П

Філіпп де Коммін

одих італійського гуманізму вже відчутний у творчості французького аристократа, політика і письменника Філіппа де Комміна (1447 – 1511 рр.). Він тривалий час обіймав посаду радника короля Людовіка ХІ. У своїх широко відомих «Мемуарах» він подав детальний опис своєї політичної діяльності. Через призму своєї долі Коммін показав головні події європейської міжнародної політики другої половини ХV ст. Оповідь мемуариста цілком раціональна, прагматична. Причини політичних явищ королівський радник вбачав у особистих амбіціях і прагненнях видатних осіб епохи. Хоча Коммін скептично ставився до всіляких містичних див, він вважав, що логіка історичних подій вимальовується Провидінням, але яке діє через людський розум. Філіпп де Коммін започаткував у французькій історіографії політичний напрям – політичну історію.

Мислителем-гуманістом у Франції був Гійом Бюде (1467 – 1540 рр.). Він переклав французькою низку античних авторів, написав трактат про грецьку мову. В трактаті «Виховання монарха» Бюде виявив себе прихильником освіченої монархії. Гуманізм мислителя проявився в сподіваннях на досконале правління «короля-філософа». Коли в Європі поширилося переслідування протестантів, Бюде написав трактат «Про перехід від еллінства до християнства». У ньому автор показав, як християнська церква з упослідженої і гнаної стала державною і сама почала переслідувати інакодумців і насаджувати мракобісся й схоластику.

Через сильні позиції католицької церкви в країні гуманісти змушені були шукати шляхи й способи інтелектуального самовираження. Цей шлях першим намітив Бюде. Поставивши питання про роль римського права в суспільному житті він започаткував так званий «правовий гуманізм». Згодом вивчення римського права в університетах органічно поєдналося з історичним методом, що зумовило виникнення правового напряму в європейській гуманістичній історіографії.

1561 р. Франсуа Бодуен (1520 – 1573 рр.) оприлюднив трактат «Про обґрунтування всесвітньої історії та її поєднання з юриспруденцією». У ньому сформульовано принципи поєднання історичного методу з правознавством. Бодуен доводив, що історіописання покликане не тільки описувати історичні події, але й шукати їх причини і встановлювати наслідки. На його думку, історія має виконувати роль прикладної гуманітарної науки задля набуття політичного досвіду і мудрості.

В ивчаючи зміст законів та інших правових норм, Бодуен дійшов висновку, що вони є продуктом суспільного розвитку, тобто історії. Отож, на його думку, історик повинен бути добре освіченим у галузі юриспруденції.

Бодуен увів до наукового обігу концепцію світової історії, яка в його розумінні є універсальним процесом розвитку держави і церкви в контексті часу і географічного середовища. Він також поставив питання загальної мети історії. На його думку, метою історії є відновлення духовної цілісності церкви.

О

Жан Боден

статочне утвердження історико-правового напряму ренесансної історіографії відбулося у творчості Жана Бодена (1530 – 1596 рр.). Боден народився в сім’ї цехового кравця Тулузи. Освіту отримав в ордені кармелітів. Потім вивчав юриспруденцію в Академії Тулузи. Деякий час викладав в Академії, але не отримавши професорського звання, переїхав до Парижа для адвокатської практики. Тут увійшов до впливової групи інтелектуалів «Політики», яка опонувала обом ворогуючим партіям (протестантам і католикам), але виступала за сильну королівську владу і віротерпимість. Свої погляди на історію виразив у трактаті «Метод для легкого засвоєння історії». У своїй основній праці «Про державу», яка була опублікована через десять років, доповнив свою історичну концепцію.

Боден чітко зазначав, що історія є окремою наукою, оскільки володіє своїм власним методом. Завдання, які стоять перед історією складніші за завдання інших у тому числі й природничих наук. Адже історія займається надзвичайно мінливим об’єктом – людством. Роздуми над мінливістю людської спільноти навели мислителя на думку про еволюцію людства від стану дикунства до цивілізації. Боден звертає увагу й на досягнення техніки і технології, зокрема вогнепальну зброю і книгодрукування. Щоправда, ідею прогресу Боден ще не осягнув, зупинившись на концепції мінливості суспільного життя. Головний зміст історії, на думку Бодена, полягає у зародженні, становленні, розвитку, розквіті і загибелі держав.

