1.3. Психологія як наука про свідомість

Тріумф механіки, її поняття і пояснювальні принципи створили спершу геометро-механічну (Галілей), а потім – динамічну (Ньютон) картину природи. В неї вписувалося і таке фізичне тіло як організм з його психічними властивостями. Перший нарис психологічної теорії, орієнтованої на геометрію і нову механіку, належав французькому математику, природодосліднику і філософу Рене Декарту. Він винайшов теоретичну модель організму як автомата – системи, яка працює механічно. Тут живе тіло, яке у своїй попередній історії знань розглядалося як одушевлене, тобто обдароване і кероване душею, звільнялося від її впливу і втручання. Відтепер відмінність між неорганічними і органічними тілами пояснювалася за критерієм віднесення останніх до об’єктів, діючих як прості технічні пристрої.

У межах цієї теорії першим великим досягненням стало відкриття Гарвеєм кровообігу. Серце уявлялося як помпа, яка перекачує рідину (для чого не вимагається участі душі). Другим – відкриття Декартом рефлексу, що стало фундаментальним для фізіології і психології.

Оскільки достовірне знання про будову нервової системи в ті часи було мінімальне, то Декарту ця система бачилася у формі «трубок», у яких проносяться легкі повітряноподібні частинки. (Він називав їх «тваринними духами»). Декартова схема рефлексу вважала, що зовнішній імпульс приводить ці «духи» в рух, заносячи їх в мозок, звідки вони автоматично відображаються до м’язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, вимушує її відсмикувати. Відбувається реакція, подібна віддзеркаленню світлового променя від поверхні.

Термін «рефлекс», який з’явився після Декарта, і означав віддзеркалення. Реакція м’язів – невід’ємний компонент поведінки. Тому декартова схема, не дивлячись на її умоглядний характер, відноситься до розряду великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без звернення до душі як рушійної тілом сили.

Декарт сподівався, що з часом не тільки прості рухи (такі, як захисну реакцію руки на вогонь або зіниці на світло), але і найскладніші вдасться пояснити відкритою ним фізіологічною механікою. Визнавши, що машина тіла і зайнята власними думками (ідеями) та хотіннями, свідомість – це дві незалежні один від одного єства (субстанції), Декарт вимушений був пояснити, як же вони співіснують в цілісній людині? Рішення, яке він запропонував, було названо психофізичною взаємодією.

Тіло впливає на душу, викликаючи в ній «пасивні стани» (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, де б ці дві несумісні субстанції все ж таки могли спілкуватися. Він запропонував вважати таким органом одну із залоз внутрішньої секреції – «шишковидну» (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто серйозно не прийняв.

Перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі пристрою тілесного механізму, який, на відміну від звичайних автоматів, виступив як система, яка навчається. Вона діє за своїми законами і «механічними причинами», знання яких дозволить людям володарювати над собою. «Оскільки при деякому старанні можна змінити рухи мозку у тварин, позбавлених розуму, то очевидно, що це ще краще можна зробити у людей, і що люди навіть із слабою душею могли б придбати виключно необмежену владу над своїми пристрастями». На його думку, не зусилля духу, а перебудова тіла на основі строго причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою, подібно тому як ці закони можуть зробити її володарем зовнішньої природи.

Один з важливих для психології творів Декарта називався «Пристрасті душі». Цей оборот слід пояснити, оскільки і слово «пристрасть», і слово «душа» наділені у Декарта особливими значеннями. Під «пристрастями» малися на увазі не сильні і тривалі відчуття, а «пасивні стани душі», – все, що вона відчуває, коли мозок стрясають «тваринні духи» (прообраз нервових імпульсів), які переносяться туди по нервових «трубках».

Інакше кажучи, не тільки такі м’язові реакції як рефлекси, але і різні психічні стани виникають автоматично, проводяться тілом, а не душею. Декарт накидав проект «машини тіла», до функцій якої відносяться: «сприйняття, відображення ідей, утримання ідей в пам’яті, внутрішні прагнення... Я бажаю, щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони здійснюються не більш і не менше як рухи годинника або іншого автомата».

Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі здатний успішно справлятися з обробкою психічного «матеріалу». Що ж тоді залишилося робити душі? Проте Декарт не тільки не позбавляє її колишньої царственої ролі у всесвіті, але підносить до степеня субстанції (єства, яке не залежить ні від чого іншого), отже, рівноправної великої субстанції природи. Душа має володіти достовірним знанням суб’єкта про власні акти і стани, незримі ні для кого іншого. Душа визначалася за єдиною ознакою – безпосереднє усвідомлення своїх явищ, які на відміну від явищ природи були позбавлені протяжності.

