§ 2. Правові засади діяльності державної виконавчої служби

Правове підґрунтя організації та діяльності державної виконавчої служби складає цілий комплекс нормативно­правових актів національного та міжнародного характеру.

1. Відповідно до ст. 9 Конституції України міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. У ра­зі виникнення протиріч між нормами міжнародних договорів та нормами національного законодавства перевага надається застосуванню положень міжнародних актів, а національне законодавство у такому разі має бути приведене у відповідність до вимог міжнародних договорів. Таким чином, правовою основою діяльності державної виконавчої служби можуть виступати як міжнародні договори загального характеру, наприклад Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., так і міжнародні договори більш спеціалізованої спрямованості: Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 р., Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. та інші.

2. Конституція України як Основний Закон держави передбачає загальне регулювання питань діяльності ДВС. Так, у ст. 19, зокрема, зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобо­в’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3. Головну роль у правовому забезпеченні організації та діяльності державної виконавчої служби відіграють нормативно­правові акти законодавчого рівня.

Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. № 202/98‑ВР (з наступними змінами) ви­значає основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників цих органів та їх соціальний захист.

Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606‑XIV (з наступними змінами) визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (по­садових осіб), що відповідно до закону підлягають при­мусовому виконанню у разі невиконання їх у добро­вільному порядку. Даний нормативний акт є пріоритетним в діяльності державних виконавців по відношенню до інших законів при здійсненні ними дій, спрямованих на виконання рішень.

Необхідно вказати також і на кодекси процесуального права, які регламентують окремі питання звернення судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) до ви­конання, а також умов та порядку їх виконання.

Окремо, як джерело правового регулювання організації й діяльності органів ДВС, слід зазначити прийнятий 23 лютого 2006 р. Закон України «Про виконання рішень та засто­сування практики Європейського суду з прав людини», що закріплює обов’язок державної виконавчої служби України вживати усіх передбачених національним законодавством заходів до звернення рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України до виконання. Додатково ця процедура регламентована в Законі Україні «Про вико­навче провадження».

4. Окремий блок складає низка підзаконних нормативно­правових актів, які прийняті на виконання зазначених за­конів (Інструкція про проведення виконавчих дій, за­тверд­жена наказом Мін’юсту України від 15 липня 1999 р.) або пов’язані зі здійсненням державними виконавцями по­кладених на них обов’язків (наприклад, Порядок розпо­ряд­ження майном, конфіскованим за рішенням суду і пере­даним органам державної виконавчої служби, затверджений По­становою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р., Інструкція про безготівкові розрахунки в національній валюті, затверджена постановою НБУ від 22 січня 2004 р.).

Враховуючи вимоги зазначених актів законодавства, органи ДВС мають діяти у точній відповідності з законом і не повинні допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб.