В

Йоганн Гейзинга

агомий внесок у світову історіографічну думку зробив нідерландський вчений Йоганн Гейзинга (1872 – 1945 рр.). У своїй знаменитій медієвістичній монографії «Осінь Середньовіччя», яка присвячена вивченню форм життєвого укладу і мислення у Франціїі та Нідерландах у ХІV – ХV стст., мислитель започаткував новий історичний напрям – історію ментальностей. Хоча Гейзинга й не використовував у своїй праці категорію ментальності, але він ґрунтовно дослідив внутрішній світ, переживання, почуття людини епохи пізнього середньовіччя, вважаючи, що ця прихована сфера людського буття є важливим джерелом пізнання минулого. Гейзинга запровадив у науковий обіг нові цікаві джерела, які відтворюють повною мірою пристрасті, надії, страхи носіїв середньовічної культури, поведінкові стереотипи і життєві установки людей того часу. Абсолютно новим в інтерпретації середньовічного життя було те, що нідерландський вчений показав динамічний, розмаїтий і живий с віт культури пізнього європейського середньовіччя, в якому елементи старої культури не відмирали а набували нової якості згідно з новими умовами життя. Гейзинга вказав на те, що причинно-наслідкових зв’язків в історії не існує, і передбачити розвиток подій неможливо: «Історія нічого не може передбачити, окрім одного: ні один серйозний поворот у людських відносинах не відбувається у тій формі, яку уявляло собі попереднє покоління. Ми знаємо напевне, що події будуть розвиватися інакше, не так, як ми можемо собі уявити».

Н ідерландський мислитель доводив, що потреба знати своє минуле, є абсолютною потребою кожної людини. Історія, вказував Гейзинга, є інтегруючим фактором культури. Історичне знання – це і є культура. У кризові періоди історія може забезпечити духовну згоду між людьми. Оригінальним є визначення історії, яке дав Гейзинга: історія – це духовна форма, в якій культура дає собі звіт за своє минуле.

У центрі своїх історичних праць Гейзинга поставив людину, тому від нього слід розпочинати такі історичні напрями як антропологія і культурологія.

С

Тейяр де Шарден

вій погляд на історію залишили в першій половині ХХ ст. представники теологічної філософії. Оригінальною виявилася грандіозна релігійно-філософська система французького вченого палеонтолога П’єра Тейяр де Шардена (1881 – 1955 рр.). У своїх знаменитих творах «Феномен людини» і «Божественне середовище» він накреслив величну схему всесвітньої еволюції (природи і людини). У цій схемі людина посідає центральне місце. За Тейярд де Шарденом, людина виступає зосередженням універсального прагнення до життя. Еволюція Всесвіту визначається трансцендентним, Божественним творчим актом. Еволюція Всесвіту проходить стадію створення біосфери довкола живої речовини, далі біосфера акумулює організаційні імпульси живої речовини. Потім ноосфера, що виникає внаслідок суспільного розвитку, «вбирає» в себе колективний досвід людства. Зростання ноосфери відбувається завдяки інтелектуально-культурному збагаченню людського досвіду. Розвиток ноосфери доводить до найвищого рівня людськість – повне єднання духовного і соціального, внаслідок чого відбувається «кінець світу» – історії. Як бачимо, тут Тейяр де Шарден творчо поєднав християнську філософію з ідеями українського мислителя Володимира Вернадського.

Упродовж першої половини ХХ ст. авторитетним напрямом філософії залишався неопозитивізм, в рамках якого виникло декілька оригінальних концепцій історичного процесу. Так, Моріс Мандельбаум у своїй праці «Проблема історичного знання» стверджував, що історіографія займається описом історичних фактів, а соціологія, економіка, психологія встановлюють зв’язки між цими фактами. Мандельбаум виявляв сумнів у тому, що можна сформулювати єдину і цілісну теорію історичного розвитку. На його думку, історичне знання формується як поєднання поглядів історика відповідної епохи з поглядами людей минулих епох, які не бувають постійними. Для ствердження сталості і постійності способів оцінки минулого відсутні любі аргументи.