2.5. Психологічні концепції

Концепція Піаже: стадії розвитку інтелекту. Творцем найглибшої і впливової теорії розвитку інтелекту став швейцарець Жан Піаже (1896–1980). Він перетворив основні поняття інших шкіл: біхевіоризму (замість поняття про реакцію він висунув поняття про операцію), гештальтизма (гешталът поступився місцем поняттю про структуру) і П. Жане (перейнявши у нього висхідний принцип інтеріоризації, як ми вже знаємо, за Сєченовим).

Свої нові теоретичні уявлення Піаже будував на міцному емпіричному фундаменті – на матеріалі розвитку мислення і мови у дитини. У працях початку 20-х років: «Мова і мислення дитини», «Думка і висновок у дитини» та ін. Піаже, використовуючи метод бесіди (запитуючи, наприклад, від чого рухаються хмари, вода, вітер? Звідки беруться сни? Чому плаває човен та ін.), зробив висновок про те, що дорослий роздумує соціально (тобто в думках звертаючись до інших людей), навіть коли він залишається з собою віч-на-віч. Дитина ж роздумує егоцентрично, навіть коли знаходиться в суспільстві інших. (Він говорить вголос, ні до кого не звертаючись. Ця його мова була названа егоцентричною.)

Принцип егоцентризму (від лат. «еgо» – Я і «центрум» – центр кола) панує над думкою дошкільника. Він зосереджений на своїй позиції (інтересах, потягах) і не здатний стати на позицію іншого («децентруватися»), критично поглянути на свої думки із сторони. Цими думками править «логіка мрії», що далека від реальності.

Ці висновки Піаже, в яких дитина виглядала ігноруючим реальність мрійником, піддав критиці Виготський, котрий дав своє тлумачення егоцентричної (незверненої до слухача) мови дитини (див. нижче). Водночас, він надзвичайно високо оцінив праці Піаже, оскільки вони говорили не про те, чого дитині не вистачає порівняно з дорослим (менше знає, мислить та ін.), а про те, що у дитини є, яка її внутрішня психічна організація.

Був виділений ряд стадій в еволюції дитячої думки (наприклад, своєрідна магія, коли дитина сподівається за допомогою слова або жесту змінити зовнішній предмет або ж своєрідний анімізм, коли предмет наділяється волею або життям: «сонце рухається, тому що воно живе»).

Не вміючи мислити абстрактними поняттями, співвідносити їх та ін., вона спирається у своїх поясненнях на конкретні випадки. Надалі Піаже виділив 4 стадії. Спочатку дитяча думка міститься в наочних діях (до 2-х років), потім вони інтеріоризуються (переходять із зовнішніх у внутрішні), стають предопераціями (діями) розуму (від 2-х до 7 років), на третій стадії (від 7 до 11 років) виникають конкретні операції, на четвертій (від 11 до 15 років) формальні операції, коли думка дитини здатна будувати логічно обґрунтовані гіпотези, з яких робляться дедуктивні (наприклад, від загального до приватного) висновки.

Операції не відбуваються ізольовано. Будучи взаємозв’язані, вони утворюють стійкі і Водночас, рухомі структури. Стабільність структури можлива тільки завдяки активності організму, його напруженій боротьбі з руйнуючими її силами.

Розвиток системи психічних дій від однієї стадії до іншої – такою уявив Піаже картину свідомості.

Спершу Піаже випробував вплив Фройда, вважаючи, що людське дитя, з’являючись на світ, рухоме одним мотивом – прагненням до задоволення, і не бажає нічого знати про реальність, з якою вимушено рахуватися лише через вимоги оточуючих. Але потім Піаже визнав початковим моментом у розвиткові дитячої психіки реальні зовнішні дії дитини (сенсомоторний інтелект, тобто елементи думки, дані в рухах, які регулюються чуттєвими враженнями).

Концепція Л.С. Виготського: теорія вищих психічних функцій. Автором новаторської концепції, яка зробила вплив на розвиток світової психологічної думки, був Л.С. Виготський (1896–1934). Не обмежившись загальними формулами філософії марксиста, він зробив спробу черпнути в ній положення, які б дозволили психології вийти на нові рубежі в її власному проблемному полі.

Марксизм стверджував, що людина – ця природна істота, але природа її соціальна. Ця теза вимагала зрозуміти тілесні, земні основи людського буття як продукт суспільно-історичного розвитку. Розрив між природним і культурним привів у вченнях про людину до концепції двох психологій, кожна з яких має свій предмет і оперує власними методами.

Для природничонаукової психології свідомість та її функції притаманні тому ж порядку речей, як і тілесні дії організму. Тому вони були відкриті для суворого об’єктивного дослідження і так само суворого причинного (детерміністського) пояснення.

