2.4. Біхевіоризм

Біхевіоризм визначив обриси американської психології ХХ століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіоризмом, є поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість визначалась за допомогою суб’єктивних методів, поведінка була цілком у сфері дії об’єктивного методу. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж.Б. Уотсон (1878–1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована із секреторних та м’язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати та передбачати поведінку, і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез відносно людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів та пацюків – що й дозволяло оминати певні ускладнення, пов’язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй певні, точно відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В.М. Бєхтєрєва (1857–1927).

Джон Уотсон сформулював кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Він вважав, що аналіз поведінки повинен носити строго об’єктивний характер та обмежуватися ззовні спостережуваними реакціями (все, що не піддається об’єктивній реєстрації, – не підлягає сумніву, тобто думки, свідомість людини не підлягають вивченню, їх не можна зміряти, реєструвати). Все, що відбувається всередині людини, вивчити неможливо, тобто людина виступає як «чорний ящик». Об’єктивно вивчити, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, які ці реакції обумовлюють. І завдання психології полягає в тому, щоб за реакцією визначати вірогідний стимул, а за стимулом передбачати певну реакцію.

Особистість людини, з погляди біхевіоризма, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих даній людині. Та або інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул – реакція» S–R була ведучою в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між S–R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода та ін.) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження та ін.). Поведінка людини виходить частіше за все з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.

Отже, з позиції біхевіоризма особистість – все те, чим володіє індивід, і його можливості відносно реакцій (навики, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навиків) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навиків. Вони складають основу щодо стійкої поведінки. Навики були пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації веде до формування нових навиків.

Людина в концепції біхевіоризму розуміється насамперед як реагуюча, діюча істота, запрограмована на ті або інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули і підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.

В надрах самого біхевіоризму психолог Толмен (1948) поставив під сумнів схему S–R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну I –психічні процеси даного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і природи стимулу, S–І–R. Пізніше один з послідовників Уотсона, Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризма, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками, сформулював принцип оперантного обумовлення – «поведінка живих організмів визначається наслідками, до яких вона приводить.

Залежно від того, чи будуть ці наслідки приємними, байдужими йди неприємними – живий організм проявить тенденцію повторювати даний поведінковий акт, не надавати йому ніякого значення або ж уникати його повторення надалі». Отже, виходить, що людина повністю залежить від свого середовища, і всяка свобода дії, якою їй здається, вона може користуватися, – чиста ілюзія.

В 70-ті роки біхевіоризм представив свої концепції в новому освітленні – в теорії соціального вчення. На думку Бандури, одна з головних причин, що зробили нас такими, які ми є, пов’язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Отже, на людину впливають не тільки зовнішні умови. вона, також, постійно повинна передбачати наслідки своєї поведінки шляхом її самостійної оцінки.

Згідно теорії соціального вчення Д. Роттера, соціальну поведінку можна описати за допомогою наступних понять:

1) поведінковий потенціал – кожна людина володіє певним набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися протягом життя;

2) на поведінку людини впливають її очікування, їх суб’єктивна вірогідність, з якою, на думку людини, певне підкріплення буде після певної поведінки в певній ситуації (якщо людина вважає, що існує висока вірогідність того або іншого підкріплення в даній ситуації, вона більш швидко засвоює необхідну поведінку, яка відповідає ситуації і підкріпленню);

3) на поведінку людини впливає характер підкріплення, його цінність для людини (різні люди цінують і віддають перевагу різним підкріпленням: хтось більш цінує похвалу, пошану з боку інших, хтось більш цінує гроші, або більш чутливий до покарання та ін.);

4) на поведінку людини впливає її «локус контролю»: – екстернал або інтернал, чи відчуває вона себе «пішаком» або вважає, що досягнення її цілей залежить від власних зусиль.

Поведінковий потенціал, на думку Роттера, включає 5 основних блоків поведінкових реакцій, «технік існування»:

1) поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху, результату, служать підставою соціального визнання;

2) поведінкові реакції пристосування, адаптації – це техніки узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм тощо;

3) захисні поведінкові реакції – використовуються в ситуаціях, вимоги яких перевищують можливості людини в даний момент (це такі реакції, як заперечення, придушення бажань, знецінення, затушування та ін.);

4) техніки уникнення – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід з поля напруги», відхід, втеча, відпочинок тощо;

5) агресивні поведінкові реакції – це може бути і реальна фізична агресія, і символічні форми агресії: іронія, критика іншого, насмішка, інтриги, направлені проти інтересів іншої людини тощо.

Згідно концепції американського психолога Макгвайра, класифікація поведінки і вчинків людини повинна проводитися залежно від цілей, потреб, ситуацій. Потреба – цей стан необхідності людини, що переживається та усвідомлюється в чому-небудь (їжі, одягу, безпеці, любові та ін.). Мета показує до чого людина прагне, який результат хоче отримати. Одна і та ж мета може бути поставлена, виходячи з різних потреб (наприклад, три учні поставили мету вчитися на 5, але один – з потреби в нових знаннях, інший – з честолюбних потреб зробити кар’єру, третій – через матеріальну потребу: батько пообіцяв йому у разі відмінного навчання купити мотоцикл).

Який-небудь вчинок людини може бути: 1) результатом у відповідь, реакції на зовнішню дію (реактивна поведінка) або 2) проявом якогось внутрішнього джерела активності, внутрішньої потреби, бажання (активна поведінка). Метою вчинку людини може бути: 1) збереження звичного, адаптивного стану (стабільність) або 2) придбання нової якості, нових результатів (розвиток). Закінчитися вчинок може досягши: 1) бажаного внутрішнього ефекту (думка, оцінка, відчуття, настрій) або 2) бажаного зовнішнього ефекту, зовнішнього результату (досягнення згоди, розуміння, бажаного результату тощо).

Виходячи з вказаних критеріїв, було виділено 16 типів поведінки (табл. 2.1.)

Таблиця 2.1.