Н

Стелла коршунів

ауковці встановили, що двометрова кам’яна плита, на якій зображено епізоди війни царя Лагашу Еаннатума з сусіднім містом-державою Уммою, є найдавнішим месопотамським текстом про діяння правителя. Кам’яна плита відома в науковому світі як «Стелла коршунів». На стеллі зображено царя в колісниці, що тримає в руці жезл. За ним – воїни в шоломах і зі списами в руках. Військо йде по трупах переможених ворогів, а на одному із фрагментів стелли зображено коршунів, що літають над полем битви. Ось, уривок з тексту під зображеннями: «Я Еаннатум, на Умму, подібний злому вітру вітрів, потоп наслав… Людей Умми зброєю вразив, гори трупів насипав…Еаннатум ударив, 3600 трупів нагромадив… Я – Еаннатум для Нінгірсу чужі землі зруйнував. Нінгірсу його улюблене поле Гузден повернув…». Крім похвальби в цьому написі помітне бажання залишити слід в пам’яті людей.

Онук Еаннатума Ентемена залишив ще більш насичений інформацією напис на т.зв. «Стовпі Ентемени». Як правитель Лагашу він оповідає про перемоги свого попередника і, звичайно ж, про свої «подвиги» у війні з Уммою та іншими містами Шумеру.

Можна ще назвати напис Нарам-Суена, де цар похваляється своїми перемогами над містами Арманум і Ебла. Історики встановили, що ці міста були завойовані дідом Нарам-Суена – найвидатнішим правителем давньої Месопотамії, будівничим «першої імперії» Саргоном Аккадським. Отож, виходить, що вже 4,5 тис. років тому події минулого використовувалися задля свідомої фальсифікації. Тобто, вже тоді існувало розуміння сили історичного знання.

Після створення Саргоном Аккадським великої шумеро-аккадської держави значно ускладнилась адміністративно-управлінська організація і виникла потреба уточнити порядок передачі влади від одного правителя до іншого, а також встановити «законність» претензій на трон. У зв’язку з цим на замовлення одного із правителів Месопотамії було укладено «Списки царів». Окрім імен, «Списки» подають і скупу інформацію про деяких правителів. Ось, характерний зразок тексту «Списку»: «… В Еріду. Алулім правив 28800 років як цар…В Кіші. Етана, пастух, що зійшов на небо, що утвердив всі країни, правив 1560 років як цар… Енмебарагесі, той, що вразив зброю країни Елам, правив 900 років як цар… В Агаде (Аккаді). Саргон, чий батько був садівником, чашеносець Ур-Забаби, цар Агаде, що побудував Агаде, правив 56 років як цар…». Як бачимо, крім явно фантастичних відомостей про правління деяких царів упродовж десятків тисяч років, тут міститься й правдоподібна інформація. Принаймні, послідовність і терміни правління в окремих випадках підтверджуються іншими джерелами.

Саргон Аккадський, очевидно один з перших давніх правителів збагнув великі можливості «уточнення» власного минулого задля доведення «законності» свого перебування на троні правителя Шумеро-Аккадського царства. Задля цього він навіть змінив своє ім’я – Саргон (Шаррумкен) перекладається з давньоаккадської як «істинний цар». Відчуваючи непевність свого становища через низьке походження, цар наказав записати жерцям важливі епізоди своєї біографії. Згідно з «уточненою біографією», мамою Саргона була не якась проста жінка, а жриця одного з найшанованіших храмів. Побоюючись покарання через порушення заповіді зберігати цнотливість, жриця поклала немовля в кошик і пустила його по річці. Дитину в кошику знайшов, врятував, усиновив і виховав садівник Аккі. Далі в біографії повідомляється про те, що молодого сина садівника покохала богиня Іштар і в неї він навчався царювати. Тобто, ще в шумеро-аккадський період минуле подекуди стає актуальним об’єктом і засобом впливу на сучасне життя.

Незабаром потреби збереження влади за відповідною династією зумовили виникнення ще одного виду давньої літератури, яка значною мірою була пов’язана з історією, - аннали. Щоправда, цю назву давні тексти отримали від сучасних дослідників через свою специфіку. В них, як і в єгипетських анналах, йдеться про послідовність правління царів Шумеру, Аккаду, Вавілону і Ассірії. Збереглися «Династичні аннали», «Аннали ранніх царів», «Аннали Вайднера». Укладачами анналів були жерці численних храмів Месопотамії. Аннали містять інформацію про події, які відбулися за правління того, або іншого царя по роках. Подекуди жерці робили спроби пояснити успіхи чи невдачі царювання того чи іншого правителя. Частіше всього тривалість і успішність правління царя, на думку укладачів анналів, залежала від щедрості його пожертвувань храмам.

