О

Вінкельман

Мьозер

собливе місце в німецькій історіографії Просвітництва займає Юстус Мьозер (1720 – 1794 рр.). Він належить до найперших німецьких медієвістів. Ключові ідеї своєї історичної концепції він виклав у головній праці «Історія Оснабрюка». Всі вони просякнуті консерватизмом. Мьозер захоплюється традиційними цінностями і виявляє несприйняття нових установ, нових соціальних відносин і навіть моди. Ядром німецької нації, на думку історика, є селянство, яке на початку середньовіччя було вільним. Перші селянські місця проживання були поселеннями у вигляді окремих індивідуальних дворів, між якими існувала земельна рівність, а кожен господар двору був необмеженим власником свого наділу. Господарі виступають у ролі королів і жерців на своїх обійстях, панами над життям членів своєї родини і рабів. Кожен двір був своєрідною державою, що перебував із іншими такими «державами» в стані миру, чи конфлікту. Земля і двір знаходились у приватній власності кожного господаря. На думку Мьозера, це й було споконвічною основою життя давніх германців. У кожному дворі перебував воїн племінного ополчення, а господар, ще не опинився в залежності від сеньйора. Почуття власної гідності і честі було притаманним вільним хліборобам. Але, на думку історика, від часу Карла Великого розпочинається занепад, що значно посилився за Людовіка Благочестивого. У своїй праці Мьозер визнає, що поряд з приватною власністю у германців була також і спільна власність на ліси, пустирі, луги, болота, пасовища, дороги. Занепад германського суспільства відбувався у формі поступової втрати свободи вільним общинниками і формування основ феодального ладу.

Мьозер звернув увагу на залежність земельного устрою від родючості ґрунту. На його думку, мораль, закони, релігія повинні пристосовуватися до цих природних умов. Звідси, землезнавство повинно входити до компетенцій історика. Вивчаючи селянство, Мьозер, таким чином, здійснив першу спробу подати соціальну історію.

Отож, просвітницька історіографія здійснила великий крок вперед, як в осмисленні минулого людства, так і в удосконаленні техніки історичного дослідження.

ЛЕКЦІЯ 8. Історична думка Західної Європи епохи Романтизму

Загальні тенденції розвитку історичної науки в Європі. Романтизм в історичній думці. Критика романтиками просвітницької історичної традиції Новий «образ середньовіччя». Розвиток історичної науки в Німеччині. Історична школа права. Творчість Леопольда фон Ранке. Методологічні уявлення Ранке. Консервативний і ліберальний напрями романтичної історіографії. Історичні погляди Жозеф де Местра. Творчість Огюстена Тьєрі і Франсуа Гізо. Історична наука Англії першої половини ХІХ ст.

Більшість ідей просвітителів з питань суспільного устрою пройшла жорстоку перевірку під час Великої Французької революції. У результаті, відбулись суттєві зміни не тільки в соціальному житті, але й у суспільній свідомості європейців. З одного боку, ліберальні політичні теорії сприяли поширенню демократії, утвердженню капіталістичних виробничих відносин і обґрунтували початок нової ери «індустріалізму». З іншого боку, просвітницькі концепції досконалого суспільства, що базується на розумі, під час революційних подій були, в основному, дискредитовані, отож ваги набувають нові ідеї правильного суспільного облаштування. І Велика Французька революція і криваві «наполеонівські війни», що наступили услід за нею, зумовили розчарування такими ідеями просвітителів як справедливий суспільний устрій, загальна рівність і суспільний прогрес. «Царство Розуму» навіть після страти короля Людовіка ХVІ у Франції так і не настало. Виявилося, що суспільство – це не механічне поєднання індивідів-атомів, а більш складніше і важко-пізнаване середовище. В історичному процесі люди діють, часто керуючись внутрішніми темними мотивами, або ж стихійно підпадаючи під вплив яскравих зовнішніх подразників. Освітою, наукою «перекувати» людей у добропорядних, чесних, справедливих, волелюбних і т.п. виявилося справою безнадійною. Прямолінійний раціоналізм не давав інтелектуалам можливості осмислити сутність подій і передбачити хоча б попередні їх наслідки. Розпочинається активний пошук нових орієнтирів у сфері осмислення основ суспільного буття. Більше уваги філософи й історики почали звертати на інші, окрім розуму спонукальні мотиви людської діяльності.

