише якщо відбувається корекція «тіні» і «персони».

Індивідуальне несвідоме людини можна пізнати через «комплекси» – сукупність психічного змісту, заряджених однією емоцією, одним афектом. Комплекси виявляються через симптоми, а сукупність симптомів утворює синдром (наприклад, страх, агресивність). Коректувати треба комплекси в цілому, а усувати окремі симптоми марно, прибравши один симптом, одержуємо нові симптоми, оскільки першопричина – комплекс – продовжує існувати і має свою руйнівну силу. Щоб коректувати «комплекс», необхідно витягнути з несвідомого емоційно заряджений «комплекс», переусвідомити його і змінити його емоційний знак, поміняти напрям афекту, тобто мета – усунути не симптом, а той афект, який лежить в основі «комплексу».

Юнг ввів поняття аказуального зв’язуючого принципу синхронності – яке позначає осмислені збіги подій, розділених в часі і просторі. За його визначенням, синхронність набуває чинності, коли «визначений психічний стан має місце одночасно з однією або декількома зовнішніми подіями, які виникають як значущі паралелі поточному суб’єктивному стану». Синхронно позв’язані події явно співвідносяться тематично, хоча між ними немає лінійно причинного зв’язку.

На наш погляд, це історія формування соціальної психіки нації, насамперед, її ментально-психічної складової. Що представляє собою ця складова? Передусім розглянемо три поняття: «менталітет», «етична архитипність» й «етноменталітет».

Французькі науковці Ж. Любьє і Р. Мандру в середині 50-х років XX століття ввели поняття «ментальність», а вже в 1958 році воно появилось в енциклопедичних словниках. Під ним розуміли соціально-психологічні явища, які відображають духовний світ людини або соціальної спільноти, епохи або етнокультури.

В англомовній психологічній літературі менталітет визначається як «властивість розуму, яка характеризує окремого індивіда чи групу індивідів», а також як «узагальнення всіх характеристик, які визначають психіку» та «спосіб мислення або характер роздумів».

Науковці сучасності продовжують вивчати сутність і зміст менталітету окремої нації (етносу), визнаючи існування їх, так би мовити, духовно-культурної «аури», яка істотно впливає на національну свідомість і самосвідомість, а також характер життєдіяльності більшості відповідних етнофорів. Їх хвилює питання впливу спонукань і мотивів, вчинків та дій предків, подій далекого минулого на сучасне життя націй і народів.

Дослідник творчості Л. Февра А. Я. Гуревич вказує на важливість введення цим вченим в історичну науку поняття ментальності. На його думку, вивчення ментальності – це вивчення такого шару людської свідомості, який не прорефлектований, не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв.

Етнограф А. Пономарьов висловив думку, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький.⁹ Причому, на думку вченого, першому з них притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. А жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці.

Одним словом, поняття «ментальність» та «архитипність» розглядаються як феномени етнічного несвідомого. Крім цього, їх зводять до «душі» нації, з чим ми не можемо згодитися, вважаючи, що такою є її соціальна психіка. Інакше виходить, що реальна сучасна дійсність мовби «проходить» поза «душею».

Ми вважаємо, що слід говорити про ментальність й архитипність нації не окремо, а як про ментально-психічну підсистему її соціальної психіки. На наш погляд, ментально-психічне становить собою таке утворення колективного несвідомого й колективного підсвідомого соціальної психіки нації, що є згустком, ядром, сутністю її внутрішнього духу, пов’язаного з тайнами народження етносу, його взаємодії з природою й соціальним світом, психоенергія якого концентрує всю іншу сукупність психічного, тобто яким-небудь чином проявляється в поведінці, діях, особливостях мислення, світовідчуття, світосприйняття та іншого під час життєдіяльності нації. Так думає певна категорія вчених, у тому числі М.І. Пірен, яка вказує, що «типові психологічні риси етносуб’єктів, зафіксовані в їх ментальності, є водночас і своєрідними «мітками» того природного й соціального середовища, в якому вони сформувалися».¹⁰

У кожного етносу, нації по-різному виражається сутнісна природа й внутрішнє єство, бо кожний з них по-різному вбирав у себе життя предків, їх вірування, сподівання, відчуття миттєвості й вічності, життя й смерть, любов і ненависть, добро й зло, справедливість і несправедливість, страх і сором, красу й потворність, народження, землебуття тощо. Тому цілком справедливим є таке зауваження Г. Лебона: «Не тільки живі, але й мертві відіграють переважаючу роль у сучасному житті буть-якого народу. Вони творці його моралі й безсвідомі двигуни його поведінки». ¹¹

Ментально-психічне відтворює інтегроване поєднання неусвідомлюваних пластів соціальної психіки нації в індивідуальній психіці, яке утримує колективний досвід усіх попередніх поколінь, особливості й неповторність філогенетичного розвитку нації у відповідних природних і соціокультурних умовах, її світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння й світоставлення, а також суттєво впливає на національну чуттєвість (емоційність), інтровертивність чи екстравертивність, раціональність, прагматичність, демократичність, характер, совість, гідність та інше, особливості мислення, реагування, взаємодії й спілкування тощо. Ця підсистема є відносно сталим специфічним утворенням ланки «колективне несвідоме – колективне підсвідоме», що утримує риси соціально-психологічного образу етносу в конкретних географічних, історичних і культурних умовах, які постійно проектуються на теперішню соціальну дійсність. Така проекція за своєю суттю є системою розумових і чуттєвих образів, опосередковано, неусвідомлено стимулюючих і регулюючих поведінку членів етносу в конкретних соціокультурних умовах.

Можна сказати, що через неї проявляється генетично закладений досвід предків. У ній вміщується унікальний досвід самоорганізації соціального буття нації (етносу), її неповторне бачення й тлумачення світу, а також стиснутий, згорнутий ландшафтно-кліматичний простір розвитку.

