А

Карл Лампрехт

вторитетний німецький історик другої половини ХІХ ст. Карл Лампрехт опублікував монографію «Історія Німеччини» в 14 т., у якій дослідив еволюцію аграрного устрою, культуру сільського господарства і технології. Вперше в медієвістиці він звернув увагу не тільки на марку і вотчину, але й на долю селянства і на зміни в його становищі. Вперше використав такі джерела як картулярії та межеві карти ХVІІІ – ХІХ стст., крім цього, залучав дані топоніміки. Услід Інамі-Штернеггу Лампрехт вважав вотчину осередком прогресу, а феодалам приписував роль благодійників селян. Адже, по-перше, міркував він, організовуючи своїх невільних людей, феодал сприяв зростанню у них розподілу праці і розшаруванню і тим самим відкривав шлях до соціального зростання. По-друге, Лампрехт був переконаний, що вотчинник рятував селян від тиску міста.

На відміну від Інами він не вважав, що віллікаційна система мала повсюдне поширення. Часто вотчинні землі були розкидані на території марки, або між марками. У вотчинах не могло бути великого виробництва і доменіальна рілля в кожній із них не перевищувала одну гуфу. Лампрехт визнавав експлуататорський характер вотчини. Услід Гірке він в історії германської марки виділяв три основні стадії: на першій стадії напівкочового землеробства (в часи Цезаря) земля у германців знаходилася у колективній власності і оброблялася спільно. Згодом, (в часи Тацита) у зв’язку з переходом германців до більш міцної осілості орна земля стала ділитися між окремими господарствами, які складалися з великих споріднених груп, але ще не стала приватною власністю. На третій стадії припинилися переділи орної землі, яка перетворилася спочатку в спадкове володіння, а потім і в повну власність. Із розвитком вотчинної системи марка не щезла, зберігаючись подекуди до кінця середньовіччя. Перемога вотчинної системи відбулась тільки на початку ІХ ст. Перехід від дрібної власності селян-общинників до панування вотчини Лампрехт вважав переворотом у відносинах земельної власності. Колективно-комуністична епоха натурального господарства змінилася більш індивідуальною епохою натурального господарства, найхарактернішою установою якого є велика поземельна власність. Середньовічні міста, доводив Лампрехт, виникли з вотчини у результаті зростання виробництва і розподілу праці у вотчинному господарстві. Вотчинне господарство функціонувало плідно, в результаті чого з’явився надлишковий продукт. Надлишковий продукт став предметом обміну (торгівлі), що, зрештою й стимулювало урбанізацію.

Крім розробки «класичної вотчинної теорії» Карл Лампрехт запропонував свою оригінальну концепцію всесвітньої історії, яка стала відомою в історіографії під назвою «культурно-історичний синтез». Головною постійно діючою силою («константою») в історії, згідно з цією концепцією, є духовне життя нації, яке виражається у відповідному рівні розвитку соціально-психологічного складу, властивого епосі і, передусім у національній свідомості народу. Цей соціально-психологічний склад визначає закономірності розвитку всього історичного процесу. Кожному щаблю розвитку соціальної психіки і національної свідомості відповідає відповідний щабель господарського, соціального і політичного розвитку суспільства. Перший щабель у розвитку соціально-психологічного складу – міфолого-символічний, коли в суспільстві панувало уявлення про природну єдність народу, який походить від одного предка. У господарському житті цьому щаблю відповідала колективна родова власність і колективне користування землею, соціальна рівність, відсутність держави.

