С

Саллюстій

лаву Саллюстію як історику принесла праця «Змова Катіліни». Ця праця стала багато в чому новаторською. Це – історична монографія, присвячена подіям 63 р. до н.е., коли група змовників на чолі з політичним авантюристом Луцієм Сергієм Катіліною намагалася захопити владу в державі. Змова була розкрита переважно завдяки пильності і мужності Марка Туллія Ціцерона, який того року обіймав посаду консула. Ціцерону належать чотири промови «Проти Катіліни».

У своїй літературній творчості Крісп намагався наслідувати свого кумира – Юлія Цезаря. Саллюстій свідомо обрав монографічний спосіб історичної оповіді замість анналістичного. «Я вирішив описати по частинам діяння римського народу, настільки ті чи інші з них здавалися мені гідними згадування», – писав історик в книзі «Змова Катіліни». Вибір падає на змову, тому, що цей «злочин безприкладний», а погані приклади можуть служити моральним цілям не менш ніж добрі, вважав Крісп. Подібними міркуваннями керувався Саллюстій і при виборі теми для другої монографії. Друга праця Саллюстія – це оповідь про війну римлян з царем північноафриканської держави Нумідії Югуртою, яка велась у 111 – 105 рр. до н.е. Війна з Югуртою – також вражаючий негативний приклад. Тут вперше з усією силою проявились жадібність, користолюбство і продажність римського суспільства.

Будучи заангажованим у політиці, Саллюстій прагнув у обох творах провести ідею про нездатність римської аристократії управляти державою. Його стиль характеризується намаганням проникнути у механізми політичного життя, встановити причини «погіршення» управління державою, застерегти від «негативних» тенденцій, що проявлялися в обмеженому колі римської еліти, котра деградувала у моральному відношенні.

Працю «Змова Катіліни» Салюстій розпочинає роздумами про «дух і тіло» й про розбіжність між ними, з якої випливали, на його думку, усі суспільні конфлікти. Пристрасть до збагачення і влади зіпсувала «дух» й народила боротьбу. Остання є рушієм історії і відбиває «амбіції», які виражають «моральні категорії» (жадоба, панування, задоволення тощо). Тому єдиною можливістю вплинути на суспільний розвиток є очищення і моральне вдосконалення особистості, а історія покликана відіграти у цьому провідну роль.

Наприкінці життя Саллюстій розпочав написання «Історії» – найбільшої й найдосконалішої своєї праці. У ній він звернувся до опису громадянської війни. Праця охоплює період від 78 до 67 рр. до н.е. У творі сформульовано його метод: історія «повинна бути стислою у викладі, і ясною, і достовірною». Критикуючи інших римських істориків за увагу до другорядних і «сенсаційних» дрібниць, він прагне знайти відповідь на питання про джерела і причини «падіння» моралі римського громадянства. Подає короткий екскурс у далеке минуле і стверджує, що «розклад» римського суспільства бере початок від переможної війни з Етрурією, коли зникла небезпека відновлення деспотичної царської влади Тарквінія Гордого, а амбіції і бажання патриціїв розвинулися непомірно. Саме в ненаситності й аморальності римської знаті, в загальному падінні моралі історик вбачає причини багатьох політичних подій. Причинні зв’язки переносяться ним цілком у сферу людських стосунків, тобто, у сферу морального. Обидві його монографії прикрашені портретами, яскравими характеристиками і промовами діючих осіб. Оповідь часто переривається у нього відступами, які доповнюють і розширюють викладення. Прискіплива увага до людей іноді йде у Саллюстія на шкоду фактичній скрупульозності. Люди цікавлять його більше ніж факти. Видатна особистість, на його думку, може стати рушійною силою в ході історичних подій.

Отож, не завжди Саллюстій точний у своєму історичному викладі. Не завжди він дотримується об’єктивності. В «Змові Катіліни» Крісп применшує роль Ціцерона і вигороджує Цезаря, якого вважали причетним до «змови століття».

Вже у І ст. до н.е. в римській історіографії постають проблеми методологічного характеру, оскільки з’ясувалось, що одні й ті ж події істориками висвітлюються неоднаково. Ці проблеми опинилися в центрі уваги Марка Туллія Ціцерона (106 – 43 рр. до н.е.). Ціцерон прославився як політичний діяч епохи Цезаря, як видатний римський юрист, оратор і письменник. Він доклав чимало зусиль для поширення і популяризації ідей грецьких філософських шкіл: стоїків, епікурейців, перипатетиків. Щодо поглядів на історію, то тут Ціцерон дотримувався концепції грецьких істориків-елліністів – історики мають виконувати ту ж місію, що й ритори – «переконувати, схвильовувати, насолоджувати». Саме цю версію історіописання римський мислитель гаряче підтримував і популяризував. Так, він зневажав представників класичної грецької історіографії через те, що вони не допускали у своїх творах літературних «прикрас» і не дбали про естетичні вподобання своїх читачів. Водночас, Ціцерон ставив вимогу перед істориками – дотримуватися правди при викладенні історичних подій. Справжній історик, згідно з Ціцероном, повинен не допускати у своїх творах брехні, не боятися правди, не піддаватися озлобленості, дотримуватися хронологічної послідовності, показувати картину обстановки, роз’яснювати задуми історичних осіб, їх реалізацію і наслідки.

