2.5. Когнітивізм і гуманістична психологія
Когнітивна психологія (когнітивізм). З біхевіоризму, а саме з пізньої її моделі, яка між стимулом і реакцією вже дозволяла існування певних суб’єктивних факторів, бере виток напрям когнітивної психології. Загальні уявлення когнітивної психології про психіку зводяться до того, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, які уявляються за аналогією з функціонуванням обчислювальних пристроїв. Першим завданням цього напряму було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу із рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися.
Когнітивна психологія – напрям, який намагається довести вирішальну роль знання в організації поведінки суб’єкта. До когнітивної психології можна віднести теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.
Слово «когнітивний» походить від латинського дієслова coghoscere – знати. Психологи, які об’єдналися навколо цього підходу, стверджують, що людина – це не машина, яка сліпо і механічно реагує на внутрішні чинники або на події в зовнішньому світі, навпаки, розуму людини доступно більше: аналізувати інформацію про реальну дійсність, проводити порівняння, ухвалювати рішення, вирішувати проблеми, які постають перед нею кожну хвилину. Швейцарський психолог Жан Піаже (1896–1980), поставивши перед собою завдання з’ясувати, яким чином людина пізнає реальний світ, вивчав закономірності розвитку мислення у дитини. Він дійшов висновку, що когнітивний розвиток є результатом поступового процесу, який складається з послідовних стадій. Розвиток інтелекту дитини відбувається в результаті постійних пошуків рівноваги між тим, що дитина знає, і тим, що вона прагне зрозуміти. Всі діти проходять ці стадії розвитку в одній і тій же послідовності, причому деякі проходять через всі стадії, тоді як у інших розвиток гальмується або блокується на якомусь етапі через нестачу одного або декількох необхідних чинників. Це просування вперед визначається сумісною дією дозрівання нервової системи, досвіду поведінки з різними предметами і таких соціальних чинників, як мова і виховання.
Когнітивні теорії особистості виходять з розуміння людини як «розуміючої, аналізуючої», оскільки людина знаходиться в світі інформації, яку треба зрозуміти, оцінити, використати.
Вчинок людини включає три компоненти: 1) сама дія, 2) думки, 3) відчуття, які переживаються при виконанні певної дії.
Зовні схожі вчинки можуть бути різні, оскільки думки і відчуття були іншими. Опинившись в реальній ситуації, людина не має нагоди всестороннього аналізу обставин (мало часу, брак знань), їй потрібно вирішувати, тому вона робить вибір і скоює вчинок (біхевіористи тут закінчують аналіз поведінки), але когнітивна та емоційна частина вчинку ще не були завершені, оскільки сам вчинок є джерелом інформації, який дозволяє формулювати або змінювати думку про себе або про інші.
Психолог Зімбардо, вивчаючи форми антисоціальної поведінки, зробив висновок, що велика частина таких негативних вчинків може бути пояснена за допомогою аналізу ситуаційних і міжособових чинників, а не диспозиційними стійкими особовими особливостями людини («вона завжди така»). Навпаки, навіть «добрі люди» можуть скоювати негативні вчинки в складних обставинах і ситуаціях. Ситуації створюють потенційні сили, які сприяють актуалізації або перешкоджають реалізації намірів, планів, відносин людини. Знаходячи або створюючи відповідний – зручний – канал ситуаційних явищ, можна добитися кардинальної зміни поведінки людей за рахунок маніпулювання окремими приватними характеристиками ситуації, і навпаки, не знайшовши такого, можна безрезультатно витратити багато зусиль, організовуючи зовнішню дію на людей.
Суб’єктивна інтерпретація ситуацій є більш істинний чинник ухвалення рішення, ніж «об’єктивне значення» цих ситуацій. Різні люди по-різному «бачать», інтерпретують ситуації, в яких вони діють. Існує внутрішня мінливість особистих актуалізованих в конкретних ситуаціях схем інтерпретації, що є причиною неточного прогнозу людьми своєї власної майбутньої поведінки.
Гуманістична психологія. Цей напрям у психології пов’язаний з іменами А. Маслоу (1908–1970), К. Роджерса (1902–1987), Г. Олпорта (1897–1967), він укорінений в психотерапевничній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації – неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.
