Й

Дройзен

оганн Густав Дройзен відомий тим, що носив титул «історіографа Бранденбурзького дому», а також своїми працями «Історія Александра Великого» та «Історія еллінізму». В історіографію античності Дройзен запровадив у обіг поняття «еллінізм», точно окресливши його зміст. Події з життєпису Александра Македонського Дройзен порівнював з подіями сучасної йому Німеччини. Йому належить перша спроба встановити специфічні особливості «німецької історичної школи», до якої належав і він сам. На його думку, «німецька історична класична школа» відрізняється від позитивістської європейської історіографії, яка намагається в історичне дослідження ввести природничо-наукові методи, тим, що в неї є свій унікальний метод. Цей метод, за Дройзеном, полягає в мистецтві «розуміння». Не істина, а розуміння є завданням історика, доводив науковець.

Під час революції 1848-49 рр. світоглядні позиції Дройзена здійснили дрейф від наукового аполітизму до прусського націоналізму. Відтепер вся його наукова діяльність була спрямована на те, щоб довести прогресивний характер соціально-політичної системи Пруссії. В результаті, він підготував дванадцятитомну «Історію прусської політики від початку зародження Пруссії до 1765 р.». Середньовічна історія Пруссії написана автором на основі матеріалів Прусського архіву. Але, незважаючи на те, що Дройзен увів у науковий обіг нові цікаві історичні джерела, його праця мала мету довести провіденційну роль Пруссії в долі германських земель як в період середньовіччя, так і в Новий час. Всупереч джерелам, навіть тим, які використані в роботі, Дройзен намагався довести, що національним і культурним осередком німців в усі часи був Бранденбург. Словом, Дройзен як історик належав до числа німецьких науковців, які створювали так звану «прусську легенду».

О

Генріх фон Трейчке

собливе місце в означеній групі німецьких істориків займав Генріх фон Трейчке. Йому належить велика історична праця «Історія Німеччини в ХІХ столітті» у 5 томах. У ній автор доводив, що всі здобутки у розвитку Німеччини з кінця ХVІІІ ст. належать саме Пруссії, а поразки і втрати німецького народу спричинені впливом Австрії. Трейчке гостро засуджує католицьку церкву, дрібні німецькі князівства, ліберально-демократичний рух за те, що вони стояли на шляху єдності Німеччини і підсилювали партикуляристські настрої. На його думку, Пруссія завжди була істинним спадкоємцем і виразником німецької культури. Такі висновки Трейчке робив, спираючись на фактичний матеріал з розвитку економіки, культури і літератури на прусських землях. Так, піднесення німецької філософії і літератури ХVІІІ ст. історик пояснював позитивним впливом військових перемог Фрідріха Великого. А успіх політичних реформ 1807 – 1813 рр. і переможний антинаполеонівський похід Трейчке приписував продуктивному поєднанню прусської державності і класичної німецької культури. Трейчке піддав гострій критиці монархічний абсолютизм дрібних німецьких князівств і «пагубне безглуздя» соціалістичних теорій, на яких базувалася діяльність соціал-демократичного руху.

Трейчке відкрито виголосив своє ставлення до євреїв в Німеччині. На його думку, зростання еміграції євреїв з Польщі до Німеччини негативно впливало на життя німецького суспільства. Культура євреїв, стверджував Трейчке, докорінно чужа німцям. Євреї, писав він, поширюють недобросовісну конкуренцію, чим підривають повагу до чесної праці, утверджують лихварство, взаємно підтримують третьосортні єврейські таланти, які наповнили нішу інтелектуальних професій і почали розкладати свідомість простих німців. Трейчке виступав за те, щоб євреї асимілювалися німецьким суспільством і стали повноцінними німцями. Варто зазначити, що такого роду ідеї стимулювали антисемітські настрої в імперській Німеччині, які в подальшому тільки наростали.

