Б

Вольтер

ільш зрілою історичною працею вченого стала монографія «Вік Людовіка ХІV». Тут автор застосував абсолютно новий принцип історіописання. Насамперед, Вольтер не звертає уваги на цікаві і сенсаційні моменти правління великого монарха. Для нього більш важливими є деталі політичного управління, стан фінансів, церковні справи, культурні здобутки. Просвітитель рішуче пориває з строго хронологічним принципом історичного опису. Замість опису він застосовує аналіз фактів, явищ і шукає між ними внутрішній зв’язок. Тому, вивчивши ланцюг історичних явищ одного порядку, він повертається в часі назад і починає аналізувати вже явища іншого порядку. Сьогодні це є звичним і поширеним способом історичного дослідження.

Структура монографії є такою. Спочатку Вольтер виклав історію боротьби Людовіка ХІV з Фрондою і встановлення ним миру і стабільності в королівстві. Далі, в монографії йдуть розділи про війни монарха, систему управління, фінансові справи, церковне життя. Наприкінці, як ілюстрацію процвітання держави внаслідок ефективного правління, Вольтер висвітлює здобутки в галузі культури, науки, освіти.

Головною історичною працею Вольтера є «Дослідження про звичаї та дух народів і про головні історичні події». В ній викладено загальний огляд всесвітньої історії від найдавніших часів до часів самого Вольтера. Головне завдання роботи – історична критика, яка, щоправда, спирається не на історичні джерела, а на здоровий глузд. Вольтер прагнув показати неспроможність історико-теологічної доктрини Боссюе, яка до його часу все ще зберігала високий авторитет серед освічених європейців. Полемічний пафос цієї монографії спрямований проти релігійного фанатизму.

Роботу Вольтера можна вважати першим дійсно науковим дослідженням всесвітньої історії. В ній автор відходить від європоцентризму і дає огляд історії азійських народів Китаю, Індії, Персії, Аравії. Йому належить заслуга в тому, що він вперше в європейській інтелектуальній традиції показав глибоку взаємозалежність і взаємовплив Заходу і Сходу.

Історична критика Вольтера йде значно далі від суто формальної критики «мавристів» і «болландистів». Його критика носить сутнісний характер. До того ж, автор неодноразово у своєму дослідженні наводить приклади недобросовісного використання джерел єзуїтами та бенедиктинцями. Для історика немає авторитетів ні серед церковних дослідників, ні серед світських, античних письменників. Легко, іронічно, чи саркастично Вольтер показує явні дурниці і вигадки у творах істориків минулих століть.

Великим внеском у світову історіографію є теоретичне положення Вольтера про те, що позиція історика значною мірою залежить від стану суспільства, в якому він живе й працює. Зміст і спрямованість історичного твору визначається тим, на чийому боці і чиї інтереси представляє історик.

Інтерпретація Вольтером початкової стадії становлення людського суспільства базується на раціоналізмі і механістичному розумінні людини і суспільства. Так, він стверджує, що розвиток культури залежав від розвитку знарядь праці. Найдавнішою формою правління, на його думку, була теократія, тобто, влада жерців. Ця форма правління існувала тривалий час і супроводжувалася найгіршими проявами тиранії і деспотизму. Чим більше влада вважала себе божественною, тим більш жорстокішою і кривавішою вона була. І тільки китайцям, як вважав Вольтер, вдалося уникнути теократії.

Найважливішою цінністю античних греків була свобода думки, що й забезпечило грекам славу наймудрішого народу. Історія євреїв для Вольтера нічим особливим не вирізняється від історії інших народів: греків, скіфів, римлян. Для Вольтера римляни – не великий народ, як вважали гуманісти, а плем’я розбійників. Для них найважливішим було – розбій і любов до своєї вітчизни. Любити свою батьківщину для римлян означало грабувати інші племена і народи. Причину падіння Римської імперії Вольтер вбачає не так в силі і войовничості варварів та розніженості римлян, як у релігійному і політичному розбраті в пізній імперії.

Висвітлюючи середні віки, Вольтер полемізує з Боссюе. Всі головні висновки Боссюе Вольтер розвінчує, спираючись на здоровий глузд і на історичні джерела. Вольтер насміхається над твердженням ніби апостол Петро був єпископом Риму, вказуючи на те, що в першому столітті в християнській церкві ще не було ієрархії, а посада єпископа з’являється не раніше правління імператора Траяна. Всі джерела, які засвідчують перебування апостола Петра в Римі, пізніше були просто сфабриковані. Особливо жорстко Вольтер критикує житія святих, в яких, на його думку, міститься суцільне безглуздя. Просвітитель-історик стверджував, що католицька церква і феодалізм – це грандіозне падіння культури і неймовірне поширення найдурніших і найабсурдніших забобонів.

Отож, внесок у світову історіографію Вольтера полягає в тому, що він розвінчав теологічний погляд на історію, дав нарис дійсно всесвітньої історії, а не історії Європи. Він поставив перед історіописанням нові завдання дослідження не тільки династичної та церковної історії, але й економічної, культурної і політичної історії в широкому контексті.

Видатним просвітителем ХVІІІ ст. був Шарль-Луї де Секонда Монтескьє (1689 – 1755 рр.). Як і Вольтер, він побував в Англії, де англійська наука і філософія справили на нього велике враження і визначили склад його світогляду.

Як історик Монтескьє вбачає основну причину могутності держави в наявності серед населення громадянського духу, тобто, здатності жертвувати своїми особистими інтересами задля загальнонародних інтересів. У своїй праці «Міркування про причини величі і падіння римлян» Монтескьє доводить, що сила Риму крилася в громадянських цінностях його мешканців.

А ле найважливішим відкриттям Монтескьє як соціального мислителя і історика була концепція залежності суспільного устрою, способу життя і характеру політичного життя від природно-географічних умов. Крім цього, французький просвітитель розробив теорію поділу державної влади на окремі гілки, що урівноважують одна одну.