1.4. Психологія як наука про поведінку

У цьому контексті важливим є вчення І.М. Сєченова (1829–1905) про рефлекторну природу психіки. Його перший трактат, який увійшов до книги «Психологічні етюди», називався «Рефлекси головного мозку» (1863). Трактат дістав широкий резонанс в російському суспільстві, журналістиці, літературі.

Сєченов не ототожнював психічний акт з рефлекторним. Він вказував на схожість в їх будові. Психологію він називав рідною сестрою фізіології, а не її придатком. Він зміг співвіднести рефлекс з психікою завдяки тому, що саме поняття про рефлекс було ним радикально перетворено, також як і поняття про психіку.

За імпульс, який запускає в хід рефлекс, класичні схеми приймали фізичний стимул. За Сєченовим початковою ланкою рефлексу є не зовнішній, механічний поштовх, а подразник-сигнал. На відмінність між подразником-стимулом і подразником-сигналом слід звернути особливу увагу. Дія стимулу була обмежена збудженням нервових волокон. Сигнал же грає двояку роль. Він звернений і до організму, який його сприймає, і до зовнішнього середовища, властивості якого він розрізняє. Завдяки цьому він інформує організм про ситуацію, до якої повинні приєднатися робочі органи (м’язи). Останні, у свою чергу, володіють чутливістю. В них вбудовані сенсорні прилади, які передають в мозок сигнали про досягнутий ефект, змушуючи, якщо необхідно, автоматично коректувати поведінку.

Модель рефлекторної дуги Сєченов замінив моделлю рефлекторного кільця. Якщо кільце не замикається, дія порушується. Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів – такою була фізіологічна підстава сєченовської схеми психічної діяльності.

Серед головних досягнень Сєченова виділялося відкриття ним центрального гальмування. До нього вважалося, що в головному мозку протікає тільки один нервовий процес – збудження. Сєченов знайшов в експерименті здатність головного мозку затримувати рефлекси. Це відкриття він трактував як нервовий механізм психічних функцій – воля і мислення. Вольову людину відрізняє уміння протистояти неприйнятним для неї впливам, якими б сильними вони не були, пригнічувати небажані потяги. Це і досягається апаратом гальмування.

Завдяки цьому апарату виникають і незримі акти мислення. Сєченов писав, що «біля самого серця» він виносив думку, згідно якої м’яз є не тільки органом руху, але і пізнання. З його допомогою організм сприймає об’єкти зовнішнього середовища (в побудові зорового образу, наприклад, важливу роль грають безперервно працюючі м’язи очей, які ніби бігають по предметах), порівнює їх, аналізує, тобто проводить операції, які вже є розумовими. Механізм гальмування затримує зовнішній вираз цих дій. Проте вони не зникають. Із зовнішніх вони перетворяться у внутрішні. Згодом цей процес був названий інтеріоризацією (переходом ззовні у середину).

Глибинні перетворення в категорії рефлексу відкрили перспективу нового розуміння предмету психології. У праці «Кому і як розробляти психологію» (1873) Сєченов визначає її як «науку про походження психічних діяльностей». Термін «походження» слід пояснити. Завдання науки бачилося в тому, щоб пояснити, яким чином здійснюються (відбуваються) різні діяльності (сприйняття, пам’ять, мислення тощо). Вони будуються за типом рефлексу, тобто також є «тричленними» (мають початок, середину і кінець). Вони включають вслід за сприйняттям середовища і його переробкою в головному мозку у відповідь роботу рухового апарату. Вперше в історії психології предмет цієї науки охоплює не тільки явища і процеси свідомості (або несвідомої психіки), а весь цикл взаємодії організму з світом, включаючи його зовнішні тілесні дії.

Саме таке значення сєченовського поняття про психічну діяльність. Вона, подібно рефлексу, здійснюється об’єктивно. Тому і для психології єдино надійним є об’єктивний, а не суб’єктивний (інтроспективний) метод, на якому будувалися програми Вундта і Брентано.

Сєченов став піонером науки, предметом якої служить психічно регульована поведінка.