Значних успіхів німецька історіографія другої половини ХІХ ст. досягла в творах представників історико-правового напряму. Представники цього напряму розглядали минуле, передусім з точки зору еволюції права, установ, державного устрою. На їхню думку, саме держава і право визначають увесь суспільний розвиток і прогрес. Попередником історико-правового напряму другої половини ХІХ ст. була історична школа права епохи Романтизму, оскільки обидві течії розглядали суспільство як цілісний організм, який постійно еволюціонує. Але на відміну від науковців історичної школи права, представники історико-правового напряму набагато більше уваги приділяли питанням економічної історії, зокрема історії аграрних відносин в Німеччині. Хоча, варто зазначити, увага до аграрної історії була викликана поряд з науковим інтересом, ще й прагненням знайти в цій історії підтвердження закономірності і продуктивності саме прусського шляху реформування сільського господарства. Історики цього напряму значно поглибили методологічні надбання романтичної історіографії в ділянці використання, опрацювання і критики історичних джерел. Маючи за основу критичний метод Леопольда Ранке, науковці історико-правового напряму аналізували правові й актові матеріали епохи середньовіччя. Ретельно працюючи над історичними джерелами німецькі фахівці не боялися робити великі узагальнення і фундаментальні висновки.

Фундатором історико-правового напряму став Георг Людвіг Маурер (1790 – 1972 рр.). Головна праця Маурера – серія робіт з історії германської общини (марки). Саме з неї, на його думку, виросли феодальні інститути. Суть загальної концепції Маурера з історії Німеччини зводиться до наступного. У давнину в германців земля оброблялася не окремими людьми, а общиною. Общинне, а не подвірне улаштування було першою формою організації землекористування і поселень при переході германців від кочового життя до землеробства. Оскільки відбувався щорічний переділ земельних ділянок, то приватної власності не було. Вся зайнята родом або племенем земля була спільною, тобто, народною землею. З цим пов’язана система щорічних переділів. Згодом її замінила система спадкових наділів з черезсмужжям і примусовими сівозмінами, що виражало спільність власності на землю усіх членів марки. Але, на думку Маурера, вже в часи Тацита (ІІ ст.) деякі члени марки – вожді, представники родової знаті, – отримували при розділі більше земель, ніж інші общинники. Але, все ж основна маса германців аж до поселення їх на римській території не знала нерівності.

Розселення на новій території у більшості германських народів привело до припинення переділів і перетворення окремих польових ділянок у спадкові наділи. І хоча це не ліквідувало одразу общинну земельну власність, але поклало шлях до формування приватної власності на землю. Почалось дроблення старих великих марок на більш дрібні, а в рамках окремих марок – все більше відчуження жеребкових ділянок. Це призводило до концентрації земельної власності в руках більш заможніших общинників і до скорочення числа «вільних польових общин». А формування великої земельної власності – це прямий шлях до феодалізму. Остаточна ліквідація марки завершується, згідно з концепцією Маурера, в ХVІ – ХVІІІ стст.

Георг Вайц (1813 – 1886 рр.) простежив, починаючи з меровінгського періоду зростання королівських пожалувань, і еволюцію форм феодального землеволодіння від алоду до бенефіція і прекарія і зростання приватної влади великих землевласників у вигляді імунітету, приватного патронату, васальних відносин. Його наукової заслугою є розгляд розвитку основних феодальних інститутів, вивчення процесу складання відносин поземельної і особистої залежності, з одного боку, селян, а з іншого – більш привілейованих утримувачів, які входили до феодальної ієрархії.

Джерело і головна рушійна сила формування цих інститутів, згідно з Вайцом, було приватне право. Тому, феодалізм (ленний лад) – це специфічна правова система. Основу панування ленного ладу, доводив історик, складала передача землі та іншої власності різним особам на основі різного права.

Пауль Рот (1820 – 1892 рр.) вважав, що з часів Тацита у германців існував добре організований і централізований державний устрій («союз підданства»). У ньому кожен член суспільства був безпосередньо пов’язаний з королем. Цей державний союз базувався на переважанні в германському суспільстві рівних вільних земельних власників, общинному самоуправлінні, на сильній центральній королівській владі, яка спиралася на загальне ополчення вільних землевласників. Подальший розвиток германської державності – це перманентний процес деградації і занепаду «союзу підданства» за рахунок розвитку феодальних інститутів і перш за все бенефіційної системи. Утвердження нових феодальних порядків відбувалося у формі перемоги приватно-правових принципів над державно-правовими.