Римські інтелектуали погоджувалися з тим, що греки перевершили римлян в філософії, мистецтві, літературі. Але за собою римляни залишали першість у практичній сфері людської діяльності: державний устрій і управління, господарська діяльність, юриспруденція, військова справа. Саме практична спрямованість римської цивілізації і патріотизм, на їх думку, забезпечили переможний поступ римської державності. Практицизм римлян зумовив і відповідне ставлення до історичного знання. Історія в римській дійсності повинна була виконувати практично-виховну функцію. Через це історіографія опинилась у центрі уваги державців і перетворилась у справу високої політики. Звичайно ж, вплив політики на історію не минув безслідно. Навіть Ціцерон змушений був відверто заявити, що численні «похвальні слова» і промови, які готувалися й виголошувалися з нагоди роковин народження або блискучих перемог політиків і полководців, «затуманюють» реальне минуле. Ціцерон обурювався: «…через ці похвальні слова навіть наша історія сповнена помилок, тому що в них написано багато з того, чого не було: і вигадані тріумфи, і численні консульства, і навіть вигадані родинні зв’язки».

Практична затребуваність історичних, а також й інших природничих та гуманітарних знань зумовила поширення «прикладних» праць. «Прикладні» праці містили стислу або об’ємну інформацію з кожної галузі на зразок довідників. З історії такі праці «анналістичного» характеру з’явилися в І ст. до н.е. Їх писали відомі автори того часу, зокрема Корнелій Непот, Помпоній Аттик та ін.

Особливе місце серед цих письменників займав Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Його можна назвати першим римським енциклопедистом. Теренцій за дорученням Юлія Цезаря заснував у Римі бібліотеку, опублікував (поширив) чимало наукових праць з різних галузей тогочасного знання. Його «Дисципліни в 9 книгах» стали першою енциклопедію давньоримських знань. Теренцій виклав тут інформацію з граматики, діалектики, риторики, арифметики, астрології, музики, медицини і архітектури. Крім цього Теренцій написав низку праць з історії: «Помпей», «Аннали», «Троянські роди», «Життя римського народу», «Старожитності» тощо. Ці праці увійшли до величезного доробку автора – понад 500 творів. Провідною ідеєю цих творів була ідея кращих «старих» часів, коли і люди, і звичаї, і мораль були значно досконалішими.

В ершиною римської історіографії стала творчість Тіта Лівія (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.). Він був першим істориком, для якого історія стала головним заняттям – професією. Через це він категорично відмовлявся від державних посад і все життя присвятив науковій праці. Залишив після себе багато творів філософського та історичного змісту. В історіографії він слідував принципам, які обґрунтував Полібій.

Тіт Лівій є однією з центральних постатей в усій античній і навіть у світовій історіографії. Народився історик в Патавії (Падуя) в заможній родині. Отримав блискучу освіту. Лівій застав самий кінець республіки, а зрілі роки його припадають на епоху імперії. Лівій був близьким до двору Октавіана Августа. У Римі він поселився 31 р. до н.е. і жив тут до самої смерті у 17 р. н.е.

Т

Тіт Лівій

вір, що приніс Лівієві світову славу отримав назву «Римська історія від заснування міста». Це була грандіозна праця, яка ледь вмістилася у 142 книгах (збереглося 35). Завдання, яке поставив перед собою історик полягало в тому, щоб змалювати велич й історичну місію римського народу та держави, переконати, що сучасникам слід брати до наслідування кращі зразки доблесті, мужності й справедливості зі старих часів, коли панували добрі мораль і звичаї. Лівій у своєму творі ідеалізував «римський народ». Для цього він навіть використовував явні вигадки й фантазії. У передмові історик детально означив мету написання твору: «Мені хотілося, щоб кожен читач в міру своїх сил задумався над тим, яке було життя, які звичаї, яким людям і якому образу дій – чи вдома, чи на війні – зобов’язана держава своїм зародженням і зростанням; нехай він далі слідує думкою за тим, як у звичаях з’явився спочатку розлад, які потім захитались і, зрештою стали падати невпинно, доки не дійшло до нинішніх часів, коли ми ні вад наших, ні ліків від них витримувати не в силах. У тому і полягає головна користь і кращий плід знайомства з подіями минулого, що бачиш всякого роду повчальні приклади в обрамленні величного цілого; тут і для себе, і для держави ти знайдеш, чому наслідувати, тут же – чого уникати; безславні початки, безславні кінці».

Текст праці Тіта Лівія містить грандіозну картину зовнішніх і внутрішніх війн, усобиць і чвар, описи битв, церемоній, засідань сенату, промов політиків. Лівій у своєму викладі посилається на численні документальні матеріали, літературу, перекази. Щоправда, не завжди йому вдається історичні джерела використовувати об’єктивно.

Сам Лівій називав свою працю «Аннали». Пізніше видавці дали його праці назву «Історія від заснування Риму». Книга Лівія охоплює період від міфічного прибуття Енея із Трої в Італію до подій 9 р. н.е. Крім поділу твору на книги, застосовувався ще один спосіб систематизації. Книги об’єднувалися в більші компоненти – декади, «десятки». До нас дійшли І, ІІІ, ІV, і половина V «декад», всього 35 книг. Від інших залишилися тільки фрагменти. Крім цього збереглися невідомо коли створені стислі виклади змісту книг – всіх за винятком двох. Очевидно, в епоху античності мав обіг і скорочений варіант головної праці Лівія.

