О

Кондорсе

ригінальні ідеї в галузі історичної науки залишив Жан Антуан Кондорсе (1743 – 1794 рр.). Переховуючись від якобінського терору, Кондорсе написав трактат «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». Найважливішим соціально-філософським відкриттям Кондорсе є ідея прогресу. Прогрес, як вважає мислитель, є головним змістом історії. Прогрес же полягає у розвитку окремої особистості. Суспільство, що прогресує, є сумою особистостей, які інтенсивно розвиваються. Необхідними умовами прогресу виступають політична і духовна свободи. Наука розвиває кращі властивості людської природи. Розвиток наук і людських знань, вважає Кондорсе, ділить людську спільноту на суспільні класи. Люди, які володіють знаннями, освічені і мислячі панують над іншими. Для Кондорсе смисл історії зосереджується в розвиткові освіченої і мислячої верхівки людства. Інша частина людства тільки пасивно прилучається до нових знань, здобутих мислячою елітою.

Хід історії, за Кондорсе, полягає в прогресі освіченості, наук і мислення. Звідси, вся історія людства ділиться мислителем на 10 епох. Перша епоха – люди об’єднуються в племена і починається суспільство. Друга епоха – перехід до землеробства. Третя епоха – розвиток землеробських спільнот до створення алфавітного письма. Четверта епоха – прогрес людського інтелекту в Греції до моменту розчленування цілісного знання на різні науки. П’ята епоха – від розподілу наук в давній Греції до їх занепаду в період, що наступив відразу після падіння Римської імперії. Шоста епоха – це часи від занепаду освіченості до її відновлення в часи Хрестових походів. Хрестові походи, на думку Кондорсе, сприяли ознайомленню європейців з духовними надбаннями Сходу. Просвітитель високо оцінює діяльність засновника ісламу Мохамеда. Він показав, що від арабів Європа отримала великий масив античних знань. Сьома епоха – час від перших успіхів науки до винайдення книгодрукування. Восьма епоха – це епоха поширення знань за допомогою книги і ліквідація панування духовних та інтелектуальних авторитетів. Для дев’ятої епохи є властивим поряд зі звільненням людського розуму поступове політичне звільнення людства. Описуючи зміст майбутньої десятої епохи прогресу людства, Кондорсе говорить про подолання нерівності між націями, встановлення соціальної рівності в межах окремої нації і дійсне удосконалення людства. Ці ідеї набагато випередили час і стали особливо актуальними в минулому ХХ столітті. Залишаються такими вони й сьогодні.

Англійська історіографія зазнала впливу французької історіографії, передусім Вольтера і його історичного трактату «Вік Людовіка ХІV». Але, на відміну від французьких істориків-просвітителів, англійські історики були більш схильними дотримуватися традиційних принципів історіописання. Вони намагалися надати історичному викладові повчально-моралістичного і привабливого характеру. Історичний текст, вважали вони, повинен виховувати і водночас приносити задоволення читачеві. Для англійських історичних творів цього періоду є властивим пихатий і зарозумілий тон.

Найтиповішим втіленням такої історіографії став Девід Юм (1711 – 1776 рр.). Головним історичним твором Юма стала «Історія Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р.» На відміну від французьких істориків-просвітителів, Юм не обирає своїм предметом всесвітню історію, а повністю присвячує своє дослідження минулому Англії. Він залишає поза увагою економічну історію, історію культури, мистецтв і науки. Для нього історія – це передусім діяльність окремих осіб, які діють винятково з чіткого розрахунку. Історію середньовічної Англії Юм розглядає через призму традиційної просвітительської концепції цього періоду, як періоду занепаду і варварства. Більш ґрунтовніше автор досліджує історію Англії епохи Тюдорів. На його думку, вже за цієї династії парламентська демократія була зведена нанівець і в Англії встановився політичний режим, який був надзвичайно близьким до абсолютної монархії. Звідси, Юм робить висновок, що династія Стюартів не порушувала ніяких народних прав, а лише намагалися продовжувати ту політику, яка склалася до них. Причини Англійської революції Юм вбачає в релігійному фанатизмі, нетерпимості, сектантстві, невігластві і грубості представників пуританської частини англійського суспільства і, передусім її вождів. Історик, щоправда вказує і на низку помилок і нетактовних дій Карла І, які підштовхнули революційний процес. «Славна революція» 1688 р., на думку мислителя, принесла Англії найкращу у світі конституцію і політичні свободи її громадянам.