Пауль Рот виділив такі головні ознаки феодалізму: 1) виконання посадових функцій перетворюється у приватне право державних чиновників. 2) відбувається повна руйнація громадського порядку, 3) країна перетворюється в конгломерат окремих областей, 4) наступає стан повного беззаконня, 5) найбільш могутня частина населення підкоряється державі не через попередні відносини підданства, а на основі нових відносин васалітету.

Тобто, Вайц і Рот тлумачили процес феодалізації як утвердження спочатку системи бенефіцій, а згодом феодально-ленної системи. Але найважливішими у цьому процесі була втрата вільними общинниками своєї землі і особистої свободи.

Вагомий внесок у розробку проблем медієвістики в рамках історико-правового напряму здійснив також Отто фон Гірке (1841 – 1921 рр.). Головною працею Гірке стала чотиритомна монографія «Германське общинне право». Услід Георгу Гегелю німецький історик сприймав історію як органічний процес, рушієм якого виступає розвиток ідей у складній діалектичній боротьбі протилежних принципів. Людство розвивається внаслідок непримиримої боротьби «принципу єдності» і «принципу свободи». «Принцип єдності» зумовлює прагнення людей до спільного співжиття, а «принцип свободи» виражається в ідеї «панування». Внаслідок дії «принципу єдності» виникають первісні форми соціальної організації (асоціації): сім’я, рід, община. Однак в надрах таких способів соціальної взаємодії людей виникає і поступово зміцнюється «ідея панування». Зрештою, на відповідному етапі суспільного розвитку «принцип єдності» призводить до виникнення держави. Гірке вважав, що німці, англійці й, пізніше, американці, були більш схильні порівняно з іншими народами до асоціативності, що набуло форми ідеї «співтовариства» і ця обставина оберігала їх від деспотизму й зумовлювала тяжіння до громадянської свободи. На основі цієї концепції Отто фон Гірке розробив свою власну періодизацію середніх віків в Європі.

Перший період середніх віків (з найдавніших часів до 800 р.) характерний переважанням ідеї «співтовариства» над ідеєю «панування». Найбільшого поширення в цей період набувають вільні об’єднання-асоціації на базі особистих і територіальних зв’язків у формі сотень, гау, общин-марок. Але від часів Тацита в цьому суспільстві зростав принцип «панування», який і призвів до виникнення держави і королівської влади. На думку Гірке, влада германського короля спочатку мала «народний характер», але в подальшому трансформувалася у владу короля – володаря.

Другий період тривав від 800 до 1200 рр. Це, за Гірке, період панування феодального ладу за якого всі форми взаємодії між людьми мають приватноправовий характер. Завершує піраміду феодальних відносин васально-ленна система, що базується на великому землеволодінні, подвірному улаштуванню та імунітеті. Тобто, в цей період головною є ідея «панування». Але в суспільстві ще зберігаються традиції «співтовариства».

Третій період (з 1200 по 1525 рр.) відрізняється тим, що ідея «співтовариства» поступово починає переважати над ідеєю «панування» і це втілюється в формі вотчинних союзів, міністеріалів, васалітету і рицарства, феодальних станів, міських корпорацій. У цей період відбувається утвердження вільної єдності Німеччини на основі добровільної федерації окремих областей під владою імператора. Але німецькі князі виступають носіями ідеї «панування», яка й набуває своєї сили в наступному періоді.

Четвертий період тривав від 1525 по 1806 рр. і він характерний тим, що після жорстокого придушення Селянської війни верх в суспільному житті беруть німецькі князі. Ідея «панування» охопила всі суспільні відносини через те, що, як вважав Гірке, в попередній період до «співтовариств» не були залучені селяни, що перебували в особистій залежності від феодалів і не мали ніяких політичних прав. Абсолютизм князів, зрештою забезпечив проникнення в усі елементи державної влади, доводив Гірке, общинної народної основи і підготував ґрунт для справжньої «громадянської свободи».

Упродовж п’ятого періоду (від 1806 р.), на думку німецького історика, має відбутися органічне поєднання поміркованого конституціоналізму з могутньою королівською владою. Такий союз на новому рівні відтворить «німецьку державну ідею», для якої є властивим від давніх часів прагнення до гармонійного поєднання принципів «співтовариства» і «панування».