Аннали як новий жанр літератури з’являється в Давньовавілонській державі (ІІ тис. до н.е.) за правління Хаммурапі (1792 – 1750 рр.). Крім цього, вавілоняни створили героїчний епос – унікальний вид літератури. Світова культура поповнилася видатним твором, під назвою «Епос про Гільгамеша». Тут поряд з богами активно діє людина-герой надзвичайної сили і мужності. В поемі проводиться важлива думка про те, що безсмертя людині приносять її величні діла, які зберігаються в пам’яті народу.

Серед 25 тис. глиняних табличок «бібліотеки» ассірійського царя Ашурбаніпала ІІ поважна частина присвячена описові історичних подій, які сталися в Ассірії в часи значно віддалені від епохи правління цього царя. В них є тексти про військові походи ассірійців, облоги міст, завоювання, перелік здобичі і захоплених рабів. Головна мета цих записів – прославляння величі ассірійських володарів. На відміну від єгипетських анналів, месопотамські аннали ніколи не обожнювали своїх царів.

Ашурбаніпала можна вважати першим у світовій історії збирачем історичних документів. До своєї «бібліотеки» він зібрав в різний час таблички, які тільки можна було відшукати в країні. Поряд з ассірійськими, в бібліотеці царя знаходились таблички давніх шумерів і вавілонян. Оскільки для істориків важливими є не тільки ті тексти, в яких безпосередньо описуються історичні події, але й всякі свідчення з давнього минулого, то «бібліотека» ассірійського царя є для світової історіографії безцінною.

Ассірійські правителі прагнули увічнити свої імена в пам’ятних стеллах. Як і єгипетські фараони ассірійські царі перебільшували свої «подвиги». Ось, як описує у своїх анналах битву з військом коаліції семітських правителів Салманасар ІІІ: «Могутньою, подарованою мені володарем Ашшуром раттю, сильною зброєю, яку надав мені мій заступник бог Нергал, я зійшовся з ними в герці. На просторі між Каркаром і Гільзаном я завдав їм поразки. 20500 війська їхнього я переміг і зброєю своєю, подібний богу Ададу, я розгромив їх». Насправді ж, в тій битві Салманасар ІІІ скоріш зазнав поразки, ніж здолав своїх ворогів.

Варто вказати на те, що ні єгипетські, ні вавилонські, ні ассірійські літописці не володіли науковим підходом до викладення історичних фактів, але в них у цьому й не було потреби. Для них важливішим було показати у вигідному світлі діяння своїх правителів. Мужність, доблесть і успіхи ворогів Єгипту, Вавілону чи Ассірії применшуються. Історичні події часто трактуються зовсім спотворено. Викладаючи події, давні писці не намагались аналізувати хід історичних подій і робити які-небудь узагальнюючі висновки. Все, що відбувалося в суспільному житті, пояснювалося волею богів, їх милістю і невдоволенням.

Значний крок у розвитку історизму на Близькому Сході було здійснено завдяки першій монотеїстичній релігії давніх євреїв – іудаїзму. Священною книгою іудеїв, а згодом і християн, стала Біблія – її перша частина – Старий Заповіт. Тут викладена історія євреїв як народу, який був обраний Богом для спасіння. Найважливішим духовним здобутком цього священного тексту з точки зору розвитку історизму було утвердження нового світобачення, яке засвідчило відхід від давніх міфологічних традицій. Міфологічна свідомість не розділяє світ богів і світ людей. У міфах всіх народів людина і надприродні істоти діють в одному середовищі. У Старому Заповіті світ людей чітко відділений від потойбічного (небесного) світу єдиного, всесильного, милосердного Бога. Однак, земне життя людей відбувалося згідно з волею Бога. Успіхи і втрати людей залежали від дотримання ними установлень і правил, які встановив для людського співжиття Господь (Божі Заповіді).

На відміну від інших священних текстів, Старий Заповіт містить низку новаторських світоглядних ідей. Передусім, це ідея Царства Небесного як мети людського існування і як засобу досягнення всезагального щастя. В Біблії чітко сформульовано лінійну концепцію часу. Буття світу започатковано завдяки Творчому Акту Бога і його тривалість має односпрямованість до майбутнього Кінця світу. Час у своєму розвитку проходить від минулого через сучасне до майбутнього. Таке розуміння часу можна вважати історичним. Навіть упродовж всієї Античності панувало уявлення про всесвітню історію як про «вічний кругообіг» і повторюваність всього, що на даний момент існує. «Хто теперішнє бачив, той бачив усе те, що з віків вічних було і що у віках вічних буде», - зазначав римський імператор-філософ Марк Аврелій. Лінійне уявлення про час дало змогу творцям тексту Біблії розробити першу періодизацію світової історії за чотирма царствами. Згодом, середньовічні мислителі творчо переосмислять цю концепцію для утвердження власної картини світової історії.