Отже, відбувся поворот у понятті про «душу», що став опорним для наступного розділу в історії побудови предмету психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

За Декартом «началом всіх начал» у філософії та науці є сумнів. Слід сумніватися у всьому – природному і надприродному. Проте ніякий скепсис не встоїть перед думкою: «Я мислю». А з цього невблаганно витікає, що існує і носій цієї думки – мислячий суб’єкт. Звідси знаменитий декартовий афоризм «cogito ergo sum» (мислю – отже існую). Оскільки ж мислення – єдиний атрибут душі, вона завжди мислить, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини. (Несвідомої психіки не існує.) Надалі цей «внутрішній зір» стали називати інтроспективою (баченням внутрішньо-психічних «об’єктів» – образів, розумових дій, вольових актів та інших переживань), а декартову концепцію свідомості – інтроспективною. Отже, два члена стосунків – і тіло, і душа – придбали зміст, невідомий колишнім епохам.

Спроби справитися з декартовим дуалізмом зробила когорта великих мислителів XVII століття, які хотіли покінчити з розривом тілесного і духовного, природи і свідомості та звести їх до єдності світу. До таких належав Спіноза, який наголошував, що є єдина, вічна субстанція – Бог або Природа, – з нескінченною кількістю атрибутів (невід’ємних властивостей). З них нашому обмеженому розумінню були відкрито тільки два атрибути – протяжність і мислення. З цього робився висновок, що безглуздо представляти людину по-декартовськи як місце зустрічі двох субстанцій. Насправді людина – цілісна тілесно-духовна істота. Переконання в тому, що тіло за помахом душі рухається або знаходиться у стані спокою, – склалося через незнання того, до чого воно здатне як таке «через одні тільки закони природи, що розглядається виключно як тілесна». Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою як Спіноза, що декартівський дуалізм міститься не стільки в зосередженості на пріоритеті чужої всьому матеріальному душі (це століттями служило підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Так, механічний детермінізм, який визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, який обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

У своїй праці «Етика» Спіноза зробив спробу викласти психологічне вчення про людину як цілісну істоту. В ній він поставив завдання пояснити все різноманіття відчуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки з такою ж точністю і строгістю, як лінії і поверхні в геометрії. Три головні спонукальні сили це: а) потяг, який відноситься і до душі, і до тіла, є «ніщо інше як саме єство людини»; б) радість; в) сум. Доводилося, що з цих фундаментальних афектів виводиться все різноманіття емоційних станів. Причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Проте Гоббс категорично відкинув душу як особливу сутність. Він говорив, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, відкритими Галілеєм. Відповідно і всі психічні явища підводилися під ці глобальні закони. Матеріальні речі, впливаючи на організм, викликають відчуття. За законом інерції з відчуттів у вигляді їх ослабленого сліду з’являються уявлення. Вони утворюють ланки думок, які йдуть одна за одною в тому ж порядку, в якому змінювалися відчуття. Такий зв’язок отримав згодом ім’я асоціації. Про асоціацію як чинник, котрий пояснює, чому даний психічний образ викликає у людини саме таке уявлення, а не інше, було відомо з часів Платона і Аристотеля. Дивлячись на ліру, згадують граючого на ній коханого, – говорив Платон. Це асоціація за суміжністю. Обидва об’єкти сприймалися колись одночасно, а потім поява одного спричинила за собою образ іншого. Аристотель доповнив цей опис вказівкою на два інші види асоціацій (схожість і контраст). Але для Гоббса – детермініста галілеєвського гарту – в устрої людини діє тільки один закон – механічного зчеплення психічних елементів за суміжністю.

Важливою для майбутньої психології стала нещадна критика Гоббсом версії Декарта про «природжені ідеї», якими людська душа наділена до всякого досвідом і незалежно від нього.

До Гоббса в психологічних вченнях панував раціоналізм (від лат. «rationalis» – розумний). Основою пізнання і властивого людям способу поведінки вважався розум як вища форма активності душі. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, що має своїм джерелом пряме чуттєве спілкування організму з матеріальним світом.