Матеріал викладається строго хронологічно, тобто, повністю у руслі анналістичної традиції. Праця Лівія значно поступається композиційно геродотовій «Історії». Хоча замисел і план роботи важко назвати досконалими, але історичний текст Лівія вирізняє неймовірна деталізація. Не переймається Лівій пошуком внутрішнього зв’язку між подіями, задовольняючись констатацією чисто зовнішнього зв’язку.

Якщо Саллюстій описував діяння минулого «по частинах», обираючи на свій розгляд найбільш яскраві і вражаючі, то Лівій підходить до матеріалу по-своєму. Лівій створює аннали і у відповідності з обраним жанром розповідає про все підряд. Але всередині викладеного матеріалу він розподіляє свою увагу, як і Саллюстій: про якусь подію може лиш згадати, а на іншій зупинитися детально, якщо вона, на його думку здатна вплинути на душу і розум читача і чомусь навчити.

Історичний матеріал для нього є передусім матеріалом дидактичним. Власне у цьому і полягає авторська позиція Тіта Лівія.

З наукової точки зору праця Лівія не представляє великої цінності для сучасного вченого. Зате дидактичний принцип дає можливість авторові в усьому блиску виявити свій непересічний талант. Висока майстерність у викладенні найбільш важливих подій, характеристика персонажів, жваві і талановиті промови роблять Тіта Лівія справжнім майстром.

На початку імперії могутність Риму досягла свого апогею. В результаті набувають поширення ідеї «покликання» «Вічного Міста» до панування над світом. Всі інші народи, згідно з цими ідеями, мають запозичувати римські політичні і культурні форми. До теоретичної розробки концепції «римського месіанізму» долучилися, передусім, грецькі філософи та історики. Доволі швидко Рим став для них новою «батьківщиною». Своєрідним «еталоном» пристосування освічених греків до римського життя стала «Давня римська історія» у 20-ти книгах Діонісія з Галікарнасу (батьківщина «батька історії» Геродота). Тут колишній вчитель риторики задіяв увесь свій талант для звеличення героїчного минулого римлян.

Не тільки греки були залучені до ідеологічної роботи в Римській імперії. Зокрема, римську історіографію доповнив своєю творчістю єврейський історик Йосиф Флавій. Він походив з аристократичного єврейського роду і тому взяв участь у повстанні 66 р., яке було спрямоване проти римського панування. Повстання було придушене і Йосиф Флавій в числі полонених потрапив до Риму. Тут йому вдалося здобути прихильність імператора Веспасіана. Невдовзі він отримав римське громадянство і віддався повністю науці. Він написав дві великі історичні праці «Іудейська війна» і «Давня історія євреїв». Незважаючи на проримський тенденційний характер, тексти Флавія містили унікальні відомості про ранній етап християнства і про події, пов’язані з Ісусом Христом.

Римські історики І ст. до н.е., передусім Тіт Лівій, своєю творчістю підбили підсумки процесу осмислення місця історії у суспільному житті і її призначення. Уявлення про історію формувалися під впливом елліністичної історіографії, а також під впливом бурхливих політичних подій останнього століття дохристиянської ери. Після утвердження нового державного устрою Риму – імперії суспільні умови розвитку історичних досліджень круто змінюються. Насамперед, стало дуже небезпечним вивчати події недалекого минулого. Історик відразу ж наражався на небезпеку не догодити правлячій верхівці на чолі з самим імператором. Відтепер благополуччя історика залежало від того, наскільки він умів своїми творами улестити імператора, або його найближчих соратників. Якщо він не хотів йти проти своєї совісті, то міг писати винятково «в шухляду», сподіваючись на кращі часи, або переключитися на художню літературу.

П

Таціт

оряд з Тітом Лівієм у римській історіографії почесне місце займає Публій Корнелій Таціт (бл.55 – бл.117 рр.). До історичної праці він зміг приступити тільки на початку II ст. при «добрих» імператорах. До цього часу змушений був, за його словами, жити «серед мовчаня». Таціт народився в Галлії в заможній родині вершників. У Римі розпочав свою політичну кар’єру як оратор, що мав успіх. Тексти його промов не збереглися. Згодом обіймав низку важливих державних посад. У 81 – 82 рр. був квестором, що дало йому можливість перейти до сенаторського стану. У 88 р. Таціт вже претор. А 97 р. за імператора Нерви обійняв найвищу державну посаду в Римі – консула, хоча в ці часи посада консула була лиш виявленням високої честі. Упродовж 112 – 113 рр. виконував обов’язки намісника провінції Азія. Така блискуча кар’єра Таціта стала можливою, значною мірою, завдяки вдалому шлюбові. Таціт одружився на доньці видатного полководця Юлія Агріколи. Історик прекрасно розумів межі можливого для дослідника в імператорському Римі. Для нього ідеалом держави було поєднання сильної імператорської влади з владою аристократичного сенату. Оприлюднити свої історичні твори він зміг тому, що предметом свого дослідження обрав правління імператорів «страшного» першого століття. Його цікавили перш за все причини і наслідки узурпації й зловживання владою з боку таких імператорів як Тіберій, Калігула, Нерон, Доміціан. Багато уваги він приділяв особистим якостям імператорів, показуючи їхні характери та психіку, розмірковуючи над мотивацією їх вчинків. В історичних працях Таціт показав неабиякий талант ритора. У тексті завжди дбав про мову і стиль викладу. Йому, як ніякому іншому римському історикові, вдавалося драматизувати події, переконливо змальовувати образи римських правителів та їхнього оточення. Тут Таціт слідує давній традиції римської історіографії, згідно з якою історія має виховувати. Пізніше дослідники творчості римського історика вимушені були визнати, що «драматизація» історії у тацітових текстах зумовлює відхід від правди і втрати об’єктивності. Хоча, варто зазначити, завдання, яке ставив перед собою Таціт полягало в тому, щоб застерегти співвітчизників від повернення до «страшних часів» панування свавілля і тиранії. Вирішення такого важкого завдання потребувало подекуди «не помічати» деякі факти, а інші невірно тлумачити.