Серед новаторських ідей Святого Письма варто назвати вчення про єдність історичної долі людства. За Біблією, всі племена і народи підпорядковані волі (провидінню) єдиного Бога-Творця. На відміну від греко-римського бачення буття світу і людей, згідно з яким, все залежало від волі численних богів і божків, Старий Заповіт утверджує принцип безперервності історичного розвитку від Початку і до Страшного Суду у заздалегідь визначеному Богом напрямі. Цей принцип означається богослов’ям як телеологізм. Людям в таких умовах залишалося або ж підпорядковуватися Господній волі, або ж порушувати її і отримувати за це різноманітні покарання. Отож, Старий Заповіт дає зразок Священної історії, події якої не потребують доведення, оскільки про них сказано в Божому Одкровенні. Тут історія поєднується з вірою.

Тривалий час новаторські ідеї Біблії залишалися закритими для людства через те, що іудаїзм був національної релігією євреїв. І тільки після виникнення світової релігії християнства, яке сприйняло і доповнило Святе Письмо, з подоланням етнічних і соціальних кордонів нове бачення минулого, сучасного і майбутнього людства стало надбанням західної культури.

Крім нової світоглядної парадигми, Біблія містить також і опис подій минулого єврейського народу, щоправда, переважно легендарного характеру. Але й у такому вигляді текст Старого Заповіту виступає унікальним історичним джерелом. Зокрема, тільки лінгвістичний аналіз імен Бога, які вживаються в тексті дає багато інформації про етнічне походження укладачів Святого Письма.

Отож, упродовж І тис. до н.е. відбувається важливий духовний процес заміни міфологічного світобачення на новий світогляд, який дає можливість по-новому глянути на минуле людства.

ЛЕКЦІЯ 2. Історична думка Античної Греції

«Образ історії» в ранній культурі Греції. Літературна епічна традиція. Гомер. Гесіод. Логографи. Історична думка Античної Греції класичної доби. «Історія» Геродота – мета, структура, критика джерел, стилістичні особливості. Фукідід як історик Пелопоннеської війни. Арістотель і його концепція історії. Історична думка епохи еллінізму. «Всесвітня історія» Полібія.

Батьківщиною історіографії стала Антична Греція. Тут в І тис. до н.е. з’явилися тексти, в яких їх автори спробували дати послідовну картину подій минулого. Давньогрецькі письменники виявили прагнення зберегти для наступних поколінь інформацію про події минулого, яка була важливою також і для осмислення сучасного їм життя. Найважливішим у цьому було те, що грецькі мислителі почали розглядати минуле не як красиву легенду, а як реальну дійсність, що вже відбулась і правда про яку може бути корисною для кращої організації теперішнього людського співжиття

Фахівці-історики сьогодні схильні вважати історію, яка виникла в межах міфологічного світобачення, не історією, а «протоісторіографією». Месопотамські та єгипетські «списки царів», «аннали», царські написи на скелях, кам’яних стовпах і плитах ще не можна вважати повноцінними історичними текстами, оскільки в них відсутнє історичне мислення. Щоправда, деякі тексти на Близькому Сході, передусім, Старий Заповіт Біблії містять поодинокі проблиски, спроби осмислити минуле з позицій історизму. Тривалий час у східній культурі не існувало категорії «історичний час», а жерці та царські писці не вміли взагалі визначати час. Згодом, записуючи відомості про визначні події, чиновники і священнослужителі отримали орієнтири для структурування часу минулого.

Як ми вже вказували, текст «Палермського каменя» є не тільки першим «історичним текстом», але й пам’ятником, де вперше означається «історичний час», який для давніх єгиптян був нерозривно пов’язаний з правлінням перших фараонів з 3400 по 2700 рр. до н.е. Таким чином, найбільш зручним способом структурування часу стали періоди правління династій, чи окремих царів. Для укладачів Старого Заповіту відлік часу розпочинався зі створення світу, оскільки для давніх євреїв – нащадків кочівників з Аравії лінійне уявлення про час було більш сприйнятливим ніж уявлення про час як вічний кругообіг. Не відразу усталилась хронологія і в Античному світі. В Греції упродовж архаїчного, класичного, та й елінністичного періодів час рахували по олімпіадах.

