3.2. Місце психології в системі наук

Сучасна психологія не лише займає проміжне становище між різними науками, а часто з ними безпосередньо пов’язана, служить їм засобом поєднання із життєдіяльністю людини. В її центрі уваги завжди залишається людина – головна дійова особа суспільного і світового прогресу. Тому психологія розвиваються як людська теорія і практика.

Близькість психології до суспільних, природничих і технічних наук, навіть наявність галузей, які спільно розробляються з деякими з них, жодною мірою не позбавляє її самостійності. У всіх своїх галузях психологія зберігає свій предмет дослідження, свої теоретичні принципи, свої шляхи вивчення цього предмету.

Психологія і природознавство. Перетворенню психології в самостійну науку сприяв міцний союз її з природознавством, початок якому був покладений в другій половині XIX ст. Сюди відноситься впровадження в психологію експериментального методу (Р. Фехнер), особливо після виходу у світ книги І.М. Сєченова «Рефлекси головного мозку», в якій було показано, що психічні явища такі ж природні, як всі інші функції людського організму, що вони не можуть бути безпричинними, а суть результат рефлекторної діяльності нервової системи. Рефлекторна теорія І.М. Сєченова, яка отримала подальший розвиток у вченні І.П. Павлова про умовні рефлекси, а також в роботах А.А. Ухтомського, Н.Л. Бернштейна, І.С. Бериташвілі та ін., склала природничонаукову основу психологічних знань. У даний час це природничонаукове обґрунтування науки посилюється за рахунок поглибленого вивчення нейрофізіологічних механізмів мозкової діяльності. Отже, успіхи в дослідженні складної системи фізіологічних механізмів психічної діяльності виявилися конкретним результатом зв’язку психології з передовим природознавством.

Величезний вплив на розробку основних проблем сучасної психології надали еволюційні ідеї великого природодослідника Ч. Дарвіна, висловлені в книзі «Походження видів шляхом природного відбору або збереження сприятливих порід в боротьбі за життя» (1859). Вони дозволили з’ясувати роль психіки в процесі пристосування живих істот до умов середовища, яке змінюється, зрозуміти походження вищих форм психічної діяльності з нижчих, більш примітивних. Дарвіну вдалося пристосувати ідею еволюції всього живого до пояснення походження інстинктів тварин, показавши, що ті ж самі основні чинники, від яких залежить у процесі біологічного розвитку зміна будови тіла та окремих його органів (а саме дія природного відбору), є рушійними силами психічного розвитку у філогенезі.

Для з’ясування тієї ролі, яку відіграє психіка в поведінці людини, багато дали дослідження психологів-клініцистів (І.М. Бехтерев, С.С. Корсаков, А.Р. Лурія та ін.), які розробили основи медичної психології. Виникнувши на стику психології і медицини, медична психологія використовує досягнення психологічної науки в діагностиці і лікуванні хвороб, у розв’язанні питань, пов’язаних з відновленням здоров’я і профілактикою захворювань. Та обставина, що розвиток хвороби, з одного боку, залежить від психічних чинників (апатія, тривожність, недовіра тощо), а з іншою – саме захворювання веде до виникнення особливих психічних станів, які можуть, наприклад, знижувати ефективність терапевтичного впливу, робить необхідним об’єднання зусиль лікаря і психолога. Разом з тим клініко-психологічні дослідження порушень психіки при ураженні деяких областей кори мозку, наприклад скроневих часток, дають нові дані для розуміння закономірностей сприйняття і пам’яті. Психолог-клініцист, з’ясувавши характер психологічних розладів усної або письмової мови хворого, уточнює локалізацію осередку ураження в певному відділі великих півкуль головного мозку людини, допомагаючи тим самим нейрохірургу.

Серйозне вивчення психології припускає пізнання законів природознавства (загальної біології, фізіології, неврології, еволюційного вчення тощо) Ряд галузей психології, і насамперед порівняльна психологія, зоопсихологія, етологія, медична психологія, патопсихологія і деякі інші, є разом з тим розділами природознавства і медицини.

