О

Ксенофонт

дним з талановитих продовжувачів античної традиції був афінянин Ксенофонт (бл.430 – 355 рр. до н.е.) – автор численних історичних та літературних творів. Ксенофонт Афінський, очевидно був першим видавцем «Історії» Фукідіда. Як і Фукідід, Ксенофонт належав до знатного роду. Але на відміну від свого попередника, Ксенофонт став послідовним прихильником аристократії. Звідси й його «спартанофільство». Спарта завжди в античний період була оплотом аристократії. Аристократизм Ксенофонта виразився в спрямованості історичного дослідження в його «Грецькій історії».

Свідченням високої освіченості Ксенофонта є те, що він належав до числа найближчих учнів Сократа. Про свого учителя Ксенофонт розповідає в «Спогадах про Сократа» і в «Апології Сократа». Ксенофонт написав також і філософські твори «Бенкет» і «Домоустрій».

Історичні праці Ксенофонта належать до річища прагматичної історії. Для нього зразком дослідника-історика виступає Фукідід. Ще в епоху Античності Ксенофонт став відомим завдяки своїй історичній праці «Анабазис» («повернення в глиб країни»). Тут він помістив опис походу загону найманців-греків до Персії на запрошення царевича Кіра ІІ під час внутріперсидських війн. Вже тут історик виступив як прихильник сильної царської влади.

«Грецька історія» Ксенофонта розпочинається з подій 410 р. – періоду, на якому зупинився Фукідід. Дві перші книги присвячені завершальному періодові Пелопоннеської війни, капітуляції Афін, правлінню «тридцяти тиранів» і їх поваленню.

На відміну від Геродота і Фукідіда, Ксенофонт писав «Грецьку історію» з позицій спартанофільських. Він не спотворює факти, але факти, які з тієї чи іншої причини невигідні Спарті, намагається не акцентувати, або й взагалі опустити. Через таку позицію Ксенофонт скупо оповідає про вождів антиспартанського виступу у Фівах Пелопіда й Епамінонда. Ці діячі вважаються одними з найвидатніших полководців античності. Зате Ксенофонт всіляко виділяє і вихваляє діяльність спартанського царя Агесилая, приятелем якого він тривалий час був. Тут відіграла роль також і позиція Ксенофонта як історика. Він вважав видатну особистість головним рушієм історичного процесу.

Як історик, Ксенофонт перебуває дещо в затінку у своїх видатних попередників. Він менш масштабний ніж Геродот, більш поверховий ніж Фукідід. Але його «Грецька історія» наділена надзвичайно цінною якістю: автор розглядає описувані ним події зсередини, оскільки він був їх сучасником і активним учасником, близьким знайомим багатьох видатних діячів епохи. Крім того, незважаючи на своє спартанофільство, Ксенофонт достатньо об’єктивний і добросовісний як науковець. Стиль його письма – лаконічний, відточений і спокійний – вважається класичним і досконалим зразком давньогрецької прози.

Давньогрецькі філософи також не залишили поза увагою питання реконструкції і збереження подій минулого. Для них це було важливим в контексті формування своїх власних філософських систем. Щоправда, перші філософи більше цікавилися загальними проблемами буття, шукали першооснову світу. Переорієнтація філософів з проблем буття, «єдиного», «субстанції» на проблеми людини відбулась в епоху класики. Започаткував цей грандіозний поворот Сократ (469 – 399 р. до н.е.).

Хоча Сократ і не залишив філософських текстів, але його ідеї щодо вивчення мікрокосму (людини) як невід’ємного елементу макрокосму (природи) набули популярності серед давньогрецьких мислителів. Сократ першим поставив питання про смисл людського існування, про сутність людини, про критерії мудрості, про істину тощо. Він абсолютно по-новому підняв традиційне грецьке гасло «пізнай самого себе». Істину, вважав Сократ, слід шукати не в зовнішньому світі, а у внутрішньому світі людини через самопізнання. Ідеї мислителя щодо пізнання і самопізнання були спрямовані на обґрунтування моральних основ людського існування. Зло в суспільному житті, за Сократом, зумовлюється незнанням, невіглаством. Отож подолання зла можливе за умови пізнання і самопізнання, завдяки яким людина осмислює благо і мету буття. Морально-духовні основи людської сутності, за Сократом, єднають людину зі світом богів, а інтелект людини дає змогу їй пізнати вищу, тобто, божественну сутність речей. Такі ідеї не могли не вплинути на античну історіографію.

Н

Платон

айкращий учень Сократа Платон (бл.429 – 347 рр. до н.е.) поглибив погляди свого вчителя. Удосконаливши метод Сократа, а також продовжуючи давню традицію грецької філософської думки, він розробив колосальну філософську систему, яка в подальшому відіграла величезну роль у світовій культурі. Він доводив, що поряд з земним, тривіальним світом і незалежно від нього існує трансцендентний світ ідей. Ідеї існують самі по собі, будучи незнищенними і вічними. Світ ідей, на думку філософа, відкритий тільки людському мисленню. Те, що дане людині у відчутті, є лиш похідним, залежним від світу ідей. Значною мірою матеріальне буття насичене ідеальним, духовним чинником. Звідси й розуміння людини як органічної єдності матеріального та ідеального, тіла й душі. Але сутність людини визначається її душею, що належить до душі космосу.

За огляду на таке розуміння людини Платон ставив на перше місце проблеми моралі, ідею Добра, як головного змісту буття і досягнення щастя – осягнення ідеї бога. Цього може досягти кожна особа з допомогою доброчинності.

Вагомий внесок у теоретичну базу давньогрецької історіографії зробив учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Якщо Платон вважав, що об’єктом філософського пізнання має стати світ ідей, то Арістотель стверджував, що слід вивчати світ матеріальних речей і предметів, які дані людині у чуттєвому досвіді. Саме чуттєвий досвід, вважав мислитель, дає людині знання про властивості предметів і можливість пізнати їх сутність.

В ажливою категорією філософської системи Арістотеля є категорія «форми». Всі дійсні речі, на його думку, розвиваються від менш досконалих форм до більш довершених. Відповідно, і людина як частка природи, проходить певні етапи розвитку в напрямку найдосконалішої форми божества. Для Арістотеля божество виступає першопричиною змін, руху всіх об’єктів матеріального світу. Такого роду філософські ідеї підвели впритул мислителя до глибокого осмислення таких категорій буття як простір і час. Вже у ІV ст. до н.е. Арістотель висловив здогад про діалектичний взаємозв’язок часу і простору, що виступають мірилом одне одного і є атрибутом всіх змін довколишнього світу.