У епоху архаїки поступово у свідомість давніх греків проникає уявлення про лінійний характер часу. Коли лінійна концепція часу стала надбанням грецьких філософів, виникли сприятливі умови для історіописання. Бачення природного і суспільного буття через призму лінійності часу уможливило систематизацію подій минулого у послідовності їх розгортання. Таке упорядкування інформації про минуле дало змогу побачити, що частина подій мають певну схожість між собою, тобто, вони ніби повторюються. Водночас, упорядкування подій, згідно з концепцією лінійності часу дало змогу виявити обумовленість одних подій іншими. Встановлення причинних зв’язків між низкою послідовних подій і групування цих подій у відповідну цілісність, як спосіб осмислення минулого, з’являється в класичний період грецької культури.

Нові форми духовного життя, які в сукупності склали феномен античної культури, виникли на ґрунті розгортання унікального способу виробництва і прогресивних соціальних відносин. Упродовж VIII – VI ст. до н.е. на півдні Балканського півострова, в Пелопоннесі, в Аттіці, на островах Егейського моря виникають численні міста-поліси. Демократичний суспільний устрій, інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі зумовлюють розквіт Античної Греції. Через демографічний вибух і зростання соціальної напруженості в містах-полісах у цей період розпочинається грандіозний колонізаційний рух. Упродовж нетривалого часу греки створили численні колонії на берегах Середземного, Чорного й Азовського морів. Колонізація супроводжувалася інтенсивним культурним обміном з місцевим населенням, що прискорило розвиток грецької культури і її внутрішню диференціацію. Освоєння нових земель, необхідність удосконалення господарської діяльності зумовили практицизм давніх греків. Протягом VII – VI ст. до н.е. в Античній Греції відбулась революція у сфері духовного життя. Суть цієї революції полягала в тому, що на зміну міфологічному світобаченню приходить світогляд, в основі якого міститься раціональне осмислення довколишнього світу і місця людини в ньому. Перші «любомудри» поставили питання про першооснову буття і спробували вирішити його без використання міфологічних сюжетів. У результаті цього прориву у сфері духовності в давній Греції з’являються філософія, поезія, театр, образотворче мистецтво.

Виникнення філософії спричинило зменшення ролі релігії в сприйнятті довколишнього світу давніми греками. Інакше почали дивитися елліни й на своє минуле. Але тут розрив з міфологічними уявленнями відбувався повільніше ніж в інших сферах духовного життя. До того як виникла історія в давньогрецькій культурі особливе місце займали епічні твори Гомера й Гесіода.

«Іліада» й «Одіссея» Гомера (IX – VIII ст. до н.е.) містять цілі сторінки, на яких дії героїв пояснюються з допомогою психологічних, економічних чи соціальних обставин життя. Мало чим відрізняються у своїй поведінці від смертних людей і олімпійські боги. Вони також заздрять, гніваються, сваряться, закохуються як і головні герої поем. Хоча історичне мислення Гомерові ще не притаманне.

Кроком вперед на шляху становлення історизму можна назвати творчість Гесіода (VIII – VII ст. до н.е.). Упорядковуючи давньогрецьку міфологію у своїй поемі «Теогонія», давньогрецький рапсод (поет) змушений був звернутися до хронології. В результаті, в поемі Гесіод спробував подати послідовність епох життя людства. Так, вперше до культурного обігу Заходу вводиться поняття «золотий вік». У «Теогонії» він означає мирне і радісне співжиття людей і богів. Далі в хронології Гесіода йде «срібний вік», під час якого через людську гординю припинилося вшанування богів і між богами та людьми вже не було миру й злагоди. Наступний – «мідний вік», за Гесіодом, ознаменувався пануванням жорстоких людей – колишніх землеробів, які відтепер жили тільки війною. Осібно в схемі давньогрецького поета стоїть «вік героїв». Це епоха мужніх і сильних людей, які воювали під Троєю і залишили по собі негаснучу славу. Завершується хронологія Гесіода «залізним віком» – віком, в якому жив сам автор і який, на його думку, вирізняється втратою людьми героїчних чеснот. Їм на зміну приходять егоїзм, безсоромність, жадібність, підступність тощо.

Практицизм давніх еллінів, демократичний устрій більшості давньогрецьких міст-полісів, тісні контакти з народами Сходу зумовили потребу осмислення місця і ролі греків у тодішньому світі. Для цього поряд з іншим потрібен був раціональний погляд на минуле. «Любомудри» розпочали вивчати природу, але незабаром предметом їх наукового інтересу стали люди. Отож термін «historeo» («запитую», «досліджую») почав позначати не тільки вивчення природи, але й дослідження суспільства. Між першими філософами й давньогрецькими істориками була зв’язкова ланка, перехідний етап, який пов’язаний з «логографами» – першими письменниками Античної Греції.

