Змістовий модуль 3 Світова історична наука у хх ст.
ЛЕКЦІЯ 12. Криза історичної науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ стст.
Соціо-культурні, політичні та інтелектуальні передумови кризи історичної науки. Зміна ситуації в природничо-науковому знанні. Фрідріх Ніцше про історію. «Присмерк Європи» Освальда Шпенглера. Питання теорії історичного пізнання в працях неокантіанців. Погляди на історію Вільгельма Віндельбанда і Генріха Ріккерта. Теорія «історичного синтезу» Анрі Берра. Історико-теоретичні погляди Макса Вебера. Критичний напрям в європейській історіографії.
Позитивізм залишався пануючим напрямом історичної науки до самого кінця ХІХ ст. Історики переважно все ще сприймали історичне дослідження як дослідження на базі правильно обраного об’єктивного критерію і строгого критичного аналізу джерел. Для позитивістської історіографії суспільство виступає як певна цілісність функціонально взаємозв’язаних компонентів, в якій існують повторювані, причинно-наслідкові, закономірні явища. Ці явища, вважали історики-позитивісти, піддаються вивченню, тому історичне пізнання дає в цілому об’єктивне, достовірне знання. Але в 90-х рр. позитивістська парадигма в європейській історіографії зазнала ґрунтовної критики з різних інтелектуальних таборів. Передусім, європейські соціальні мислителі заперечували об’єктивно існуючі історичні закони єдності і всесвітнього прогресивного характеру історичного розвитку. Розпочався процес рішучого перегляду всього комплексу методології і методики історичного дослідження. Відтепер набуває сили й обґрунтування твердження, що історія нездатна здобути об’єктивне знання про минуле, оскільки історичне знання завжди є суб’єктивним, відносним і таким, що повністю залежить від особистих і політичних схильностей дослідника-історика.
Криза історичної науки була зумовлена загальною кризою європейської культури і науки. Відкриття в галузі природничих наук, зокрема теорія відносності Альберта Ейнштейна, квантова механіка Макса Планка зруйнували пануючу до цього ньютонівську наукову картину світу. На рубежі століть в науці формується нове бачення світу. Світ відтепер сприймається як цілісна динамічна і взаємозв’язана структура. Уявлення про світ як глобальну цілісність формується в знаменитих теоріях мислителів: у вченні Володимира Вернадського про ноосферу, в антропокосмізмі Тейяр де Шардена, теорії спільної справи Миколи Федорова і т.п.
Фізики-науковці цього часу відкрили взаємозв’язок між масою та енергією, встановили, що електрон наділений корпускулярними і хвильовими властивостями і загалом, показали єдність простору й часу, ідеального й матеріального. Замість лінійної з’являється плюралістична нелінійна картина світу. В такому світі все відносне, а закономірні зв’язки є несуттєвими.
Перші спроби заперечити науковий статус історії належать у Європі філософові Артуру Шопенгауеру. За його словами, історія – це «брехлива наука», що претендує на великі узагальнення, але через обмеженість своїх дослідницьких засобів нездатна цього зробити. Філософ Вільгельм Дільтей виступив з різкою критикою ототожнення природничих і суспільних наук. Навіть відомий німецький історик Іоганн Дройзен засумнівався в достовірності отриманих історичних знань.
О
Фрідріх Ніцше
к
наука руйнує життя, тому історична
освіта є недосконалою; 3) основою історії
є саме життя, однак і життя потребує
історії. Ніцше доводив, що історія і
життя тісно взаємозв’язані,
тому історія не може стати наукою, як
наприклад математика. Людина співвідноситься
з історією з трьох позицій: як діяльна
істота, як істота, що охороняє і як
істота, що потребує звільнення. Тому,
на думку Ніцше, мають бути три види
історії: монументальна історія, антикварна
історія і історія критична. Кожен вид
історії може розвиватися винятково на
своєму ґрунті. Переважання одного з них
веде, як стверджував мислитель, до
спотворення життя, а оскільки життя є
основою історії, то це веде також і до
загибелі історії.
Монументальна історія, за Ніцше – це історія видатних осіб і найяскравіших моментів минулого. Антикварна історія допомагає людині зберегти і шанувати минуле, створювати історію свого народу, творити «Ми». Критична історія покликана розбивати і руйнувати минуле, щоб мати можливість жити далі: «Всяке минуле варте того, щоб бути засудженим». Отже, людина здатна створити собі таке минуле, від якого вона бажала б вивести своє власне походження. «Ми всі спотворені історією», – заявляв мислитель. Надлишок історії приводить до уявлення про те, що сучасна епоха є кращою і справедливішою за інші. Звідси, порушення інстинктів народу, уповільнення становлення особистості і нації, віра в те, що людство застаріло, іронія і цинізм людства до самого себе. Це все, на думку Ніцше, приводить до поширення меркантильного і практичного егоїзму, що паралізує життєві сили людини. Придушення історією здорових інстинктів, перетворило людей в тіні, які бояться проявити свої особистісні якості, свою волю. Отож, як вважав, Ніцше, слід спочатку навчитися жити повноцінним життям, вилікуватися від історичної хвороби, а далі взятися за історію і використовувати її як органічно поєднані монументальну, антикварну і критичну історії.
Відчутного удару традиційний європейський історизм зазнав з боку Освальда Шпенглера (1880 – 1936 рр.). У своїй фундаментальній праці «Присмерк Європи» він по-новому розглянув «морфологію світової історії». Шпенглер відкинув традиційну періодизацію всесвітньої історії на античну, середньовічну і новочасну і запропонував свою концепцію світової історії як низку незалежних одна від одної культур, які подібно всякому живому організму, переживають періоди зародження, становлення і вмирання.