2.3. Трансперсональна психологія

Трансперсональні тенденції в психології існували вже декілька десятиріч. Найвідомішими представниками цього напряму були К.Г. Юнг, Р. Ассаджиолі, А. Маслоу. Могутнім важелем для нового руху послужили клінічні дослідження із застосуванням психоделічних препаратів (ЛСД), методів голотропного занурення і ребефінга (С. Грофф).

К. Юнг надавав великого значення несвідомому і його динаміці, проте уявлення К. Юнга про несвідоме радикально відрізнялося від думки Фройда. Юнг розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого і несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було психобіологічним звалищем відторгнутих інстинктивних тенденцій, витіснених спогадів і підсвідомих заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, з природою і космосом. Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, для яких використовував назву «комплексів». Комплекси – це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), які об’єднуються навколо якогось тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Юнгу вдалося прослідкувати комплекси від біологічно детермінованих областей індивідуального несвідомого до початкових міфопороджуючих патернів, які він назвав «архитипами».

Архитипи – це несвідомі первинні, історично початкові образи та ідеї із життя, культури, поведінки і діяльності первинного життя наших предків, котрі постійно знаходяться у колективному несвідомому і знов-таки однаково проявляються у житті сучасних людей.

Архитип – це загальна ідея чи образ глибокого минулого розвитку людства.

Архитип – це успадкована схильність відповідати світу відповідними способами. З кожним архитипом може бути пов’язане широке коло різних символів. Згідно Юнга, архитипи являються структурно-формуючими елементами всередині безсвідомого. Із цих елементів виростають архитипічні образи, які домінують і в існуванні особистих фантазій, і в міфології всієї культури. Архитипи завжди виявляють готовність продукувати знову і знову однакові або схожі міфічні ідеї. Вони мають тенденцію появлятися як основні патерни – це ситуації та персонажі, які повторюються. Архитипічні ситуації включають пошук, який виконує герой, мандрівника у нічному морі і битву за звільнення від матері.

Архитипічні фігури – це божественна дитина, двійник, старший мудрець і предвічна мати. Оскільки кожен архитип пов’язаний із символами, то він має також і узагальнений характер. Наприклад, архитип матері вміщує в собі не лише реальну матір кожної людини, але також всі материнські фігури.

У ядрі кожного комплексу архитипічні елементи тісно переплітаються з різними аспектами фізичного середовища. Спочатку він вважав це ознакою того, що архитип, який проявляється, створює схильність до поведінки певного типу. Пізніше, досліджуючи випадки незвичайних збігів, синхронностей, які супроводжують цей процес, він прийшов до висновку, що архитипи повинні якимсь чином впливати на наш фізичний світ. Оскільки вони уявлялись з’єднуючою ланкою між матерією і психікою, то він назвав їх психоїдами.

Юнг прийшов до висновку, що крім індивідуального несвідомого існує колективне, расове несвідоме, яке є проявом творчої космічної сили. Воно є загальне для всього людства. Юнг вважав, що в процесі індивідуалізації людина може подолати вузькі межі Его та особистого несвідомого і з’єднатися з вищим «Я», відповідним всьому людству і всьому космосу. Отже, Юнг може вважатися першим представником трансперсональної орієнтації в психології. Серед областей, відкритих і серйозно вивчених Юнгом і його послідовниками, – динаміка архитипів і колективного несвідомого, міфотворчі властивості психіки, певні типи медіумічних явищ і синхронні зв’язки психологічних процесів з об’єктивною реальністю.

Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох компонентів: 1) свідомість – ЕГО – Я; 2) індивідуальне несвідоме – «ВОНО»; 3) «колективне несвідоме», яке складається з психічних прототипів або «архитипів». Колективне несвідоме – на відміну від індивідуального (особистого несвідомого) – ідентичне у всіх людей і тому утворює загальну підвалину душевного життя кожної людини, будучи за природою своєю надособистим. Колективне несвідоме – надглибинний рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені в ту або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу». На думку Юнга, таким новітнім прикладом є створений вже в нашу епоху міф про літаючі тарілки. В снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість з міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть з якнайдавнішими космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих міфів, ідей могла і не знати, не бути з ними знайомою. Але архитип як такий відрізняється від перероблених форм – від казок, від міфів та ін. Він є несвідомим змістом, який змінюється у міру його усвідомлення і сприйняття. Архитип трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої виникає. Образно архитип можна порівняти з «руслом річки». Він, як «русло», дає загальний напрям, але конкретний зміст набуває форми, що індивідуалізувалися.