Найвідомішими працями Таціта стали «Германіка», «Історія», «Аннали». У «Германіці» він подав інформацію про племена і народи, які мешкали за Рейном. На відміну від багатьох тодішніх римських інтелектуалів Таціт із симпатією ставиться до «варварів», захоплюється їхнім архаїчним «рівноправним» життям. Хоча й зауважує, що ці народи є відсталими і тільки завдяки римлянам змогли долучитися до цивілізації. Ця праця Таціта є передусім географо-етнографічною монографією.

Славу історикові принесли інші роботи: «Історія», написана близько 110 р. і «Аннали» – написана після 117 р. Ці праці збереглися не повністю. Згідно з хронологією викладених в них подій, ці праці слід розташувати в такій послідовності: спочатку «Аннали», а потім «Історії». «Аннали» розпочинаються з 14 р. – року смерті Августа і викладають історію правління імператорів Тіберія, Калігули і Нерона до смерті останнього у 68 році. «Історія» охоплює період з 69 р. по 96 р., коли при владі перебувала династія Флавіїв. До нас дійшли чотири перші і початок п’ятої книги «Анналів», І – VІ (з пропусками) і ХІ – ХVІ книги «Історії». Таціт дав «Анналам» назву «Від кончини божественного Августа». Заголовок «Аннали» праця отримала від істориків нового часу. У цілому «Історія» і «Аннали» складалися із тридцяти книг і ще в античності розглядалися як єдине ціле.

Саллюстій і Лівій описували республіканську епоху. Таціт – історик імператорського Риму. Варто зазначити, що робота історика в імператорському Римі стала доволі небезпечною. Таціт сам у свої роботі «Аннали» розповів про долю Кремуція Корда. Останній написав книгу про Августа, за яку його притягли до суду. Проти нього висунули звинувачення про те, що він вихваляв убивць Юлія Цезаря Брута і Кассія. Імператор Тіберій надав можливість історику-невдасі почесно покінчити життя самогубством. Згідно з постановою Сенату, його твори були спалені. Випадково збереглося кілька екземплярів книги Кордуса.

У вступі до «Історії» Таціт прямо заявляє, що раніше – в часи республіки – історики писали «красномовно і щиро». Зі встановленням єдиновладдя, все змінилося. Таціт, щоправда, вважає цей процес необхідним для спокою і миру в державі. Відтепер «…Правду стали всіляко спотворювати – спершу через незнання державних справ, які люди почали вважати для себе неважливими, потім – через бажання полестити властителям або, навпаки – через ненависть до них». Таціт обіцяє писати свою «Історію», «не піддаючись любові і ненависті». Правління імператора Траяна, коли Таціт писав свої історичні твори, було більш м’яким у порівнянні з попередніми правителями. Це дало можливість історикові бути правдивим, не ризикуючи своєю власною головою.

Таціта дійсно важко звинуватити в заангажованості. Але, оповідаючи про беззаконня Тіберія і Нерона він не зміг подолати гнівний тон. Незважаючи на те, що за імперії доля самого Таціта склалася більш ніж благополучно, історик виявляє безмежну ненависть до тиранії. Не менше він ненавидить і сервілізм, лицемірство, безмір лестощів імператорських холуїв і сенаторів.

Таціт ставить завдання відновити «не тільки зовнішній плин подій, який переважно залежить від випадку, але також і їх смисл і причини». Хоча, зовнішньому плину подій – політичним, військовим перипетіям, імператорсько-сенатським відносинам – приділяє набагато більше уваги. Причини історик намагався відшукати у сфері природного, а не божественного порядку. Таціт не визнає божественного втручання в хід історії. Звернення до богів, до Року (долі) в його працях – скоріш стилістичний прийом. Підходячи до оповіді про який-небудь період, Таціт дає попередні огляди загального стану країни. Головні ж причини того, що відбувається, на думку історика, коріняться у сфері духовній, в стані моральності й умів.

Надаючи моральному началу великого значення, Таціт ставить основною метою своєї творчості – морально-дидактичну. Як і Тіт Лівій Таціт – історик-мораліст. У відповідності з обраною темою він виховує читача головним чином на прикладах негативних і навіть трагічних. Відбиток трагедії присутній практично в усій праці Таціта. Він неперевершений майстер повної життя і драматизму оповіді, ефектних і захоплюючих сцен. Можна стверджувати, що Таціт – найбільш драматургічний із усіх античних історіографів. Високолітературними є його описання бурі на морі, пожежі тощо. Ораторський досвід Таціта виявився і в його історичних працях. Він виявляється в патетичних інтонаціях, в мальовничості описів, в умінні ефектно і багатозначно завершити ту чи іншу частину своєї оповіді.

Але Таціт був менш популярним серед сучасників, ніж Лівій. Тільки з ХІV ст. він стає все більш знаменитим, потроху затуляючи собою знаменитого Тіта Лівія. Тираноборчий дух, несприйняття брехні і сервілізму і незрівняна майстерність історика принесли йому міцну славу.

