П

Франческо Гвіччардіні

ершою історичною роботою Гвіччардіні була «Історія Флоренції», в якій висвітлювалися події 1378 – 1509 рр. Ця праця не призначалася для публікації. Працюючи з історичним матеріалом, Гвіччардіні прагнув поглибити свої знання і визначити свою політичну позицію. Через це в тексті відсутні літературні прикраси і риторичні вставки. Гвіччардіні зневажливо пише про народ і навіть не допускає думки про демократичну форму правління. Для Флоренції найкращою формою правління має бути правління аристократії, як у Венеції. Влада повинна належати невеликій кількості багатих родин. Пояснення дій політичних осіб Гвіччардіні шукає винятково в егоїстичних інтересах. Навіть монархічний режим Лоренцо Медічі не влаштовував історика, оскільки той намагався відсторонити від влади представників земельної аристократії Флоренції, а висував на посади нових людей.

Друга історична праця Франческо Гвіччардіні «Історія Італії» була написана ним на схилі літ. За плечима історика залишився величезний досвід політичної і державної діяльності. Якщо «Історія Флоренції» представляла лиш першу спробу історичного дослідження, причому для свого власного використання, то в «Історії Італії» Гвіччардіні немов би підбиває підсумок свого політичного життя. Його праця охоплює період історії з 1190 по 1532 рр. Як історик Гвіччардіні більш ретельний з джерелами і описує події більш точно і визначено ніж Макіавеллі. Через свою класову обмеженість Гвіччардіні не здатен пояснити причину твердості флорентійських республіканців у відстоюванні своєї влади. Він навіть не бачить потреби в об’єднанні Італії.

Історія, на думку Гвіччардіні, є результатом діяльності видатних особистостей, які керуються своїми егоїстичними інтересами, честолюбством, амбіціями, жадобою влади, багатства і почестей. А успіх, чи невдача їх визначається випадковістю – «фортуною».

Добросовісне використання історичних джерел і фактів сприяло більш ґрунтовному розумінню змісту політичних подій. Гвіччардіні звернув увагу на економічні і фінансові чинники поведінки людей. Через те, що історик намагався уникнути літературщини і наблизити свій виклад до наукового ділового стилю, праці його видаються дещо сухими і занадто переобтяженими деталями. Ще в епоху Відродження мав обіг анекдот про стиль наукових творів Гвіччардіні. Коли засудженому до каторги на галерах злочинцеві запропонували обрати: йти на галери, чи перечитати всі трактати Гвіччардіні і останній обрав читання, то не прочитавши й половини наукової спадщини історика, злочинець попросився на галери.

Серед італійських істориків цього часу виділяється ще одна група. Представники цієї плеяди були менш відомі ніж Бруні, чи Макіавеллі, але внесок їх у розвиток світового історіописання був вагомим. Пізніше угруповання цих істориків отримало назву «ерудитська критична школа».

Найважливішим здобутком «ерудитської критичної школи» було те, що вона вперше обґрунтувала підстави наукової критики джерел. Її представники були менш залучені до політичних баталій. Для них властивою була копітка і системна праця збирачів писемних і археологічних джерел. Збирання і порівняння джерел стало основою для історичної реконструкції середніх віків. Ерудити не робили грандіозних узагальнень і висновків. Для них важливим було забезпечити послідовний і детальний опис перевірених фактів.

Започаткував «школу ерудитів» Флавіо Бьондо (1392 – 1463 рр.), або як він сам себе називав Флавій Блондус. Відомо, що молодого Бьондо вигнали з рідного міста з політичних мотивів. Історик понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло до цього вченого, котрий писав твори сухо й «не літературно». Бьондо не був схильний до лицемірства і догідництва. Він багато років збирав і систематизував джерела з історії Риму й Італії. Чимало творів історик присвятив археології. Найважливішою з цих праць можна вважати «Відновлений Рим». У ній Бьондо ретельно дослідив топографію античного та середньовічного Риму. Фактично, історико-географічною енциклопедією стала його праця «Описання Італії по районах і провінціях». Крім того, історик опублікував «Керівництво до вивчення археологічних старожитностей».

Бьондо відомий також і своєю великою історичною працею «Декади історії від часу падіння Риму», яка містила опис подій від 412 р. до 1440 р. Привертає увагу той факт, що свою оповідь історик розпочинає з дати, якою сьогодні приблизно розпочинається історія середніх віків. Довівши історичний опис до 1440 р., у 1452 р. Бьондо завершає свою працю, не здогадуючись, що наступного року припинить своє існування блискуча Візантійська імперія – одна із головних опор європейського середньовіччя.