Архитип засвоюється особистістю, тому він є в ній, але він є і ззовні. Частина архитипа, засвоєна і спрямована зовні, утворює «персону» («маску»), сторона архитипа, обернута всередину індивіда, – це «тінь» («тінь носить природжений характер: якщо «зірвати «маску», то побачимо «тінь», яка виявляється в комплексах, симптомах»). Психологічна корекція ефективна, лише якщо відбувається корекція «тіні» і «персони».

Індивідуальне несвідоме людини можна пізнати через «комплекси» – сукупність психічного змісту, заряджених однією емоцією, одним афектом. Комплекси виявляються через симптоми, а сукупність симптомів утворює синдром (наприклад, страх, агресивність). Коректувати треба комплекси в цілому, а усувати окремі симптоми марно, прибравши один симптом, одержуємо нові симптоми, оскільки першопричина – комплекс – продовжує існувати і має свою руйнівну силу. Щоб коректувати «комплекс», необхідно витягнути з несвідомого емоційно заряджений «комплекс», переусвідомити його і змінити його емоційний знак, поміняти напрям афекту, тобто мета – усунути не симптом, а той афект, який лежить в основі «комплексу».

Юнг ввів поняття аказуального зв’язуючого принципу синхронності – яке позначає осмислені збіги подій, розділених в часі і просторі. За його визначенням, синхронність набуває чинності, коли «визначений психічний стан має місце одночасно з однією або декількома зовнішніми подіями, які виникають як значущі паралелі поточному суб’єктивному стану». Синхронно пов’язані події явно співвідносяться тематично, хоча між ними немає лінійно причинного зв’язку.

Майже у всіх трансперсональних світоглядах виділяють наступні головні рівні:

1) фізичний рівень неживої матерії, енергії;

2) біологічний рівень живої, чуттєвої матерії/енергії;

3) психологічний рівень розуму, Его, логіки;

4) тонкий рівень парапсихологічних і архитипічних явищ;

5) причинний рівень, досконалої трансциденції;

6) абсолютна свідомість.

Кожен з нижчих рівнів має більш обмежене і контрольоване коло свідомості, ніж вищий. Елементи низьких світів не в змозі сприймати вищі світи і не знають про їх існування, хоча ті їх пронизують. Всесвіт є інтегральною та єдиною мережею цих взаємозв’язаних, взаємнопроникаючих світів, тому не виключено, що при певних обставинах людина може відновити свою тотожність з космічною сіттю і свідомо пережити будь-який аспект її існування (телепатія, психодіагностика, бачення на відстані, передбачення майбутнього, проникнення в далеке минуле виявляються у деяких людей, і питання вже не в тому, чи можливі такі явища, а в тому, як описати бар’єр, що не дозволяє їм відбуватися у будь-який час?).

Ще одна цікава і важлива трансперсональна система – психосинтез – розроблений італійським психіатром Р. Ассаджиолі. Його концептуальна система була заснована на припущенні, що людина перебуває в постійному процесі зростання, актуалізуючи свій непроявлений потенціал. Структура особистості за Ассаджиолі, складна і складається з семи динамічних складових:

1 – нижче несвідоме (пригнічені бажання, комплекси, інстинкти, давно забуті спогади);

2 – середнє несвідоме – це область, де перебувають всі наші психологічні навички і стани, які можуть бути довільно перенесені в поле свідомості;

3 – вище несвідоме – еволюційне майбутнє людини, все те, чого вона може досягти в процесі розвитку (вищі парапсихологічні здібності, інтуїція, творче натхнення, екстаз, духовність);

4 – поле свідомості – безперервний потік відчуттів, образів, думок, почуттів, бажань, доступних свідомому аналізу;

5 – свідоме особисте «Я» – центр свідомості особистості, але він зникає, коли людина засинає, знаходиться під наркозом;

6 – вище надособове істинне «Я» (або «СВОЄ»), яке перебуває над потоком думки і станами тіла та не схильне їх впливу; а особисте, свідоме «Я» лише віддзеркалення «вищого Я», його проекція на полі особистості;

7 – колективне несвідоме (за Юнгом – «колективне несвідоме – передумова кожної індивідуальної психіки, подібно тому, як море є передумовою кожної окремої хвилі». Між людиною та іншими людьми весь час протікають процеси «психічного проникнення».

