П

Джанбатіста Віко

оступовий відхід від скептичного ставлення до історії намічається у творчості Джамбатіста Віко (1668 – 1744 рр.). Він народився в сім’ї неаполітанського торгівця книгами. До 16 років навчався в єзуїтському коледжі, де отримав ґрунтовні знання з античної класичної літератури. Через прагнення до нових знань покинув коледж і в юному віці став адвокатом. Захищаючи одного разу свого батька на суді виголосив промову виняткової довершеності і краси, вигравши справу. Навіть адвокат протилежної сторони в суді затримався, щоб поздоровити юного оратора. Працюючи домашнім учителем в приміському помісті неаполітанського вельможі, Віко поповнив свої знання самоосвітою. Незабаром молодого вчителя обрали професором Неаполітанського університету. Але професорська зарплатня була занадто низькою і молодий вчений змушений був підробляти шляхом написання промов, урочистих віршів на честь неаполітанських вельмож і аристократів. Злидні переслідували мислителя все життя і лише наприкінці неаполітанський король Карл Бурбон призначив йому пенсію, але немічний і хворий вчений вже не зміг продуктивно нею скористатися.

Найважливішою працею Джамбатіста Віко є «Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів». Праця виявилась занадто громіздкою (понад 300 др.а.) і вчений змушений був її значно скоротити – до 5 томів і в такому вигляді зі скороченою назвою монографія з’явилася в Європі.

Для Віко історичний процес – процес органічний. Розвиток людських спільнот відбувається згідно з власними, внутрішніми закономірностями, які властиві людській природі. Механістичній теорії суспільного договору мислитель протиставляє власне оригінальне вчення про історичний закон розвитку від нижчого, примітивного стану суспільства до вищого, більш досконалого. Важливим відкриттям Віко стала ідея про повторюваність суспільних явищ і процесів. Всі народи у своєму розвитку проходять відповідні стани по певній схемі. Ця схема у кожного народу наповнюється конкретним історичним змістом. Загалом, можна стверджувати, що Джанбатіста Віко увів до наукового обігу вчення про принцип внутрішнього розвитку історії людства. Цей принцип дав людству Бог. Господь втручається у конкретний процес розвитку того чи іншого народу. Але втручання відбувається у формі вічного ідеального закону, що управляє розвитком людських спільнот. Незважаючи на пануюче тоді скептичне ставлення до історичних праць давніх істориків, Віко вважає міфологію, сказання, повір’я, героїчний епос важливим історичним джерелом, з допомогою якого можна здійснити історичну реконструкцію минулого. Так, Віко заперечував історичність Гомера, а його «Іліаду» і «Одіссею» відносив до колективної народної творчості. Самі ж поеми розділяв, вважаючи, що вони не належать до одного циклу, а розділені кількома століттями і місцем створення. Гомер – це втілення самого грецького народу, доводив історик.

Аналізуючи історію людства як універсальний процес, Джамбатіста Віко виділяє три епохи розвитку – божественну, героїчну і людську.

Божественна епоха – це дитинство людства, його перебування в первісному стані. Як і переважна більшість раціоналістів, Віко вважає первісний стан своєрідним «золотим віком». Але, якщо інші раціоналісти уявляли людей цього періоду надзвичайно абстрактно, то Віко вперше змальовує їх як гігантських істот, що обросли шерстю, мають гострі зуби і кігті. Така картина зумовлює сумніви, що ці напівтварини здатні до «суспільного договору», а їх життя – це суцільний «золотий вік». Тобто, уявлення італійського історика про первісний період людської історії відповідає багато в чому сучасній теорії первіснообщинного ладу.

Оригінальними і дещо наївними є міркування Віко про причини і початок духовного життя первісних людей. На його думку, після Потопу на землі залишилось багато озер і боліт, повітря було надзвичайно вологим і почалися великі грози. Перші удари грому перелякали первісних істот і вони розбіглися в пошуках печер. Деякі істоти чоловічої статі прихопили з собою осіб жіночої статі і в результаті цього виникла сім’я. Грім спричинився до того, що первісні люди визнали існування надприродної жахливої і всемогутньої істоти – бога грому Юпітера. Страх перед Юпітером навчив їх розрізняти дозволене і недозволене, умилостивлювати божество з допомогою жертвоприношення. На основі культу Юпітера виросли мова, мистецтво та інші елементи культури. На цьому, божественному етапі історії людства виникає міфологія. Віко вбачає в міфології не зібрання дитячих казочок, а несвідомий поступ перших кроків культури. Міфологія є відображенням певних стосунків між людьми і кожне удосконалення цих відносин супроводжується виникненням нового культу. Так, утвердження окремої сім’ї супроводжується запровадженням культу Юнони. Потреба упорядкування поховального обряду зумовлює виникнення культу Аполлона.

У цю епоху обоготворення сил природи влада належала патріархам – главам великих родин, які виступали посередниками між богами і людьми. Ця влада була сувора, оскільки необхідно було підготувати диких напівзвірів-напівлюдей до прийняття законів громадського співжиття.

