Г

Генріх фон Зібель

енріх фон Зібель у студентські роки слухав лекції Леопольда Ранке. Обіймав професорські посади в університетах Бонна, Марбурга, Мюнхена. В Баварії Зібель виконував обов’язки секретаря «Історичної комісії», яка за його ініціативи опублікувала акти німецьких імперських сеймів. Навіть у молоді роки Зібель сформулював для себе низку принципів історика-науковця. Не заперечуючи прагнення істориків другої половини ХІХ ст. поставити історичне дослідження на науковий ґрунт через застосування природничо-наукового підходу до вивчення минулого суспільства, Зібель наголошував на особливостях такого предмету дослідження як людина. Історик-науковець кардинально відрізняється від дослідника природи, оскільки історик вивчає суспільство, де на відміну від природи діють не тільки матеріальні чинники, але й настрої, темперамент, думки, переконання, емоції людей, міркував він. Ці компоненти людської сутності не можуть бути предметом безпосереднього спостереження науковця. До цього Зібель додає ще одну специфічну рису історичного дослідження – пристрасність історика. Тобто, політичні переконання, особисті симпатії та антипатії історика накладаються на увесь процес історичного дослідження. Достовірне знання історик може дати тільки тоді, коли він знатиме загальні закономірності суспільного буття. Вони ж тісно пов’язані з законами «людської природи», доводив німецький історик. Загальним законом людського існування, на думку Зібеля, є «моральний закон». Поряд з цим дещо абстрактним законом на життя людей, вважав вчений, впливають закони еволюції і суспільного прогресу. Щоправда, «суспільний прогрес» для Зібеля – це розвиток політичної системи, вершиною якого була, як вірив німецький науковець, прусська монархія. Не відкидав він також і вплив на суспільний розвиток економічних і соціальних факторів.

Результатом перебування Генріха фон Зібеля на семінарі у Ранке стала медієвістична робота «Перший Хрестовий похід». Молодий історик ретельно опрацював усі середньовічні хроніки з теми і дійшов висновку, що найбільш тенденційними і недостовірними з них були хроніки Альберта Ахенського і Гійома Тірського, на які посилалися всі відомі на той час медієвісти. Вчений встановив, що ні Петро Ам’єнський (Пустельник), ні Готфрід Бульонський не були керівниками Першого Хрестового походу, як вважалося в медієвістиці до цього. Йому вдалося розвінчати легенду про хрестоносців як захисників Візантії. В зображенні молодого історика вожді хрестоносців виступають зажерливими, підступними, жорстокими і грубими провідниками не кращих за них полчищ рядових хрестоносців.

Наступною роботою Генріха фон Зібеля стала монографія «Виникнення німецького королівства». В ній автор виступив проти ідеалізації давньогерманського минулого. Не можна було, на його думку, ототожнювати соціальну і державну організацію давніх германців з сучасними політичними інституціями Німеччини. Вчений доводив, що не могло бути в примітивних варварських племен національної свідомості, а державність у них з’явилася тільки після переселення на територію Римської імперії. Зібель довів, що свідчення Цезаря про родовий характер давньогерманської общини в середині І ст. до н.е. є достовірними, а твердження більшості німецьких істориків, про територіальний характер общини в германців цього періоду помилкові і викликані бажанням довести нібито завжди високий рівень культури предків. Спираючись на солідний комплекс джерел, історик показав еволюцію аграрного і соціально-політичного ладу германців. Йому вдалося окреслити шлях давніх германців від родових зв’язків до територіальних; трансформацію родової общини в територіальну – марку; перетворення родової власності в приватну.

Найвідомішою працею Зібеля стала «Історія французької революції і її часу (1789 – 1800)». Тут автор вперше в європейській історіографії дав глибоку характеристику міжнародних відносин напередодні революції. Для німецького історика Французька революція – це не тільки подія історії французького народу, але й подія всесвітнього масштабу. Німецький історик дослідив у своїй праці низку соціальних питань, проблеми фінансів і аграрних відносин, які склалися в передреволюційній і революційній Франції. Причому, Зібель знаходив причини Французької революції у відсталих феодальних порядках країни. Водночас Зібель звернув увагу на кривавий, плебейський перебіг великого перевороту. На його думку, зміни, які постали на порядку денному французького суспільства, можна було провести з допомогою ефективних реформ, а не через кривавий конфлікт.

М алонімецька політична позиція Зібеля зумовила його негативне ставлення до середньовічної «Священної Римської імперії», яка, на його думку, лиш розпорошувала сили нації і стимулювала центробіжні сили і партикуляризм.