За основу пізнання був прийнятий досвід. Раціоналізму протиставив емпіризм (від грецьк. «empeiria» – досвід). Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. У розробці цього напряму провідна роль належала Локку, який як і Гоббс, сповідав походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому ж досвіді виділив два джерела: відчуття і рефлексію. Разом з ідеями, які доставляють органи відчуття, виникають ідеї, які породжені рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму». Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей створюються складні. Всі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість є сприйняття того, що відбувається у людини в її власній думці».

Власне це поняття стало наріжним каменем психології, названої інтроспективною. Вважалося, що об’єктом свідомості служать не зовнішні об’єкти, а ідеї (образи, уявлення, відчуття тощо), якими вони є з «внутрішнього погляду» суб’єкта, який спостерігає.

З подібного, виразно і популярно роз’ясненого самим Локком постулату, виникло надалі розуміння предмету психології. Відтепер на місце цього предмету претендували явища свідомості. Їх породжують два досвіди – зовнішні, який виходить від органів відчуття, і внутрішній, накопичуваний власним розумом індивіда. Елементами цього досвіду («нитками», з яких була виткана свідомість) вважалися ідеї, якими правлять закони асоціації.

Під знаком цієї картини свідомості складалися психологічні концепції подальших десятиріч. Вони були пронизані духом дуалізму новітнього часу. За цим дуалізмом в теорії стояли реалії соціального життя, суспільної практики. З одної сторони – науково-технічний прогрес, пов’язаний з великими теоретичними відкриттями в науках про фізичну природу і впровадженням механічних пристроїв. З іншої – самостійність людини як особистості, яка, здатна мати опору у власному розумі, свідомості, розумінні. Ці непсихологічні чинники зумовили як механікодетермінізм, так і звернення до внутрішнього досвіду свідомості. Саме ці дві вирішальні ознаки в їх нероздільності визначили відмінність психологічної думки нового часу від всіх її попередніх витків.

На початку XIX століття стали складатися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка маючи своїм предметом особливе природне тіло, перетворила його на об’єкт експериментального вивчення.

Рефлекторна схема Декарта нервової системи виявилася правдоподібною завдяки відкриттю відмінностей між чутливими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть в спинний мозок. Це відкриття належало лікарям і натуралістам – чеху І. Прохазке, французу Ф. Мажанді та англійцю Ч. Белу. Воно дозволило пояснити механізм зв’язку нервів як «рефлекторну дугу», збудження одного плеча якої закономірно і невідворотно приводить в дію інше плече, породжуючи м’язову реакцію. Це відкриття мало важливе методологічне значення. Завдяки точним дослідам воно доводило залежність функцій організму, які стосуються його поведінки у зовнішньому середовищі, від тілесного субстрату, а не від свідомості (або душі) як особливого безтілесного єства.

Другий напрям, який підривав версію про безтілесне єство свідомості, склався при вивченні органів чуття, їх нервових закінчень. Якими б стимулами на ці нерви не діяти, вони дають один і той же специфічний для кожного з них ефект, (наприклад, будь-яке подразнення зорового нерва викликає у суб’єкта відчуття спалахів світла). Відносно цього, німецький фізіолог Іоганнес Мюллер (1801–1858) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: ніякою іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не володіє. Висновки Мюллера укріпили наукове бачення психіки, показуючи причинну залежність її чуттєвих елементів (відчуттів) від об’єктивних матеріальних чинників: зовнішнього подразника і властивості нервового субстрату.

Третій напрям повернув психологічну думку до питання про залежність її явищ від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія, яка придбала величезну популярність (від грецьк. «phren» – душа, розум). Її автор – австрійський анатом Ф. Галль (1758–1829) запропонував «карту головного мозку», згідно якої різні здібності були розміщені в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дозволяє, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті у даного індивіда розум, пам’ять тощо.

До нових відкриттів прийшов інший дослідник органів чуття фізіолог Ернст Вебер (1795–1878), який задався питанням: наскільки слід змінювати силу подразнення, щоб суб’єкт вловив ледве помітну відмінність у відчутті. Виявилося, що існує цілком певне (для різних органів відчуття різне) відношення між первинним подразником і подальшими, при якому суб’єкт починає помічати, що відчуття стало вже іншим. Для слухової чутливості, наприклад, це відношення складає 1/160, для відчуттів ваги 1/30 тощо.

