Глава 2

ПСИХОЛОГІЧНІ НАПРЯМИ, ШКОЛИ І КОНЦЕПЦІЇ

2.1. Структуралізм, функціоналізм і гештальтпсихологія

В. Вундтом у 1879 році було засновано в Лейпцигу першу в світі експериментально-психологічну лабораторію, на базі якої створено психологічний інститут, в якому відбулося становлення багатьох корифеїв психологічної думки. Для експериментів застосовувався найбільш поширений тоді (у психології кінця ХІХ ст.) суб’єктивний метод (або інтороспекція). Головним його апологетом виступив В. Вундт (1832–1920), який вважав психологію наукою про безпосередній досвід, котрий людина може осягнути шляхом наукового самоспостереження. Науковість самоспостереженню додають контроль і порядок, які забезпечуються певними процедурами фізіологічного експерименту. На його основі виникла низка напрямів психологічної науки.

Структуралізм. Засновником структурної школи в психології є Е. Тітченер (1867–1936). Сам Тітченер був послідовником В. Вундта, і структуралізм, як напрям у психології, є прямим втіленням вундтівських ідей. Головним завданням психології структуралісти вважають експериментальне дослідження структури свідомості. Дослідження свідомості як структури потребує знайдення вихідних елементів свідомості та зв’язків між ними. Зусилля школи Тітченера були спрямовані передусім на пошуки елементів психіки (яка ототожнювалась зі свідомістю).

Головні питання, які намагався висвітлити Тітченер, такі:

• що є елементом психіки;

• як вони комбінуються, синтезуючи психіку;

• чому вони комбінуються саме так, а не інакше.

Третє питання Тітченер висвітлював через пояснення психічних процесів у термінах паралельних їм фізіологічних процесів. Свідомість Тітченер висвітлив як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час.

За Тітченером, психологія є наукою про досвід, який залежить від суб’єкта, котрий цей досвід отримує. Цей досвід людина отримує шляхом інтроспекції (самоспоглядання), у якій вона для цього повинна тренуватись. Тренування необхідно для того, щоб самий психічний процес, який підлягає вивченню, не змішувався із зовнішніми об’єктами, на які свідомість звично спрямована. Тітченер відрізняв три категорії елементів свідомості: відчуття, образ і почуття. все інше, згідно його структурній школі, до свідомості не належить (наприклад, абстрактне мислення). Спроба поєднання методу інтроспекції з експериментом у структуралізмі не була досить вдалою.

Функціоналізм. Підходу, названому структуралізмом, протистояв функціоналізм. Цей напрям, відкидаючи аналіз внутрішнього досвіду і його структур, вважав головною справою психології з’ясування того, як ці структури працюють, коли людина розв’язує певні завдання, які стосуються її актуальних потреб. Так, наочна область психології розширялася. Вона бачилася такою, що охоплює психічні функції (а не елементи) як внутрішні операції, які проводяться не безтілесним суб’єктом, а організмом з метою задовольнити його потребу в пристосуванні до середовища.

Біля витоків функціоналізму в США стояв Уільям Джемс (1842–1910). Він відомий також як лідер прагматизму (від гр. «прагма» – дія) – філософії, яка оцінює ідеї і теорії, виходячи з того, як вони працюють на практиці, приносячи користь індивіду.

У своїх «Основах психології» (1890) Джемс писав, що внутрішній досвід людини – це не «ланцюжок елементів», а «потік свідомості». Його відрізняють особистісна (в значенні вираження інтересів особистості) вибірковість (здатність постійно проводити вибір).

Функціоналізм набув світового визнання як американська течія у психології (хоча були європейські попередники). Разом з І. Джемсом лідерами цієї течії стали Дж. Дьюї (1859–1952) і Р. Вудвортс (1869–1952). Програма функціонального напряму полягає у 1) з’ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування.

Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб’єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивались одночасно і пристосувались одне до одного. Телеологічний принцип (принцип доцільності) у функціоналізмі стає головним у поясненні розвитку душевного життя. Різні види відчуттів і способи мислення досягли сучасного стану саме завдяки своїй корисності для регулювання впливів людини на зовнішній світ.

Джемс визнає, що всі психічні процеси супроводжуються певними тілесними явищами і стверджує, що вони є функцією мозкової діяльності. Структуру психічного життя Джемс пов’язує з функціонування нервової системи. Дьюї вимагає визнання предметом психології цілісний організм у його адаптивній відносно до середовища активності. Адаптивний характер свідомості, який підкреслює функціоналізм, вимагає розгляду відношення психічних явищ як до умов середовища, так і до потреб організму.

Обговорюючи проблему емоцій, Джемс (одночасно з датським лікарем Карлом Ланге) запропонував парадоксальну концепцію, згідно якої первинними є зміни в м’язовій і судинній системах організму, вторинними – викликані ними емоційні стани. «Ми засмучені, тому що плачемо, приведені в лють, тому що б’ємо іншого».