Нижче несвідоме керує базовими психологічними активностями, примітивними інстинктивними потребами та емоційними комплексами. Середнє несвідоме, асимілює досвід перш, ніж він досягне свідомості, відповідає у загальних рисах підсвідомості Фройда. Сфера надсвідомості – місцезнаходження вищих відчуттів і здібностей, таких, наприклад, як інтуїція й натхнення. Поле свідомості включає проаналізовані відчуття, думки, спонуки. Про точку ясного усвідомлення говориться як про свідому самість, а вища самість – це той аспект індивідуальності, який існує окремо від свідомості, розуму і тіла. Всі ці елементи входять у колективне несвідоме.

Важливим елементом психосинтезу Ассаджиолі є поняття субособистостей – динамічних підструктур, які володіють відносно незалежним існуванням. Найзвичніші субособистості – ті, що пов’язані з ролями, які ми граємо в житті, наприклад сина, батька, коханого, лікаря, вчителя або службовця. Кожна субособистість будується на основі якогось бажання цілісної особистості. В кожній людині є великий набір субособистостей, відмінних від субособистостей інших людей. Можна проаналізувати, виділити цих субособистостей і дати кожній субособистості «своє ім’я», деякі з них можуть бути схожі на клички: Авантюрист, Розсудливий, Беззахисна крихітка, Знавець, Самотнє серце, «Що подумають люди», Критик, Саботажник тощо.

Ігри, в які грають ці субособистості, внутрішні голоси людини стають деструктивними в тому випадку, якщо людина не усвідомлює їх або не вживає заходів для примирення конфліктних сторін всередині себе самого. Одна з цілей самоспостереження – більше зрозуміти центр, єство власного «Я», підсилити його, щоб воно було здатне вирішити конфлікти між субособистостями. Будьте впевнені, що ваше «Я» не стане проганяти або ігнорувати якихось субособистостей, оскільки кожна з них фактично відображає потреби цілісної особистості, кожна субособистість – це частина вас і виконує якісь важливі для вас функції. Коли ми сприймаємо світ і самих себе, ми ототожнюємо себе з тією або іншою субособистістю.

Субособистостей багато, і вони можуть заміняти одну іншу. Так, обвинувач легко перетворюється на жертву і навпаки. Як правило, це неусвідомлюваний процес. Але як тільки людина навчається усвідомлювати своїх субособистостей, їх голоси, вона починає по-справжньому вивчати себе, пізнавати єство свого «Я».

Терапевтичний процес психосинтеза включає чотири стадії: на першій стадії пацієнт дізнається про різні складові своєї особистості. Наступним кроком буде відмова від ототожнення себе з цими елементами субособистостями – і придбання здатності їх контролювати. Після того, як пацієнт поступово відкриває свій об’єднуючий психологічний центр, можна досягти психосинтеза та інтеграції всіх самостей навколо нового центру. Деякі субособистості (які у вправах з фантазування можуть приймати вид більш менш абстрактних інтрапсихічних структур) в ході самодослідження з використанням ребефінга, методики контрольованого дихання і музики відображають справжні стародавні, філогенетичні, расові і реінкарнації матриці або досвід входження в свідомість інших людей, тваринних тощо. Отже, індивідуальна психіка не тільки жартома комбінує людські, тваринні або природні символічні форми, але, мабуть, здатна одержувати голографічну записану інформацію про весь феноменальний світ – про його теперішній час, минуле і майбутнє.

Важливий внесок в трансперсональну психологію вніс Абрам Маслоу (про його роль у розвитку гуманістичної психології вже йшлося), він провів дослідження досвіду людей, у яких були спонтанні містичні або, як він їх називав, «пікові переживання». В традиційній психіатрії до будь-якого містичного досвіду звичайно відносяться як до серйозної психопатології.

У своєму дослідженні Маслоу показав, що спонтанні «пікові переживання» часто виявлялися благотворними для людей, які їх пережили, згодом вони виявляли виразну тенденцію до «самореалізації» або «самоактуалізації». Він припустив, що такий досвід відноситься до категорії вище за норму, а не нижче або зовні неї, і тим самим заклав основи для психології, яка витікає з цієї передумови.