Нове бачення предмету психології склалося під впливом робіт І.П. Павлова (1859–1963) і В.М. Бехтерева (1857–1927). Експериментальна психологія виникла з досліджень органів чуття. Тому вона і вважала в ті часи своїм предметом продукти діяльності цих органів – відчуття. Тому Павлов і Бехтерев звернулися до вищих нервових центрів головного мозку, як органів управління поведінкою цілісного організму в навколишньому середовищі. Ці науковці також бачили предмет психології не в ізольованій свідомості, а у вивченні цілісної поведінки. Цей напрям набув популярності під ім’ям рефлексології, оскільки тут замість відчуття як початкового поняття виступив рефлекс.

І.П. Павлов обнародував свою програму в 1903 році, назвавши її «Експериментальна психологія і психопатологія на тваринах». Надалі від слова «психологія» він відмовився. Мотивом служила обтяженість цих термінів рідними плямами суб’єктивної психології свідомості, тоді як головною справою павловської школи було строге об’єктивне вивчення поведінки.

Щоб зрозуміти революційне значення павловського вчення про поведінку, слід мати на увазі, що він називав його вченням про вищу нервову діяльність. Йшлося не про заміну одних слів іншими, але про кардинальне перетворення всієї системи категорій, в яких пояснювалася ця діяльність.

Якщо раніше під рефлексом малася на увазі жорстко фіксована, стереотипна реакція, тоді як Павлов вводив у це поняття принцип умовності. Звідси і його головний термін – умовний рефлекс. Це означало, що організм набуває і змінює програму своїх дій залежно від умов – зовнішніх і внутрішніх. Зовнішні подразники стають для нього сигналами, які орієнтують в середовищі, а реакція закріплюється тільки в тому випадку, якщо її санкціонує внутрішній чинник – потреба організму. Модельний досвід Павлова полягав у виробленні реакції слинної залози собаки на звук, світло, форму тощо.

Павлов відкрив закони вищої нервової діяльності. За кожним на перший погляд нескладним досвідом ховалася густа мережа розроблених павловською школою понять (про сигнал, тимчасовий зв’язок, підкріплення, гальмування, диференціювання, управління і ін.), що дозволяють причинно пояснювати, передбачати і модифікувати поведінку.

Ідеї, схожі з павловськими, розвивав у книзі «Об’єктивна психологія» (1907) В.М. Бехтєрев, який дав умовним рефлексам інше ім’я: сполучні. Між переконаннями двох вчених були відмінності, але обидва стимулювали психологів на корінну перебудову уявлень про предмет психології.

Під впливом їх ідей виникає новий могутній напрям – біхевіоризм, який утвердив як предмет психології поведінку. Під поведінками тут розуміли сукупність реакцій організму, обумовлених його взаємодією із стимулами середовища, до якого він адаптується.

Кредо цього напряму було відображене в терміні «поведінка» (англ. «біхевіор»), а саме воно було назване біхевіоризмом. Його «батьком» прийнято рахувати Д. Уотсона, в статті якого «Психологія, як її бачить біхевіорист» (1913) висловлювався маніфест нової школи. У ньому вимагалося «викинути за борт» як пережиток алхімії та астрології всі поняття суб’єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об’єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники. Ні Павлов, ні Бехтерев, на концепції яких спирався Уотсон, не дотримувалися такої радикальної погляди. Вони сподівалися, що об’єктивне вивчення поведінки врешті-решт, як говорив Павлов, проллє світло на «муки свідомості».

Біхевіоризм стали називати «психологією без психіки». Цей напрям припускав, що психіка ідентична свідомості. Тим часом, вимагаючи усунути свідомість, біхевіористи зовсім не перетворювали організм на позбавлену психічних якостей будову. Вони змінили уявлення про ці якості. Реальний внесок нового напряму полягав у різкому розширенні області психології, яка вивчається. Відтепер вона включала доступні зовнішньому об’єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимули – реактивні відносини.

Змінилися схеми психологічних експериментів. Вони ставилися переважно на тваринах – білих щурах. Як експериментальні пристрої, замість колишніх фізіологічних апаратів, були винайдені різні типи лабіринтів і «проблемних ящиків». Тварини, які в них запускалися, навчалися знаходити з них вихід.