Свою нішу в римській історіографії зайняв сучасник Таціта Гай Светоній Транквілл (бл.70 – бл.140 рр.). Якщо твори Таціта були маловідомими його сучасникам, то твори Светонія здобули велику популярність серед тодішньої освіченої публіки Римської імперії.

Як і Таціт Светоній походив із стану вершників. Він був близьким до відомого письменника Плінія Молодшого. Угруповання римських інтелектуалів Плінія Молодшого було одним із духовних центрів римського суспільства. Светоній рано захопився літературною працею. Мав також і адвокатську практику. Імператор Адріан, який прийшов до влади у 117 р., виявляв прихильність до молодого і освіченого Светонія. Спочатку він опікувався публічними бібліотеками. Згодом зайняв високий пост особистого секретаря імператора. Але через невідомі обставини 122 р. милість імператора змінилась на гнів і Светоній залишив політичну кар’єру. Що було далі з істориком досьогодні невідомо. Помер, очевидно близько 140 – 160 рр.

Крім «Життя дванадцяти цезарів», яка майже повністю збереглась, інших творів Светонія не залишилось. Перелік його творів налічує близько десятка опусів з різноманітних сфер: «Про славних мужів», «Про граматику і риторів» і т.п.

Найвідоміший твір Светонія – це твір особливого роду – історико-біографічний. Для підготовки праць він широко використав імператорські архіви й бібліотеки. Щоправда, в центрі його уваги опинилися передусім скандальні моменти з життя імператорів та їхнього оточення. Політичними подіями Светоній майже не цікавився. Оскільки без них було важко обійтися в життєписах правителів, ці події Светоній використав переважно як тло, на якому можна яскравіше показати особисті якості видатних людей.

Светоній дає біографії перших дванадцяти римських імператорів, починаючи з Цезаря, який, щоправда, офіційно імператором не був. Написані вони, згідно з зауваженням автора, «не в послідовності часу, а в послідовності предметів», по єдиній схемі: 1 – родовід, 2 – час і місце народження, 3 – дитинство, 4 – прихід до влади, 5 – головні події і заходи правління, 6 – зовнішність, 7 – характер і смаки, 8 – смерть.

Божественність імператорської влади для Светонія не підлягає сумніву. Тому імператорська воля є головною діючою силою в долі держави. Імператор може бути при цьому хорошим чи поганим у залежності від м’якості чи жорсткості його правління. Светоній намагається бути об’єктивним і добросовісно описує як позитивні, так і найбільш відштовхуючі якості своїх персонажів.

Моралістичний пафос Лівія і Таціта у светонієвих біографіях відсутній. Светонія турбує передусім захопленість оповіді. На догоду цьому він може опустити важливі події, з’акцентувавши увагу на промовистих дрібницях. За це його не раз критикували наступники. Але слід взяти до уваги, що праця Светонія не є історичною монографією. Тут більше літератури ніж ретельного дослідження. Саме ця обставина зробила його твір надзвичайно популярним в античному Римі. Час розставив крапки над «і». Сьогодні Лівій і Таціт вийшли на перше місце як історики. Хоча й светонієві біографії не втратили своєї популярності серед читача.

Тіт Лівій, Таціт і Светоній завдяки своєму талантові виділялися на фоні великої маси римських істориків-літераторів, для яких предметом уваги передусім були правителі, від дій яких залежала «реальна історія». До хору римських істориків долучилися грецькі історики та історіописці інших народів. Всі вони на різні лади оспівували ідею «Римського світу» («Pax Romanus»). Ця робота, між іншим, була доволі вигідною. Імператори щедро винагороджували працю численних літераторів, які звеличували їхні діяння. Загальна атмосфера лестощів, прислужництва і лицемірства, яка поступово запанувала у суспільній свідомості, викликала невдоволення багатьох думаючих сучасників. Однак важко було знайти того, хто б наважився висміяти чи засудити лизоблюдів.

У момент найвищого розквіту Римської імперії за так званих «добрих імператорів» у ІІ ст. з’являється своєрідний твір-памфлет із промовистою назвою «Як слід писати історію». Автором трактату був відомий в літературних колах імперії грецький письменник-сатирик родом із Самосати (Сірія) Лукіан (бл.120 – 180 рр.). Батько знаменитого письменника був простим ремісником. Лукіан здобув хорошу загальну освіту і фах ритора. Деякий час практикував в Антіохії як адвокат. Чимало подорожував, побував у Греції, Італії, Галлії. В Афінах Лукіан вивчав юриспруденцію. В зрілому віці Лукіан отримав почесну посаду прокуратора в Єгипті.

Т

Лукіан

ворча діяльність Лукіана була плідною. Його твори не дійшли до нас в оригіналі і складаються з філософських діалогів, сатири, біографій і пригодницьких та подорожніх романів (часто відверто пародійних). Деякі його твори містили зародки наукової фантастики. Вся його літературна спадщина включає понад 80 творів. Варто зазначити, що Лукіан не написав жодного історичного твору. Але глибокий занепад історіописання, який набув особливої сили в середині ІІ ст., зрештою, обурив письменника і він у своєму памфлеті, гостро розкритикувавши сучасних йому істориків, подав своє бачення ідеалу історика.