Іншим важливим аспектом роботи Маслоу був аналіз людських потреб і перегляд теорії інстинктів. Маслоу вважав, що вищі потреби становлять важливий аспект людської особистості, тому що їх не можна розглядати як похідні від нижчих інстинктів. На його думку, вищі потреби грають важливу роль у психічному здоров’ї і розвитку хвороб. Вищі цінності (метацінності) і прагнення до них (метамотивація) властиві природі людини. визнання цього факту абсолютно необхідне для будь-якої теорії людської особистості. Вищі потреби в розумінні значення життя, в самореалізації і самоактуалізації, в духовності властиві природі людини, і лише несприятливі чинники соціального та індивідуального життя на якийсь термін заглушають і відсовують на задній план ці вищі потреби людської душі.

Отже, істинною відмінною рисою трансперсональної психології є модель людської душі, в якій визнається значущість духовного і космічного вимірювань і можливостей для еволюції свідомості.

Емпіричне підтвердження трансперсональному підходу до розуміння людини дали 30-річні дослідження Станіслава Гроффа. Він довів, що у сфері свідомості людини немає чітких меж і обмежень, проте корисно виділити чотири області психіки, які лежать за межами нашого звичайного досвіду свідомості:

1) сенсорний бар’єр;

2) індивідуальне несвідоме;

3) рівень народження і смерті (перинатальні матриці);

4) трансперсональна область.

Більшості людей доступні переживання на всіх чотирьох рівнях. Переживання ці можна спостерігати під час сеансів з психоделічними препаратами або в сучасних підходах експериментальної психотерапії, де використовується дихання, музика (ребефінг, голотропне занурення), робота з тілом. Їх переживанню сприяють найрізноманітніші релігійні обряди, східні духовні практики. Багато випадків такого роду можна спостерігати під час спонтанних епізодів неординарних станів свідомості.

Стисло охарактеризуємо кожний з цих рівнів.

Сенсорний бар’єр. Всяка техніка, що дає можливість емпірично, тобто досвідним шляхом, увійти до сфери несвідомого, спочатку активізуватиме органи відчуття: різноманітні фізичні відчуття в тілі, (фізичний бар’єр), безадресні, мабуть, раніше часто стримувані емоції (людині хочеться плакати або сміятися без якого-небудь конкретного мотиву – емоційний бар’єр), актуалізація зорових образів (кольорові плями, геометричні форми, які-небудь пейзажі можуть мигати в полі зору за закритими повіками – образний бар’єр), зміни в слуховій зоні можуть виявлятися як дзвін у вухах, дзижчання, звуки високої частоти, це може супроводжуватися незвичайними дотиковими відчуттями в різних частинах тіла тощо. Всі ці сенсорні переживання і становлять собою «сенсорний бар’єр», який необхідно подолати, перш ніж почнеться подорож в несвідому сферу психіки.

Наступна сфера переживань – область індивідуального несвідомого – все що завгодно з життя людини – якийсь недозволений конфлікт, якесь витіснене з пам’яті та не інтегроване в ній травмуюче переживання може спливти з несвідомого, будь-які події або обставини життя людини з моменту народження до справжнього моменту, що мають високу емоційну значущість переживань, – реально переживаються заново. Спогади з біографії виявляються не окремо, а утворюють динамічні поєднання – «системи конденсуючого досвіду» (СКД). СКД – це динамічне поєднання спогадів (із супутніми їм фантазіями) з різних періодів життя людини, з’єднаних сильним емоційним зарядом однієї і тієї ж якості, інтенсивних тілесних відчуттів одного і того ж типу. Психологічні й тілесні травми, пережиті людиною протягом життя, можуть бути забуті на свідомому рівні, але зберігаються в несвідомій сфері психіки і впливають на розвиток емоційних і психосоматичних розладів – депресії, тривог, страхів-фобій, сексуальних порушень, мігрені, астми тощо. Особливо залишають відображення в психіці психотравми, пов’язані з небезпекою для життя.

Якщо на біографічному рівні індивідуального несвідомого з небезпечними для життя ситуаціями належить під час самодослідження зустрітися тільки тим, хто насправді пережив сутичку із смертю, то на наступному рівні несвідомого питання смерті універсальне для кожної людини, оскільки при народженні кожний знаходився якусь мить на межі смерті. Хоча повний спектр переживань, що відбуваються на цьому рівні, не можна зводити до повторного біологічного народження, родова травма складає саму суть процесу. Тому Грофф назвав цю сферу несвідомого перинатальною. Переживання смерті й нового народження, що відображають перинатальний рівень несвідомого, вельми різноманітні та складні. Виявляється такий досвід в чотирьох «базових перинатальних матрицях» (БПМ), які сформувалися під час чотирьох клінічних стадій біологічного народження.