Досліди і математичні викладення стали витоком течії, що влилася в сучасну науку під ім’ям психофізики. Її основоположником виступив інший німецький вчений Г. Фехнер (1801–1887), який перейшов від психофізіології до психофізики. Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і в тому відношенні, що розділив принцип причинності і принцип закономірності. Адже психофізіологія була сильна з’ясуванням причинної залежності суб’єктивного факту (відчуття) від будови органу (нервових волокон), як цього вимагав «анатомічний початок».

Голландський фізіолог Ф. Дондерс (1818–1889) зайнявся експериментами з вивчення швидкості протікання психічних процесів. Він звернувся до вимірювання швидкості реакції суб’єкта на об’єкти, які ним сприймаються. Досліджуваний виконував завдання, що вимагали від нього можливо більш швидких реакції на один з декількох подразників, вибору різних відповідей на різні подразники тощо. Ці досліди руйнували віру в миттєво діючу душу, доводили, що психічний процес, подібно фізичному, може бути виміряний.

Незабаром Сєченовов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, відзначив: «Психічна діяльність як всяке земне явище відбувається в часі та просторі».

Лідером нової психофізіології виступив Герман Гельмгольц (1821–1894). Його різносторонній геній перетворив багато наук про природу, у тому числі про природу психічного. Ним був відкритий закон збереження енергії. Ми всі діти Сонця, – говорив він, – бо живий організм, з позиції фізика, – це система, в якій немає нічого, окрім перетворень різних видів енергії. Так з науки витісняли уявлення про особливі вітальні сили, що відрізняють поведінку органічних тіл від неорганічних.

Але займаючись таким тілесним пристроєм як органи відчуттів, Гельмгольц прийняв за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на останнє він спирався в своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц виходив з гіпотези про те, що існує три нервові волокна, збудження яких хвилями різної довжини створює основні відчуття кольорів: червоне, зелене і фіолетове. Проте такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли він від відчуттів перейшов до аналізу сприйнять цілісних об’єктів в навколишньому просторі. Цей аналіз спонукав ввести два нові чинники: а) рухи очних м’язів; б) підлеглість цих рухів особливим правилам, подібним тим, з яких будуються логічні висновки. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц дав їм ім’я «несвідомих висновків». Тим самим експериментальна робота зіштовхнула Гельмгольца з необхідністю ввести нові причинні чинники.

В зоні наукового аналізу з’явилися феномени, які говорили не про фізичну і фізіолого-анатомічну, а психічну причинність. Намічалося розділення психіки і свідомості. Досліди говорили, що образ, який виникає в свідомості породжується незалежним від свідомості.

Е. Пфлюгер піддав експериментальній критиці схему рефлексу як дуги, в якій доцентрові нерви, завдяки зв’язку з відцентровими, проводять одну і ту ж стандартну м’язову реакцію. Його досліди, відкривали особливу причинність – психічну. Отож підривалася прийнята в ті часи думку про тотожність психіки і свідомості.

Чарльз Дарвін (1809–1882), вчення якого про еволюцію перетворило біологію, піддав аналізу інстинкти як спонукальні сили поведінки. З фактами в руках він піддав критиці версію про їх розумність. Разом з тим без цих сліпих спонук, корені яких йдуть в історію виду, організм не може вижити. Інстинкти були пов’язані з емоціями. До них Дарвін також підійшов не з погляду їх усвідомлення суб’єктом, а спираючись на об’єктивні спостереження за виразними рухами.

Колись ці рухи мали практичний сенс, про що нагадують стиснення кулаків або оскал зубів у сучасної людини. Були часи, коли ці агресивні реакції означали готовність до бійки. Традиційна психологія вважала відчуття елементами свідомості. Тепер же емоції, які захоплюють індивіда, виступили як такі феномени, які хоча і є психічними, проте первинні відносно до його свідомості.

В. Вундт (1832–1920), який прийшов у психологію з фізіології (у свій час був асистентом Гельмгольца) і першим прийнявся збирати та об’єднувати в нову дисципліну створене різними дослідниками. Його праця «Основи фізіологічної психології» (1873–1874) була сприйнята як зведення знань про нову науку – психологію. Організувавши ж в Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), він зайнявся в ньому темами, запозиченими у фізіологів – вивченням відчуттів, часу реакцій, асоціацій, психофізики. Взятися за аналіз широкої області душевних явищ за допомогою приладів та експериментів було сміливою справою.

Унікальним предметом психології був визнаний «безпосередній досвід». Головним методом – інтроспектива: спостереження суб’єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспектива розумілася як особлива процедура, яка вимагає спеціального тривалого тренування.