Тема вчення, набуття навичок шляхом проб і помилок, стала центральною для цієї школи, що зібрала величезний експериментальний матеріал про чинники, які визначають модифікацію поведінки. Матеріал піддавався статистичній обробці, адже реакції тварин носили не жорстко визначений, а статистичний характер. Змінювалося бачення законів, які керують поведінкою живих істот, у тому числі людини, котра виявилася в цих дослідах як «великий білий щур», що шукає свій шлях в «лабіринті життя», де вірогідність успіху не визначена і панує його величність – випадок.

Виключивши свідомість, біхевіоризм неминуче виявився одностороннім напрямом. Разом з тим він ввів у науковий апарат психології категорію дії в якості не тільки внутрішньої, духовної (як у колишні часи), але і зовнішньої, тілесної реальності. Біхевіоризм змінив загальний лад психологічного пізнання. Його предмет охоплював відтепер побудову і зміну реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх подразників.

Прихильники цього напряму розраховували, що, спираючись на дані експериментів, вдасться пояснити будь-які природні форми поведінки людей, такі, наприклад, як будівництво хмарочоса або гру в теніс. Основа ж усього – закони вчення.

Своєрідне розуміння відносин між індивідом і суспільним середовищем затвердилося у французькій психології. Особистість, її дії і функції пояснювалися їх соціальним контекстом взаємодії людей. В цьому вигляді виявляється внутрішній світ суб’єкта зі всіма його унікальними ознаками, які колишня психологія свідомості приймала спочатку за дане. Найбільш послідовно цю лінію думки, популярну серед французьких дослідників, розвивав П. Жане (1859–1947). Його перші роботи як психіатра торкалися хвороб особистості, які виражаються в дисоціації ідей і тенденцій (розриві зв’язків між ними) внаслідок падіння «психічного напруження» (Жане запропонував називати цей феномен «психостенією»). Тканина психічного життя розщеплюється. В одному організмі починають жити декілька осіб.

Надалі Жане приймає за ключовий пояснювальний принцип людської поведінки спілкування як співпрацю, в глибинах якої народжуються різні психічні функції: воля, пам’ять, мислення тощо. В цілісному процесі співпраці відбувається розділення актів: один індивід виконує першу частину дії, другий – іншу його частину. Один командує, інший підкоряється. Потім суб’єкт скоює відносно до самого себе дію, до якої раніше примушував іншого. Він навчається співпрацювати із собою, підкорятися власним командам, виступаючи як автор дії, як особистість, що володіє власною волею.

Колишні концепції приймали волю за особливу силу, яка міститься у свідомості суб’єкта. Тепер доводилася її вторинність, походження від об’єктивного процесу, в якому неодмінно була представлена інша людина. Це відноситься і до пам’яті, яка спочатку була призначена для передачі доручень тим, хто відсутній. Що стосується розумових операцій, то і вони спочатку є реальними тілесними діями (зокрема, мовними), якими люди обмінюються, спільно вирішуючи свої життєві задачі.

А головним, працюючим на виникнення внутрішньо-психічних процесів механізмом, служить інтеріоризація. Соціальні дії із зовнішніх об’єктивно стають внутрішніми, незримими для інших.

Звідси виникає ілюзія їх безтілесності та породженості «чистим» Я, а не мережею міжособових зв’язків.

Ця гілка психологічних досліджень внесла свій внесок в зміну початкового трактування предмету психології. Зберігаючи свідомість як її ядро, вона приймала за її одиниці не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) або емоційно-вольові елементи, а соціальні дії (спершу зовнішні, а потім – внутрішні).

Колишні концепції, для яких початковим пунктом служив індивід як носій психічних актів і змісту, шукали шляху його соціалізації, тобто залучення до норм і правил життя серед інших. За Жане, вектор психологічного вивчення людини повинен бути протилежним. Поясненню підлягає не соціалізація, а індивідуалізація, тобто причинний аналіз того, як з соціальних актів і відносин, у гущавині яких спочатку існує індивід, будується внутрішній, особовий план його поведінки.

Отже, у предметі психології в якості його «вимірювання» почала появлятися соціальність, яка впливає на поведінку особистості.