Друга стадія у розвитку соціальної психології – типова, коли виникає племінна, а потім політична свідомість, на основі якого створюються вже більш крупні племінні, а потім і державні об’єднання. Людина звільняється від влади роду. Внаслідок цього відбувається знищення колективізму і виникнення суспільства індивідуальних власників. Ця стадія тривала до кінця ХІ ст. Третій період розвитку соціально-психологічних факторів – конвенціональної (договірної) свідомості, що тривав до кінця ХV ст. У господарському житті цього часу повсюдно панувала велика феодальна вотчина при повному закріпаченні селянства і переважанні натурального господарства. На цій стадії почався ріст міст і почали складатися міські стани (особливо упродовж ХІV – ХV стст.). Однак подальшому прогресові соціальної психіки і національної свідомості у цей період заважали універсалізм папської й імперської політики. Вони були зломлені лиш розквітом індивідуального соціально-психологічного складу і свідомості. На початку ХVІ ст. відкривається новий етап в історії німецького національного духу. На цій стадії німецький національний дух звільнився від впливу церкви у духовному житті. У соціальних відносинах відбулось звільнення від корпорацій. В економічному житті спостерігається розвиток особистої господарської ініціативи і поширення грошового обігу. В політичному житті починається національне об’єднання країни у формі створення територіальних князівств. Цей період тривав до ХVІІІ ст., коли постало завдання повного політичного національного об’єднання Німеччини. Об’єднання країни стало можливим лиш на останній стадії розвитку німецького національного духу – суб’єктивній. На цій стадії людський дух остаточно звільнився від усіх корпоративних та станових оков і отримав повну свободу господарської діяльності. Наслідком повного визволення національного духу стала необхідність державного громадянства у рамках єдиної централізованої національної держави. Тільки така держава здатна забезпечити заможне життя німців.

Неважко помітити, що концепція «культурно-історичного синтезу» має чимало спільного з соціологічними схемами інших науковців, зокрема, Огюста Конта. Адже головним рушієм суспільного розвитку, за Лампрехтом, виступає не матеріальне виробництво, а соціальна психологія і, передусім, національна свідомість.

Упродовж 50-70 рр. ХІХ ст. у німецькій історіографії утвердився культурно-історичний напрям. Поява цього напряму зумовлювалася бурхливим розвитком історичної науки в Німеччині напередодні об’єднання і поглибленням її внутрішньої диференціації. Культурно-історичний напрям виник як противага тій течії історіографії, яка занадто багато уваги в історичних дослідженнях і в своїх наукових концепціях приділяла державі, політиці і праву. Всупереч історикам-державникам і політичним історикам представники культурно-історичного напряму доводили, що звичаї, вірування, моральні цінності і переконання людей здійснюють не менший вплив на суспільний розвиток ніж держава і право. Культура для них була, передусім сукупністю матеріальних і духовних надбань суспільства, релігійних вірувань, моральних ідеалів, традицій і звичаїв різних народів.

Першопрохідцем в царині культурологічної інтерпретації всесвітньої і німецької історії став Генріх Ріль (1823 – 1897 рр.). У своїй фундаментальній праці «Природна історія народу як основа німецької соціальної політики» Ріль доводив, що єдність німецького народу визначається «народною культурою». «Народна культура», згідно з уявленнями історика, містить серцевину національної спільноти – «душу народу». Традиції, звичаї, вірування, народне мистецтво, моральні цінності, ставлення до праці – це зовнішні прояви «народної душі». Тому, розділи вищезгаданої праці Ріля присвячені описові повсякденного життя, побуту, родинних стосунків і зв’язків, ставлення німців до землі і до праці.

Інший представник культурно-історичного напряму німецької історіографії Густав Фрейтаг (1816 – 1895 рр.), продовжуючи розвивати головні ідеї цього напряму, зосередив свою увагу на вивченні чеснот такої соціальної групи німецького суспільства як бюргерство. У своїй праці «Картини з німецького минулого» історик спробував показати шляхи формування німецької «народної душі». На його думку, джерела національної ідентичності німців зародилися ще в давніх германців. Фрейтаг змалював особливості побуту, вірувань, моральних цінностей, особистих і суспільних зв’язків німців у різні епохи історії. Крім цього, автор сформулював ідею, згідно з якою, «народна душа» німців значною мірою викристалізувалася у боротьбі бюргерства з аристократією і, передусім з головним ворогом німецького народу – слов’янами.

Найкраще головні ідеї цього напряму втілились у творчості Якоба Буркхардта (1818 – 1897 рр.). Славу історика вчений здобув завдяки своїм працям «Епоха Константина Великого» і «Культура Італії в епоху Відродження». У цих роботах історик обґрунтував думку про те, що головним змістом історичного процесу є розвиток людського духу, який втілюється в культурі, а також у найвидатніших її творцях. Для Буркгардта культура – це сукупність всіх матеріальних і духовних досягнень людини – побут, техніка, мистецтво, поезія, наука.