Глава 8
ОСОБИСТІСТЬ У ВИМІРАХ
ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ
Особистість відіграє значну роль у соціальному бутті. Вона вирішує соціальні, політичні, економічні, екологічні, культурні, наукові, технічні та інші проблеми. Як відомо, особистість є об’єктом вивчення різних наук, у тому числі філософії, соціології, педагогіки, психології, економіки, права, етики, біології тощо. Тому категорія особистості в сучасних наукових дослідженнях, соціального прогресу і суспільній свідомості посідає одне з центральних місць. Її розкриття дає можливості для цілісного підходу до вияснення сутнісних сил і потенціалу людини, системного аналізу та синтезу її психічних функцій, процесів, станів, властивостей. Проте у психологічній науці не існує єдиного, загальноприйнятого погляду на природу особистості. Наукове вивчення проблем особистості, як правило, умовно розділяють на два етапи. Перший – охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. Він за часовими параметрами приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. Власне Водночас, були розкриті провідні ідеї та сформульовані фундаментальні положення про особистість. Другий етап активного дослідження різнобічних проблем особистості розпочався у другій половині XX ст. Тому для глибшого розкриття сутності та змісту особистості розглянемо її розуміння в координатах різних напрямів, концепцій і шкіл.
8.1. Особистість у психоаналізі, трансперсональній психології, біхевіоризмі.
Оскільки ці аспекти ми розглядали у главі 2, то тут означимо головні моменти. Так, Зиґмунд Фройд (1856–1939) сформулював психологічну концепцію особистості, відповідно до якої в структурному плані вона складається з 3-х компонентів (рівнів): «ВОНО», «Я», «НАД-Я» (рис.8.1). У цій структурі «ВОНО» – несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних природжених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. «ВОНО» утримує сексуальну енергією – «лібідо». Оскільки людина є замкнутою енергетичною системою, то кількість енергії в неї є постійною величиною. «ВОНО» підпорядковується принципу задоволення, як головній меті в житті людини. Інший принцип поведінки – гомеостаз – тенденція до збереження зразкової внутрішньої рівноваги.
Рис. 8.1. Схематична зображення структури особистості за З. Фройдом
Рівень «Я» – це рівень свідомості, який знаходиться в стані постійного конфлікту з «ВОНО», пригнічуючи сексуальні потяги. На «Я» впливають три сили: «ВОНО», «НАД-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не принципу задоволення, а принципу «реальності». «НАД-Я» служить носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті.
Якщо «Я» ухвалить рішення або здійснить дію в догоду «ВОНО», але на противагу «НАД-Я», то отримає покарання у вигляді відчуття вини, сорому, докорів совісті. «НАД-Я» не пускає інстинкти в «Я», тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність, у формах поведінки: в снах, описках, обмовках, жартах, каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування). Якщо енергія «лібідо» не знаходить виходу, то будуть у людини психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.
У теорії особистості З. Фройда містяться як деякі продуктивні наукові положиш (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники З. Фройда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, які пов’язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фройдистської теорії особистості, що й було здійснено неофройдистами.
Отже, людина з позиції фройдизму – суперечлива, із самого початку гріховна, вічно мучиться, невротична і конфліктна істота.
Один із учнів австрійського психоаналітика К.Г. Юнг (1875–1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психологи – відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За К.Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам’яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.
Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архитипів – домінант, першородних образів, що виявляються в образах творчості, у снобаченнях (наприклад, образ матері-землі, демона, мудрого старця тощо).
Особисте несвідоме складається з переживань, які були колись свідомими, але потім стали забутими або втисненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих «комплексах». Центральну роль серед архитипів Юнг відводив архитипу «самості» як потенційному центру особистості на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета прогресу становлення особистості (самореалізації, індивідуації). Головна мета психотерапії – відновлення порушених зв’язків між рівнями психіки. У традиційних культурах, за Юнгом, динамічна рівновага здійснюється за допомогою міфів, ритуалів, обрядів як засобів активації архитипів.
Завдяки психічним функціям – мисленню, інтуїції, почуттям – людина пристосовується до умов життя. Іноді для успішної адаптації індивід має регресувати, тобто звернутися до нижчого рівня несвідомого.
