§ 4. Матеріально-технічне забезпечення судів

У Концепції судово­правової реформи 1992 р. наголошувалося, що необхідність такої реформи обумовлена тим, що суди республіки переживають гостру кризу.

Кризова ситуація склалася також у матеріально­технічному забезпеченні судової діяльності. Понад 80 % судів розташовувалися якщо не в аварійних, то у таких приміщеннях, що не пристосовані для цих цілей та не відповідають елементарним вимогам щодо відправлення правосуддя.

У будівлях судів були відсутні елементарні умови для відвідувачів, меблі й інше устаткування не оновлювалося впродовж десятиліть, фінансування поштових витрат, витрат на канцелярські товари, охорону будівель, оплату енергоресурсів було практично припинено.

Реальний стан з матеріально­технічним забезпеченням судової діяльності постійно підживляв ідею про вихід судів з системи Міністерства юстиції.

І це незважаючи на те, що за роки, що минули з моменту ухвалення Концепції судово­правової реформи, певна увага з боку держави приділялася шляхом ухвалення нормативних актів з питань матеріально­технічного забезпечення судів.

Зокрема, пунктом 1 Постанови Верховної Ради «Про забезпечення діяльності судів» від 24 лютого 1994 р. на Кабінет Міністрів України, на державні обласні адміністрації покладався обов’язок до 1 червня 1994 р. «завершити вирішення питань забезпечення судів необхідними службовими при­мі­щеннями у відповідності зі встановленими нормами».

Але лише у травні 2003 року з’явився перший підзаконний акт, що регламентує основні вимоги, які висуваються до приміщень районних (міських) судів.

Отже, на Державну судову адміністрацію крім поточної ро­боти, покладено обов’язок розробки і ухвалення державних програм матеріально­технічного забезпечення судів, які повинні містити наступні напрями:

1) капітальне будівництво споруд судів за проектами, що відповідають найпрогресивнішим вимогам до відправлення правосуддя;

2) капітальний ремонт і реконструкція існуючих будівель та нових приміщень;

3) забезпечення судів транспортом, засобами зв’язку, сигналізації, технічними засобами, меблями, іншою оргтех­нікою і устаткуванням;

4) комп’ютеризація й інформатизація судової діяльності;

5) фінансування поточної діяльності в обсягах потреби (оплата енергоресурсів, поштових витрат, виплати учасникам процесу і т. п.).

Ухвалені підзаконні нормативні акти, що стосуються матеріально­технічної бази судів, враховують як міжнародні, так і національні особливості судової інфраструктури.

В основу проектів будівель судів покладено наступні критерії. Кожен суддя, окрім службового кабінету, повинен мати «свій» зал судових засідань площею 75–100 м², оснащений технічними засобами, службові приміщення для секретаря і помічників. У кожному суді повинні бути приміщення для народних засідателів (присяжних), учасників процесу; просторі холи для відвідувачів; належні санітарно­побутові умови, а також умови для реалізації процесуальних і конституційних прав усіх громадян, що звернулися за судовим захистом.

Практично всі ці напрями роботи детально регламентовані в Положенні про ДСА. А стосовно регіонального рівня — в нормативних актах, що регламентують діяльність територіальних управлінь судової адміністрації.