Історики, які спиралися на позитивістські принципи дослідження (історико-економічний напрям), пішли ще далі в питанні інтерпретації феодалізму. На їхню думку, на розвиток феодального суспільства суттєвий вплив здійснювало природне середовище, географічне розташування, клімат, рельєф, ландшафт, рух народонаселення й економічні відносини. Саме вони підготували ґрунт для соціально-економічної концепції феодалізму Карла Маркса.

У рамках історико-економічного напряму була розроблена «класична вотчинна теорія» походження феодалізму. Ця теорія набула значного поширення в європейській медієвістиці в останній третині ХІХ ст. Її представниками в Німеччині були Карл Інама-Штернегг (1843 – 1908 рр.), Карл Бюхер (1847 – 1930 рр.), Карл Лампрехт (1856 – 1915 рр.).

Інама-Штернегг у своїй праці «Господарська історія Німеччини» розглядав феодальну вотчину, а не общину-марку як основний осередок феодального суспільства в Німеччині і в усій Західній Європі. Феодальна вотчина і визначала упродовж багатьох століть все господарське, соціальне, політичне життя середньовічного суспільства. З початком меровінгського періоду основними тенденціями економічного і соціального життя стало зміцнення приватної власності на землю, зростання великого землеволодіння у вигляді вотчини і закріпачення раніш вільних селян. Завершилися ці процеси вже у каролінгський період. Це було пов’язано з реорганізацією всього сільськогосподарського виробництва, яка стала наслідком зростання числа вотчин і їх перемоги над дрібним селянським господарством. Відбулась ліквідація старого гуфового устрою, зв’язаного з общиною і заміна його системою «співпідпорядкованих вілл» («віллікаційна система»). Всі вони залежали від центральної панської садиби. Важливу роль у цій реорганізації належить Карлові Великому («Капітули про помістя»). Вотчину Інама-Штернегг вважав джерелом виникнення середньовічних міст, міського права, торгівлі, цехів, ринкового права. Вотчина виникла тому, що дрібне селянське господарство було неспроможним прогодувати зростаюче населення. Вотчина стала осередком удосконалення обробітку землі, розчистки лісів, покращення техніки і підвищення урожайності. Закріпачення селян було позитивним фактом, оскільки воно було необхідним для задоволення потреб і піднесення духу всього народу. Той селянин, який чесно працював, від вотчинної системи отримував тільки вигоду.

Карл Бюхер в монографії «Виникнення народного господарства» сформував нову періодизацію економічної історії людства. Вся історія господарства, на думку історика, поділяється на три періоди: І період – «домашнє господарство»; ІІ період – «міське господарство»; ІІІ період – «народне господарство».

Для першого періоду «домашнє господарство» властивим є замкнуте натуральне господарство, у якому все виробляється для власного споживання. До цього щабля господарського розвитку Бюхер відносив три стадії: «родове господарство», «ойкосне господарство» великого дому (панувало в Давній Греції і Римі), до якого входять вже не тільки родичі, але й раби, «середньовічна вотчина». У вотчині, де панувало натуральне господарство вже появляються елементи обміну. По мірі того як обмін стає регулярним, вотчинне господарство поступається «міському господарству». Тут розвинений обмін, щоправда, носить безпосередній характер. Типовим зразком такого щабля господарства були середньовічні міста – центри обміну з прилягаючими округами, але майже не зв’язані між собою і через це виступали замкнутими виробничими одиницями. Тільки політична централізація, яка розпочалася наприкінці середніх віків, створила з цих роз’єднаних міських господарств «народне господарство», в якому панують мінові відносини вже не прямого, а опосередкованого характеру.

Представники «класичної вотчинної теорії», яка виникла в рамках історико-економічного напряму, вважали, що економічну базу феодалізму і його головний осередок складала велика феодальна вотчина (сеньйорія). Вони встановили, що вотчина функціонувала на панщині залежних селян, які сиділи на землі феодала. Спираючись на обширну джерельну базу, ці історики яскраво показали, що у вотчині панувало натуральне господарство. Послідовники «класичної вотчинної теорії» визначали феодалізм не тільки політико-юридичними, але й соціально-економічними ознаками. Але, поряд з цим вони різними шляхами намагалися пов’язати соціально-економічний аспект феодалізму з традиційними політико-юридичними ознаками.