Клод Леві-Стросс

Досліджуючи свідомість представників племен, які жили ще первіснообщинним життям, з метою виявлення чинників поведінки їх у реальному житті, вчений встановив наступне. Форми життя первісних колективів наділені однією природою – поєднання систем поведінки, які являють собою проекцію універсальних законів підсвідомої структури мислення на рівень свідомості і соціалізованої думки. Людина, сприймаючи і осмислюючи довколишній світ органами чуття і мислення спотворює образ довколишньої дійсності. І щоб розкрити механізм спотворення, на думку Леві-Стросса, слід вивчати людський розум і психіку з допомогою мови, яка виступає засобом мислення. Такий спосіб дає можливість вивчити спочатку структуру свідомого, а потім і підсвідомого і на основі цього встановити універсальні закони, які притаманні і людині і природі.

Щоб вирішити це глобальне завдання Леві-Стросс застосував структурний метод аналізу мовних конструкцій. Застосування такого методу, як вважав вчений, допомогло б встановити у мовних конструкціях інваріантні форми, які б і вивели дослідника на ті підсвідомі структури, які відображають природну реальність. Таке завдання, на думку дослідника, по силам новій науці – антропології. Згідно з його баченням, антропологія – це наука, яка органічно поєднує три виміри людського – природно-біологічний, психологічно-розумовий і соціальний.

Клод Леві-Стросс не зміг за допомогою свого методу встановити загальні «універсальні закони» соціального буття. Вивчення мови міфів дало можливість вченому виявити лиш деякі найпростіші поняття первісної людини, які функціонують згідно з бінарним принципом – «життя-смерть», «верх-низ», «земля-вода», «хаос-космос» тощо. Але цих відкриттів недостатньо, щоб пояснити зміст розвинених і складних стосунків.

Для історії важливим став метод Леві-Стросса, який полягав у сходженні від загальних явищ свідомості до елементарних, що, зрештою і вказує на послідовність їх виникнення і розвитку. Цікавим для історіографії є твердження вченого про те, що всяке явище культури включає в себе два пласти інформації: поверховий, який люди осмислюють розумом і глибинний, який завжди залишиться неусвідомленим. Дослідник зобов’язаний залишати в полі зору саме цей другий глибинний пласт культури. Адже така увага може дати відповіді на багато питань з «прихованої» частини наукової творчості й історичної, зокрема.

Леві-Стросс залишив низку глибоких міркувань про історію. Так, він постійно розмежовував історію і антропологію. З цього приводу він писав: «Історія узагальнює дані, що стосуються свідомісних проявів суспільного буття, а етнологія – його підсвідомих основ». Вчений зазначав також, що історія вивчає «як люди роблять історію», а антропологія – як люди усвідомлюють свою роль. Метод антропології, на думку мислителя також здатний прислужитися історикові, оскільки веде під час дослідження «від явного до неявного».

Ідеї Леві-Стросса набули подальшого розвитку у творчості його учнів Ролана Барта, Жака Лакана, Поля Рікьора, Мішеля Фуко. Мішель Фуко започаткував основи історії понять, вивчаючи механізм формування понять і зміни їх змісту, а також співвідношення слів (епістем) і предметів. Йому вдалося висвітлити історичну змінність обставин, за яких відбувається формування мови і її вживання. Він також сформулював проблему декодування смислових значень мови різних епох. У своїй монографії «Слова і речі. Археологія гуманітарних наук», яка вийшла в світ у 1967 р. Фуко висловив актуальну для історіографії думку: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити розмаїття смислів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи .

Повернення до «наративу» відбулось під впливом низки наук і філософських течій, які вказували на особливе значення у процесі пізнання свідомості дослідника і співвідношення в ній раціональних і ірраціональних чинників. Відродження традиційних форм історіописання стало можливим завдяки здобуткам феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, структурної антропології.

Сучасна течія нарративізму включає багатьох істориків (В.Б. Ґеллі, Ф. Анкерсміт, П. Мюнц, Л.О. Мінк та інші). Серед них укорінилась думка, що новий наратив бере свій початок від німецького історика XIX ст. Дройзена. Німецький дослідник ще в позаминулому столітті чітко заявив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а лиш певною «конструкцією» ідей і знань історика. У 30-50-х роках XX ст. міркування Дройзена підштовхнули англійського історика Майкла Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових і філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника.

Н априкінці 70-х рр. формування «наративної філософії історії» завершилось. Чимало цьому прислужився американський історик Хейден Уайт (1929 р.н.). Головною працею вченого стала книга «Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.», яка вийшла в світ у 1973 р. Книга намітила так званий «лінгвістичний поворот» в історіографії. Історик детально дослідив історіографію Європи у ХІХ ст. Опрацьований матеріал дав можливість Уайту зробити кілька важливих висновків. Так, він встановив, що історичні тексти (монографії, статті, доповіді, книги) практично не відрізняються від літературних текстів.