Т
Томас Карлейль
аким чином, романтична історіографія
значно розширила рамки історичних
досліджень. Відбулась суттєва переоцінка
історіографічних ідей епохи Просвітництва.
По-новому розпочинається дослідження
історії середніх віків. Утверджуються
національні школи історіографії. Займає
своє місце в історичних дослідженнях
і соціальна історія. Всі ці здобутки
підготували ґрунт для переходу історії
на цілком наукові позиції.
ЛЕКЦІЯ 9. Історична наука другої половини ХІХ ст.
Позитивізм в історичній науці Європи. Передумови і причини формування й поширення позитивізму. «Наука про суспільство» Огюста Конта. Розвиток історичної науки в Франції. «Вступ до історії» Шарля Ланглуа і Шарля Сеньобоса. Творчість Іполіта Тена й Ернеста Ренана. Історична концепція Фюстель де Куланжа. Історична наука в Англії. Позитивістська концепція світової історії Генрі Бокля. Історична погляди Вільяма Стеббса і Торольда Роджерса.
У першій половині ХІХ ст. розпочався процес інтенсивного розвитку промисловості передових країн Європи, що зумовив прогрес природничих наук. Нові відкриття в галузі природничих знань впливали на світогляд і суттєво коригували наукову картину світу. Низка фундаментальних наукових ідей спричинила і нові підходи в дослідженні суспільних явищ.
Серед цих ідей особливе місце займає ідея еволюції, яку ввів у науковий обіг видатний англійський геолог і археолог Чарльз Лайєль. Щоправда, ця ідея використовувалась ним при вивченні геологічних явищ. Згодом, поняття «еволюція» використав Чарльз Дарвін у своїй концепції органічного світу.
Прогрес природничих наук знайшов своє відбиття в формуванні філософського напряму «позитивізму». Для позитивізму є властивим перехід від раціонально-споглядального до раціонально-емпіричного способу вивчення буття. Замість абстрактних концепцій будови і розвитку світу, які запропонували філософи Просвітництва, позитивізм як філософія спробував дати знання про довколишній світ, достовірність якого можна було перевірити експериментальним методом. Для позитивізму було властивим поширення способів пізнання природи й на суспільство і людину.
Ідеї позитивізму позначились практично на всіх соціальних науках, зокрема й на історії. В європейській історіографії позитивізм став своєрідним продовженням просвітницького раціоналізму. Особливо це проявилося у творчості такого відомого філософа ХІХ ст. як Клод Анрі де Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.). Мислитель залишив нащадкам цікаву біографію. Будучи представником найвищих аристократичних кіл Франції, граф де Сен-Сімон взяв участь в Американській революції кінця ХVІІІ ст. Під впливом демократичних ідей Сен-Сімон відмовився від свого графського титулу і все своє багатство і життя віддав для розробки і впровадження в життя принципів справедливого суспільного устрою – соціалізму.
Роздуми над проблемами соціальної справедливості, гармонії і прогресу привели вченого до формування власної соціально-філософської системи. Головні компоненти його вчення викладені ним і працях: «Нарис науки про людину», «Нове християнство». Одним із перших у соціальній філософії Сен-Сімон розглянув суспільство як систему. Відповідні сфери людського життя, на думку вченого, складали елементи цієї системи і перебували між собою в тісному взаємозв’язку і взаємодії. Єдність і гармонію компонентів суспільної системи забезпечує людський розум. Людський розум, в уявленні Сен-Сімона, виступає також і як важливий рушій суспільного розвитку, що може привести людство до вершин науки і моралі.
Суспільну систему забезпечують відповідні типи політичної, економічної діяльності, ідеології та наука. Вони з часом проходять відповідні фази зародження, розвитку, кульмінації і занепаду, поступово переходячи в нову систему, в якій вищеозначений процес повторюється, але вже на вищому рівні.
Сен-Сімон вперше в суспільній філософії визначив головним рушієм історії і змін соціальних систем суперечності між старими формами життя і новими, які тільки зароджуються в розумовій діяльності людини. Філософ доводив, що кожна нова система суспільства є прогресивною відносно попередньої. Її розвиток триває до тих пір, поки вона не розкриє увесь свій потенціал і не вступить у т.з. «критичну стадію», під час якої відбувається зародження і формування основ нового, більш досконалішого суспільного устрою. Для французького мислителя властивим було цілісне бачення суспільства, що можна назвати, власне, соціологічним баченням. У цьому полягала новизна соціально-філософської теорії Сен-Сімона.