К.Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи – інтуїтивний, мислительний, емоційний.
Щодо походження типів, то, за К.Г. Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.
Відомим учнем З.Фройда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870–1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.
На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров’я.
За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» с неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».
1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.
2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.
3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з’являється невроз.
Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв’язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв’язки між індивідом і суспільством.
Представниця неофройдизму К. Горні (1885–1952) також виходила із заперечення положень З. Фройда про пан-сексуалізм і провідну роль лібідозної га агресивної тенденцій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.
Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи «стратегії» поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти проти людей (агресія).
Названі типи стратегії виступають і передумовою «споконвічного конфлікту», і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу:
1) невроз прив’язаності – пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;
2) невроз влади – гонитва за владою, престижем та володарюванням;
3) невроз покори – конформізм;
4) невроз ізоляції – втеча від суспільства.
В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фройдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму «корінної тривоги» тощо.
З погляди видатного неофройдиста Г. Саллівана (1892–1949), об’єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб’єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб’єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю міжособистісних ситуацій, які повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривога.
Найбільш «соціалізованим» ученням неофройдизму визнається теорій відчуження Е. Фромма (1900–1980), стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами з праці, навчання. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає «негативною свободою». Людина стає «вільною від усього» і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми.
Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою міжлюдських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.
Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е.Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому – покращанню суспільства.
Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. Водночас, у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.
У дусі неофройдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона. Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Вчений Е. Еріксон висунув положення про «ідентичність особистості» як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв’язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її із соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.
Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, – «вбираюча», коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває мязово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія – це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П’ята і шоста стадії – це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія – це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.
Говорячи про функцію «Его» у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу – суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства у свою структуру, не є копією суспільства.
Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.
Усі напрями неофройдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фройдистської концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми – внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофройдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб’єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводиться із суб’єктивного плану. Загалом же завдяки фройдизму та неофройдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями які не втратили свого значення й досі.
У трансперсональній психології особистість розглядається через призму взаємодії свідомого і несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Істинною відмінною рисою трансперсональної психології є модель людської душі, в якій визнається значущість духовного і космічного вимірювань і можливостей для еволюції свідомості. При цьому несвідоме вважається творчим, розумним принципом, який пов’язує людину з усім людством, з природою і космосом. На поведінку особистості впливають функціональні одиниці, так звані «комплекси» – це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), що об’єднуються навколо якогось тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Ці комплекси беруть свій початок від біологічно детермінованих областей індивідуального несвідомого до початкових міфопороджуючих патернів, які він назвав «архитипами». В ядрі кожного комплексу архітепічні елементи тісно переплітаються з різними аспектами фізичного середовища.
Згідно поглядів К. Юнга, крім індивідуального несвідомого існує колективне, расове несвідоме, загальне для всього людства, котре є проявом творчої космічної сили. Юнг вважав, що в процесі індивідуалізації людина може подолати вузькі межі Его і особистого несвідомого і з’єднатися з вищим «Я», відповідним всьому людству і всьому космосу. Отже, Юнг може вважатися першим представником трансперсональної орієнтації в психології.
К. Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох компонентів: 1) свідомість – ЕГО – Я; 2) індивідуальне несвідоме – «ВОНО»; 3) «колективне несвідоме», що складається з психічних прототипів або «архитипів».
Колективне несвідоме – на відміну від індивідуального (особистого несвідомого) – ідентичне у всіх людей і тому утворює загальну основу душевного життя кожної людини, будучи за природою своєю надособистим. Колективне несвідоме – найглибинніший рівень психіки. Юнг розглядає його і як результат попереднього філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені в ту або іншу епоху міфологеми, що виражають «дух часу». На думку Юнга, таким новітнім прикладом є створений вже в нашу епоху міф про літаючі тарілки. В снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість з міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть з якнайдавнішими космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих міфів, ідей могла і не знати, не бути з ними знайомою. Але архитип як такий відрізняється від перероблених форм – від казок, від міфів тощо. Він є несвідомим змістом, який змінюється у міру його усвідомлення і сприйняття: він трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої виникає. Образно архитип можна порівняти з «руслом річки», він, як «русло», дає загальний напрям, але конкретний зміст набуває форми, що індивідуалізувалися.