Для іншої психології предметом є духовне життя людини у вигляді особливих переживань, які виникають у неї завдяки причетності до цінностей культури, а методом – розуміння, тлумачення цих переживань.

Всі помисли Виготського були зосереджені на тому, щоб покінчити з версією про «дві психології», яка розщеплювала людину століття, робила її причетною до різних світів. На перших порах опорним для нього служило поняття про реакцію. Оскільки вважав головною для людини особливу реакцію – мовну. Вона, звичайно, є тілесною дією. Проте на відміну від інших тілесних дій додає свідомості особистості декілька нових вимірювань. По-перше, вона припускає процес спілкування, а це значить, що вона спочатку соціальна. По-друге, у неї завжди наявний психічний аспект, який прийнято називати значенням або значенням слова. По-третє, слово як елемент культури має незалежне від суб’єкта буття. За кожним словом б’ється океан історії народу. Так в єдиному понятті мовної реакції поєдналися тілесне, соціальне (комунікативне), смислове та історико-культурне.

У системі цих чотирьох координат (організм, спілкування, значення, культура) Виготський прагнув пояснити будь-який феномен психічного життя людини. Інтегратизм, який відрізняє стиль його мислення, визначив своєрідність його шляху, коли, залишивши поняття про мовну реакцію, він перейшов до вивчення психічних функцій.

Принципове нововведення, зразу ж відмежувало його теоретичний пошук від традиційної функціональної психології. Воно полягало в тому, що в структуру функції (уваги, пам’яті, мислення та ін.) вводилися особливі регулятори, а саме знаки, які створюються культурою.

Знак (слово) – це «психологічне знаряддя», за допомогою якого будується свідомість. Це поняття було свого роду метафорою, воно приносило в психологію висхідне до Маркса пояснення специфіки людського спілкування зі світом. Специфіка полягала в тому, що спілкування опосередковано знаряддями праці. Ці знаряддя змінюють зовнішню природу, і через це – саму людину.

Мовний знак, за Виготським, це також свого роду знаряддя, але особливе. Воно спрямоване не на зовнішній світ, а на внутрішній світ людини. Воно перетворює її. Адже, перш, ніж людина починає оперувати словами, у неї вже є дослівний психічний зміст. Цьому «матеріалу», отриманому від більш ранніх рівнів психічного розвитку (елементарних функцій), психологічне знаряддя додає якісно нову будову. І тоді виникають вищі психічні функції, а за ними вступають в дію закони культурного розвитку свідомості – якісно іншої, ніж «натуральний» природний розвиток психіки (яке спостерігається, наприклад, у тварин).

Поняття про функцію, вироблене функціональним напрямом, радикально змінювалося. Адже цей напрям, засвоївши біологічний стиль мислення, представляв функцію свідомості за типом функцій організму. Виготський зробив вирішальний крок з світу біології у світ культури. Наслідуючи цю стратегію, він приступив до експериментальної роботи з вивчення змін, які проводить знак в традиційних психологічних об’єктах: уваги, пам’яті, мисленні. Досліди, які проводилися на дітях, як нормальних, так і аномальних, спонукали під новою точкою зору інтерпретувати проблему розвитку психіки.

Новини Виготського не обмежилися ідеєю про те, що вища функція організовується за допомогою психологічного знаряддя. Не без впливу гештальтизма він вводить поняття про психологічну систему. Її компонентами є взаємозв’язані функції. Розвивається не окремо взята функція (пам’ять або мислення), але цілісна система функцій. При цьому в різні вікові періоди співвідношення функцій змінюється. (Наприклад, у дошкільника провідною функцією серед інших є пам’ять, а у школяра – мислення.)

Розвиток вищих функцій здійснюється в спілкуванні. Врахувавши уроки Жане, Виготський трактує процес розвитку свідомості як інтеріоризацію. Всяка функція виникає спершу між людьми, а потім стає «приватною власністю» дитини. У зв’язку з цим Виготський вступив у дискусію з Піаже з приводу так званої егоцентричної мови.

Виготський експериментально показав, що ця мова, всупереч Піаже, не зводиться до відірваних від реальності потягів і фантазій дитини. Вона виконує роль не акомпаніатора, а організатора реальної практичної дії. Роздумуючи над самою собою, дитина планує її. Ці «думки вголос» надалі інтеріоризуються і перетворяться у внутрішню мову, зв’язану з мисленням в поняттях.