З неповторним сарказмом Лукіан пише про недолугість елліністичних істориків, що взялися славословити Рим у війні з Парфією (165 – 170 рр.). Безмір лестощів цих істориків призводить до того, що історія перетворюється в поетичний вимисел. «Це все одно, якби хтось одного із кращих атлетів, ніби виточених з дуба, вбрав би в пурпурову сукню, дав йому прикраси гетер і став рум’янити і білити йому обличчя…», – писав Лукіан. Смішними для нього виглядали спроби цих істориків повідомити про щось незвичайно-героїчне. Так, один історіограф намагався описати «зовсім неймовірні рани і небувалу смерть»: якийсь воїн, отримавши рану на великому пальці ноги, тут же героїчно помирає, а від одного викрику римського легата 27 парфян негайно зомлівають на місці. Для Лукіана предметом глузування виступає горе-історик, який у своєму трактаті цілу книгу присвячує описанню щита римського імператора, або виділяє тисячі рядків на описання штанів парфянського царя Вологеза, залишаючи поза увагою головні події збройного протистояння римлян і парфян.

Детально описавши більшість примітивних прийомів «зграї підлесників» – істориків-елліністів, Лукіан розгортає перед читачами свою програму – реєстр чеснот справжнього історика. Передусім, Лукіан вимагає від історика знання того, що він описує. Адже не здатен правильно описати бойові дії той, хто не бачив війни навіть на картині. Він вказує на те, що історія не є поезією, де можна фантазувати і застосовувати придумані образи. Для історії найважливішим є «розповісти все, як воно було». «Істина – сутність історії, і той хто збирається її писати, має служити лише істині, а на все інше не звертати уваги», – підкреслював Лукіан. Він навіть радив тим історикам, праці яких можуть викликати невдоволення влади, писати «в шухляду» для майбутніх читачів.

Реєстр вимог Лукіана до історика доволі обширний: «Перш за все, нехай його судження будуть вільними, і нехай він нікого не боїться і ні на що не сподівається, інакше він буде схожим на поганих суддів, які судять упереджено і за гроші; і нехай учень не боїться зображати Філіпа таким, яким він був при Олінфі – з оком, вибитим лучником Астером із Амфіополя; нехай не боїться, що Александр буде невдоволений, якщо без прикрас буде описане жорстоке убивство Кліта під час бенкету; хоча Клеон має велику силу в народних зборах і тримає у своїй владі ораторську трибуну, – нехай він все таки не побоїться сказати, що Клеон шкідлива і божевільна людина, а страх перед цілим містом афінян не зупинить його розповісти про сіцілійську поразку, взяття в полон Демосфена, смерть Нікія і про те, як вони там страждали від спраги і яку воду пили і як більшість з них в цей час було перебито. Він має вважати, і це справедливо, що жодна розсудлива людина не докорятиме йому за згідний з дійсністю опис нещасть і божевільних вчинків. Адже не він їх винуватець, він тільки оповідач. Отож, коли тонуть афінські кораблі – не автор їх топить; якщо афіняни змушені до втечі – не він їх переслідує… Єдина справа історика – розповідати все так, як воно й було. А цього він не зможе зробити, якщо боїться Артаксеркса, будучи його лікарем, або сподівається отримати в нагороду за похвали, які поміщені в його книзі, пурпурний жупан, золотий панцир, нісейського коня…. Отож, нехай мій історик буде таким: безстрашний, непідкупний, незалежний, друг вільного слова та істини, і називає смоківницю смоківницею, а корито – коритом; той, що ні в чому не керується дружбою чи ворожнечею, не знає ані пощади, ані жалю, хибного сорому чи остраху; справедливий суддя, такий доброзичливий до всіх, що нікому не дає більше заслуженого; доки він пише свою працю – чужоземець, у якого немає батьківщини і який не знає жодного закону, окрім самого себе, не має над собою жодного володаря, не кидається навсібіч залежно від чужої думки, але описує лиш те, що відбулося насправді… А найважливіше, щоб розум історика був схожий на дзеркало – чисте й лискуче й правильно відшліфоване. Яким воно приймає образи речей, таким і має відображати, не показуючи нічого викривленим, або, хибно забарвленим, або видозміненим… Адже все, що має бути розказане, вже здійснилося – треба тільки його зібрати докупи й викласти. Отже, історик мусить обдумувати не те, що сказати, але як сказати».

Поради Лукіана як слід працювати історикові хоча й не набули актуальності в пізньоримській історіографії, пережили хвилю інтересу вже в Новий час. Вони й сьогодні залишаються фундаментальними для всього співтовариства істориків.

Подіям римської історії присвятив свою працю александрієць Аппіан, який писав грецькою мовою. Він народився в період правління імператора Траяна (бл. 100 р.) помер у 170 р. Аппіан отримав римське громадянство і був включений до стану вершників. Аппіан обіймав різні посади у міському управлінні Александрії і навіть був прокуратором однієї з римських провінцій.

Аппіан дотримувався романоцентричних і монархічних поглядів. Він схиляється перед величчю і могутністю Римської імперії. Убивство Юлія Цезаря для нього – блюзнірство.

Історична праця Аппіана «Римська історія» складалася з 24 книг. Автор працював над ними упродовж 160-х рр., але так її і не завершив. «Римська історія» побудована нетрадиційно. Аппіан відмовляється від анналістичного принципу і створює серію тематичних монографій, всередині яких викладає події по хронології.

