Я

Карл Ясперс

сперс належав до числа філософів, які бачили смисл в історії. Для нього смисл історії полягав у процесі гуманізації людини, у її прагненні до свободи і відкритті буття в людині. На думку Ясперса, у цьому полягає єдність історії людства, яке, як і окрема людина, тяжіє до свободи.

Людина є історичною істотою і постійно перебуває у взаємозв’язках, «комунікації» з іншими людьми, які також прагнуть істини і свободи. Якщо «комунікація» зближує людей у їхньому прагненні свободи, то люди краще розуміють, що їхнє буття має спрямованість до Божественного Абсолюту. Ясперс у зв’язку з цим писав: «Бути людиною, значить бути вільним, стати справжньою людиною – це зміст історії».

Історичний процес для Ясперса – це розгортання історико-культурних традицій, які об’єднані філософською вірою у їх смисл. Всесвітня історія в інтерпретації філософа є послідовна зміна чотирьох великих періодів: «передісторії», «епоха великих культур», «вісьовий час», «епоха науково-технічного прогресу». «Передісторія» містила у собі антропогенез, формування біологічних основ людського існування. Для цього етапу характерною була відсутність історичної традиції. За Ясперсом, історичний процес можна простежити десь від ІV тис. до н.е., коли починають формуватится великі культури в Єгипті, Месопотамії, Китаї, Індії. У цей час починає утверджуватися історична свідомість у результаті комунікації поколінь. Наступний історичний період у концепції Ясперса, є найважливішим. Філософ назвав його «вісьовий час» (800 – 200 рр. до н.е.). У ці роки відбувся колосальний переворот у духовному житті всіх розвинених культур. Людина у цей час усвідомила цілісність і унікальність свого буття, відособленість від світу і свою безпорадність перед ним. У результаті народилась «філософська віра», яка дала людству поняття Абсолюту і інші ключові філософські категорії. «Філософська віра», яка панує упродовж наступного історичного періоду у формі діалектичної єдності віри і науки, спрямовує історичний процес до глобальної мети – пізнання й усвідомлення свободи.

У всі часи, починаючи від Античності, злободенні політичні інтереси впливали на історіописання. Щоправда, інтенсивність цього впливу була неоднаковою. Найбільший вплив політики на історіографію спостерігається за тоталітарних режимів, які утвердилися в Європі у ХХ ст. Тоталітарні режими перетворили історичну науку на «служанку ідеології», тобто, фактично, ліквідували науковий статус історії. Своєрідним «еталоном» політико-ідеологічного використання історичної науки стала Країна Рад – СРСР і нацистська Німеччина.

Відразу після встановлення радянської влади в Росії новий уряд заснував низку науково-історичних центрів. У Петрограді у 1919 р. створено державна академія історії матеріальної культури (ДАІМК). У Москві в 1921 р. було відкрито Інститут історії. Він був однією із п’яти установ, які об’єдналися в Російську асоціацію науково-дослідних інститутів суспільних наук (РЛНДСН). Інститут історії підпорядковувався безпосередньо Народному комісаріату освіти. У 1927 р. створюється філія Інституту в Ленінграді. У 1926 р. комуністи заснували історико-археографічну комісію, завданням якої було збирати, систематизувати і публікувати пам’ятки російської історії. При Комуністичній академії з 1926 р. було створено Товариство істориків-марксистів. Наукові праці Товариства оприлюднювалися в журналі «Історик-марксист». У середній школі в СРСР у цей час замість предмету історія запровадили нову дисципліну – суспільствознавство. В усіх вищих навчальних закладах комуністи ліквідували історичні факультети, а ранні періоди історії взагалі заборонялося викладати.