Нові підходи до осмислення людського буття упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися в межах унікального інтелектуально-культурного руху, який отримав найменування «романтизму». Переважна більшість істориків цього часу працювала, спираючись на філософські основи нового напряму. У зв’язку з цим історіописання епохи романтизму набуло низку відмітних ознак. Передусім, історики-романтики по-новому почали розглядати ті періоди історії людства, коли панували спокій і стабільність. Звідси, ідеалізація середніх віків, в яких історики побачили гармонію між суспільними станами й у сфері духовного життя. Якщо для інтелектуалів-просвітителів на першому плані була особистість, то для представників романтичної філософії та історіографії більше значення набуває особлива спільнота – «народ-нація» з унікальними культурно-психологічними рисами, які проявляються у мові, міфології, традиціях, звичаях, національній психології. Згодом, все це набуває означення «національний дух». Історики-романтики з особливим захопленням описували життя видатних історичних осіб, які своєю діяльністю втілювали «волю» народу-нації. Романтики відійшли від суто раціонального пояснення поведінки людей у складних історичних умовах, застосовуючи ірраціональний підхід. На їхню думку, деякі події світової історії можна осягнути винятково за допомогою інтуїції, або у результаті творчого осяяння. Представники романтичного історіописання зосереджуються на вивченні унікальних і неповторних історичних феноменів. Історики першої половини ХІХ ст. відходять від сприйняття історії як універсального процесу, що було властивим для істориків епохи Просвітництва. Вони обирають предметом свого дослідження минуле окремих народів і держав. Для істориків-просвітителів було аксіомою твердження про те, що джерело суспільного розвитку криється в можливостях людського розуму. Історики-романтики відкидають цю теорію, а універсальним рушієм суспільного розвитку визнають колективний «національний (народний) дух». Саме «національний дух» зумовлює зміст суспільної свідомості і спрямовує історичний поступ народів і країн.

Від епохи Просвітництва романтична історіографія перейняла ідею «історизму», яка в ній набула подальшого розвитку. Класичне розуміння «історизму» передбачає принцип змінності історичних епох, кожна з яких вирізняється своєю свідомістю і власними сталими суспільними формами і суспільним устроєм. Для романтиків було властивим зосереджуватися на духовних компонентах людського буття, які були особливими для кожної конкретної епохи і конкретного народу. Удосконалюючи категорію «історизму», романтики вводили до історичного дослідження принцип «вживання» історика в епоху та історичну ситуацію. Історик задля успішного відтворення історичної реальності зобов’язаний «втілитися» в людину, яка жила і діяла в тій реальності, відчути її психологію і мотивацію вчинків. Такий підхід дає можливість виявити не тільки суто ментальні аспекти історичної реальності, але й вивчити та розкрити суть інших проявів суспільного життя.

Швидке поширення ідеї «історизму» в Європі в першій половині ХІХ ст. зумовило зростання престижу історичної думки. Відбувається інтенсивна інституалізація історії як науки. Історія відособлюється від літератури та філософії. Історія вийшла на перше місце серед гуманітарних наук, а історичне дослідження та викладання історії стали окремими професіями. В європейських університетах відкриваються кафедри історії, з’являються науково-дослідні історичні установи, асоціації істориків, наукові журнали, музеї, архіви. Огюстен Тьєрі, французький історик, писав з цього приводу: «Саме історія накладе свій відбиток на XIX ст. Вона дасть йому ім’я, так само як філософія дала своє ім’я XVІІІ століттю».

У цей період активізується справа публікації історичних документів. Так, у Німеччині від 1826 р. почали виходити багатотомні «Пам’ятки історії Німеччини». У Франції науковці-історики оприлюднили «Невидані документи з історії Франції» у понад 400 томах. Свідченням загального зростання інтересу до історичного знання стала надзвичайна популярність історичних видань. Історик став популярною постаттю в епоху романтизму. Лекції відомого історика збирали величезні аудиторії. Відлунням «віку історії» стала неабияка популярність історичної белетристики. Твори В. Скотта, В. Гюго, О. Бальзака, О. Дюма розходилися небаченими накладами. Отож, можна з певністю зазначити, що ХІХ століття стало дійсно «століттям історії».

Філосоські ідеї Гердера, Шеллінга, Фіхте, Канта лягли в основу романтизму. Вони започаткували також історіософію. Завершення історіософських пошуків відбулось у творчості видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 рр.). Філософ розробив універсальне вчення про природний і людський історичний розвиток. Буття природи і людства він представляє як процес – безперервний, взаємозв’язаний, внутрішньо суперечливий рух, який зумовлений Абсолютним Духом.

