Розділ х організаційне забезпечення діяльності судів

§ 1. Розвиток і становлення організаційного забезпечення діяльності судів

Перші кроки до побудови моделі управління судами з дотриманням принципу незалежності судів від інших гілок влади на території Російської імперії були здійснені під час проведення судової реформи 1864 р. Увесь попередній період діяльності судів можна охарактеризувати як період їх підвідомчості помісним князям, а в подальшому — намісникам і губернаторам. Так, ще Судовими статутами 1857 р. передбачалося здійснення нагляду за судовою діяльністю з боку губернаторів. Проте статті 249–256 «Учреждения судебных установлений», змінені і доповнені Законом про перетворення місцевого суду 1912 р., чітко визначили чотири види нагляду за судами і над судовими працівниками:

1) нагляд вищих судових місць над нижчими;

2) внутрішній нагляд в кожному судовому місці з боку голів;

3) прокурорський нагляд в кожному судовому місці;

4) загальний нагляд з боку міністра юстиції.

Характерно, що в процесі ухвалення редакції ст. 256 про повноваження міністра юстиції з метою недопущення втручання в судову діяльність чиновників було ухвалене рішення, що ревізії судових місць мають відбуватися за участі членів судових палат, інших чинів судового відомства.

Певний досвід у галузі судового управління за декілька століть був накопичений і на території України, який фактично був знехтуваний в період побудови системи радянського народного суду.

Незважаючи на те, що ще Конституцією СРСР 1936 р. був продекларований принцип незалежності суддів, в законодавстві загалом зберігався цей механізм організаційного забезпечення судової діяльності.

Після нетривалої перерви, протягом якої цю функцію по відношенню до обласних і районних судів виконували Верховні Суди союзних республік через відповідні управління, 12 серпня 1971 р. в Основи законодавства про судоустрій була внесена ст. 381, якою організаційне керівництво судами бу­ло покладене на міністерства юстиції союзних республік та їх органи на місцях.

Ця норма про організаційне керівництво повністю була продубльована Законом «Про судоустрій УРСР» (1971 р.) і фактично проіснувала до ухвалення Закону України «Про судоустрій України», що набув чинності з 1 червня 2002 р. Однак у 1994 р. поняття «організаційне керівництво» було замінено на «організаційне забезпечення» із доповненням про те, що ця діяльність структур виконавчої влади повинна здійснюватися при суворому дотриманні принципу незалежності суддів.

Концепція судово­правової реформи в Україні (1992 р.) проголосила головною метою реформи формування незалежної судової влади шляхом ефективного розмежування повноважень, покликаного гарантувати самостійність і незалежність судових органів від дії законодавчої і виконавчої влади.

Новий імпульс у напрямі реформування системи орга­ні­заційного забезпечення судової діяльності додала Конституція України, що закріпила принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У суспільстві сформувалося розуміння, що до тих пір, поки основними ланками судової системи управлятимуть структури виконавчої влади, про реалізацію принципу розподілу влади не може бути і мови.

Саме суддівська спільнота активно виступала за вихід із системи Міністерства юстиції, розраховуючи на поліпшення матеріально­технічного забезпечення судів і соціально­побутового рівня всіх працівників судів. Про це свідчать резолюції чотирьох з’їздів суддів України.

З урахуванням цього переважна більшість законопроектів про судовий устрій, кардинально відрізняючись навіть у концептуальних підходах до побудови судової системи, були одностайними у питанні про необхідність створення судової адміністрації.

Проте внаслідок активної протидії чи конкуренції різних політичних сил процес ухвалення закону про судоустрій затягся з 1998 р. до лютого 2002 р.

На цей час вже був певний позитивний досвід діяльності структур Судового департаменту при Верховному Суді Російської Федерації, однак в Україні було ухвалене рішення про створення Державної судової адміністрації України — центрального органу виконавчої влади, покликаного здійснити організаційне забезпечення діяльності судів України.

Цей варіант побудови системи управління судами є наслідком компромісу між прихильниками збереження існуючої системи та їх супротивниками, що пропонували більш радикальний шлях, відповідно до якого в структурах судової влади створюються адміністративно­господарські управ­ління, підпорядковані головам відповідних судів, через які здійснюється кадрове і матеріально­технічне забезпечення всіх ланок самої судової влади.

Підсумки перших років діяльності в Україні Державної судової адміністрації (ДСА) призводять до висновків про те, що управлінський апарат у порівнянні з існуючим раніше варіантом побудови цієї структури усередині самої судової системи зріс у декілька разів. Крім того, виникла маса проблем, пов’язаних з розмежуванням функцій між головами вищих судів та начальниками управлінь ДСА, деякі з яких можливо усунути лише в процесі подальшого вдосконалення законодавчої бази.

З метою забезпечення незалежності судів і суддів при здійсненні правосуддя діяльність усіх структур ДСА певною мірою детально регламентована розділом VI Закону України «Про судоустрій України» та Положенням про Державну судову адміністрацію України.

Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів передбачено єдину юрисдикцію, подальше реформування системи управління судами. У Концепції зазначається, що належне забезпечення діяльності судів є однією з гарантій незалежності судів та суддів. Дотримуючись прин­ципу поділу влади, судові та організаційно­управлінські функ­ції не повинні поєднуватися в межах судової влади. Су­ди повинні здійснювати правосуддя, а спеціалізовані органи — від­повідати за забезпечення діяльності судів і бути при цьому підконтрольними суддівському самоврядуванню.