При звичайному самоспостереженні, властивому кожній людині здатній дати звіт про те, що вона сприймає, відчуває або думає, вкрай важко відділити сприйняття як психічний процес від реального або того, що сприймається або представляється об’єкту Вважалося, що цей об’єкт даний в зовнішньому досвіді. Від досліджуваних же вимагалося відвернутися від всього зовнішнього з тим, щоб знайти початкові елементи внутрішнього досвіду, добратися до первинної «тканини» свідомості, яка уявлялася утвореною з сенсорних (чуттєвих) «ниток». Коли виникало питання про складніші психічні феномени, де в дію вступали мислення і воля, зразу ж виявлялася безпорадність вундтової програми.

Якщо відчуття можна було пояснити в межах прийнятих наукових, причинним мисленням стандартів (як ефект дії стимулу на тілесний орган), то інакшою була справа з нульовими актами. Замість того, щоб бути причинно поясненими, вони самі були прийняті Вундтом за кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу. Так, колишній природодослідник Вундт став прихильником філософії волюнтаризму (від латинського «волюнтас» – воля) – філософії, що вважає волю вищим принципом буття.

Як і раніше предметом психології вважався зміст свідомості, а методом – інтроспекція. Піддослідним наказували вирішувати розумові задачі, спостерігаючи за тим, що відбувається при цьому в свідомості. Але сама витончена інтроспектива не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, повинна полягати «матерія» свідомості. Вундт намагався врятувати свою програму сердитим зауваженням, що розумові дії у принципі не піддаються експерименту і тому повинні вивчатися за пам’ятками культури – мові, міфу, мистецтву тощо. Так відроджувалася версія про «дві психології»: експериментальну, споріднену за своїм методом природничим наукам, та іншу психологію, яка замість і одного методу інтерпретує прояви людського духу.

Ця версія отримала підтримку в прихильника іншого варіанту «двох психологій» філософа В. Дільтея. Він відділив вивчення зв’язків психічних явищ з тілесним життям організму від їх зв’язків з історією культурних цінностей. Першу психологію він назвав пояснювальною, другу – розуміючою.

Однак, робота, яка була виконана школою Вундта, заклала основи експериментальної психології. А критика поглядів представників цієї школи допомогла отримати нове знання, відштовхуючись від здобутого.

Водночас з В. Вундтом філософ Франц Брентано (1838–1917) запропонував свою програму нової психології. Вона висловлювалася в його роботі «Психологія з емпіричної погляди» (1874). Предметом психології, так само як у Вундта, вважалася свідомість. Проте її природа мислилася іншою. Згідно Брентано область психології – це не зміст свідомості (відчуття, сприйняття, думки, відчуття), а її акти, психічні дії, завдяки яким з’являється зміст. Одна справа колір або образ якого-небудь предмету. Інше – акт бачення кольору або думки про предмет. Вивчення актів і є унікальна сфера, невідома фізіології. Специфіка ж акту в його інтенції, спрямованості на який-небудь об’єкт, до якого цей акт був прикований.

Концепція Брентано стала джерелом декількох напрямів західної психології. Вона дала імпульс розробці поняття про психічну функцію як особливу діяльність свідомості, яка не зводилася ні до елементів, ні до процесів, але вважалося спочатку активною і наочною.

Те, що в європейській традиції позначалося як процеси асоціації, стає незабаром одним з головних напрямів американської психології під ім’ям «вчення». Головна книга Едуарда Торндайка (1874–1949) називалася «Інтелект тварин. Дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898). Асоціації трактували як інтелектуальні, отже, смислові процеси. Вся колишня психологія вважала значення невід’ємним атрибутом свідомості. Відтепер вони виявлялися притаманними тілесній поведінці.

До Торндайка своєрідність інтелектуальних процесів вважалася слідством ідей, думок, розумових операцій (як актів свідомості). У Торндайка ж вони виступили у вигляді незалежних від свідомості рухових реакцій організму.

Цей напрям ввів в психологію пояснювальні принципи вчення Дарвіна, внаслідок чого затвердилося нове розуміння детермінації поведінки цілісного організму і, Отже, всіх його функцій, у тому числі психічних. Серед нових пояснювальних принципів виділялися: характер вірогідності реакцій, як принцип природного відбору, та адаптація організму до середовища з метою виживання в ньому.