Смисл історії, за Гегелем, полягає у прогресі духу в усвідомленні і розкритті свободи. На першому етапі саморозвитку Дух осягає матеріальне буття, стає природним. Тут його вивчення стає предметом науки, у тому числі й антропології. Наступний етап саморозвитку Духу полягає в самоусвідомленні через людське мислення і волю. Третій етап саморозвитку Духу – самоусвідомлення своєї ідеальної сутності. Отож, сутність вчення Гегеля про суб’єктивний Дух полягає у безперервному зростанні і посиленні ідеального начала – свідомості, самосвідомості і їх синтезу – розуму.

Потім дух об’єктивується у повсякденні людського буття через право і моральність. Право виступає як зовнішня сторона свободи, а моральність – як внутрішня. Об’єктивний Дух відтепер підноситься на базі суспільних відносин і здійснення моральності до самоосягнення у формі сім’ї, громадянського суспільства, держави. Сім’я, громадянське суспільство, держава становлять щаблі розвитку Духу від втілення через самоусвідомлення до самореалізації. Найдосконалішою формою тут виступає держава, оскільки тільки вона знімає суперечності приватних інтересів.

На рівень світової історії об’єктивний Дух виходить як світовий Дух. Світовий Дух виступає рушієм історії у формі прихованої від людського розуму необхідності. Всі народи, нації, раси підпорядковуються цьому невидимому Духу-необхідності. Отож, історія є прогресом свободи як поступового пізнання необхідності. Виступаючи на арені світової історії ті, чи інші народи, нації, спільноти втілюють різні рівні, щаблі світового Духу, що і є історією.

Світовий Дух, за Гегелем, проходить послідовно три щаблі розвитку у формі деспотичного східного світу, античного греко-римського світу, германо-християнського світу. Народи зі своїми національними рисами вносили у реалізацію ідеї свободи свою долю, забезпечуючи поступальний хід історії. Гегель вважав, що німці стали найвищим втіленням ідеї світового духу. Щоправда, й інші народи, згідно з вченням філософа, через «національний дух» ставали засобом втілення світового Духу. Найвищим виявом «національного духу», вчив Гегель, є держава. Тільки держава дає можливість народові стати надбанням світової історії. Хоч французи, за вченням Гегеля, своєю революцією прискорили світовий прогрес, все ж німецький державний устрій є кращим проявом самореалізації світового Духу.

Гегель завершив процес становлення «філософії історії». Його концепція була універсальною, оскільки від неї бере початок ціла низка соціально-історичних теорій суб’єктивно-ідеалістичного, об’єктивно-ідеалістичного і матеріалістичного характеру. Філософи Просвітництва, Гегель і, згодом, Маркс сформували «класичний історизм», тобто, уявлення про історію як закономірний процес розвитку суспільства, культури і людини.

Німецька романтична історіографія отримала потужний імпульс у творчості інтелектуалів «йєнського гуртка». До угруповання входили Фрідріх і Август Шлегелі, Людвіг Тік, Фрідріх Гарденберг (Новаліс), Фрідріх Шлейєрмахер. У своїх творах вони ідеалізували цінності і традиції, які склалися в епоху Середньовіччя. Патріархальність, камерність, непорушність і тривалість форм життя середньовічних німців представники «йєнського гуртка» вважали орієнтиром для забезпечення національної єдності. Члени цієї групи стверджували, що історичні явища мають унікальність і ніколи не повторяються. Для них був властивим містицизм та ідеалістичне бачення довколишнього світу.

До справи пробудження національних почуттів німців чимало доклали зусиль історики «гетінгенської школи». Відсутність єдиної німецької держави, поразки від військ Наполеона стимулювали інтерес німецької студентської молоді до питань держави і права. На цій основі виникла німецька «історична школа права». Засновник «школи», професор Гетінгенського університету, Ґустав Гуго (1764 – 1844 рр.) доводив, що природного права не існує. Є лише «позитивне право», що складається історично поряд із нагромадженням досвіду народом. Джерело права знаходиться в «народному дусі». Право є породження національної природи відповідного народу, яке виникає на основі норм спілкування людей, що складаються стихійно. Розвиток «народного духу» зумовлює розвиток права.