Психологія і науково-технічний прогрес. ХX століття характеризується винятковим за своїм масштабом розвитком виробництва, нових видів техніки, засобів зв’язку, широким використанням електроніки, автоматики, освоєнням нових видів транспорту, які працюють на надзвукових швидкостях, тощо. Все це виявляє величезні вимоги до психіки людини, що має справу з сучасною технікою.

В сучасній промисловості, на транспорті, у військовій справі все більшого значення набуває врахування так званого психологічного чинника, тобто можливостей, які закладені в психічних пізнавальних процесах – сприйманні, пам’яті, мисленні, у властивостях особистості – особливостях характеру, темпераменту, швидкості реакції тощо. Так, в умовах нервово-психічної напруги, яка викликана необхідністю ухвалювати відповідальні рішення в мінімально короткі терміни (ситуації, багато в чому типові для сучасної надзвукової авіації, для роботи диспетчерів-операторів крупних енергосистем та ін.), виявляється надзвичайно істотною наявність деяких якостей особи, котрі дозволяють здійснювати діяльність без особливих помилок і зривів. Відсутність же цих якостей веде до аварій.

Вивчення психологічних можливостей людини у зв’язку з вимогами, яке висувалося їй складними видами трудової діяльності, характеризує важливу роль сучасної психології. Інженерна психологія, яка займається вирішенням проблеми «людина–машина» (питання взаємодії людини і техніки), як і психологія праці взагалі, найтіснішим чином стикається з багатьма розділами техніки.

На подальший розвиток психології істотний вплив має комп’ютерна революція. Ряд функцій, які вважалися унікальним надбанням людської свідомості – функції накопичення і переробки інформації, управління і контролю – стали виконувати електронні пристрої. Використання теоретико-інформаційних понять і моделей сприяло впровадженню в психологію нових логіко-математичних методів. Разом з цим окремі дослідники, захоплені успіхами кібернетики, стали трактувати людину за типом автомата з програмним управлінням. У той же час автоматизація і кібернетизація різко підвищили зацікавленість у вивченні та ефективному використанні функцій, які не можуть бути передані електронним пристроєм, насамперед – творчих здібностей. Для майбутнього людства, для особистості та її психічного ладу значення комп’ютерної революції величезне. Але як би не змінилася особистість людини, які б чудеса не створила електронно-інформаційна технологія, їй як і раніше будуть притаманні психічні властивості зі всіма ознаками, властивими предмету психології.

Психологія і педагогіка. Науково-технічний прогрес, будучи чинником розвитку психологічної науки і сприяючи звільненню її від умоглядних уявлень, у даний час з усією певністю виявив найтісніші взаємозв’язки психології з педагогікою. Цей зв’язок, зрозуміло, існував завжди, що і усвідомлювалося передовими психологами й педагогами. Видатний педагог К. Д. Ушинський (1824–1870) підкреслював, що за своїм значенням для педагогіки психологія займає перше місце серед усіх наук. Щоб всесторонньо виховати людину, зазначав К.Д. Ушинський, її треба всесторонньо вивчити.

Розвиток взаємозв’язків психології і педагогіки, починаючи з 30-х років, набуває драматичного характеру, обумовленого грубим втручанням партійного керівництва в наукове життя. Була оголошена лженаукою одна з педагогічних наукових дисциплін – педологія. Її розгром істотно загальмував розвиток як психології, так і педагогіки.

Педологія – течія в психології і педагогіці, яка виникла на рубежі ХІХ–ХХ ст., була обумовлена розповсюдженням еволюційних ідей і розвитком прикладних галузей психології та експериментальної педагогіки. Засновники педології – З. Хол, Дж.М. Болдуін, Е. Киркпатрік, Е. Мейман, В. Прейер та ін. Зміст педології склала сукупність психологічних, біологічних і соціологічних підходів до розвитку дитини. До кінця 20-х рр. в педологічних установах працював значний корпус психологів, фізіологів, дефектологів (П.П. Блонський, Л.С. Виготський та ін.). Предмет педології, не дивлячись на численні дискусії і теоретичні розробки її представників, визначений не був. У дослідженнях радянських вчених, які працювали в області педології, був накопичений великий емпіричний матеріал щодо розвитку поведінки дітей. Цінним у педології було прагнення вивчати розвиток дитини в умовах комплексного підходу, практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. Ухвалою ЦК ВКП(б) «Про педологічні збочення в системі наркомпросів» (1936) педологія була оголошена «псевдонаукою» і припинила своє існування. Результатом розгрому педології з’явилося гальмування розвитку педагогічної і вікової психології, відставання в області психодіагностики, ослаблення уваги до особистості дитини в процесах навчання і виховання (так звана «бездітність» педагогіки).