Далі Віко оповідає: патріархи жили зі своїми родинами в горах, а інші людські істоти мешкали в долинах. На відміну від гірського життя, де вже патріархи встановили елементарний порядок, життя в долинах було нестерпним, бо одні притісняли інших – слабших. Ці – гонимі і пригноблені втікають у гори під захист патріархів. Потім патріархи спускаються з гір і винищують залишки дикунів у долинах. Міф про гігантомахію і міф про Геракла, на думку Віко, втілюють в собі залишки знань про ці події.

Епоха героїв розпочинається з того, що патріархи-переможці диких гігантів у долинах підкоряють собі раніше пригноблених істот долин і перетворюють їх на рабів. І хоча в нових рабів відсутні релігія, шлюб, власність, вони починають опиратися. Ця обставина змушує патріархів запровадити державу і побудувати укріплені міста. В цьому сюжеті Віко висловив геніальний здогад про обумовленість держави соціальними конфліктами і боротьбою пригноблених проти гнобителів. Перша держава має аристократичний характер. Патріархи великих родин складають сенат. Головні події цієї епохи, на думку італійського історика, висвітлені в поемах Гомера. Поеми містять в собі величезний обсяг історичного матеріалу про цю добу. Втіленням епохи героїв виступають такі історичні персоналії як Лікург, Ромул, Солон. «Закони 12 таблиць» також відповідають духу епохи. Аристократи встановлюють жорстокі порядки і домовляються ні в чому не поступатися простому народові.

Героїчна епоха має свою мову культури. На відміну від міфології попередньої епохи, епоха героїв застосовує свою метафоричну, алегоричну мову. Віко знову робить геніальне відкриття – мова і культура залежать від суспільного устрою.

Епоха людей наступає внаслідок боротьби народних мас – плебеїв з аристократами. Аристократи змушені поступитися і допустити до влади простий народ. Зароджується демократія і запроваджуються нові компоненти культури, нова мова, поняття, звичаї, спосіб мислення. У повсякдення входить замість ритмічного мовлення – прозаїчне мовлення й абстрактні поняття. Але демократія – це перманентна боротьба між бідними і багатими, що зрештою приводить до анархії. І народ знову змушений повернутися до монархії.

Епоха людей закінчується і розпочинається новий кругооберт. Знову спільнота розпочинає з віку богів і т.д. Віко звертає увагу на роль соціальної боротьби в цьому розвитку, а держава і право розглядаються ним як засоби насильства над людьми.

Отож, Джанбатіста Віко зробив низку важливих відкриттів, аналізуючи суспільне життя. Він встановив зв’язок між суспільним устроєм і ідеологією. Мислення, мова, писемність залежать від характеру епохи. У розвитку спільнот простежується кругооберти. Причому ці кругооберти можуть не співпадати. Розвиток спільнот на Сході має інший хід ніж на Заході.

Віко заперечив механістичний підхід до історії. Законами геометрії не можна описати суспільство, стверджував він. Натомість він запропонував розглядати суспільство, як органічну реальність, яка розвивається за своїми, власними законами. Італійський мислитель відновив авторитет історії, яка внаслідок скептичного ставлення до історичних джерел та праці давніх істориків з боку раціоналістів дещо втратила свої позиції.

У ХVІІ ст. з’являються спроби загально-філософського осмислення буття суспільства. Наприкінці ХVІІ ст. вийшла у світ праця Ісаака Ньютона «Математичні засади філософії природи». Автор здійснив спробу підбити підсумок процесу переходу філософського осмислення природи на міцну базу математики. Вслід за Ньютоном філософи, які вивчали суспільство, також розпочинають створення філософії суспільства, спираючись на закони механіки і математичні принципи. Мислителі не враховували корінної відмінності між природою і суспільством, однак намагання поставити вивчення людської спільноти на надійну наукову основу стало визначальним упродовж усього ХVІІ ст. Ця інтелектуальна робота раціоналістів відбувалася у боротьбі як зі спадщиною середньовічної схоластики, так і з гуманістичним захопленням античними філософськими, літературними і науковими здобутками.

Представники наукового раціоналізму вважали, що суспільство можна розкласти на окремі елементи так, як фізики розкладають субстанцію на атоми. Для раціоналістів людська спільнота – це сукупність однакових і рівних між собою одиниць. Таке бачення соціуму суперечило уявленням середньовічних схоластів про Божественну, природну і соціальну ієрархію, в якій кожна людина належить до відповідного стану. Раціоналісти доводили, що людині-атому властиві певні якості, зокрема прагнення до спілкування (притягання) або ворожнеча (відштовхування). Отож, суспільство розглядалось, як сукупність атомів, між якими відбуваються фізичні процеси притягання чи відштовхування. Ніякої ієрархії між цими елементами немає, всі люди від природи рівні. Заперечуючи схоластичну ідею телеологізму (вчення про кінцеву мету буття), згідно з якою кінцева мета розглядалась як універсальна зовнішня причина всього буття, у тому числі й людського, раціоналісти доводили, що причинно-наслідкові зв’язки криються в самому бутті, у повсякденному житті людства.

Наукова революція ХVІІ ст. значно спростила картину світу. Таке спрощення раціоналісти перенесли й на своє вчення про суспільство – «соціальну фізику». Механістичне спрощення властиве раціоналістам і в поглядах на людину. Так, відкриття кровообігу для раціоналістів стало своєрідним підтвердженням того, що людина – це механізм, машина. Вся людська фізіологія функціонує на тих же законах, які властиві для всієї природи як живої, так і неживої.