Розвиток англійської історіографії спостерігається у творчості Вільяма Робертсона (1721 – 1793 рр.). Він підбив підсумок просвітительській історіографії середніх віків, сформулювавши першу послідовну концепцію цього періоду всесвітньої історії. Свої погляди історик виклав у вступі до історичного трактату «Історія царювання Карла V». На його думку, Римська імперія як світова держава дала підкореним народам мир і матеріальне благополуччя, однак, не забезпечила сприятливих умов для вдосконалення основ духовності, моралі та інтелекту («духу»). Бойовий дух римлян був знищений важкими податками, засиллям воєнщини, корупцією державних чиновників, звичкою до покірності. Немало цьому посприяли розніженість, схильність до розкоші римської еліти і падіння економіки. Таке суспільство довго існувати не могло і тому прихід варварів лише прискорив падіння Риму.

Робертсон вважав, що варвари повністю знищили римську культуру і запровадили свої форми життя в усіх сферах. Анархія варварського панування завершилася поступовим утвердженням нової феодальної системи. На його думку, феодалізм виникає як військова організація для захисту від нових нападів завойованої варварами території. Кожен вільний воїн поступився частиною своєї свободи (васалітет) задля загального блага. Земельні пожалування королів зумовили ієрархізацію панівного класу. Оскільки васалітет був винятково військовою інституцією, то це не могло не привести до політичного розпаду. Запровадження спадкових посад і титулів стимулювали створення незалежної від монархії аристократії, а це спричинило феодальну анархію. Посилення жорстокості, віроломства, насильства зруйнувало культуру і сприяло виродженню християнства в мракобісся і суцільні забобони. Кульмінація такого стану припадає на середину ХІ ст. Ситуацію кардинально змінюють Хрестові походи. Вони створили умови для контактів з іншою, більш розвиненою культурою Сходу. Новою історіографічною думкою Робертсона щодо впливу Хрестових походів на суспільне життя Європи, є твердження про суттєвий перерозподіл власності і посилення центральної влади в Західній Європі. Щоб підготуватися до Хрестового походу, рицарі змушені були продавати свої землі, які за безцінь скуповували монархи. Більшість рицарів загинула в боях, або залишилась на Близькому Сході. В результаті, відбулось послаблення феодального класу і посилення центральної влади. Хрестові походи стимулювали торгівлю Європи зі Сходом. Робертсон вважав, що другим ключовим моментом у розвитку Європи в ХІ ст. стало піднесення міст, звільнення їх від влади феодалів і набуття прав і привілеїв. Історик особливо наголошував на тому, що монархи у своїй боротьбі з феодальною анархією незмінно спиралися на мешканців міст. Звільнення міст стимулювало також звільнення селянства від кріпосної залежності. Ключову роль тут, на думку Робертсона, відіграв відомий ордонанс Людовіка Х Сварливого 1315 р., яким звільнялися від кріпосної залежності селяни в маєтках, які належали королю в його домені. Посилення королівської влади зумовило поліпшення правопорядку і активізацію юриспруденції. Королі забороняють приватні війни і судові поєдинки. Відтепер феодали повинні були звертатися до королівського суду, що зруйнувало феодальну юрисдикцію. Відбувався розвиток також інституту рицарства через поширення куртуазності, галантності, прищеплення цінностей особистої мужності і хоробрості. Розвиток торгівлі також, на думку англійського історика, сприяв покращенню морального стану європейського суспільства епохи середньовіччя. Загалом, зазначені ідеї Робертсона лягли в основу медієвістики ХІХ ст.

Оригінальні ідеї щодо історіописання залишив відомий мислитель лорд Генрі Сент-Джон Болінгброк (1678 – 1751 рр.). Його «Листи про вивчення і користь історії», що вийшли у світ після смерті автора, викликали серйозний резонанс в інтелектуальних колах тодішньої Європи. Епістолярна форма звернення англійського лорда до молодого історика Корнбері не завадила йому викласти свої головні ідеї щодо історіописання. Насамперед, Болінгброк висловлює думку щодо тісного поєднання новітньої філософії й історичного дослідження. Джерелом людського досвіду мислитель бачить довколишній, об’єктивний світ. Отож, морально-етичні норми людського життя виникли у результаті задоволення конкретних потреб та інтересів людини у її взаємодії з природою й іншими людьми. Ці ж людські інтереси і потреби зумовлюють дію закон «соціабельності» – прагнення до об’єднання в спільноту. Людське суспільство у своєму розвитку, вважав мислитель, проходить дві фази: політичного суспільства («малі держави») і громадянського суспільства. Болінгброк у загальних рисах змалював також ідеальний суспільний устрій у формі держави з «ідеальним монархом» на чолі й «рівновідповідальними станами». Суспільство «рівної відповідальності станів» можливе, оскільки кожна людини рівною мірою прагне до задоволення подібних потреб та інтересів.