«Декади» складаються з 31 книги. 20 з них присвячені періодові з 412 по 1400 рр. Інші 11 книг висвітлюють події перших 40 років ХV ст. Оцінюючи період італійської історії, який став предметом його дослідження Бьондо вдається до теологічних символів. На його думку, середні віки – це покарання людства за гріхи перед Богом. «Середні віки» – це період «поховання» античної культури й думки. Тому Блондус виступив з пристрасним закликом – збирати і оберігати історичні пам’ятки минулих епох.

«Декади» не здатні викликати захоплення у читача ні філософськими відступами, ні вигаданими промовами історичних персонажів, ні політичними узагальненнями, ні хитромудрими політичними доктринами. Але для них є властивим дух історичного дослідження: ретельний підбір фактів, критичний аналіз джерел, обережне використання документів. Особливо прискіпливо ставиться Бьондо до середньовічних хронік, занадто химерних історичних джерел. Але й тут історик уміє «вилущувати» зерно достовірності.

Принципи критики джерел, які сформулював і запровадив у науковий обіг Бьондо були доволі примітивні й грубі. Так, він намагається з кожного досліджуваного питання виділити найбільш давні і найбільш близькі до історичної події джерела. Бьондо правильно вважав, що більш пізніші джерела є менш достовірні. Хоча, насправді може бути й так, що доступне давнє джерело не завжди є найдавнішим і, навпаки, більш пізніше джерело може базуватися на невідомих ранніх джерелах, які є більш достовірними. Але й такий простий спосіб роботи з історичними джерелами дав можливість Блондусу спростувати легенду про «Хрестовий похід Карла Великого». Критика джерел сприяла історикові у спростуванні твердження середньовічних хроністів про те, що Петро Пустельник став ініціатором Першого Хрестового походу.

Флавіо Бьондо багато зробив для пізнання античності і середніх віків. Але його творчість несправедливо ігнорувалася гуманістами через відсутність великих політичних ідей, блискучих філологічних зразків. Крім того, його твори написані зовсім не красивою і правильною латиною, що вже було достатньою підставою для ігнорування з боку європейських інтелектуалів.

Методологічні підходи «школи ерудитів» використовував учень Лоренцо Валли Юлій Помпоній Лет (1428 – 1498 рр.). Як і інші гуманісти раннього Відродження він перебував на службі при дворі папи Пія ІІ (Пікколоміні). Щоправда, новий папа-мракобіс Павло ІІ розпорядився звільнити з курії всіх гуманістів. Довкола Помпонія в Римі зібрався гурток інтелектуалів, який назвали Академією (Братством) Лета, або «Помпоніана». Члени гуртка вперше в Італії ставили п’єси античного автора Плавта. Намагалися відтворити деякі форми античного побуту і навіть язичницького ритуалу. Вони називали один одного античними іменами (Каллімах, Платіна тощо), які стали для них своєрідними гуманістичними псевдонімами. Святкували день заснування Риму і, відповідно, від цього року вели літочислення. 1468 р. більшість членів «Помпоніани» були заарештовані за наказом Павла ІІ. Гуманістів звинуватили в підготовці державного перевороту. Просте захоплення античністю в очах невігласа Павла ІІ перетворилося на реальну загрозу папському престолу. Помпоній Лет і його друзі зазнали тортур і близько року просиділи у в’язниці. Зрештою, папа дійшов висновку, що злочину не було і, боячись змови кардиналів, з якими більшість «академіків» мали родинні зв’язки, випустив молодих інтелектуалів на волю.

Помпоній як історик належить до «школи ерудитів». Його фундаментальне дослідження «Про старожитності Риму» не втратило свого значення й досьогодні. Серед гуманістів також шанувалася його історична праця «Цезарі». Помпоній Лет наслідував історіографічні традиції Флавіо Бьондо. Історичні праці свої писав із застосуванням ґрунтовної критики історичних джерел. Встановлював і критикував різноманітні нісенітниці в середньовічних хроніках і церковній літературі. Помпоній був прихильником відродження ідей раннього християнства і очищення його від пізніших нашарувань. Для нього історія – це засіб віднайдення правдивих образів подій і людей. Йому належать такі слова : «Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло. Вона – лікування, що рятує тіло від смерті, вона – образ життя».

Цікавими є міркування про історію філософа-гуманіста Франческо Патріці (1529 – 1597 рр.) – автора «Десяти діалогів про історію». Патріці на сотні років випередив час, коли заявив, що історія є окремою наукою. За Патріці, науковий статус історії виявляється в тому, що вона намагається дати докладне і достовірне знання про минуле людського суспільства. Історія поряд з філософією прагне встановити істину. Якщо предметом філософії є встановлення основ всього сущого, то для історії завдання полягає у встановленні фактів дійсності. Факти, встановлені історією, відбивають політичну, станову і предметну дійсність. Діяння людей минулих поколінь, зумовлені їх розумом, почуттями, руками залишаються на папері, камені. Завдання історії – відтворити ці діяння, стверджував Патріці.