Архитип засвоюється особистістю, тому він є у неї, але він є і ззовні. Частина архитипа, засвоєна і спрямована зовні, утворює «персону» («маску»), сторона архитипа, обернута всередину індивіда, – це «тінь» («тінь носить природжений характер: якщо «зірвати «маску», то побачимо «тінь», яка виявляється в комплексах, симптомах»). Психологічна корекція ефективна, лише якщо відбувається корекція «тіні» і «персони». Індивідуальне несвідоме людини можна пізнати через «комплекси» – сукупність психічного змісту, заряджених однією емоцією, одним афектом». Комплекси виявляються через симптоми, а сукупність симптомів утворює синдром (наприклад, страх, агресивність). Коректувати треба комплекси в цілому, а усувати окремі симптоми марно, прибравши один симптом, одержуємо нові симптоми, оскільки першопричина – комплекс – продовжує існувати і має свою руйнівну силу. Щоб коректувати «комплекс», необхідно витягнути з несвідомого емоційно заряджений «комплекс», переусвідомити його і змінити його емоційний знак, поміняти напрям афекту, тобто мета – усунути не симптом, а той афект, який лежить в основі «комплексу».
Юнг ввів поняття аказуального зв’язуючого принципу синхронності, який позначає осмислені збіги подій, розділених в часі і просторі. За його визначенням, синхронність набуває чинності, коли «певний психічний стан має місце одночасно з однією або декількома зовнішніми подіями, які виникають як значущі паралелі поточному суб’єктивному стану». Синхронно зв’язані події явно співвідносяться тематично, хоча між ними немає лінійно причинного зв’язку.
Ще одна концептуальна трансперсональна система –психосинтез була розроблена італійським психіатром Р. Ассаджиолі. Вона будується на припущенні, що людина перебуває в постійному процесі зростання, актуалізуючи свій непроявлений потенціал. Структура особистості за Ассаджиолі, складна і складається з семи динамічних складових:
1 – нижче несвідоме (пригнічені бажання, комплекси, інстинкти, давно забуті спогади);
2 – середнє несвідоме – це область, де перебувають всі наші психологічні навички і стани, які можуть бути довільно перенесені в поле свідомості;
3 – вище несвідоме – еволюційне майбутнє людини, все те, чого вона може досягти в процесі розвитку; вищі парапсихологічні здібності, інтуїція, творче натхнення, екстаз, духовність;
4 – поле свідомості – безперервний потік відчуттів, образів, думок, почуттів, бажань, доступних свідомому аналізу;
5 – свідоме особисте «Я» – центр свідомості особистості, але він зникає, коли людина засинає, знаходиться під наркозом;
6 – вище надособове істинне «Я» (або «СВОЄ»), яке перебуває над потоком думки і станами тіла і не схильне їх впливу; а особисте, свідоме «Я» лише віддзеркалення «вищого Я», його проекція на полі особистості;
7 – колективне несвідоме (за Юнгом – «колективне несвідоме – передумова кожної індивідуальної психіки).
Нижче несвідоме керує базовими психологічними активностями, примітивними інстинктивними потребами і емоційними комплексами. Середнє несвідоме, асимілює досвід, перш ніж він досягне свідомості, відповідає у загальних рисах підсвідомості Фройда. Сфера надсвідомості – місцезнаходження вищих відчуттів і здібностей, таких, наприклад, як інтуїція і натхнення. Поле свідомості включає аналізовані відчуття, думки, спонуки. Про точку ясного усвідомлення говориться як про свідому самість, а вища самість – це той аспект індивідуальності, який існує окремо від свідомості, розуму і тіла. Всі ці елементи входять у колективне несвідоме.
Важливим елементом психосинтезу Ассаджиолі є поняття субособистостей – динамічних підструктур, які володіють відносно незалежним існуванням. Найзвичніші субособистості – ті, що пов’язані з ролями, які ми граємо в житті, наприклад сина, батька, улюбленого, лікаря, вчителя, службовця. Там кожна субособистість будується на основі якогось бажання цілісної особистості.