Біологічна основа першої перинатальної матриці (БПМ-1) – досвід початкової симбіотичної єдності плоду з материнським організмом під час внутрішньоматкового існування. Приємні і неприємні спогади про перебування всередині матки можуть виявлятися в конкретній біологічній формі. Це можуть бути переживання комфорту, безпеки, єднання з манірю, з світом, задоволеності і спокою.

Друга перинатальна матриця закладається на самому початку протікання пологів, коли плід періодично стискається матковими спазмами, але шийка матки була закрита і виходу ще немає. Цю біологічну ситуацію під час самодослідження можна пережити знову цілком реалістичним чином або на емоційно-символічному рівні: з’являються відчуття зростаючої тривоги і смертельної небезпеки, що насувається, можуть виникнути образи жахливого спрута або пітона, які стискають, сковують все тіло, або образи підземелля, з якого неможливо знайти вихід тощо. Ситуація уявляється нестерпною, безнадійною. Серед стандартних компонентів цієї матриці – болісні відчуття самотності, безпорадності, безнадійності, відчаю і вини. БПМ-ІІ притягає спогади СКД про ситуації, в яких пасивна і безпорадна особистість потрапляє у владу могутньої руйнівної сили і стає її жертвою без шансів на порятунок.

Третя перинатальна матриця (БПМ-ІІІ) відображає ту стадію біологічного народження, коли скорочення матки продовжуються, але шийка матки вже була відкрита і це дозволяє плоду поступово просуватися по родовому каналу. Під цим криється відчайдушна боротьба за виживання, найсильніше механічне здавлення, часом задуху. На кінцевій стадії пологів плід може відчувати безпосередній контакт з такими біологічними матеріалами, як кров, слиз, навколоплідна рідина.

Під час сеансів самодослідження крім істинних реальних відчуттів різних аспектів боротьби в родовому каналі людина може відчувати і символічні емоційні переживання: елементи титанічної боротьби, образи стихійних бід, воєн, сутичок з дикими тваринами, зіткнення з вогнем, криваві жертвопринесення, сильне сексуальне збудження, агресію тощо. Той факт, що на перинатальному рівні сексуальне збудження відбувається в контексті смертельної загрози, страху, агресії і біологічного матеріалу, на думку Гроффа, стає ключем до розуміння сексуальних відхилень. Під час третьої перинатальної матриці ситуація вже не здається безнадійною і людина бере активніше участь в тому, що відбувається і відчуває, що страждання має певну спрямованість і мету, цей досвід боротьби смерті–народження є межею між агонією і екстазом, іноді злиття того і іншого.

Четверта перинатальна матриця (БПМ-ІV) була пов’язана з безпосередньою появою на світло людини, коли болісний процес боротьби за народження добігає кінця, просування по родовому каналу досягає кульмінації і за піком болю, напруги і сексуального збудження слідує раптове полегшення і релаксація. Дитина народилася і після довгого періоду темноти вперше стикається з яскравим світлом дня або операційної.

Як і в інших матрицях, деякі переживання, які відносяться до цієї стадії, представляють точний спогад і переживання реальних біологічних подій, що відбуваються при народженні, а крім того, згадують ті спеціальні акушерські прийоми, які реально застосовувалися при народженні даної людини.

Символічним виразом останньої стадії пологів є досвід смерті – відродження: прохід від БПМ-ІІІ до БПМ-ІV спричиняє за собою відчуття повного знищення – фізичної загибелі, емоційного краху, інтелектуальної поразки, миттєвого знищення всіх колишніх опорних крапок в житті людини. За досвідом повного знищення негайно слідує бачення сліпучого білого або золотого кольору надприродної яскравості й краси. Людина переживає відчуття духовного звільнення, порятунки і відчуває себе вільною від тривоги, депресії, вини. Це супроводжується потоком позитивних емоцій відносно самої себе, інших або існування взагалі. Світ здається прекрасним і безпечним місцем, а інтерес до життя виразно зростає.