Книга І, як і перша книга Тіта Лівія, присвячена царському періоду Давнього Риму. Інші – описували війни або цілі військові кампанії, які упродовж своєї історії вела римська держава і, відповідно, мали такі заголовки: ІІ книга – Італійська, ІІІ – Самнітська, ІV – Галльська, V – Сіцілійська, VІ – Іспанська, VІІ – Ганнібалова, VІІІ – Карфагенська, ІХ – Македонська та Іллірійська, Х – Грецька та Іонійська, ХІ – Сірійська, ХІІ – Мітрідатова, книги ХІІІ – ХVІІ – Громадянські війни, книги ХVІІІ – ХХІ – Єгипетські, ХХІІ – присвячена століттю від Августа до Траяна, а книги ХХІІІ (Дакійська) і ХХІV – (Аравійська) оповідають про війни, які велись в період правління Траяна. До нашого часу збереглися книги VІ – VІІ і ХІІ – ХVІІ, книги ХVІІІ – ХХІV втрачені повністю, інші дійшли до нас в уривках. П’ять книг «Громадянських війн» – єдиний відомий нам літературно-історичний пам’ятник, в якому є послідовний і зв’язний виклад від подій епохи Гракхів (ІІ ст. до н.е.) до боротьби Октавіана з Антонієм. У своїй роботі Аппіан використовував невідомі і цінні джерела, що не дійшли до нас. Це і визначає цінність його праці.

Завершує римську традицію історіописання Амміан Марцеллін (330 – 400 рр.). Амміан народився в знатній грецькій родині в сірійському місті Антіохія. Тут він отримав хорошу освіту, що згодом сприяло його кар’єрі на римській службі і дозволило стати видатним істориком свого часу. З 354 р. молодий Амміан вже обіймав авторитетну посаду протектора-доместіка, завдяки якій він опинився серед близького кола імператора Констанція ІІ. Марцеллін брав участь у римсько-персидській війні. На його очах відбувалися важливі події періоду правління імператора Юліана Відступника. Він навіть був присутній при кончині цього правителя. Звільнившись від державної служби в 364 р., Амміан продовжував уважно стежити за подіями в імперії. Зокрема, він став свідком поразки римського війська від вест-готів при Адріанополі у 378 р.

Амміан хоча й був за походженням грек, як і багато його співвітчизників, вірою і правдою служив державі і «римській ідеї». Він належав до гуртка римських політиків та інтелектуалів – «останніх римлян», які намагалися зберегти дух давніх традицій Риму. Свою єдину історичну працю «Римська історія» або «Діяння» в 31 книзі він написав латиною. Зміст цього твору Марцеллін визначає так: «Все, що я колись солдат і грек, виклав по мірі моїх сил, починаючи з правління Нерви і довівши оповідь до загибелі Валента». Головний сюжет з частин твору, що збереглися (книги ХІV – ХХХІ) має такий вигляд: опис жорстокості Галла, племінника імператор Константина І і його страта Констанцієм ІІ, смерть Констанція, боротьба Юліана з персами і його смерть, правління Іовіана (книги ХV – ХХV); правління імператорів Валентиніана, Валента і Граціана (книги ХХVІ – ХХХІ). В трактаті Марцелліна поміщені фрагменти географічного, соціального, філософсько-релігійного, біографічного і фізико-математичного змісту. В праці є оповіді про життя в Римі, міркування щодо занепаду моралі знаті і простого народу.

Амміан Марцеллін у своєму творі виступає як продовжувач історіографічних традицій Тіта Лівія і Таціта. Метод його роботи – анналістичний. Він писав: «Історик, що свідомо замовчує про події, здійснює не менший обман, ніж той, хто придумує ніколи небувале… Я обіцяв у праці своїй подати істину і ніде, як думаю, свідомо не відступив від цієї обіцянки замовчуванням чи брехнею». Історик спробував осмислити причини повільного занепаду імперії. На його думку, занепад колись могутнього Риму стався в результаті зниження освіченості римських громадян, а також втрати інтересу до культури, науки, мистецтв. Огрубіння римлян відбулось, за Марцелліном, через постійну напружену боротьбу Риму з численними ворогами, і, передусім з варварами. Все це розпорошує сили народу, нівелює його колись поширені якості – мужність, патріотизм, самовідданість. На цьому фоні особливо негативно виглядала моральна деградація римської аристократії. «Усе своє життя вона (знать) проводить за вином і грою в кості, у вертепах, веселощах і видовищах. Великий цирк є для неї храмом, і домом, і місцем зібрань, і найвищою метою її прагнень», – писав Амміан. Але не жалує в своєму творі історик і суспільні низи – «чернь» за схильність до бунтів і заколотів. Засуджує жорстокість римської державної машини. В темних фарбах Марцеллін описує діяння римських імператорів. Прихильно ставлячись до Юліана Відступника, історик не відчуває неприязні до християн. Творчість Амміана Марцелліна стала гідним завершенням розвитку давньоримської історіографічної традиції.

Отож, в епоху Античності відбулось відособлення історії від літератури. Історичний погляд на минуле здолав міфологічний синкретизм, відділив світ людей від світу богів. Змістом суспільного життя, за античними істориками, є діяльність конкретних людей або їх спільнот. Між історичними подіями існує причинно-наслідковий зв’язок, а рушійні чинники історичного процесу криються у свідомості і психології видатних особистостей, які його спрямовують. В античній історіографії формуються уявлення про універсальність розвитку людства, яке підлягає єдиному закону долі, закону, встановленому богами. Вже в античності з’являється феномен впливу політики на історичну науку. Антична традиція дала світовій культурі також два шляхи розвитку історичних досліджень: наративний, започаткований Геродотом і прагматичний, який пов’язаний з іменем Фукідіда.