У підручниках для педвузів тих часів автори прагнули не допустити проникнення в розум майбутніх вчителів «дитячої», «педагогічної», «шкільної» психології, щоб уникнути звинувачення у спробах «відновити» педологію. Студенти педвузу одержували ще дуже довго фактично вихолощені психологічні знання. Звинувачення в педологічних помилках постійно нависали над психологами.

У наш час зв’язки психології і педагогіки набувають особливого характеру. Фактично протягом низки років ці зв’язки були багато в чому зовнішнім пристосуванням психології до існуючої педагогіки і зовнішнім урахуванням педагогікою «готових даних» психології. Наприклад, завданням психології нерідко вважалося «психологічне обґрунтування» педагогічних прийомів і положень, яків же склалися та зміцнилися, їх поліпшення, вдосконалення, а педагогіка часто виходила з деяких, догматично зрозумілих, «психологічних формул» (з твердженням про те, що мислення молодшого школяра нібито позбавлене абстрактності, а тільки і виключно конкретне).

В даний час завдання розвитку особистості в умовах значного прискорення науково-технічного прогресу і вже досягнуті успіхи в розвитку конкретних психологічних досліджень дозволяють по-новому зрозуміти можливості психології та її участь у процесі навчання і виховання школярів. Психологи формулюють завдання, які стоять перед психологічною наукою і від розв’язання яких залежить успішність здійснення найважливіших педагогічних проблем.

Перше завдання передбачає таку побудову психологічних досліджень, які не стільки спрямовані на обґрунтування готового і доведеного (зміст методів і прийомів навчання та виховання), скільки випереджає педагогічну практику, що встояла, прокладає для неї нові шляхи, забезпечує широкий пошук нового в справі навчання і виховання.

Друге завдання обумовлене вимогами, які висуває педагогіка науково-технічного прогресу. Маса інформації, яка обов’язкова для засвоєння, зростає з великою швидкістю. Встановлено, що інформація швидко старіє і потребує оновлення. Звідси стає ясно, що навчання, яке орієнтується головним чином на запам’ятовування і збереження матеріалу в пам’яті, вже лише частково зможе задовольняти сучасним вимогам. На перший план виступає проблема формування якостей мислення, які дозволили б учню самостійно засвоювати інформацію, яка постійно поновлюється, розвиток таких здібностей, які, збережуться і після завершення освіти, забезпечували людині можливість не відставати від науково-технічного прогресу.

Народна освіта ставить перед психологією багато актуальних завдань: визначити загальні закономірності розвитку психіки в онтогенезі; дати психологічну характеристику діяльності і особистості людини на кожному віковому етапі; вияснити психологічні механізми засвоєння людиною суспільного досвіду, систематизованого в основах наук; виявити психологічні основи формування особистості людини в процесі навчання і виховання, розкрити взаємозв’язок виховання і психічного розвитку людини, вивчити співвідношення між віковими і індивідуальними особливостями людей; встановити психологічні причини відхилень в психічному розвитку окремих людей від загального ходу розвитку і розробити методи діагностики цих відхилень.

Здійснюючи зазначені загальні і пов’язані з ними часткові завдання, сучасна психологія працює в тісному контакті з педагогікою. Ряд конкретних галузей психології, зайнятих рішенням цих завдань (педагогічна психологія і вікова психологія в першу чергу), взаємодіє з розділами педагогіки, теорією і методикою виховання, дидактикою, приватними методиками викладання окремих навчальних предметів (математики, історії, географія тощо).