В кожній людині є великий набір субособистостей, відмінних від субособистостей інших людей. Можна проаналізувати, виділити цих субособистостей і дати кожній субособистості «своє ім’я», деякі з них можуть бути схожі на клички: Авантюрист, Розсудливий, Беззахисна крихітка, Знавець, Самотнє серце, «Що подумають люди», Критик, Саботажник та ін.
Ігри, в які грають ці субособистості, внутрішні голоси людини стають деструктивними в тому випадку, якщо людина не усвідомлює їх або не вживає заходів для примирення конфліктних сторін всередині себе самого. Одна з цілей самоспостереження – більше зрозуміти центр, єство власного «Я», підсилити його, щоб воно було здатне вирішити конфлікти між субособистостями.
Субособистостей багато, і вони можуть заміняти одну іншу. Так, обвинувач легко перетворюється на жертву і навпаки. Як правило, це неусвідомлюваний процес. Але як тільки людина навчається усвідомлювати своїх субособистостей, їх голоси, вона починає по-справжньому вивчати себе, пізнавати єство свого «Я».
Терапевтичний процес психосинтеза включає чотири стадії: на першій стадії пацієнт дізнається про різні складові своєї особистості. Наступним кроком буде відмова від ототожнення себе з цими елементами субособистостями – і придбання здатності їх контролювати. Після того, як пацієнт поступово відкриває свій об’єднуючий психологічний центр, можна досягти психосинтеза і інтеграції всіх самостей навколо нового центру. Деякі субособистості (які у вправах із фантазування можуть приймати вигляд більш менш абстрактних інтрапсихічних структур) під час самодослідження з використанням ребефінга, методики контрольованого дихання і музики відображають справжні стародавні, філогенетичні, расові й реінкарнації матриці або досвід входження у свідомість інших людей, тваринних тощо.
Отже, індивідуальна психіка не тільки жартома комбінує людські, тваринні або природні символічні форми, але, мабуть, здатна одержувати голографічну записану інформацію про весь феноменальний світ – про його теперішній час, минуле і майбутнє.
Важливим аспектом роботи А. Маслоу був аналіз людських потреб і перегляд теорії інстинктів. Він вважав, що вищі потреби становлять важливий аспект людської особистості, тому що їх не можна розглядати як похідні від нижчих інстинктів. На його думку, вищі потреби грають важливу роль у психічному здоров’ї і розвитку хвороб. Вищі цінності (метацінності) та прагнення до них (метамотивація) властиві природі людини. визнання цього факту абсолютно необхідне для будь-якої теорії людської особистості. Вищі потреби в розумінні значення життя, в самореалізації і самоактуалізації, в духовності властиві природі людини, і лише несприятливі чинники соціального та індивідуального життя на якийсь термін заглушають і відсовують на задній план ці вищі потреби людської душі.
Станіслав Грофф у сфері психіки особистості виділив чотири її області, які лежать за межами нашого звичайного досвіду свідомості: 1) сенсорний бар’єр; 2) індивідуальне несвідоме; 3) рівень народження і смерті (перинатальні матриці); 4) трансперсональна область.
Більшості людей доступні переживання на всіх чотирьох рівнях. Сенсорний бар’єр спостерігається під час сеансів з психоделічними препаратами або в сучасних підходах експериментальної психотерапії, де використовується дихання, музика (ребефінг, голотропне занурення), робота з тілом. Їх переживанню сприяють найрізноманітніші релігійні обряди, східні духовні практики. Багато випадків такого роду можна спостерігати під час спонтанних епізодів неординарних станів свідомості.
Область індивідуального несвідомого – все що завгодно з життя людини, якийсь недозволений конфлікт, якесь витіснене з пам’яті та не інтегроване в ній травмуюче переживання, будь-які події або обставини життя людини з моменту народження до справжнього моменту, що мають високу емоційну значущість переживань, – реально переживаються наново. Спогади з біографії виявляються не окремо, а утворюють динамічні поєднання – «системи конденсуючого досвіду» (СКД). СКД – це динамічне поєднання спогадів (з супутніми їм фантазіями) з різних періодів життя людини, поєднаних сильним емоційним зарядом однієї і тієї ж якості, інтенсивних тілесних відчуттів одного і того ж типу. Психологічні й тілесні травми, пережиті людиною протягом життя, можуть бути забуті на свідомому рівні, але зберігаються в несвідомій сфері психіки і впливають на розвиток емоційних й психосоматичних розладів – депресії, тривог, страхів-фобій, сексуальних порушень, мігрені, астми тощо. Особливо психотравми, пов’язані з небезпекою для життя, залишають відображення в психіці.