Спираючись на системне бачення суспільства, вчений виділив чотири послідовних стадій розвитку і три «критичні епохи» людської спільноти. Першу стадію – стадію первісного, примітивного суспільства Сен-Сімон називав «фетишистською». Тут були наявними низькі продуктивні можливості і панував світоглядний фетишизм. Потім наступає перша «критична епоха», після якої розпочинається антична стадія. Для неї характерними є застосування рабської праці і релігійний політеїзм. Друга «критична епоха» завершується утвердженням «феодально-теологічного» (середньовічного) суспільства. На цій стадії, стверджував Сен-Сімон, визиск людини людиною дещо пом’якшився, а панівною формою релігії стало християнство. В ХV ст. розпочалася чергова «критична епоха», під час якої зародилося наукове мислення та наука і яка тривала до Великої Французької революції. Революція у Франції започаткувала четверту, або «позитивну» стадію розвитку суспільства. На цій стадії, на думку мислителя, настане час вільної праці, яка функціонуватиме в рамках моралі «нового християнства».
Такі міркування Сен-Сімона мало чим відрізняються від спекулятивних побудов представників раціоналістичного Просвітництва. Але він вперше звернув увагу на відносини між людьми, які виникають у тій чи іншій суспільній системі. У подальшому такий підхід сприяв виникненню соціології.
Головні думки Сен-Сімона щодо суспільства як соціальної системи суттєво розвинув його учень і особистий секретар Огюст Конт (1798 – 1857 рр.) Насамперед, Конт обґрунтував нову класифікацію наук, у залежності від складності предмету дослідження. Оскільки найскладнішим об’єктом дослідження, на думку Конта, є суспільство, то ієрархію наук має завершувати «соціальна фізика», яку дещо пізніше автор назвав «соціологією». Зміст «соціальної фізики» Конт виклав у 6-томному «Курсі позитивної філософії», «Позитивістському катехизисі», «Заповіті Огюста Конта» та багатьох інших творах.
Для соціології, вважав вчений, як і для природничих наук найважливішим має стати «факт» і «закономірність», тобто тривалий і повторюваний зв’язок між явищами соціального життя. Конт писав: «Я доведу, що існують такі ж визначені закони розвитку людського суспільства, як і закони падіння каменя». Як природничі науки розглядають природу через системний підхід, так і соціологія, вважав Конт, має розглядати суспільство. Суспільство – «соціальна система», яка внутрішньо неоднорідна, впорядкована і органічна. Всі елементи цієї системи взаємозв’язані і виконують відповідне призначення (функцію). Крім цього, французький мислитель розглядав суспільство у стані спокою і в русі. В його вченні це набуло означень, відповідно, «соціальна статика» і «соціальна динаміка». «Соціальна статика» розкриває будову суспільства, а «соціальна динаміка» – закони розвитку і змін соціальних систем.
Головним законом суспільного поступу Конт визначив перехід суспільства через три стадії розвитку людського розуму (свідомості): «теологічної», «метафізичної» і «позитивної». Для «теологічної» стадії властивим є міфологічне або релігійне мислення людей. «Метафізична» стадія вирізняється здатністю людей осмислювати буття через абстрактні філософські схеми. «Позитивна» ж стадія наступає з моменту застосування для освоєння природи і суспільства емпіричних, наукових методів, які дають достовірне, істинне знання, або «позитивне» знання.
Звичайно ж, остання «позитивна» стадія розвитку людської здатності мислити, в уявленні Конта, є найвищим щаблем історії людства. Суспільне життя за цієї стадії впорядковується вченими, промисловцями, банкірами, тобто, тими верствами, для яких властивим є тверезе і раціональне осмислення довколишньої дійсності.
Будова суспільства виступає у формі гармонійного поєднання матеріальної, духовної і моральної підстав, тобто, держави, церкви і родини. Головним законом історії, за Контом, є три щаблі (стадії) розвитку людської здатності мислити. Головною рушійною силою історії виступають ідеї. Соціальний організм, доводив мислитель, являє собою сукупність поглядів, думок, ідей, які зазнають постійних змін, зумовлюючи зміни інших компонентів суспільства (господарства, відносин власності, політики тощо). Всі соціальні явища Конт зводив до психології, оскільки, на його думку, вони відбивають колективну психологію (людський дух). Історичний процес Конт розглядав як незворотній рух по прямій, як тривалу еволюцію під дією суспільних необхідних і постійних законів.
Незважаючи на суттєву схожість з просвітительським раціоналізмом, контівська соціальна наука здійснила величезний вплив на розвиток європейської науки загалом і історії, зокрема. Його соціологічний метод вивчення суспільства передбачав розглядати суспільство як організм, як систему, яка постійно розвивається. Конт закликав позбавити історичне дослідження емоційності, а також суб’єктивних фантазій історика.