Змістовно ментально-психічний компонент втілюється у характерні особливості світовідчуття, світосприйняття, світочуття, світорозуміння, у моральні вимоги, норми та цінності, переважаючі почуття й настрої, традиції й вірування, взаємовідносини всередині етносу та з іншими етносами й соціальними групами, у ставлення до держави, інших етносів, народів, соціальних груп, конфесій, політичної системи, політики, праці, державності, єдності тощо. Він також визначає ставлення представників нації до землі, природи, води, сонця, кохання, шлюбу, матері, сімейного життя, до представників своєї та інших націй, роботи, держави, волі, закону, порядку, Батьківщини, честі, гідності, дружби, зради та іншого.

Культурологічні феномени, мова, традиції, звичаї, обряди – без сумніву, є специфічним психічним, яке належить до ментально-психічної підсистеми соціальної психіки нації.

Мова – це є внутрішнє психічне, яке поєднує етнофорів неповторною психоенергією. В ній зливаються в єдине ціле засвоєний етносом світ, його сприйняття й взаємодія з ним, світопочуття, духовність, культура, неповторність бачення земної краси, гармонія й любов до рідної землі, стиль мислення й особливості спілкування, душевна чуйність і милосердя, характер і внутрішнє єство нації.

До ментально-психологічного належать також старовинні традиції.

Ясно, що традиції мають глибокий психологічний підтекст. Вони є тим психічним, яке, періодично відтворюючись, породжує додаткову психоенергію, що заново вливається в соціальну психіку етносу (нації). З позиції полярності вона може бути позитивною, нейтральною або негативною.

Завдяки особливостям прояву ментально-психічного можна говорити про історичну долю, шлях нації, її загартованість, вистражданість, боротьбу, поневіряння, страждання, а також характер вірувань, потягів.

Виходить, що в ментально-психічній підсистемі діють такі механізми й компоненти, які утворилися внаслідок взаємодії соціальної психіки (починаючи ще з моменту зародження етносу) з географічними, кліматичними ландшафтами, матеріальними й соціокультурними умовами, з особливостями світовідчуття й світорозуміння, боротьби за національне виживання, самоствердження та державність, з характером трудової діяльності, внутрішніх і зовнішніх відносин тощо. Саме в цих механізмах і компонентах виявляються соціально-культурні автоматизми поведінки окремих етнофорів і соціальних груп, що входять до складу нації. Через них етнофорам передається сукупність до кінця не усвідомлюваних установок, понять, значень, смислів, цінностей, норм і взірців поведінки, вірувань, ставлень тощо.

Ментально-психічне породжується нацією (етносом) протягом довгого історико-культурного буття, вбираючи в себе соціально-національний досвід у вигляді розумових і чуттєвих образів, які трансформуються у відповідну психоенергію.

У різних ситуаціях соціальної дійсності ментально-психічна підсистема має різну величину прояву своїх раціональної та емоційної складових.

Ментально-психічні установки проявляються у передбачуваній, наперед визначеній спрямованості соціальної психіки нації на певний спосіб реакції й взаємодії як з членами нації, так і з зовнішнім світом.

Ментально-психічне діє як психоенергія, в якій закодована відповідна інформація. Саме ця психоенергія взаємодіє з психоенергією сучасного різного психічного. В результаті ми отримуємо те, що називаємо автоматизмами, або не усвідомлюваними потягами поведінки .

Саме через соціальну психіку нація передає кожному індивіду в ході його соціалізації систему потреб, інтересів, цінностей, установок, значень, смислів, поглядів, ідей, переживань, цілей, а також форм взаємодії та спілкування. У свою чергу, кожний індивід, пропускаючи все це через свою психіку, відтворює й трансформує їх, добавляє «елемент» індивідуальності і реалізує в процесі діяльності та її продуктах, поведінці й вчинках. Отже, прослідковується тісний зв’язок між соціальною психікою й психікою індивіда. Між ними постійно відбувається психологічний обмін та взаємовплив.

Соціальна психіка суттєво впливає на психологічні особливості членів нації, прояві їх індивідуальних психік. В соціальній психіці нації кожен індивід знаходить своєрідні смисли й значення предметів та явищ, а також свого соціального буття. Саме вона задає «програму» національної поведінки та реалізацію соціальних функцій, впливає на формування індивідуальної психіки. Точніше, вона «запускає» функціонування індивідуальної психіки, вкладаючи в неї свої патерни, свої соціально-психологічні картини реальності.

Контрольні питаня:

1. Що розуміють під поняттям «менталітет»?

2. Що становить собою ментально-психічна підструктура особистості?

3. Яким чином виявляється ментально-психічне в поведінці людини?

4. Розкрийте мову як внутрішнє психічне?

5. Положення яких вчених підтверджують наявність у психіці людини ментально-психічної складової?

6. У чому виявляються змістовні аспекти ментально-психічного?

Література:

1. Бойко В.В., Ковалев А.Г., Парфенов. В.Н. Социально-психологический климат коллектива и личность. – М.: Мысль, 1983.

2. Варій М.Й. Соціальна психіка нації / Наукова монографія.  Львів: В-во «СПОЛОМ», 2002.

3. Винницький О.Р. Мозок і парапсихологія: Монографія. – К.: Поліграфкнига, 1996.

4. Вичев В. Мораль и социальная психика. – М.: Прогресс, 1978.

5. Грофф С. За пределами мозга. – М.: Изд-во Моск-го Трансперсонального центра, 1993.

6. Донченко Е.А. Социэтальная психика.  К.; Наукова думка, 1994.

7. Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок.  Мн.: Харвест, 1988

8. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

9. Фром Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992.

10. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М., 1993.