Рівень народження і смерті (перинатальні матриці) розкриває повний спектр переживань, які відбуваються на цьому рівні при повторному біологічному народженні. Але отримання родових травм складає саму суть цього процесу. Тому Грофф назвав цю сферу несвідомого перинатальною. Переживання смерті й нового народження, що відображають перинатальний рівень несвідомого, вельми різноманітні та складні. Виявляється такий досвід в чотирьох «базових перинатальних матрицях» (БПМ), які сформувалися під час чотирьох клінічних стадій біологічного народження.
Біологічна основа першої перинатальної матриці (БПМ-І) – досвід початкової симбіотичної єдності плоду з материнським організмом під час внутрішньоматкового існування.
Друга перинатальна матриця (БПМ-ІІ) закладається на самому початку протікання пологів, коли плід періодично стискається матковими спазмами, але шийка матки була закрита і виходу ще немає.
Третя перинатальна матриця (БПМ-ІІІ) відображає ту стадію біологічного народження, коли скорочення матки продовжуються, але шийка матки вже була відкрита і це дозволяє плоду поступово просуватися по родовому каналу. Під цим криється відчайдушна боротьба за виживання, найсильніше механічне здавлення, часом задуху.
Четверта перинатальна матриця (БПМ-ІV) була пов’язана з безпосередньою появою на світло людини, коли болісний процес боротьби за народження добігає кінця, просування по родовому каналу досягає кульмінації і за піком болю, напруги і сексуального збудження наступає раптове полегшення і релаксація. Дитина народилася і після довгого періоду темноти вперше стикається з яскравим світлом дня або операційної. Символічним виразом останньої стадії пологів є досвід смерті–відродження: прохід від БПМ-ІІІ до БПМ-ІV спричиняє за собою відчуття повного знищення – фізичної загибелі, емоційного краху, інтелектуальної поразки, миттєвого знищення всіх колишніх опорних крапок в житті людини.
Отже, перинатальний рівень несвідомого є багатогранним і багатим вмістищем емоційних станів, тілесних відчуттів і могутньої енергії.
Для досягнення вивільнення і від вказаних хвороб, і психопатологічних відхилень, на думку С. Гроффа і його 30-літнього лікарського досвіду, пацієнт повинен знову прожити початкову стресову ситуацію у всій її повноті та з повним усвідомленням: коли природа і інтенсивність свідомого переживання в точності співпадуть з несвідомим гештальт-досвідом, проблема буде вирішена і відбудеться лікування. Але переживання видозміненої копії початкової стресової ситуації без доступу до того рівня несвідомого, до якого вона належить, тільки обтяжує проблему, а не вирішує.
Близький до трансперсональної психології підхід доктора Чампіона Курта Тойча. Його концепція полягає в тому, що генетичний код ще до народження людини визначає велику частину перспектив її життя та основні патерни поведінки, поступово одержує визнання в наукових колах. Молекули ДНК несуть не тільки генетичний код успадкованих біологічних і фізіологічних особливостей організму, схильностей до певних хвороб, але несуть і генетичний код, який визначає певні патерни поведінки, схильність до певних проблем, подій, життєвих труднощів. Разом з інформацією про зовнішність у ДНК зберігається інформація про досвід і життєві ролі предків. Кожна людина має свій унікальний Основний Внутрішній Напрям (ОВН) – зєднання генетичних, несвідомих і свідомих чинників, відповідно до яких вона рухається по життю, одержує досвід і грає свої ролі, незалежно від своїх свідомих реакцій і інтерпретацій.
Усвідомлення генетичного коду, небажаних сімейних повторних патернів поведінки (наприклад, алкоголізм, який повторюється, – дід, батько, син, внук схильні до алкоголізму; або з покоління в покоління всі жінки в роду виходили заміж за розрахункомі були дуже нещасливі в заміжжі) в поєднанні з виробленням і реалізацією чіткого плану практичних дій щодо подолання цих патернів дозволяє людині змінити своє життя до кращого в різних аспектах.