Перші логографи з’явилися в Іонії в VІ ст. до н.е. Розрізняють два покоління логографів: старше покоління (VІ – перша половина V стст. до н.е.), яке прославилось завдяки творам Кадма Мілетського, Гекатея Мілетського, Харона, Скілака та інших і молодше покоління (друга половина V ст. до н.е.), до якого відносять Ксанфа, Ферекіда, Гелланіка Лесбоського. Логографи намагалися у своїх творах відтворити легендарну історію грецьких міст-полісів, сусідніх «варварських» країн, генеалогію аристократичних родин, спираючись на міфи, перекази, інші види усної народної творчості. Деякі твори логографів базуються на особистих враженнях від мандрівок до інших країн. Ці тексти містять надзвичайно цінні етнографічні і географічні знання.

Кадм Мілетський ще в період античності вважався засновником літературної прози і найдавнішим істориком. Роки життя Кадма припадають на початок VІ ст. до н.е. Про нього відомо те, що він написав «Заснування Мілета і всієї Іонії» в 4 книгах. Цей твір до нас не дійшов. Крім цього, вважалося, що Кадм доповнив грецький алфавіт трьома буквами.

Більш відомим був інший представник «старшого» покоління логографів Гекатей Мілетський (550 – 490 рр.). Його твори присвячені історії і географії. Гекатей став найближчим попередником і літературним джерелом Геродота. Відомо, що він належав до заможної родини, що дало йому змогу здійснити далекі мандрівки. Бесідуючи з єгипетськими жерцями, він виводив свій рід до богів у 16-му поколінні. Гекатей залишив два твори: географічного змісту – «Мандрівка по світу» та історичного змісту – «Генеалогія».

Даючи географічний опис країн і земель, логограф застосовує топографічний підхід. Країни і міста Європи, Азії та Африки в творі слідують одна за другою і супроводжуються інформацією про мешканців, про ріки, гори, землі, а також про визначні пам’ятки. Зберігся один уривок з твору Гекатея, присвячений пігмеям Африки: «…пігмеї прив’язують собі роги і в образі баранів шумлять трещітками і так захищаються проти журавлів, що воюють з ними, бо інакше ці журавлі зневажають їх за низький зріст». Опис місць супроводжувався у Гекатея картою, в основі якої була карта світу Анаксімандра. Фахівці підрахували, що збереглося понад 300 фрагментів з цього твору Гекатея.

У «Генеалогії», оповідаючи про походження найзнаменитіших родів Мілету, логограф доповнює генеалогію стислим викладом подій, які пов’язані з даним родом. Тут можна виявити елементи наївного скептицизму і спроб раціонального тлумачення народних переказів та географічних термінів. Це стало кроком вперед до історичного підходу у вивченні переказів. Минуле Греції Гекатей розпочинав з міфічного потопу, повторюючи давній сюжет про врятування богами Девкаліона, від якого й пішли елліни.

«Молодші» логографи в своїх творах вже використовували міські хроніки, списки посадових осіб, намагалися подати хронологічну послідовність подіям історії ранньої античної Греції. Найвідомішим твором «молодших» логографів була «Аттіда» Гелланіка Лесбоського. По-суті це – літопис подій із історії Афін та інших давніх міст-полісів.

Загалом, логографи були упевнені, що в основі епічної традиції лежать реальні події. Вони намагалися виявити реальні події з допомогою наївно-раціоналістичного тлумачення міфів, усунення із виявлених подій явної плутанини і надприродного елементу. Отож, це варто означити як новий стиль у відтворенні минулого.

Взагалі, логографи обирали своєю темою історії окремих грецьких областей або міст. Їхня оповідь ускладнювалася багатьма географічними, побутовими і міфологічними відступами. Але, все ж, це був новий за стилем опис і підхід до минулого.

З агальновизнаним фундатором історії вважається Геродот з Галікарнасу (бл.484 – бл.424 рр. до н.е.). З легкої руки Ціцерона Геродот назавжди увійшов у світову культуру під іменем «батька історії». Відомо, що він походив зі знатної родини, але рано змушений був залишити рідне місто через переслідування місцевого тирана Лігдаміда. Юний Геродот взяв участь у виступі проти нього разом із родичем Панасідом. Родич загинув, а Геродотові довелось переховуватись і понад десять років він провів у подорожах по країнах Середземномор’я. Деякий час мешкав на острові Самос. Потім побував в Єгипті, в країнах Азії – Лівії, Вавілоні, Ассірії, Персії. Відвідав також малоазійські області і район Геллеспонта. Побував Геродот також і на Північному Причорномор’ї, зокрема в Ольвії. Під час подорожей Геродот активно вивчав історію, спосіб життя, побутові і релігійні звичаї побачених ним країн. Зрештою, вся ця інформація лягла в основу його історичних праць. Згодом Геродот поселився в Афінах. Тут він зблизився з Періклом – найвидатнішим політичним і державним діячем класичної Греції. Перебуваючи в «команді» Перікла, Геродот став організатором грецької колонії на півдні Італії – Фурії. Саме за його керівництва було зведено це місто. За однією з версій, Геродот тут і помер. Хоча є версія, що він встиг повернутися в Афіни і тут закінчив свій життєвий шлях десь між 431 і 425 рр. до н.е. Словом, точно не встановлено його місце поховання.