Патріці увійшов до світової історіографії своєю оригінальною схемою всесвітньої історії. Історія природи, доводив він, поділяється на декілька періодів-циклів, які у свою чергу розпадаються на дві фази: зростання і занепаду. Історію ж людства Патріці поділяє на три компоненти: історію думки, історію слова, історію дії. Історія дії (політика) не вичерпує собою усієї повноти людського буття. Патріці стверджував, що минуле людського життя є історією його культури у широкому розумінні цього слова.

Геніальні прозріння в галузі історії Патріці не були ним систематизовані, оскільки він більше був філософом ніж професійним істориком.

Окремо варто відзначити твір Джорджо Вазарі (1511 – 1574 рр.) «Життя найбільш відомих художників, скульпторів і архітекторів». Історики-гуманісти у своїх творах навмисно обходили питання релігійно-церковного життя і питання культури, зосередившись на політичній історії. Не цікавились вони й біографічним жанром історії, який був започаткований ще в епоху античності. Вазарі своєю книгою заповнив суттєвий пробіл гуманістичної історіографії. Тут він помістив біографії найвідоміших італійських художників від Чімабуе до Тіціана. У збірці біографій Вазарі спробував дати першу періодизацію розвитку мистецтва в Італії. Дослідницька мета Вазарі полягала в тому, щоб зібрати найбільш цікаві факти, деталі життя і творчості окремих представників ренесансного мистецтва. Слід зазначити, що Вазарі належав до спільноти художників і тому в свою книгу помістив чимало різних пліток із життя талановитих митців, а для того, щоб пожвавити виклад матеріалу, дещо придумав сам.

Ідеї італійського гуманізму протягом ХV – ХVІ стст. поширились по усій Європі. Гуманістичні ідеї набули своєрідної інтерпретації в грандіозному соціально-духовному русі Європи – Реформації. Згодом два потужних загальноєвропейських соціально-духовних процеси Ренесансу і Реформації розійшлися. Реформація не дала світові видатних істориків. Але Мартін Лютер і Філіп Меланхтон сприяли поліпшенню якості університетської освіти. Вони наголошували на необхідності всіляко оберігати пам’ятки історії й літератури. Історія розглядалася представниками Реформації як засіб боротьби проти католицької церкви, а не як наука, що прагне встановити істину. Протестантські теологи й історики підготували до видання 13-томну працю «Церковна історія окремих століть» (1559 – 1574 рр.), більш відому під заголовком «Магдебурзькі центурії». Кожен том послідовно містив опис історії християнської церкви від народження Ісуса Христа до кінця ХІІІ ст. Новаторство праці полягало в тому, що це була колективне дослідження. Історики, які працювали над виданням були розподілені на три підрозділи. Перша група – «студенти» збирала і систематизувала матеріал з бібліотек монастирів і капітулів різних європейських країн; друга група – «архітектори» аналізували і класифікували документи згідно з визначеною хронологією; третя група – «історики» на чолі з Ілірієм Флаціусом писала і редагувала остаточний текст. З німецьким педантизмом укладачі «Церковної історії» кожен том розпочинали з теологічного вступу, а далі поміщали опис подій і діянь. У праці підкреслювалося, що світські історики нездатні осягнути смислу священної історії, тому їх писання позбавлені всілякої доцільності. «Магдебурзькі центурії» мали антикатолицьке спрямування.

Католицька церква довго не залишалась у боргу перед протестантами. У відповідь на «Церковну історію...» папські теологи під проводом Цезаря Бароніуса (1538 – 1607 рр.) «батька церковної історії» і Рейнальда підготували 12-томну працю «Церковні аннали від народження Христа до року 1198» (1588 – 1607).

Головне завдання, яке отримали укладачі видання від папи римського полягало в наступному: дати відсіч усім тезам протестантських істориків і довести справедливість основних засад католицизму, примат духовної влади над світською, непогрішимість папи тощо. Цезар Бароніус застосував нову історичну методологію у роботі над джерелами. Усі факти з церковного життя базувалися на достовірних документах, які зберігалися у папському архіві і бібліотеці. Бароніус зробив усе, щоб історики протестанти і гуманісти не мали об’єктів для критики. Від доводив, що усі фальшивки, які розвінчані дослідниками, типу «Костянтинового дару», виготовлялися поза церквою і тому вона не несе за них відповідальності.

В плив гуманізму на історичну думку став відчутним також і у Франції. Після поширення ідей гуманізму в країні під час воєн, які вів у Італії французький король Карл VІІІ, значно пожвавилось інтелектуальне життя. Оскільки у Франції своєрідно переплелись культурні тенденції Реформації і Контрреформацїї, то історіографія відчула на собі впливи як гуманістичних так і теологічних ідей.