На рубежі 20-30-х рр. у СРСР тривали безкінечні і безплідні ідеологічні суперечки щодо сутності і характеру суспільно-економічних формацій. У суперечки втягнулися всі без винятку фахові історики. Але незабаром втручання партійно-урядової машини СРСР у діяльність історичних установ стало тотальним. Всілякі дискусії навколо проблем марксистської теорії суспільного процесу заборонялися. Бачення минулого для істориків формували Постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б). Наприклад, у Постанові ЦК ВКП(б) «Про постановку партійної пропаганди у зв’язку з випуском «Короткого курсу історії ВКП(б)» у 1938 р. йшлося про «антимарксистські спотворення» «історичної школи М.Н. Покровського». Ця Постанова ознаменувала остаточне придушення всіх осередків історичної науки і підпорядкування фахових істориків ідеологічним потребам партійно-ідеологічної системи. Було остаточно ліквідовано всяку альтернативу марксизмові і навіть наукові пошуки в рамках марксистської парадигми історичного процесу були заборонені.

З 1934 р. партійно-урядове керівництво СРСР перебудувало систему викладання історії в школах. Режим вирішив відновити історичні факультети у вищих навчальних закладах. Незабаром, для пильнішого контролю, всі історичні установи союзних республік були реорганізовані і увійшли до складу Академії наук СРСР. Кожен історик відтепер опинився під наглядом партійно-урядового керівництва. Наукові пошуки фахового історика мали слугувати підтвердженню головних положень класиків марксизму-ленінізму і бачення минулого країни, яке запропонував у своєму «Короткому курсі історії ВКП(б)» Сталін.

Такого ж роду процеси спостерігалися і в іншій тоталітарній країні – нацистській Німеччині. Тут на перший план в соціально-гуманітарних науках вийшли теорії раси в нацистській інтерпретації. Істориків спонукали до формування расистських історичних концепцій, оскільки расизм набув статусу офіційної ідеології. У 30-х рр. в Німеччині публікуються такі монографії як «Німецька історія як доля раси», «Історія як боротьба рас», «Основи расової і територіальної історії німецького народу», «Всесвітня історія на расовій основі» тощо. Опублікувати історичну працю, яка виходила б за межі расової ідеології в цей час в Німеччині стало неможливим.

Варто зазначити, що й протистояння двох систем (соціалізму і капіталізму) після Другої світової війни також негативно вплинуло на розвиток історичної науки як в СРСР, так і в США. Радянські історики намагалися показати «звіриний оскал світового жандарма і його ідеологічних прихвоснів», а американські дослідники писали про «людиноненависницьку практику радянського комунізму». Обидві сторони ідеологічного протистояння, звичайно ж, мали багато приводів для такого роду публікацій. Але в цій боротьбі повністю ігнорувалася головна наукова мета – встановити істину.

Отож, упродовж першої половини ХХ ст. історія пережила непростий етап свого розвитку, коли її науковий статус був суттєво знижений як унаслідок внутрішніх наукових дискусій, так і під тиском зовнішніх, політичних обставин. Однак і в цих умовах поступово почав формуватися потужний методологічний прорив, який повною мірою виявив себе в «новій історичній науці».

ЛЕКЦІЯ 14. Історична школа «Анналів»

Передумови формування парадигми школи «Анналів». Теорія історичного пізнання першого покоління школи. Нове розуміння історичного факту і принципів роботи з джерелами. Творчість Марка Блока і Люсьєна Февра. Друге покоління школи «Анналів». Теорія історичного часу Фернана Броделя. Третє покоління школи «Анналів». Історична антропологія і диференціація предмету дослідження .

Школа «Анналів», або «Нова історична наука» виникла у французькій історіографії в 20-30-х роках ХХ ст. Фундаторами нового напряму були видатні історики Марк Блок (1886 – 1944 рр.) і Люсьєн Февр (1878 – 1956). У 1929 р. вони заснували науковий журнал «Аннали» (1929 – 1939 рр.), який упродовж ХХ століття неодноразово змінював свою назву: «Аннали соціальної та економічної історії» (1939 – 1941 рр.), «Аннали соціальної історії» (1941 – 1945 рр.), «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації» (1945 – 1994 рр.), «Аннали. Історія, соціальні науки» (з 1994 р.). Навколо журналу групувалися всі найавторитетніші французькі дослідники.