Позитивізм в історичній науці позначився посиленням уваги науковців до «техніки» історичного дослідження, способів роботи з історичними джерелами і підготовки історичних праць. Склався відповідний перелік вимог до історика. Історик-позитивіст повинен бути сухим інформатором без власних емоційно-забарвлених міркувань. Ретельна і тривала робота з джерелами перетворилася на своєрідний позитивістський стандарт. Позитивізм здійснив великий вплив на інтелектуальне життя Європи і Америки. Особливо багато послідовників Конта було у Франції і, зокрема в галузі історіографії.
До середини ХІХ ст. у Франції відбулась інституалізація історичної науки, про що свідчить наявність навчальних закладів, де готували істориків: Французький коледж (готував істориків широкого профілю), Вища нормальна школа (тут навчали майбутніх вчителів історії) і Школа хартій. У Школі хартій отримували ґрунтовні знання з палеографії, дипломатики, генеалогії майбутні архівісти і палеографи. Свідченням повороту історичної науки в Франції до позитивізму стало відкриття в 1868 р. Практичної школи історичних досліджень, де провінційні молоді історики проходили підготовку як дослідники.
Першим активістом поширення ідей Огюста Конта в історіографії став Габріель Моно (1844 – 1912 рр.). Саме він тривалий час очолював Практичну школу історичних досліджень і заснував знамените видання «Історичний огляд». Навколо журналу об’єдналися французькі історики різного спрямування – античники, медієвісти, історики Нового часу. Моно в програмній статті нового журналу «Про прогрес вивчення історії у Франції з ХVІ ст.» закликав колег перетворити історію в справжню науку, застосовуючи природничо-наукові дослідницькі методи. Він вважав, що певне відставання французької історіографії відбулось тому, що історики занадто багато уваги приділяли релігійним і політичним пристрастям і не використовували найновіші досягнення критичного методу при аналізі джерела. «Відтепер, – писав Моно, – журнал буде органом «позитивної науки» і вільним від дискусій, він обмежиться галуззю фактів і буде закритим для політичних і філософських теорій».
Найближчим соратником Габріеля Моно був видатний французький медієвіст Ернест Лавісс (1842 – 1922 рр.). Працюючи в Нормальній школі, а потім у Сорбонні, Лавісс багато зробив для того, щоб запровадити нові форми навчання історії, а також прогресивні методи історичного дослідження. Він написав відомі в медієвістиці історичні праці «Бранденбурзька марка в період Асканійської династії» і «Нариси з історії Пруссії».
Його учнями стали Шарль Ланглуа (1863 – 1929 рр.) і Шарль Сеньобос (1854 – 1942 рр.). У 1892 р. вони опублікували працю під заголовком «Вступ до вивчення історії». Книга містила низку методичних рекомендацій щодо відбору, критичного аналізу, інтерпретації джерел, а також про можливості підбивати підсумки на основі цих джерел. Зокрема, в книзі поміщено визначення важливого поняття позитивістської історіографії «історичний факт». Автори вказують на те, що головною властивістю «історичних фактів» є те, що вони пізнаються побічним шляхом, по слідах, які історичні факти залишили для наступних поколінь. Французькі історики підкреслювали, що історичний факт не належить до відповідного роду фактів, як, наприклад хімічний елемент, чи хімічна реакція. Один і той же факт дійсності може бути історичним фактом, а може й не бути, у залежності від того, як про нього дізнаються. «Засідання Сенату для того, хто на ньому присутній, складає факт безпосереднього спостереження. Але те ж засідання Сенату стає історичним фактом для того, хто вивчає його по звіту», – зазначали дослідники. Ці міркування знайшли й інше, більш ґрунтовніше вираження: «Історію вивчають за допомогою текстів». Методи критики джерел, які вдосконалювалися від ХVІ ст., у роботі Ланглуа і Сеньобоса набули небувалої системності і впорядкованості. Логіка історичного дослідження у викладі французьких істориків має такий вигляд. Історичне дослідження розпочинається з відшукування документів (евристика), далі, слідує аналіз (зовнішня, підготовча критика), потім – внутрішня критика (критика тлумачення – герменевтика, негативна внутрішня критика достовірності – через перевірку щирості і точності свідоцтв і як її результат – встановлення окремих фактів). Потім наступає етап синтезу, який, згідно з позитивістською парадигмою, досягається шляхом групування виявлених раніше фактів і побудови загальних формул. Викладення результатів дослідження завершує створення історичної оповіді (наративу). Кожен етап дослідницької роботи історика відкритий для наукового співтовариства і його можна проконтролювати. Робота Ланглуа і Сеньобоса стала своєрідним еталоном позитивістського бачення історичного дослідження.