Мислитель поставив також питання про рушійні сили історії. Відповідь на це питання він побачив у вільній волі людей – творців історії у залежності від своїх розумових інтересів. Історик зобов’язаний виявляти ці розумові інтереси. Для їх осмислення слід вивчати географічні умови, бо вони впливають на психологію і звичаї народів, зумовлюють характер їх культури.

Оскільки Боден переважно цікавився проблемами юриспруденції, більшість його наукових відкриттів пов’язано з нею. Вивчаючи і порівнюючи законодавство різних країн, вчений побачив чимало спільних рис. У результаті він дійшов висновку про подібність політичних інститутів у різних країнах, що створювало умови для відповідної типології історії держав.

Боден своєрідно сформулював важливу методологічну ідею – принцип об’єктивізму. Так, він говорив про наявність у кожного історика «фальшивої свідомості», тобто власних релігійних і політичних переконань. Ця «фальшива свідомість» спотворює образ минулого в історика. Тому, на думку, Бодена більш об’єктивними є ті історики, що описують події, в яких самі брали участь і при цьому ще й були професіоналами – полководцями, державцями тощо.

Історіографічною ідеєю Бодена, що значно випереджала час, була теза про універсальний характер історії, яка містить у собі інші науки. Історія має служити не розвагам, а сприяти освоєнню досвіду минулих поколінь, кращому осмисленню сучасного і передбаченню майбутнього.

У 1576 р. у Франції вийшов збірник «Мистецтво історичного писання», у якому праця Бодена посіла одне з чільних місць.

Особливе місце в історіографії епохи Відродження займає Йосиф Юст Скалігер (1540 – 1609 рр.). Осівши в Голландії в Лейденському університеті цей італійський гуманіст зосередився на таких історичних дисциплінах як хронологія і метрологія. Перша праця Скалігера з цього циклу «Виправлення хронології» була спрямована проти реформи календаря папи Григорія ХІІІ. І хоча Скалігер справедливо оцінив реформу як спробу папи римського посилити свій вплив у Європі, все ж по-суті його критика була непрофесійною. Більш вагомою у цьому плані була його велика монографія «Скарбниця часу». Тут він зібрав, систематизував і порівняв різні системи числення і показав їх роль в історіописанні.

Історичні погляди французького вченого Агріппи Д’Обіньє (1552 – 1630 рр.) цікаві для нас передусім як погляди активного учасника релігійного протистояння у Франції між католиками і протестантами (гугенотами). Агріппа Д’Обіньє був військовим, талановитим поетом, другом Генріха Бурбона, майбутнього короля, і нарешті, істориком.

Наймасштабніша, щоправда, незавершена праця Д’Обіньє – «Загальна історія». У ній йдеться про події недавньої історії Франції 1553 – 1602 рр. Д’Обіньє показав себе, в основному добросовісним істориком, оскільки спирався на праці сучасників та історичні документи. Історичні джерела автор ретельно розглянув і піддав ґрунтовній критиці. Оскільки, історик виразив гугенотське бачення подій Громадянської війни у Франції, дві перших книги його праці, згідно з ухвалою Паризького парламенту, в 1620 р. були публічно спалені. В ухвалі зазначено, що вони «сповнені вигадок і наклепів на знатних осіб». Ця подія дала можливість Д’Обіньє висловити знамениту сентенцію: «Вогонь, на якому спалювали мої книжки, освятив їх». Останній французький історик доби Ренесансу залишив свою працю потомкам задля того, щоб вони знали про «безумства і слабкості людей».