Хоча Джемс не створив ні цілісної системи, ні школи, його погляди на службову роль свідомості у взаємодії організму з середовищем, що волає до практичних рішень і дій, міцно увійшли до ідейної тканини американської психології. І нині за блискуче написаною в кінці минулого століття книзі Джемса вчаться в американських коледжах.

На початку XX століття колишній образ предмету психології, яким він склався в період її самоутвердження в сім’ї інших наук, сильно потускнів. Хоча як і раніше більшість психологів вважала, що вони вивчають свідомість та її явища. Ці явища все тісніше співвідносилися з життєдіяльністю організму, з його руховою активністю. Лише дуже небагато продовжували вслід за німецьким психологом Вундтом вважати, що вони покликані займатися пошуками будівельного «матеріалу» безпосереднього досвіду і його структурами.

Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910 р. – час зустрічі М. Вертгеймера (1880–1943), В. Келлера (1887–1967) і К. Коффки (1886–1941) – виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.

Гештальтисти застосували у своїх дослідженнях феноменологічний метод – варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення у реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Перлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприйняття, до людської особистості (і зробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

При всіх перетвореннях, які випробовувала психологія, поняття про свідомість зберігало в основному колишні ознаки. Змінювалися тільки погляди на її відношення до поведінки, до неусвідомлюваних психічних явищ, до соціальних впливів. Але нові уявлення про те, як сама ця свідомість організована, вперше склалося з появою на науковій сцені школи, кредо якої виразило поняття про гештальт (динамічну форму, структуру). На противагу трактуванню свідомості як «споруди з цегли (відчуттів) і цементу (асоціацій)» стверджувався пріоритет цілісної структури, загальної організації, від якої залежать її окремі компоненти.

Є думка про те, що ціле не зводиться до утворюючих його частин, була дуже стародавньою. З нею можна було зіткнутися також в роботах деяких психологів-експериментаторів. Вказувалося, зокрема, що одна і та ж мелодія, яку грають у різному ключі, сприймається як та ж сама, всупереч тому, що відчуття в цьому випадку абсолютно різні. Отже, її звуковий образ є особливою цілісністю. Важливі факти, що стосуються цілісності сприйняття, його неможливості звести до відчуттів.

Датський психолог Е. Рубін вивчив цікавий феномен «фігури і фону». Фігура об’єкту сприймається як замкнуте ціле, а фон тягнеться позаду. При так званих «подвійних зображеннях» в одному і тому ж малюнку розрізняються або ваза, або два профілі. Ці та безліч аналогічних фактів говорили про цілісність сприйняття.

Ідея про те, що тут діє загальна закономірність, яка вимагає нового стилю психологічного мислення, об’єднала групу молодих учених. У неї входили М. Вертгеймер (1880–1943), В. Келер (1887–1967) і К. Коффка (1886–1941), що стали лідерами напряму, названого гештальт-психологією. Генштальтпсихологи піддавали критиці не лише стару інтроспективну психологію, зайняту пошуком початкових елементів свідомості, але і молодий біхевіоризм. Критика останнього становить особливий інтерес.

У дослідах над тваринами гештальтисти показали, що, ігноруючи психічні образи-гештальти, не можна пояснити їх рухову поведінку. Про це говорив, наприклад, феномен «транспозиції». В курей вироблялося диференціювання двох відтінків сірого кольору. Спершу вони навчалися клювати зерна, розкидані на сірому квадраті, відрізняючи його від чорного, що знаходився поряд. У контрольному досвіді той квадрат, який спочатку служив позитивним подразником, виявлявся поряд з квадратом ще більш світлим. Кури вибирали саме цей останній, а не той, на якому вони звикли клювати. Отже, вони реагували не на стимул, а на співвідношення стимулів (на «більш світле»).

Критиці з боку гештальтистів піддавалася і біхевіористська формула «проб і помилок». На противагу їй в дослідах над людиноподібними мавпами виявилося, що вони здатні знайти вихід з проблемної ситуації не шляхом випадкових проб, а миттєво уловивши відносини між речами. Таке сприйняття відносин було названо «інсайтом» (розсудом, осяянням). Він виникає завдяки побудові нового гештальта, який не є результатом навчання і не може бути виведений з колишнього досвіду.

Зокрема, широкий інтерес викликала робота В. Келлера «Дослідження інтелекту в антропоїдів». Один з його піддослідних шимпанзе (Келлер назвав його «Аристотелем серед мавп») справлявся із задачею діставання приманки (банана) шляхом миттєвого схоплювання відносин між розкиданими предметами (ящиками, палицями), оперуючи якими він досягав мети. У нього спостерігалося щось подібне притаманного людині «осяянню», названому одним психологом «ага-переживанням» (а в старовину архімедовим вигуком «еврика!» – «знайшов!»).

Вивчаючи мислення людини, гештальт-психологи доводили, що розумові операції при розв’язанні творчих задач підпорядковані особливим принципам організації гештальта («угрупування», «центрування» тощо), а не правилам формальної логіки.

Отже, свідомість була представлена в гештальт-теорії як цілісність, яка охоплена динамікою пізнавальних (когнітивних) структур, котрі перетворюються за психологічними законами.