Геродот відомий насамперед тим, що написав 9 книг «Історії». Праця присвячена описові греко-персидських війн кінця V ст. до н.е. Війни греків з персами стали серйозним випробуванням для грецьких полісів і загалом для античної цивілізації Вони змусили греків об’єднатися в боротьбі за свободу. Проте, в ході викладу грецький автор багато уваги приділив описові минулого і сучасного стану багатьох народів тогочасної Ойкумени. Джерелами для опису йому послужили твори логографів, власні спостереження і замітки, розповіді учасників подій, перекази. У вступі Геродот виклав головний мотив написання твору — «… щоб минулі події з плином часу не пішли у забуття і великі та подиву гідні діяння як еллінів, так і варварів не залишилися в безвісті, особливо ж те, чому вони вели війни один з одним».

«Історія» кардинально відрізнялась від творів логографів. Геродот тут виявляє себе не тільки традиційним описувачем подій, що відбулися в минулому та сучасному йому житті в Греції і Персії. Він вже послідовно здійснює дослідження, намагається пояснити і оцінити історичні факти з точки зору моралі і суспільної користі. Звичайно, будучи сином свого часу, Геродот зберігає повагу до давньогрецьких вірувань. Але боги в його творах вже не беруть активної участі в земному житті. Тільки в долях великих людей означається присутність надприродного. В людському житті багато залежить від поведінки індивіда, оскільки саме вчинки людини можуть вплинути на богів і навіть змінити долю. В «Історії» Геродота ми можемо побачити, що людські якості, громадська активність, конкретні людські справи набувають пріоритетного характеру в порівнянні з надприродним.

Варто зазначити, що розподіл твору історика на 9 книг була здійснено пізнішими античними видавцями. Вони ж назвали книги іменами дев’яти муз.

За змістом «Історію» можна розділити на дві частини. Перші чотири книги і початок п’ятої оповідають про поступове становлення і піднесення персидської держави.

Незначна азійська держава Персія з приходом до влади Кіра ІІ (559 р. до н.е.) починає серію завойовницьких війн. Згодом, підкоривши країни Малої Азії та Єгипет на початку V ст. до н.е., стає найбільшою і наймогутнішою державою Азії. Геродот детально описує країни і народи, які стали об’єктом персидської агресії. Історик супроводжував свою оповідь детальними географічними, побутовими і міфологічними відступами.

Ці відступи наділені тематичною і композиційною самостійністю. Їх, як і увесь твір Геродот називав логосами. Тут можна виділити лідійський, єгипетський, скіфський та низку інших логосів. Поряд з цим Геродот розглядає й питання внутрішньоперсидської історії.

Книга Перша «Кліо» містить лідійський логос – історію малоазійської держави Лідії до завоювання її Кіром. Тут є оповідь про дитинство Кіра, про його прихід до влади, про його переможні походи і загибель у війні з племенем масагетів.

Поступово Геродот підводить читача до другої частини твору – історії греко-персидських воєн. Саме цю частину свого твору Геродот вважав головною. Він намірявся її продовжити. Отож, перша частина «Історії» є своєрідним розлогим вступом до другої частини.

Геродот намагається виявити глибинні причини військового конфлікту між еллінами і персами. Для цього він заглиблюється в минуле і знаходить низку взаємних образ, які розгорнулись у протистояння. Тобто, Геродот шукає причинно-наслідкові зв’язки і знаходить їх, щоправда, у зовнішньополітичній сфері.

Греко-персидські війни уявлялися еллінові геродотового покоління найважливішою подією століття. Для нього це була не просто війна проти агресора, що замахнувся на свободу його батьківщини. Перемога над варварами символізувала в його очах перевагу еллінського способу життя над варварським, перемогу вільних громадян над масою знеособлених царських підданих, торжество еллінського духу над рабською психологією персів.

«Історія» Геродота вирізняється широтою замислу, умінням ввести історію конкретного військового конфлікту в контекст одвічної боротьби Заходу і Сходу. Тему цієї боротьби Геродот подав у глибокій історичній перспективі. Тема є унікальним «стержнем», на який Геродот нанизує багатий і розмаїтий матеріал.