І

Агріппа Д’Обіньє

сторіографія епохи Відродження зробила великий крок вперед у порівнянні з історіописанням середньовіччя. Передусім це виявилося у поступовій секуляризації історичної думки від теології. Зберігаючи зв’язок з провіденціоналістською концепцією, гуманісти вважали, що історія значною мірою визначається людиною, її інтересами, амбіціями, прагненнями. По-новому гуманісти розглянули державу в історії людства. Для них держава – це природна форма соціальної організації. Крім цього, гуманісти звернули увагу на історичне джерело, започаткувавши елементарну історичну критику джерел. Історики епохи Ренесансу помітили залежність суспільної ідеології від характеру історичної епохи.

Поряд з цим історична думка Ренесансу зберегла переважно тісний зв’язок з теологічними концепціями історії. Теологія зумовлювала завершене бачення світової еволюції людства. Через це теологія зберегла свої позиції у сфері гуманітарного знання, а гуманісти не наважились остаточно порвати з християнською моделлю світобудови.

ЛЕКЦІЯ 6. Історична думка Західної Європи в ХVІІ ст.

Наукова революція і формування раціонального світогляду. Головні риси європейської історіографії ХVІІ ст. Концепція Жана Боссюе. Ерудитська школа. Конгрегація св. Мавра і «мавристи». Творчість Жана Мабільона. Наукова діяльність єзуїтів. Творчість Жана Болланда і «болландистів». «Соціальна фізика» і її значення для розвитку історичної думки. Механістична модель суспільства. Творчість Томаса Гоббса і Гуго Гроція.

Європейський гуманізм відкрив двері Новому часові. Здобуття духовної свободи, секуляризація гуманітарного знання і природничих наук підготували ґрунт для грандіозного перевороту в світогляді європейців. Надзвичайно інтенсивно розвиваються природничі науки. Європа увійшла у ХVІІ ст. з іменами Галілея і Бекона, а наприкінці століття в науці вже панує Ісаак Ньютон. І хоча гуманісти Ренесансу рішуче порвали з теологічною спадщиною, все ж, над ними тяжів авторитет античності, зумовлюючи наслідування античних зразків мистецтва, філософії і науки. І тільки у ХVІІ ст. відбувається самостійний прогрес природознавства, яким було закладено основи для інтенсивного становлення справжньої науки.

Суттєво змінилося й суспільне життя в Європі. Швидке розширення простору проживання у результаті географічних відкриттів, інтенсифікація соціальних процесів – грандіозні рухи Реформації і Контрреформації, революції в Нідерландах, Англії, Україні, загальноєвропейська війна 1618 – 1648 рр. зумовили науковий інтерес до динамічних аспектів буття природи і людини. Соціальний час ніби «стискається», наповнюючись калейдоскопом подій.

У ХVІІ ст. розпочалася «наукова революція» – швидкі і якісні зміни в сфері вивчення довколишнього світу, яке відтепер стає на міцний ґрунт експериментального дослідження і раціонального філософського осмислення. «Наукова революція» вже міститься у відкритті Коперником геліоцентричності всесвіту («Про обертання небесних тіл» 1543 р.), у застосуванні телескопа Галілеєм для вивчення космічних об’єктів, у формулюванні законів руху планет Йоганном Кеплером. Англієць Гарвей відкрив циркулювання крові в людському організмі, Ньютон відкрив закон земного тяжіння. Саме Ньютон узагальнив здобутки «наукової революції» у своїй фундаментальній праці «Математичні начала натуральної філософії». У Європі відбувається формування першої наукової картини світу, яка базується на законах механіки.

«Наукова революція» виявилась не тільки у грандіозних відкриттях природничих наук. Вона забезпечила і новий спосіб осмислення буття світу і людини. Мова йде про раціональне мислення – розумову систематизацію результатів чуттєво-досвідного пізнання. Можна виділити низку відмітних рис раціонального пізнання: 1) час і простір мають абсолютний характер, предмети існують, явища дійсності відбуваються винятково у просторі і часі; 2) рух є способом існування і взаємодії всіх об’єктів буття; 3) все, що відбувається у світі має свою причину і наслідок.

«Наукова революція» поставила питання про спосіб пізнання, який перетворився у струнку систему дослідження, виявлення знань, перевірку і доведення істинності отриманої інформації. Тому науковий дослід, експеримент виступає важливою ознакою інтелектуальної активності Нового часу.