Тойч довів своєю терапевтичною практикою протягом 30 років, що ОВН, а Отже і доля людини може бути змінена шляхом розуміння і систематичної діяльності, яка свідомо спрямовується задля реалізації Програми Удосконалення – точного поступового плану подолання небажаного сімейно-генетичного коду, підвищення продуктивності життя, роботи, поліпшення здоров’я. Тойч розробив для своїх клієнтів усесторонню програму девіктимізації і досягнення поставлених життєвих цілей. Змінене за допомогою IDEAL-методу ОВН дає людині, її рідним і близьким більш успішне й щасливе життя, тобто людина може уникнути долі «жертви коду», якщо усвідомить, виявить цей код і силою своєї думки і цілеспрямованою системою продуманих практичних дій «перебудує свій код» (хоча це і дуже складно).
Біхевіоризм, який визначив предметом психології поведінку, бачить в особистості людини не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих даній людині. Та або інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію, тобто «стимул – реакція» (S – R). Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між S – R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода та ін.) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження та ін.). Поведінка людини витікає частіше за все з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання перш за все уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.
Отже, з позиції біхевіоризму особистість – це все те, чим володіє індивід, це його можливості відносно реакцій (навички, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навичок. Навички складають основу щодо стійкої поведінки, а зміна ситуації веде до формування нових навичок.
Отже, особистість у концепції біхевіоризму розуміється насамперед як реагуюча, діюча істота, котра запрограмована на ті або інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули і підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.
В надрах самого біхевіоризму психолог Толмен (1948) поставив під сумнів схему S–R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну I – психічні процеси даного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і природи стимулу. Внаслідок цього головна формула особистості біхевіоризму стала такою: S–І–R. Пізніше один з послідовників Уотсона, Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризма, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками, сформулював принцип оперантного обумовлення – «поведінка живих організмів визначається наслідками, до яких вона приводить. Залежно від того, чи будуть ці наслідки приємними, байдужими йди неприємними – живий організм, або проявить тенденцію повторювати даний поведінковий акт, або не надасть йому ніякого значення, або ж буде уникати його повторення надалі.
Отже, виходить, що людина повністю залежить від свого середовища, і всяка свобода дії, якою їй здається, вона може користуватися, – чиста ілюзія.
Згідно теорії соціального вчення Д. Роттера, соціальну поведінку можна описати за допомогою наступних понять:
1) поведінковий потенціал – кожна людина володіє певним набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися протягом життя;
2) на поведінку людини впливає її очікування, їх суб’єктивна вірогідність, з якою, на думку людини, певне підкріплення буде після певної поведінки в певній ситуації (якщо людина вважає, що існує висока вірогідність того або іншого підкріплення в даній ситуації, вона більш швидко засвоює необхідну поведінку, яка відповідає ситуації і підкріпленню);
3) на поведінку людини впливає характер підкріплення, його цінність для людини (різні люди цінують і віддають перевагу різним підкріпленням: хтось більш цінує похвалу, пошану з боку інших, хтось більш цінує гроші, або більш чутливий до покарання та ін.);
4) на поведінку людини впливає її «локус контролю»: — екстернал або інтернал, чи відчуває вона себе «пішаком» або вважає, що досягнення її цілей залежить від власних зусиль.
Поведінковий потенціал, на думку Роттера, включає 5 основних блоків поведінкових реакцій, «технік існування»:
1) поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху, результату, служать підставою соціального визнання;
2) поведінкові реакції пристосування, адаптації – це техніки узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм тощо;
3) захисні поведінкові реакції – використовуються в ситуаціях, вимоги яких перевищують можливості людини в даний момент (це такі реакції, як заперечення, придушення бажань, знецінення, затушовування тощо);
4) техніки уникнення – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід з поля напруги», відхід, втеча, відпочинок тощо;
5) агресивні поведінкові реакції — це може бути і реальна фізична агресія, і символічні форми агресії: іронія, критика іншого, насмішка, інтриги, направлені проти інтересів іншої людини тощо
Згідно концепції американського психолога Макгвайра, класифікація поведінки і вчинків людини повинна проводитися залежно від цілей, потреб, ситуацій.