Грандіозність замислу «Історії» і композиційне мистецтво «батька історії» виявляють його як справжнього новатора. Цим він відрізняється від логографів. Але, все ж історик у деяких аспектах свого стилю залишився на рівні логографів. У першій частині «Історії» переважають різноманітні екскурси, проглядається фольклорна традиція. Вони поєднуються з намаганням Геродота дати раціональне пояснення міфологічних сюжетів. Таким залишаються його міркування з приводу міфів про Іо, Європу, Медею, Єлену тощо. Але, незважаючи на прагнення раціонально пояснити різні дива, Геродот твердо вірить у божественну силу, що править світом і карає людей за їх нечестивість і за злочини їх предків, і за надмірне щастя. Найяскравіший приклад – сюжет з «Історії» про лідійського царя Креза. На думку Геродота божественна відплата настигла й персидського царя Ксеркса за його прагнення заволодіти більшим, ніж призначено йому було долею.

У другій частині Геродот виступає вже істориком сучасності. Хоча він і не брав безпосередньої участі в греко-персидських війнах через малолітство, але в період роботи над «Історією» були ще живі ветерани і частина головних діячів епохи. Події війни були ще свіжими в пам’яті греків. У цій частині роботи менше екскурсів і новел. Але, все ж Геродот увів у текст кілька відступів, присвячених історії Пісістратидів, Алкмеонідів та історії Спарти. Стиль другої частини більш строгіший.

Незважаючи на протиставлення Сходу і Заходу, Геродот залишається на позиціях об’єктивності. Про звичаї і культуру варварів історик розповідає без зневаги. Про доблесні вчинки варварів він розповідає так же спокійно як і про негідні вчинки своїх одноплемінників – еллінів.

Геродот, все ж не уник тенденційності. Оповідаючи про боротьбу греків, історик особливо виділяє роль Афін у перемозі над персами. Частково це було справедливим, бо саме Афінська республіка на чолі з талановитим стратегом Фемістоклом згуртувала греків проти спільного ворога і довела боротьбу до кінця. Але посилення суперечностей у післявоєнний період між Афінами і Спартою з їхніми союзниками виразилось у деяких місцях книги. Геродот виправдовує державу Аргос, незважаючи на те, що під час війни він був на стороні персів. Тут же Геродот всіляко очорнює Корінф (союзник Спарти), хоча під час протистояння з персами це місто було на боці Афін і флот якого відіграв ключову роль у переможній битві коло Саламіна. Метою історика є встановлення істини. Для цього він ретельно підбирає свідчення. Якщо ж їх йому не вистачає для відтворення справжньої картини, то він чесно заявляє: «Щодо мене, то мій обов’язок передавати все, що розповідають, але, звичайно, вірити цьому я не зобов’язаний. І цьому правилу я буду слідувати в усій моїй історичній праці». Тут Геродот робить перший крок на шляху до історичної критики.

Твір Геродота здобув велику популярність ще за життя автора. Вказуючи на те, що вивчати минуле слід ґрунтовно, залучаючи власні спостереження, свідчення очевидців, «батько історії» підкреслював: історичний твір повинен приносити читачеві естетичну насолоду. Текст геродотової «Історії» вирізняється навіть на фоні літературної спадщини класичної Греції високим літературним рівнем. Твір належав до числа найбільш «читабельних» ще в епоху Античності. Відомо, що й сам Геродот публічно виступав з читанням своєї безсмертної «Історії».

З овсім інший підхід до вивчення минулого запропонував сучасник і суперник Геродота Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.). На його думку, відтворення історичних подій потрібне не так для естетичного задоволення, як для здобуття практичного досвіду, який необхідний у сучасному житті.

Я

Фукідід

к і Геродот, Фукідід був вихідцем з аристократичної родини. Предки його переїхали до Афін з північної грецької області Фракії і вели своє походження від фракійського царя Олора. Юність Фукідіда минула в Афінах у бурхливий період, що передував Пелопоннеській війні. В Афінах боротьба велась між двома угрупованнями: аристократичним на чолі з Кімоном і демократичним на чолі з Періклом. Незважаючи на родинні зв’язки з Кімоном, Фукідід став на бік Перікла. Він взяв активну участь у політичному житті, як один з провідних керівників (стратег) у Пелопоннеській війні (431 – 404 рр. до н.е.). Під час бойових дій зазнав невдачі. Афінський суд визнав його винним і засудив до вигнання. Фукідід понад 20 років прожив у Фракії та Македонії. Там, перебуваючи осторонь від тривожної і непередбачуваної політики, Фукідід і написав свій головний твір – «Історію» у 8-ми книгах. Наприкінці життя йому вдалося повернутися до рідних Афін.