Отже, перинатальний рівень несвідомого є багатогранним і багатим вмістищем емоційних станів, тілесних відчуттів і могутньої енергії. Мабуть, він функціонує як універсальна і відносно недиференційована потенційна матриця для розвитку більшості форм психопатології. В тій мірі, в якій перинатальні матриці відображають дійсну травму народження, можна чекати істотного варіювання загального обсягу негативних елементів у різних випадках. Звичайно ж, є різниця між стрімкими пологами в ліфті або таксі у дорозі в пологовий будинок і пологами тривалістю у п’ятдесят годин із застосуванням щипців та інших екстрених заходів.

Народження травмує не тільки тому, що дитина від райських безпечних умов в череві матері переходить до несприятливих умов зовнішнього світу, але і тому, що саме проходження через родовий канал було пов’язане з надзвичайно високим емоційним і фізичним стресом та неймовірним болем. Зрозуміло, що серед індивідів, чиє народження було схожим, одні можуть бути відносно нормальні, тоді як інші проявлятимуть психопатологію різного вигляду і різного ступеня. Резерв тяжких емоцій і тілесних відчуттів, які є наслідком родової травми, становлять лише потенційне джерело ментальних порушень.

Власне чи розвинеться психопатологія? Яку специфічну форму вона прийме і наскільки буде серйозною – все це вирішальним чином визначиться індивідуальною постнатальною історією, і отже, природою і динамікою систем конденсуючого досвіду (СКД). Чуйна поведінка з новонародженим, відновлення симбіотичної взаємодії з матір’ю, достатній час, затрачений на встановлення зв’язку, напевно, ключові чинники, здатні нейтралізувати шкоду родової травми. Виявляється глибокий зв’язок обставин і патернів народження людини із загальною якістю всього її життя. Це виглядає так, що досвід народження визначає фундаментальні відносини до існування, світогляд, ставлення до інших людей, співвідношення оптимізму і песимізму, всю стратегію життя, навіть такі специфічні риси, як довіра до себе і здатність справлятися з проблемами і проектами.

Якщо ситуація народження пройшла без ексцесів і виснаження, а постнатальний відхід був правильним і чуйним, людина залишається з «майже клітинним відчуттям» віри в себе у боротьбі з перешкодами і в їх подоланні. Ті самі, хто народжувався в умовах важкої загальної анестезії, нерідко відзначають, що вони здатні мобілізовувати достатньо енергії на ранніх стадіях будь-якого великого починання, але потім втрачають зосередженість і відчувають, що енергія розсівається й зникає, в результаті їм ніколи не доводиться відчувати повну завершеність свого проекту.

Мануальне втручання або вживання щипців для прискорення пологів приводить до утворення в чомусь схожого патерна. Власники такого досвіду здатні працювати з адекватною енергією на початкових стадіях проекту, але втрачають віру в себе перед самим його завершенням і вимушені спиратися на зовнішню допомогу для «останнього ривка».

Фізіологічний досвід народження без анестезії готує індивіда до майбутніх серйозних змін і створює глибоку віру в свою здатність справитися з ними. Але при патологічних обставинах «важких пологів» без серйозної фармакології, яка могла б полегшити страждання матері і немовляти, таке важке народження здатний закласти патерн для насильного суїциду, тенденції до самогубства. Важка анестезія може, у свою чергу, запрограмувати індивіда на пошуки полегшення стресів в наркотичних станах і алкогольному сп’янінні.

Важке і тривале протікання початкової стадії пологів (БПМ-ІІ) може служити основною причиною схильності людини до депресії, тривоги, відчаю, відсутності ініціативи, втраті інтересу до всього, до нездатності радіти існуванню, до пригніченого сексуального бажання, до малої здатності відчувати сексуальний оргазм, до загальної рухової заторможеності. Типові соматичні прояви депресії (прояви БПМ-ІІ) – відчуття зажатості й обмеженості, задухи, напруги і тиску, головні болі, мігрень, запори, серцеві розлади, втрата інтересу до їжі та сексу.