Людина повинна вивчатися у цілісності та унікальності. Людина відкрита до світу. Переживання світу в собі та себе в світі є головною психологічною реальністю. Людина – істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота.
Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація стає на перешкоді людському щастю, бо спотворює первинно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю і прекрасною, але суспільство й оточення не дає цьому потенціалу ствердитись у реальному житті, нищить його. Це винищення відбувається шляхом прищеплення людині певних цінностей, стандартів і цілей, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з погляди її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно прислухатися до себе.
Якщо фройдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки і слова, якої розходяться між собою, думки про саму себе і про інших людей часто діаметрально протилежні («Зазвичай люди невідверті». «Я переважно щирий»), тобто суперечливу нецілісну, недосконалу особистість, якій чогось не вистачає, то гуманістична психологія, навпаки, вивчає здорових, гармонійних особистостей, які досягли вершини особового розвитку, вершини «самоактуалізації». Такі «самоактуалізовані особистості», на жаль, складають лише 1-4% від загальної кількості людей, а інші з нас знаходяться на тому або іншому ступені розвитку.
А. Маслоу, один з провідних психологів у галузі дослідження мотивації в США, розробив «ієрархію потреб». Вона складається з наступних ступенів: ступінь 1– фізіологічні потреби – це низькі, керовані органами тіла потреби, як дихання, харчова, сексуальна, потреби в самозахисті. Ступінь 2 – потреба в надійності – прагнення до матеріальної надійності, здоров’я, забезпечення через старість тощо. Ступінь 3 – соціальні потреби. Задоволення цієї потреби не об’єктивне і важко описується. Одну людину задовольняють дуже небагато контактів з іншими людьми, в іншій людині ця потреба в спілкуванні виражається дуже сильно. Ступінь 4 – потреба в пошані, усвідомленні власної гідності – тут йдеться про пошану, престиж, соціальний успіх.
Рис. 2.2. Ієрархія потреб людини (або ступені розвитку)
Навряд чи ці потреби задовольняються окремою особистістю, для цього потрібні групи. Ступінь 5 – потреба в розвитку особистості, в здійсненні самої себе, в самореалізації, самоактуалізації, в осмисленні свого призначення у світі.
Маслоу виявив наступні принципи мотивації людини:
1) мотиви мають ієрархічну структуру;
2) чим вищий рівень мотиву, тим менш життєво необхідними є відповідні потреби, тим довше можна затримати їх реалізацію;
3) поки не задоволені нижчі потреби, вищі залишаються порівняно нецікавими. З моменту виконання нижчі потреби перестають бути потребами, тобто вони втрачають мотивуючу силу;
4) з підвищенням потреб підвищується готовність до більшої активності.
Отже, можливість до задоволення вищих потреб є великим стимулом активності, ніж задоволення нижчих.
Маслоу відзначає, що брак благ, блокада базових і фізіологічних потреб в їжі, відпочинку, безпеці призводить до того, що ці потреби можуть стати для звичайної людини провідними («Людина може жити хлібом єдиним, коли не вистачає хліба»). Але якщо базові, первинні потреби задоволені, то у людини можуть виявлятися вищі потреби, метамотивація (потреби до розвитку, до розуміння свого життя, до пошуку значення свого життя). Для багатьох людей властиві так звані «неврози існування», коли людина не розуміє, навіщо живе, і страждає від цього.
Якщо людина прагне зрозуміти значення свого життя, максимально повно реалізувати себе, свої здібності, вона поступово переходить на вищий ступінь особистого саморозвитку.