Головним предметом дослідження «Історії» Фукідіда стала Пелопоннеська війна, передусім, політичні і військові події. У Першій книзі автор подав стислий виклад історії Греції до Пелопоннеської війни. Сім наступних книг присвячено перебігу військових дій на суші і на морі. Автор поставив перед собою завдання показати справедливість воюючих сторін на тому чи іншому етапі війни. Оскільки Фукідід брав безпосередню участь у війні на боці Афін, то, звичайно, йому не вдалося уникнути тенденційності. Але, незважаючи на це, історик зміг детально висвітлити обставини й невидимі пружини збройного протистояння. Для цього він застосував особливий прийом, вкладаючи в промови героїв своєї оповіді наміри і розрахунки кожної з воюючих сторін. Варто зазначити, що цей компонент античного історіописання був зумовлений усною (слуховою) орієнтацією давньогрецької культури, насамперед славнозвісним давньогрецьким театром. Згодом, риторичний прийом набуде значного поширення в світовій історіографії і «протримається» аж до епохи Романтизму. Для дослідницької манери Фукідіда властиві спостережливість, критицизм, об’єктивність.

Наступникові Геродота вдалося встановити і переконливо показати невидиму, але дійсну причину Пелопонеської війни. За Фукідідом, союзом грецьких міст-полісів, що одностайно виступили проти Афінського союзу керував страх перед зростанням економічної і військової сили Афін. У своїй праці Фукідід подає приклад політичного раціоналізму. «Могутність афінян ґрунтується на припливі грошей від союзників, а у війні перемагають розсудливість і гроші», – писав історик. Розкриваючи підземні течії військової і політичної реальності під час Пелопоннеської війни, Фукідід був переконаний, що ця інформація може бути корисною для поточного політичного життя і державного управління. Варто зазначити, що текст його «Історії» базується не тільки на власному досвіді, але й на багатьох документах політичного характеру (договорах, деклараціях законах, листах тощо).

На думку Фукідіда, боротьба за владу, гроші, почесті окремих людей, держав і народів складають сутність історії. Він стверджував, що в суспільному житті існує природний закон – право сильного панувати над слабшим. Війна ж є одним із виявів боротьби за право панувати. Означений природний закон реалізується через головні чинники, які визначають людську сутність: страх, жадібність, егоїзм, амбітність. Боги визначають моральні межі поведінки людини, в рамках яких вона й діє. За Фукідідом, порушення моральних меж людськими вчинками зумовлює поразки і втрати. Отож, Фукідід надає людині значно більшої свободи у своїх діяннях від впливу богів. Боги для історика виступають у якості моральних вимог, що набувають надприродної сили. Від волі конкретної людини залежить її доля і здатність залишати слід у пам’яті народу.

Активна творча діяльність Фукідіда припадає на той період, коли твори Геродота вже стали популярними. Добре знав ці твори й сам Фукідід. Але ставився до них він доволі скептично, вважаючи, що в геродотових творах занадто багато «літератури» і художніх прикрас.

Як і Геродот, Фукідід своїм завданням вважав пошук істини. Але свій метод історик відразу протиставляє методі логографів (до яких він відносить і Геродота). На його думку, логографи механічно передають різноманітні свідчення, не піддаючи їх критичному аналізові. Фукідід відкидає все «легендарне», не остерігаючись, що праця його втратить через це привабливість. Фукідід вважав, що його праця «… створена як надбання навіки, а не для хвилинного успіху в слухача».

Основні принципи роботи Фукідід наводить у Першій книзі: «Що ж стосується подій цієї війни, то я поставив собі завдання описувати їх, отримуючи свідчення не шляхом розпитувань першого зустрічного і не на власний розсуд, але зображати, з одного боку лиш ті події, при яких мені самому довелося бути присутнім, а з іншого – розбирати повідомлення інших з усією можливою точністю. Ґрунтовна перевірка свідчень була справою нелегкою…»

Фукідід йде значно далі від свого попередника. Проста передача «всього, що розповідають» з наданим самому собі правом вірити чи не вірити у Фукідіда замінюється розбором і аналізом доступних йому свідчень. Це – вже початок науково-історичного критицизму. Водночас у творі Фукідіда простежується прагнення використати історичний матеріал для впливу на сучасне йому життя. Згодом цей прагматизм набуде поширення в усій світовій історіографії. Чимало істориків наступних епох навіть розпочинали «науку історії» не від Геродота, а від Фукідіда.

Геродот і Фукідід започаткували розподіл єдиного шляху історичного пізнання на дві великі дороги, що переважно прямували паралельно одна одній, але часто перетинались, чи конфліктували: описову (наративну) історію і прагматичну (потрібну в практичній діяльності) історію.

Т вори Геродота й Фукідіда стали зразком історичного опису для багатьох грецьких, а потім римських істориків. Більшість їх писали свої праці у річищі вироблених великими історіографами засад.