Ці принципи утворили контури нової схеми детермінації (каузальної). Колишній механічний детермінізм поступився місцем біологічному. На цьому переломі в історії наукового пізнання поняття про асоціацію придбало особливий статус. Раніше вона означала зв’язок ідей у свідомості, тепер же зв’язок між рухами організму і конфігурацією зовнішніх стимулів, від пристосування до яких залежить рішення життєво важливих для організму задач.

Кузен Дарвіна Френсіс Гальтон (1822–1911) став піонером розробки генетики поведінки. Завдяки йому широко розвернулося вивчення індивідуальних відмінностей. Ці відмінності постійно давали про себе знати в експериментах за визначенням порогів чутливості, часу реакції, динаміки асоціацій та інших психічних феноменів. Але оскільки основною метою було відкриття загальних законів, відмінностями в реакціях досліджуваних нехтували. Гальтон власне зробив наголос на відмінностях, вважаючи, що вони генетично зумовлені.

У книзі «Спадковий геній» (1869), посилаючись на безліч фактів, він доводив, що видатні здібності передаються у спадок. Використовуючи наявні експериментально-психологічні методики, які розробив сам, він поставив їх на службу вивчення індивідуальних відмінностей. Це відносилося як до тілесних, так і до психічних ознак. Останні вважалися не в меншій мірі залежними від генетичних детермінант, ніж, скажімо, колір очей.

У його лабораторії в Лондоні кожний охочий міг за невелику платню зміряти свої фізичні і психічні здібності, між якими, на думку Гальтона, існують кореляції. Свої випробування він позначив словом «тест», яке назавжди увійшло до психологічного лексикону. Гальтон став піонером перетворення експериментальної психології в диференційну, яка вивчає відмінності між індивідами і групами людей. Заслугою Гальтона є поглиблена розробка варіаційної статистики, яка змінила вигляд психології як науки, яка широко використовує кількісні методи.

Проте практика вимагала інформації про вищі функції з метою діагностики індивідуальних відмінностей між людьми, що стосуються накопичення знань і виконання складних форм діяльності. Тому французький психолог Альфред Біне (1857–1911) за завданням урядових органів почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відділити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто страждає природженими дефектами. Досліди з вивчення уваги, пам’яті, мислення були проведені на багатьох досліджуваних різного віку.

Експериментальні завдання Біне перетворив на тести, встановивши шкалу, кожний з розподілів якої містив завдання, які можуть здійснити нормальні діти певного віку. Ця шкала набула популярності в багатьох країнах. У Німеччині Вільям Штерн ввів поняття «коефіцієнт інтелекту» (з англ. «ай-кью»). Даний коефіцієнт співвідносив «розумовий вік» (який визначався за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Їх неспівпадіння вважалося показником або розумової відсталості (коли розумовий вік нижче хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний).

Цей напрям під ім’ям тестології став найважливішим каналом зближення психології з практикою. Техніка вимірювання інтелекту дозволяла на основі даних психології, а не чисто емпірично, вирішувати питання навчання, відбору кадрів, оцінки досягнень, профпригідності та ін.

І взагалі, чим успішніше йшла в психології експериментальна робота, тим більше розширювалося поле явищ, які нею вивчаються, тим стрімкіше росла незадоволеність версією про те, що унікальним предметом цієї науки служить свідомість, а методом – інтроспекція.

Руйнувалося бачення свідомості як замкнутого в собі внутрішнього світу. Вплив дарвінської біології позначився і в тому, що психічні процеси стали досліджуватися з погляду розвитку.

На зорі психології головним джерелом відомостей про ці процеси служив дорослий індивід, здатний в лабораторії, дотримуючись інструкції експериментатора, зосередити свій «внутрішній погляд» на фактах «безпосереднього досвіду». Але стимулююче ідеєю розвитку розширення зони пізнання ввело в психологію особливі об’єкти. До них неможливо було застосувати метод інтроспективного аналізу. Такими були факти поведінки тварин, дітей, психічно хворих.

Нові об’єкти вимагали і нових об’єктивних методів. Тільки вони могли оголити ті рівні розвитку психіки, які передували процесам, що вивчаються в лабораторіях. Відтепер вже неможливо було відносити ці процеси до розряду первинних фактів свідомості. Практика реальної дослідницької роботи вщент розхитала погляд на психологію як науку про свідомість. Дозрівало нове розуміння її предмету. Воно по-різному заломилося в теоретичних поглядах і системах.