«Мислення і мова» (1934) – так називалася головна, узагальнююча книга Виготського. У ній він, спираючись на широкий експериментальний матеріал, прослідив розвиток понять у дітей. Тепер на передній план виступило значення слова. Історія мови свідчить, як змінюється значення слова від епохи до епохи. Виготським було відкрито розвиток значень слів в онтогенезі, зміна їх структури при переході від однієї стадії розумового розвитку дитини до іншої.

Коли дорослі спілкуються з дітьми, вони можуть не підозрювати, що слова, які ними вживаються, мають для них абсолютно інше значення, ніж для дитини, оскільки дитяча думка знаходиться на іншій стадії розвитку і тому будує зміст слів за особливими психологічними законами.

Важливість відкриття цих законів для навчання і розвитку маленького мислителя очевидна. У зв’язку з цим Виготським була обґрунтована ідея, згідно якої «тільки те навчання є добрим, яке передує розвитку». Ним було введено поняття про «зону найближчого розвитку». Під нею малося на увазі розбіжність між рівнем задач, які дитина може розв’язати самостійно, і під керівництвом дорослого. Навчання, створюючи цю «зону», і стимулює собою розвиток.

У цьому процесі внутрішньо поєднана не лише думка і слово, але також думка і рушійний мотив (за термінологією Виготського – афект). Їх інтегралом є переживання, як особлива цілісність, яку Виготський в кінці свого творчого шляху назвав найважливішою «одиницею» розвитку особистості.

Він трактував цей розвиток як драму, в якій є декілька «актів», –вікових епох.

Творчість Виготського істотно розширила наочну область психології. Вона виступила як система психічних функцій, яка має особливу історію. Вищий, властивий людині рівень розвитку цієї системи (який відрізняється свідомістю, смисловою організацією, довільністю) виникає в процесі входження особистості у світ культури.

Контрольні питання:

1. Що є головним завданням психології в структуралізмі?

2. Чим відрізняються погляди структуралістів і функціоналістів на завдання психології?

3. У чому виявляється сутність гештальтпсихології як наукового напряму?

4. Яких поглядів на психіку дотримувався З. Фройд?

5. У чому полягає сутність психоаналізу як наукового напряму?

6. У чому полягає відмінність поглядів так званих неофройдистів і Фройда?

7. Які захисні механізми використовує людина згідно поглядів З. Фройда?

8. Яке значення для розвитку психологічної науки має трансперсональна психологія?

9. Яке місце в трансперсональній психології займають погляди К. Юнга?

10. Яка сутність і значення психосинтезу Р. Ассаджиолі як транс-персональної системи?

11. Який внесок у трансперсональну психологію зробив А. Маслоу?

12. Яка роль у розвиткові трансперсональної психології належить С. Гроффу?

13. Що становлять собою так звані базові перетинальні матриці? Яким чином вони впливають на життєдіяльність людини?

14. У чому виявляється сутність біхевіоризму як наукового психологічного напряму?

15. Які погляди біхевіористів на психіку і психологічну

16. У чому виявляється суть теорії соціального вчення Д. Роттера?

17. Які чинники впливають на поведінку і вчинки людини згідно поглядів біхевіориста Макгвайра?

18. У чому виявляється оперативний біхевіоризм Скіннера?

19. Що становить собою когнітивна психологія?

20. У чому виявляється гуманістична психологія?

21. Які психологічні концепції ви знаєте? Яка їхня сутність?

Література:

1. Бессознательное. Природа, функции, методы исследования. У 3-х т. Т. 1. – Тбилиси, 1978.

2. Ждан А.Н. История психологи от античности до наших дней.  Москва, 1990.

3. Исторический путь психологи: прошлое, настоящее, будущее.  Москва, 1992.

4. Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2002.

5. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [У 2 т.].  К.: Форум, 2002.

6. Нариси з історії вітчизняної психології (XV  XV ст. / Під ред. Г.С. Костюка.  Київ, 1952.

7. Нариси з історії вітчизняної психології кінця XX і початку XX ст. / Під ред. Г.С. Костюка.  Київ, 1955.

8. Обухова Л.Ф. Кончепция Жана Пиаже: за и против. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981.

9. Основи психології / Під заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. –К.: Либідь, 1996.

10. Петровський А.В. История советской психологии. Формирование основ психологической науки.  Москва, 1964.

11. Психология XXI века: Учеб. для вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.

12. Психологія / Під ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1968.

13. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології: Навч. посіб. / Вст. ст. В.О. Татенка, Т.М. Татенко.  К.: Либідь, 1998.

14. Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок.  Мн.: Харвест, 1988.

15. Фройд З. Психология бессознательного. – М.: Прогрес, 1990.

16. Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992.

17. Ярошевский М.Г. История психологи / 3-е изд.  Москва, 1985.

18. Ярошевский М.Г. Психологи в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки / 2-е изд.  Москва, 1974.