Особистості, яка самоактуалізується, властиві наступні особливості:
1) повне схвалення реальності та комфортне ставлення до неї (не ховатися від життя, а знати, розуміти його);
2) схвалення інших і себе («Я роблю своє, а ти робиш своє. Я в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. І ти в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм очікуванням. Я є я, ти є ти. Я поважаю і приймаю тебе таким, який ти є»);
3) професійна захопленість улюбленою справою, орієнтація на завдання, на справу;
4) автономність, незалежність від соціального середовища, самостійність думок;
5) здатність до розуміння інших людей, увага, доброзичливість до людей;
6) постійна новизна, свіжість оцінок, відвертість досвіду;
7) розрізнення мети і засобів, зла і добра (не будь-який засіб добрий для досягнення мети);
8) спонтанність, природність поведінки;
9) гумор;
10) саморозвиток, прояв здібностей, потенційних можливостей, самоактуалізуюча творчість в роботі, любові, житті;
11) готовність до рішення нових проблем, до усвідомлення проблем і труднощів, до усвідомлення свого досвіду, до справжнього розуміння своїх можливостей, до підвищення конгруентності. Конгруентність – це відповідність переживання, усвідомлення досвіду його справжньому змісту. Подолання захисних механізмів допомагає досягти конгруентні, істинні переживання. Захисні механізми заважають правильно усвідомити свої проблеми. Розвиток особистості – це підвищення конгруентності, підвищення розуміння свого «реального Я», своїх можливостей, особливостей, це самоактуалізація як тенденція до розуміння свого «реального Я».
Активна позиція відносно до дійсності, вивчення і подолання реальності, а не втеча від неї, здатність бачити події свого життя такими, які вони є, не вдаючись до психологічного захисту, розуміння того, що за негативною емоцією ховається проблема, яку треба вирішити, готовність йти назустріч проблемам, негативним емоціям, щоб знайти і зняти перешкоди для особового зростання – ось що дозволяє людині досягти розуміння себе, значення життя, внутрішньої гармонії і саме актуалізації.
Приналежність до групи і відчуття самоповаги – необхідні умови для самоактуалізації, оскільки людина може зрозуміти себе тільки одержуючи інформацію про себе від інших людей. І навпаки, патогенні механізми, які заважають розвитку особистості, такі: 1) пасивна позиція відносно до дійсності; витіснення і інші способи захисту «Я»; 2) проекція, заміщення, спотворення істинного стану речей на догоду внутрішній рівновазі та спокою.
Деградації особистості сприяють психологічні і соціальні чинники. Етапи деградації особистості: 1) формування психології «пішака», глобального відчуття своєї залежності від інших сил (феномен «вивченої безпорадності»); 2) створення дефіциту благ, в результаті того, що провідними стають первинні потреби в їжі й виживанні; 3) створення «чистоти» соціального оточення – розділення людей на «добрих» і «поганих», «своїх» і «чужих», відчуття вини і сорому за себе; 4) створення культу «самокритики», визнання навіть у здійсненні тих несхвальних вчинків, які людина ніколи не скоювала; 5) збереження «священних основ» (забороняється навіть замислюватися, сумніватися в основоположних передумовах ідеології); 6) формування спеціалізованої мови (складні проблеми спресовуються до коротких, дуже простих, виразів, які легко запам’ятовуються).
В результаті всіх цих чинників для людини стає звичним «нереальне існування», оскільки з складного, суперечливого, невизначеного реального світу людина переходить в «нереальний світ ясності, спрощення». У неї формується декілька «Я», ізольованих функціонально один від одного. Утворюється «екзистенціальний вакуум», коли людина втратила тваринні інстинкти, втратила соціальні норми, традиції, що визначають, що людина повинна робити, і в результаті вона сама не знає, чого хоче (а може, вже ніщо не хоче), і тоді вона робить те, що хочуть інші, є «пішаком» в чужих руках («недільний невроз»). Такій людині потрібна «логотерапія» – боротьба за сенс життя». Не людина питає себе, в чому сенс її життя, а життя питає нас, і ми даємо відповідь своїм життям. Якщо людина впевнена, що сенс життя існує, то людина може піднестися над найнесприятливішими умовами («Той, хто знає навіщо жити, може винести будь-яке як» Ніцше).
Сенс життя можна знайти в зовнішньому світі, мабуть, трьома шляхами: 1) здійсненням вчинків; 2) переживанням цінностей, переживанням єдності з іншими людьми, переживанням любові; 3) переживанням страждання.
Різні шляхи самоактуалізації можуть бути при умові, якщо у людини є вищі метапотреби до розвитку, життєві цілі: істини, краса, доброта, справедливість.