1.2. Психологія як наука про душу

Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період.

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Поява стародавніх уявлень про навколишній світ була пов’язана з анімізмом (від лат. «anima» – душа, дух) – вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» або «примар», які покидають людське тіло з останнім диханням, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), будучи безсмертними, вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом «псюхе». Воно і дало ім’я нашій науці.

Міфологічне уявлення про душу було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважалася також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм – первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

Міфологічна картина світу, де тіла заселяються душами (їх «двійниками» або примарами), а життя залежить від свавілля богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Згодом відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грецьк. «hyle», що означає речовину, матерію і «zое» – життя) який розглядав увесь світ як універсам де космос мислився живим. Межі між живим, неживим і психічним не проводилися. Все це розглядалося як породження єдиної первинної матерії (праматерії). Проте нове філософське вчення стало великим кроком на шляху пізнання природи психічного. Воно покінчило з анімізмом (хоча він і після цього протягом сторіч, аж до наших днів, знаходив безліч прихильників, які вважають душу зовнішньою для тіла сутністю). Гілозоїзм вперше поставив душу (психіку) під загальні закони єства. Стверджувався непорушний і для сучасної науки постулат про початкову залученість психічних явищ в кругообіг природи.

Гілоїст Геракліт душу («психею») вбачав у образі іскри космосу – «вічно живого вогню». Тому він говорив: «Пізнай самого себе». Але у вустах філософа це зовсім не означало, що пізнати себе – значить піти углиб власних думок і переживань, які відвертають від всього зовнішнього. «Якими б дорогами не йшов, не знайдеш меж душі, такий глибокий її Логос», – вчив Геракліт.

Цей термін «логос», введений Гераклітом, але вживаний понині, придбав велику кількість значень. Але для нього самого він означав закон, за яким «все тече», за яким явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосм) окремої душі подібний макрокосму всього світоустрою. Тому осягати себе (свою псіхею) – значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському ходу речей виткану із суперечностей і катаклізм динамічну гармонію.

Згідно поглядів Демокрита, самі боги – ніщо інше як сферичні скупчення вогненних атомів. Людина також була створена з різного сорту атомів. Найрухоміші з них – атоми вогню. Вони утворюють душу.

Єдиним і для душі, і для космосу він визнав закон, згідно якому немає безпричинних явищ, але всі вони – невідворотний результат зіткнення безперервно атомів, що безперервно рухаються. Випадковими здаються події, причини яких ми не знаємо. Так з’явився принцип причинності, який потім назвали детермінізмом. Саме завдяки йому розвивалося наукове знання про психіку.

Для медика Гіппократа важливо було знати будову живого організму, причини, від яких залежать здоров’я і хвороба. Такою причиною Гіппократ вважав пропорцію, в якій змішані в організмі різні «соки» (кров, жовч, слиз). Різна пропорція цих соків у організмі була названа темпераментом. Тому з ім’ям Гіппократа пов’язують назви чотирьох темпераментів, що дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої психології цей пояснювальний принцип при всій його наївності мав важливе значення. Недаремно назви темпераментів збереглися понині. По-перше, на перший план ставилася гіпотеза, відповідно до якої всі незліченні відмінності між людьми можна вмістити в дещо загальну картину поведінки. Тим самим Гіппократ поклав початок науковій типології, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальні відмінності між людьми. По-друге, джерело і причину відмінностей Гіппократ шукав усередині організму. Душевні якості ставилися в залежність від тілесних. Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали, тому типологія Гіппократа називають гуморальною (від латин. «humor» – рідина).

Афінський філософ Анаксагор вважав, що природа складається з безлічі найдрібніших частинок. Проте виникало питання, якими є ці частинки? Що становлять вони собою? І загалом, що є початком, завдяки якому з безладного скупчення і руху цих частинок виникають цілісні речі, а загалом з хаосу – організований космос. Він визнав таким початком «якнайтоншу річ», якій дав ім’я «нус» (розум). Від того, якою мірою він представлений в різних тілах, залежить їх досконалість. Проте «людина, – говорив Анаксагор, – є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки». Виходило, що не розум, а тілесна організація людини визначає його переваги.