Питання «методу пізнання» активно розроблялося двома найвідомішими інтелектуалами доби Френсісом Беконом і Рене Декартом. У своїй праці «Велике відновлення наук» – «Новий Органон» Бекон обґрунтував індуктивний метод пізнання довколишнього світу природничими науками і філософією. Народження знання йде від чуттєвого досвіду, поступово переходячи на вищий рівень і завершується філософським узагальненням і систематизацією. Без емпіричного досвіду, який дає науковцю дослід і експеримент, повноцінного знання бути не може. Щоправда, Бекон не виявляє оптимізму у зв’язку з можливостями пізнання суспільства. На його думку, суспільні зміни надзвичайно повільні і непомітні. Головними чинниками суспільних змін Бекон вважав моральність і освіченість суспільної еліти, яка спрямовує суспільні процеси. Тобто, його історичні погляди мало чим відрізнялися від попередньої гуманістичної традиції.

Дещо інакше підійшов до вирішення проблеми методу пізнання Декарт. Знання формується, передусім людським мисленням. «Розумова конструкція» започатковує процес пізнання, а емпірична перевірка – це важливий, але другорядний компонент процесу осмислення буття. Такий рух думки називається дедукція. Однак, дедуктивний метод, на думку Декарта, можливий лише у філософії, математиці, фізиці і метафізиці. Картезій не відносить історію до наук, які здатні давати достовірне знання.

Природознавство ХVІІ ст. набуло статусу повноцінної науки через застосування експерименту і можливість перевірки достовірності результатів пізнання. Теологія тут була зайвою і залишилася на периферії інтелектуальної активності епохи.

Нова модель світу взяла собі за основу механістичну натурфілософію, яка містила низку важливих ознак. На перше місце можна поставити уявлення про нероздільність духовного світу людини і її емпірично-досвідної активності. До цієї ідеї варто додати й чітку орієнтацію на об’єктивність довколишнього світу. Середньовічні уявлення про Бога як центр світобудови замінюються концепціями деїзму чи пантеїзму. Важливим у новій концепції світу був принцип підпорядкованості буття природи і людини всезагальним законам, передусім законам механіки. Методами пізнання визнавалися універсальні дедуктивно-індуктивні методи. Завершувались головні ідеї механістичної натурфілософії визнанням універсальності причинно-наслідкових зв’язків, які є ідентичними і для природного і для соціального буття.

Якщо у сфері природничих наук відбувалися грандіозні відкриття, що вселяли оптимізм і райдужні перспективи майбутнього, то в галузі пізнання суспільства намітились прямо протилежні тенденції. Французький мислитель Монтень оприлюднив свої скептичні міркування щодо можливостей людського пізнання і сподівань на людський розум. Людина принципово не здатна пізнати не тільки природній світ, але й соціальне середовище. Монтень для підтвердження своїх міркувань наводить яскраві приклади релігійних війн, коли люди, які вірують в одного Бога, здатні різати і вбивати лише за те, що спосіб вірування має певні відмінності. Контраст між безоглядним оптимізмом вчених-натуралістів і глибоким песимізмом окремих представників гуманітарної сфери знань повністю відповідає світосприйняттю епохи Бароко.

Бароковим конрастом виглядає історична концепція Жана Бені Боссюе (1627 – 1704 рр.). Цей священик, доктор теології і вихователь спадкоємця Людовіка ХІV спробував дати власне бачення історії людства у своїй фундаментальній праці «Міркування про всесвітню історію». Тут він виклав історію від моменту створення світу і до епохи Карла Великого.

Для розуміння історичних поглядів Боссюе важливими є його політичні переконання. Мислитель намагається поєднати «Святе письмо» з новими теоріями суспільного договору, додержавного стану існування людей. Люди, за Боссюе, покликані жити з собі подібними, але це покликання випливає не з природних потреб, а з вимог релігії любити Бога і ближнього. Незважаючи на те, що люди всі є дітьми Отця Небесного, їм є велика вигода об’єднуватися в колективи і спільноти.