Біохіміки відкрили, що у людей, які страждають пригніченою депресією, високий за змістом катехоламінів і стероїдних гормонів склад крові. Це обумовлює високий рівень стресу, що цілком відповідає картині БПМ-ІІ, яка відображає високостресову ситуацію без зовнішніх дій і проявів. І якщо глибинну природу пригніченої депресії можна зрозуміти тільки за динамікою БПМ-ІІ, то пов’язані з нею і сприяючі її розвитку СКД включають наступні біографічні елементи: відділення від матері, її відсутність або холодність, холод, голод в дитинстві й ранньому дитинстві, сімейні ситуації придушення і покарання дитини, відчуття самотності, ситуації, які загрожують життю або тілесній цілісності індивіда, коли він грав роль безпорадної жертви.

Важке, тривале або патологічне протікання пологів на фазі проходження дитини по родовому каналу (БПМ-ІІІ) здатне привести до різноманітних психопатологічних відхилень: мазохізм, садизм, некрофілія, сексуальні відхилення, гомосексуалізм, самокаліцтво, криваве самогубство (кинутися під потяг, перерізувати вени), зґвалтування, агресивність. Агресивність крайніх ступенів була пов’язана з важким процесом народження як реакція на надмірний фізичний і емоційний біль, задуху і загрозу життя. Подібна жорстокість відносно до тварини на волі привела б його до спалахів люті і рухової бури.

А у дитини, затисненої у вузькому просторі родового каналу, немає способу вивести потік емоційних і моторних імпульсів, оскільки вона не може рухатися, чинити опір, вийти з ситуації і навіть кричати. тому зрозуміло, що величезний запас агресивних імпульсів і загальної напруги залишатиметься усередині організму в очікуванні того, що вивільняється. Цей величезний резервуар затриманої енергії може пізніше послужити основою не тільки агресивності і насильних імпульсів, але і різних моторних явищ, якими звичайно супроводжуються багато психіатричних порушень – таких як загальна м’язова напруга, тремор, судоми, тіки і припадки. Перинатальні матриці були задіяні і в патогенезі серйозних психосоматичних захворювань бронхіальної астми, мігрені, головних болів, псоріазу, шлункової язви, гіпертонії.

Глибинна основа артеріальної гіпертонії – запас в організмі тривалого емоційного і фізичного стресу біологічного народження. Різні стреси протягом життя додають до цього первинного запасу, полегшують доступ перинатальних елементів у свідомість. У результаті гіпертонія є психосоматичною реакцією на незавершені гештальти стресових ситуацій в житті індивіда, включаючи його перинатальну історію, а не віддзеркаленням лише найближчих за часом обставин.

Для досягнення вивільнення від вказаних хвороб і психопатологічних відхилень, на думку С. Гроффа пацієнт повинен знову прожити початкову стресову ситуацію у всій її повноті та з повним усвідомленням. Коли природа і інтенсивність свідомого переживання в точності співпадуть з несвідомим гештальт-досвідом, проблема буде вирішена і відбудеться лікування. Але переживання видозміненої копії початкової стресової ситуації без доступу до того рівня несвідомого, до якого вона належить, тільки обтяжує проблему, а не вирішує. Так, наприклад, головний біль повинен посилитися до граничного, нестерпного ступеня, порівнянного з болем, фактично пережитої під час народження, – тоді це принесе раптове вибухоподібне звільнення від мігрені, вилікує її повністю. Повторне проживання свого народження за допомогою методів ребефінга, голотропного занурення або психоделічної терапії дає стійке лікування психосоматичних захворювань і психопатологічних відхилень.

Патогенні наслідки народження визначаються не лише характером родової травми, але і тим відходом, який одержує дитина відразу після народження. І це ще не все: емоції, важливі події подальшого життя також впливають на те, якою мірою динаміка перинатальних матриць перейде в проявлену патологію.

Добрий материнський догляд, задоволеність, безпека і загальне переважання позитивних переживань у дитинстві можуть створити динамічну буферну зону, яка оберігає індивіда від прямої обурюючої дії перинатальних емоцій, відчуттів та енергії. І, навпаки, продовження травматизації в дитинстві не лише не дає цього захищаючого екрану, але ще і додасть матеріалу до негативних емоцій та відчуттів, накопичених на перинатальному рівні. Тому дитячі психологічні травми дуже сильно впливають на все подальше життя людини, на її поведінку, хвороби, психологічні відхилення і проблеми.

Через дефект у захисній системі перинатальні елементи можуть згодом прорватися у свідомість у вигляді психопатологічних синдромів. Емодіональні, психосоматичні й міжособові проблеми мають не тільки біографічний і перинатальний елементи, але і корені з трансперсональної області.