Отже, Гераклітом, Демокритом та Анаксагором був створений інструмент майбутнього наукового способу осмислення світу. В основі наукового пізнання психічних явищ лежало три ідеї: закономірного розвитку, причинності та організації (системності). Відкриті дві з половиною тисячі років тому пояснювальні принципи стали на всі часи основою пояснення душевних явищ.

Свій вклад у розуміння психіки внесли філософи, яких називали софістами («вчителями мудрості», хоча згодом софістами стали називати лжемудреців, які за допомогою різних прийомів видають уявні докази за істинні). Їх цікавила не природа з її незалежними від людини законами, а сама людина, яку софіст Протагор назвав «мірою всіх речей». Софісти на перше місце ставили не пошуки природної «матерії» (вогненної, атомної тощо), а мову і мислення, як засіб маніпулювання людьми. У зв’язку з цим детальному обговоренню були піддані прийоми логічних міркувань, будова мови, характер відносин між словом, думкою і предметами, які сприймалися. У цьому випадку з уявлень про душу зникали ознаки її підлеглості строгим законам і невідворотним причинам, діючим у фізичній природі. Мова і думка були позбавлені подібної невідворотності. Вони повні умовностей й залежності від людських інтересів і пристрастей, тобто дії душі набували хиткості і невизначеності. Але в історії психологічного пізнання діяльність софістів відкрила новий об’єкт: відносини між людьми, які пояснювалися за допомогою засобів, покликаних довести і навіяти будь-яке твердження, незалежно від його достовірності.

Древньогрецький філософ Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, умінню діяти згідно розуміння кращого. Сократ довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Він був майстром усного спілкування. З кожною зустрічною людиною він затівав бесіду з метою примусити її задуматися про свої безтурботно вживані поняття. Згодом стали говорити, що тим самим він став піонером психотерапії, мета якої за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.

У його методиці таїлися ідеї, які зіграли через багато сторіч ключову роль в психологічних дослідженнях мислення. По-перше, робота думки ставилася в залежність від задачі, що створює перешкоду в її звичайному протіканні. По-друге робота розуму спочатку носила характер діалогу. Обидві ознаки: а) детермінуюча тенденція, створювана задачею, і б) діалогізм, який припускає, що пізнання спочатку соціально, оскільки міститься в спілкуванні суб’єктів, – стали у XX столітті головними орієнтирами експериментальної психології мислення.

У центр Сократ ставив розумову діяльність індивідуального суб’єкта (його продукти і цінності), поняття про душу наповнилося новим наочним змістом. Його складали абсолютно особливі реалії, яких фізична природа не знає. Світ цих реалій став серцевиною філософії головного учня Сократа Платона, який під новою точкою зору оцінив процес мислення, відійшовши від сократівського зовнішнього діалогу. На думку Платона, процес мислення замінює діалог внутрішній. «Душа, – роздумуючи, ніщо іншого не робить, як розмовляє, питаючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи».

Феномен, описаний Платоном, відомий сучасній психології як внутрішня мова, а процес її породження з мови зовнішньої (соціальної) отримав ім’я «інтеріоризації» (від латин. «interior» — внутрішній). У самого Платона немає цих термінів.

Проте у всіх об’єктах Платон бачив сферу вічних ідеальних форм, прихованих за небосхилом в образі царства ідей. Все, що чуттєво сприймається, починаючи від нерухомих зірок до предметів, що безпосередньо відчуваються, – це лише затемнені ідеї, їх недосконалі слабі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних загальних ідей відносно до всього того, що відбувається в тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.

А душа, що осіла в тлінній плоті, залучається до вічних ідей через згадування, оскільки згадка є знанням. Душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати до свого земного народження.

Подальший розвиток поняття про душу йшов шляхом виділення в ній різних «частин» і функцій. У сферу вивчення душі вводилися такі найважливіші аспекти як конфлікт мотивів, що мають різну етичну цінність, і роль розуму в його подоланні. У Платона їх розмежування прийняло етичне значення. Його пояснював платонівський міф про візника, який править колісницею, в яку було запряжено двох коней: дикий, що рветься йти власним шляхом за всяку ціну, і породистий, благородний, що піддається управлінню. Візник символізував розумну частину душі, коні – два типи мотивів: низькі та вищі. Розум, покликаний погоджувати ці два мотиви, переборює, на думку Платона, великі труднощі через несумісність низинних і благородних потягів.

Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, що роздирається конфліктами і повну суперечностей організацію, оживе в психоаналізі З. Фройда.

Отже, філософи до Сократа, роздумуючи про психічні явища, орієнтувалися на природу. Вони шукали як еквівалент цих явищ одну з її стихій, створюючи єдиний світ, яким правлять природні закони. Велика вибухова сила цього напряму думки в тому, що воно завдало нищівного удару по стародавній вірі в душу як особливий двійник тіла.

Після софістів і Сократа в поясненнях душі намітився поворот до розуміння її діяльності як феномена культури. Бо абстрактні поняття і етичні ідеали, які входять до складу душі, не виводяться з сутності природи. Вони – породження духовної культури.

Для обох орієнтації – і на природу, і на культуру – душа виступала як зовнішня відносно до організму реалія, або тілесна (вогонь, повітря тощо), або безтілесна (осередок понять, загальнозначущих норм тощо). Чи йшлося про атоми (Демокрит) або про ідеальні форми (Платон) – передбачалося, що і одне, та інше заноситься в організм ззовні, із сторони.

Іншого погляду дотримувався Аристотель, який пояснював, що тілесне і духовне утворюють нероздільну цілісність. Душа, – за Аристотелем, – це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла. Підсумок роздумів Аристотеля: «Душу від тіла відділити не можна», – відразу заперечував ідеї, що стояли в центрі вчення Платона про минуле і майбутнє душі. Переживає, мислить, вчиться не душа, а цілісний організм. «Сказати, що душа гнівається, – писав він, – рівносильне тому, неначебто хто сказав, що душа займається шиттям або будівництвом будинку».

За Аристотелем ідейне багатство світу приховане в чуттєвих земних речах, які сприймаються і розкриваються в прямому, спілкуванні з ними, що спирається на досвід. Душа організму – це його функція, робота. Розуміючи організм як систему, Аристотель виділив у ній різні рівні здатностей до діяльності.

Поняття про здатність, введене Аристотелем, було важливою новиною, що назавжди увійшло до основної фундації психологічних знань. Воно розділяло можливості організму (закладений в ньому психологічний ресурс) і його реалізацію на ділі. При цьому намічалася схема ієрархії здібностей як функцій душі: а) вегетативна (вона є і у рослин); б) чуттєво-рухова (у тварин і людини); в) розумна (властива тільки людині). Функції душі ставали рівнями її розвитку.

Власне у психологію вводилася ідея розвитку як найважливіший пояснювальний принцип. Функції душі розташовувалися у вигляді «драбини форм», де з низької і на її основі виникає функція більш високого рівня. (Далі за вегетативною (рослинною) формується здатність відчувати, з якої розвивається здатність мислити). При цьому кожна людина при її перетворенні з немовля в зрілу істоту проходить ті ступені, які подолав за свою історію весь органічний світ. (Згодом це було названо біогенетичним законом.).

Відмінність між чуттєвим сприйняттям і мисленням була однією з перших психологічних істин, відкритих стародавніми. Аристотель, наслідуючи принципу розвитку, прагнув знайти ланки, що ведуть від одного ступеня до іншого. В цих пошуках він відкрив особливу область психічних образів, які виникають без прямої дії речей на органи чуття. Зараз їх прийнято називати образами пам’яті та уяви. (Аристотель говорив про фантазію.) Ці образи підпорядковані знову-таки відкритому Аристотелем механізму асоціації – зв’язкам уявлень. Пояснюючи розвиток характеру, він стверджував, що людина стає такою, якою вона є, скоюючи ті або інші вчинки. Вчення про формування характеру в реальних учинках, які в людей, як істот «політичних», завжди припускають етичне ставлення до інших, ставило психічний розвиток людини в причинну, закономірну залежність від її діяльності.

Аристотель розвинув принцип причинності – цільову причину або «те, заради чого скоюється дія». Кінцевий результат процесу (мета) наперед впливає на його хід. Психічне життя в даний момент залежить не тільки від минулого, але і від потрібного майбутнього. Це було новим словом в розумінні її причин (детермінації). Отже, Аристотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Отже, Аристотель висунув абсолютно нову, порівняно з попередниками, картину будови, функцій і розвитку душі як форми тіла.