Позитивістський підхід у французькій історіографії набув значного розвитку у творчості історика Іполіта Тена (1828 – 1893 рр.). Предметом наукового інтересу французького історика були питання методології історії, літератури, мистецтва, соціології, філософії. Він відомий тим, що започаткував культурно-історичний метод вивчення літератури й мистецтва. Як послідовник Конта, Іполіт Тен намагався сцієнтичні (наукові) методи запровадити до історичного дослідження. На його думку, історія повинна стати «експериментальною» наукою. Для достовірності історичної реконструкції минулого, доводив Тен, слід застосовувати під час дослідницького процесу методи біології і психології. Він навіть називав історію своєрідною «психологічною анатомією».
П
Іполіт Тен
Тен поставив перед собою завдання знайти загальний принцип, який би дав можливість охопити в єдине ціле хаос індивідуальних і неповторних явищ культури. Науковець сформулював ключову свою ідею про залежність змін у мистецтві від зростання і ускладнення суспільних потреб, побуту, звичаїв і уявлень. Для нього, мистецтво це органічна складова суспільного цілого. Історик визначив і обґрунтував фактори, які визначають своєрідність мистецтва в той чи інший історичний період, у масштабах тієї чи іншої національної традиції. Такими факторами, на його думку є:
1) раса як сукупність вроджених схильностей, які передаються у спадок і які зв’язані з особливостями темпераменту і тілесної конституції;
2) середовище існування, яке містить географічне місцерозташування країни, моральні уявлення її народу, побут і форму політичного устрою;
3) історичний момент як відповідний етап існування даної культури в часі.
Теорію раси, середовища і моменту Тен системно викладає в науковій праці «Історія англійської літератури». Спираючись на багатий матеріал англійської літератури, Тен виявляв головні рушії цивілізації (расу, середовище і момент) і спробував показати внутрішній механізм, за допомогою якого варвар англо-сакс перетворився в англійця. Французький історик розпочинає своє дослідження з характеристики властивостей ґрунту, неба, моря, клімату, які оточували англо-сакса, вплив клімату на його характер, фізичні властивості народу, його харчування, схильності, звичаї, релігію, сімейні і суспільні відносини, літературні пам’ятники. Тен підкреслює значення і вплив християнства та латинської культури на англо-саксів і навіть вплив завойовників-норманів. Науковець виділив характерні риси англо-саксонської раси і довів їх незмінну і навіть метафізичну сутність. Ці риси приховані пізнішими нашаруваннями чужих впливів і вимірів, які були викликані тиском середовища і моменту. Але на кожному повороті історичного процесу раса залишається фундаментом, провідним чинником англійської художньої літератури, стверджував історик.
Унікальність історичного методу Тена, обумовлювалась його прагненням перетворити вивчення літератури в точну науку, яка нічим не відрізняється від природничих наук, що базуються на експерименті. Щоправда, фактичний матеріал з минулого англійської літератури дещо не вписувався в рамки теорії трьох факторів, тому Тен змушений був обґрунтувати і ввести ще один фактор історико-культурного процесу – «пануючу здібність». Для нього «пануюча здібність» – це таємнича сила творчості, яка є незалежною від волі і свідомості художника і яка визначає вибір його тем, форму і зміст його творів. «Пануюча здібність» керує літератором, вона дає можливість пояснити його переваги, недоліки і схильність підкорятися одним впливам і протистояти іншим. Таким чином, Тен рішуче відкинув суб’єктивно-емоціональний підхід до питання художньої творчості і чітко заявив про історію і теорію літератури як позитивну науку. Тен заслужив повагу наукового співтовариства також своєю працею «Походження суспільного ладу сучасної Франції».
Французька історіографія другої половини ХІХ ст. значно розширила тематику досліджень. Підтвердженням цього стала творчість Ернеста Ренана (1823 – 1892 рр.). Про нього знали, передусім як про спеціаліста з давніх мов і історика релігій. Найвідомішою його працею стала «Історія походження християнства» у 8 томах. Перший том цього твору присвячений Ісусові Христові. Тут автор застосував свій метод раціоналістичної критики, пояснюючи чудеса, які здійснив Ісус Христос з позицій позитивізму. Книга набула надзвичайної популярності в Європі. Сприяв цьому унікальний стиль автора, який полягав у художньому змалюванні головних діючих осіб християнської історії і того середовища, в якому вони жили й проповідували. Ренан відтворив живу картину початку християнства і ранній період його історії. Цьому сприяло глибоке знання автором психології сучасних йому релігійних діячів і власний релігійний досвід. Для ґрунтовного вивчення життя людей у самій Палестині Ренан здійснив дві подорожі на Близький Схід.