Георг Фрідріх Пухта (1798 – 1848 рр.) розвинув ідеї «історичної школи права». Так, він вважав, що право засноване не на розумі, а на свободі. Без визнання свободи, як можливості вибору, в принципі неможливе існування права. Пухта був переконаний, що тільки внаслідок наявності свободи у людини вона стає суб’єктом права. Із свободи витікають всі юридичні відносини. На його думку, тільки з виникненням народів починається власне історія права, адже джерелом права є «народний дух». «Народний дух» тлумачиться істориком як свідомість, що проникає у свідомість всіх представників народу, як щось спільне, притаманне їм і що їх духовно об’єднує.

Фрідріх Карл Савіньї (1779 – 1861 рр.) був найавторитетнішим представником «історичної школи права». Замолоду став професором Марбурзького університету, згодом обіймав посаду ректора Берлінського університету і навіть міністра юстиції Пруссії. Йому належать ідеї про те, що закон і право, які виникають з «національного духу», поширюються через традиції, звичаї й історичну еволюцію. Право не можна ні створити, ні скасувати, оскільки воно є основним продуктом історії, місія якого полягає в тому, щоб виявити властивості «національного духу» кожного народу. Савіньї вважав, що наступні історичні епохи тільки доповнюють і удосконалюють право. Історик блискуче показав, як римське право розвивалось разом із римським народом і занепало внаслідок падіння римського суспільства разом з імперією.

Загалом, «історична школа права» багато уваги приділяла вивченню і критиці джерел. Ту критику, яку застосував історик Вольф до Гомера, представники «історичної школи права» застосовували до правових джерел. Вони відійшли від переважного використання наративних джерел в історії права, а все більше залучали для свої досліджень документальні джерела, зокрема, грамоти.

Однак найбільш послідовно застосував принцип критики історичних джерел Бартольд-Георг Нібур (1776 – 1831 рр.). Нібур народився в Данії і тривалий час працював у фінансовому відомстві Копенгагена, а згодом у Берліні. Але незабаром розпочав займатися проблемами філології та історії. Перебуваючи в Римі на дипломатичній службі, Н ібур активно вивчав римську історію. У 1823 р. молодий вчений обійняв посаду професора Боннського університету. Його лекції з історії, які він почав читати ще у 1810 р. у Берліні були надзвичайно популярними. Їх відвідував навіть Савіньї, який сам був професором університету.

Г

Нібур

оловною працею Нібура стала «Римська історія». Перші два томи монографії вийшли ще в 1811 р. Тут викладено римську історію до самнітських війн. Після смерті історика вийшов третій том, у якому висвітлено історію Риму до Пунічних війн. Для історіографії Риму Нібур зробив значне відкриття, довівши, що не було в його історії ніяких «темних віків» – «епохи царів» і перших років республіки. Однак найважливішим у роботі історика є його нова наукова позиція щодо джерел. На його думку, не можна отримати достовірну інформацію з суб’єктивного історичного джерела, не розкривши історію походження самого джерела. Нібур вперше у світовій історіографії написав історію джерел римської історії. Він сформулював низку важливих думок щодо філологічної критики, інтерпретації текстів, формул права. Історик прагнув встановити час і походження кожного історичного джерела і розробити принципи, за якими можна було це встановити.

Нібур вважав, що перші книги Тіта Лівія про ранню історію Риму базувалися на римському героїчному епосі, який до нас не дійшов. Тому вчений спробував його реконструювати. Для Нібура було також властивим відтворювати окремі фрагменти ранньої історії, до яких не залишилося ніяких джерел, за аналогією з сучасними формами життя. Нібур дотримувався думки, що історикові важко буде відтворити минуле, якщо він погано знає сучасне життя. Історик здатен правильно описати тільки те, що сам особисто значною мірою пережив і відчув. На його думку, римська республіка занепала з тих пір, коли римляни перестали займатися землеробством. Оскільки вільний селянин – це основа національного розвитку. Історик критично оцінює римських патриціїв, які відбирали у римських хліборобів землю, тому що, таким чином, вони нівелювали силу римської піхоти, без якої не змогла б утвердитись Римська держава. Виходячи з такої оцінки ролі вільного селянства, Нібур доводив, що справді «золотим віком» Риму була найдавніша епоха.

Н айвидатнішим німецьким істориком першої половини ХІХ ст. можна вважати Леопольда Ранке (1795 – 1886 рр.). Його предки належали до протестантських священиків і тільки батько був правником. Ранке виріс в атмосфері консервативній і глибоко релігійній. Значний вплив на нього як на дослідника минулого здійснили твори історика Нібура, філософа Фіхте і письменника Вальтера Скотта. Ранке вирізнявся феноменальною працездатністю. Його творчий доробок ледве вмістився в 54 томи.