ЛЕКЦІЯ 4. Історична думка західноєвропейського Середньовіччя

Передумови формування християнської традиції історіописання. Августин Блаженний і християнська версія історичного розвитку. Історії германських народів Григорія Турського, Беди Вельмишановного, Ісидора Севільського, Павла Диякона. Головні риси західноєвропейських середньовічних хронік. Творчість Отона Фрезингенського. Західноєвропейські хроніки Першого і Четвертого хрестових походів . Особливості візантійської історичної думки.

За пізньої Римської імперії в ІV ст. християнство стало офіційною релігією. Імператори Константин і Феодосій забезпечили новій релігії державну підтримку і захист. Відразу ж християнство з релігії знедолених і бідних почало набувати рис релігії, яка відповідає інтересам панівного класу. Християнство отримало чітку та ієрархізовану організацію у формі церкви. Християнський культ увійшов у практику повсякденного життя всіх верств римської імперії, в тому числі й при дворі імператора. Віровчення релігії Христа дало мешканцям імперії новий світогляд, нове бачення світу і людини в ньому. Змінилося також і бачення минулого. Відтепер формуються нові засади історичної думки.

Християнство сприйняло цілу низку світоглядних ідей іудаїзму, зокрема його лінійну концепцію часу. Повноцінного історизму не можна уявити без такого розуміння часу. Щоправда, до цієї концепції християнські теологи внесли деякі принципово нові моменти: хресну смерть та воскресіння Ісуса Христа. Ці події розділили історичний процес на дві якісно різні частини – час Бога-Отця і час Бога-Сина. Від Ісуса Христа, який спокутував людські гріхи, для усіх людей відкрито шлях до спасіння. Від цих подій світового значення людство рухається в часі до кінцевої точки історичного розвитку – Страшного Суду, яким завершиться світова історія і розпочнеться Царство Боже.

Історіографічні ідеї раннього середньовіччя розвивалися в рамках теології. Зокрема, одним із перших мислителів, які звернули увагу на питання тлумачення історії був єпископ з Кесарії Євсевій (бл. 263 – 339 рр.). Він залишив нащадкам такі твори як «Хроніка», «Церковна історія» і «Житіє Константина». Через усі праці християнського теолога проходила ідея Божественного Провидіння, якому підпорядковане усе людство і яка знайшла концентрований вигляд у втіленні Ісуса Христа. Така концепція отримала в науці назву Провіденціалізм. Євсевій з огляду на це поділяв історію на дві частини – «до Різдва Христового» і «після Різдва Христового». Перший період був «підготовкою» до пришестя Христа, а вся наступна історія – реалізацією пророцтва про настання «Царства Божого». У Євсевія було чимало послідовників, котрі продовжили «переписування» історії у провіденціалістському дусі, спираючись на історичні праці античних авторів.

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства отримала у творчості єпископа м. Гіппон у Північній Африці Августина Аврелія (Блаженного) (354 – 430 рр.), зокрема в його релігійно-філософському трактаті «Про Град Божий». Трактат створювався у драматичних обставинах, коли в 410 р. Рим був захоплений і пограбований вестготами Аларіха. Освічені сучасники сприйняли цей факт як початок «кінця світу». Свідомі римляни не могли збагнути, як Рим – «володар всесвіту», «світоч цивілізації» став жертвою орди варварів. Під враженням суспільної катастрофи Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного розвитку, якій судилося на багато наступних століть визначити зміст християнського світобачення.

У центрі християнського світобачення замість античного Космосу опинився творець всього сущого – Бог, наділений усіма атрибутами трансцендентності, незмінності, всебачення, безмежності і всемогутності. Він створив і скеровує єдиний світ, що складається з Неба і Землі й нараховує близько 6 тис. років від «Дня творення». Світ, в якому живе людина, є лише блідим і недосконалим відображенням світу Бога-творця. Життя в земному світі складне і небезпечне, безрадісне і переповнене стражданнями. Людина, перебуваючи у земному житті, тільки «страждає» і «вмирає», тому що це її життя є наслідком гріхопадіння, перемоги ворожих сил (диявола). Августин протиставляє земному життю людини потойбічний, трансцендентний світ, створений Богом. Християнський теолог назвав його «Град Божий». Прагнення досягнути «Граду Божого» має стати головним смислом буття і призначенням кожної окремої людини.

В ажливою з точки зору розвитку історизму є концепція людини Августина Блаженного. Для нього людина є двоїстою істотою, через те, що її тіло, матеріальна оболонка належить світові природи і як і інші живі істоти прагне земного щастя. Водночас, людина має розум, волю і здатність до духовного оновлення, тобто, має душу. Це дає їй можливість духовного єднання з Богом. Смерть не знищує людину остаточно, а лише відкриває шлях до Бога. Бог відкриває перед людиною шляхи до Спасіння і спрямовує її до нього. Без Бога людина не має ніякого значення.

З цього можна зробити висновок, що Августин повністю відійшов від античної традиції бачення людини, в основі якої ми бачили віру в людські можливості, в її активну і позитивну роль у світі. Якщо античні мислителі ставили людську активність у залежність від природних і соціальних умов, то Августин вважав, що людська діяльність значною мірою залежать також і від суспільної моралі.