§ 3. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»

Оскільки предмет дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» є комплексним, пізнання основ організації судової влади та правоохоронних органів потребує вивчення значної кількості нормативно­правових актів. Адже діяльність кожного правоохоронного органу регламентується багатьма актами законодавства. Для подолання цих труднощів необхідно провести класифікацію масиву нормативно­правових актів. Здійснювати її доцільно за двома критеріями: по­перше — за їх юридичною силою, по­друге — за їх змістом (предметом).

Ієрархія нормативно­правових актів у порядку зменшення їх юридичної сили виглядає таким чином: Конституція України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відомчі та міжвідомчі правові акти.

На найвищому щаблі у цій ієрархії знаходиться Конституція України. Вона приймається з додержанням особливої процедури і вирішує основні питання державного і суспільного життя, у тому числі й організації і діяльності правоохоронних органів. Усі нормативно­правові акти нижчого рівня мають точно відповідати конституційним положенням. Тому й заведено говорити, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Якщо закон або інший нормативно­правовий акт суперечить Конституції України, то застосовуються норми Конституції України, оскільки вона є актом прямої дії.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, тому всі правозастосовні органи повинні у своїй діяльності керуватися цими актами.

Закони України підлягають безумовному виконанню і додержанню на всій території України. Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та діяльності адвокатури. Отже, саме в законах і вирішується більшість питань організації та діяльності правоохоронних органів України.

Постанови Верховної Ради України видаються відповідно до Конституції України і законів України. Здебільшого вони вирішують організаційні питання діяльності правоохоронних органів, які не входять до складу виконавчої влади. Так, постановою Верховної Ради України затверджено Дисциплінарний статут прокуратури України, Положення про класні чини працівників органів прокуратури України.

Наступний щабель в ієрархічній структурі нормативно­правових актів відведений указам і розпорядженням Президента України. Вони стосуються тих питань організації та діяльності правоохоронних органів, що входять до його компетенції.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України видаються в межах компетенції Кабінету Міністрів України, визначеної Конституцією України. Вони не можуть супере­чити Конституції, законам та указам Президента України. Ці акти звичайно уточнюють порядок застосування окремих положень, визначених законами і указами Президента України. Наприклад, Законом України «Про адвокатуру» передбачено право адвокатів створювати адвокатські об’єднання, а постановою Кабінету Міністрів України затверджено Положення «Про порядок реєстрації адво­катських об’єднань».

Відомчі та міжвідомчі нормативно­правові акти, які видаються відповідними керівниками, теж можуть регламентувати окремі питання організації і діяльності правоохоронних органів. Вони можуть називатися по­різному: накази, інструкції, вказівки, положення та ін. Значна кількість ві­домчих нормативних актів видається Міністерством юстиції України, Міністерством внутрішніх справ України, Генеральним прокурором України, Державною судовою адмі­ністрацією України. Так, наприклад, Державною судовою адміністрацією видаються акти, що стосуються органі­заційного забезпечення діяльності судів, Генеральним прокурором України — накази щодо організації і діяльності працівників прокуратури та ін.

Все більшого значення для регламентації діяльності правоохоронних органів в останні роки набувають рішення і висновки Конституційного Суду України. Цей орган не видає нормативно­правових актів, але прийняті ним рішення, що визнають закон або окремі його положення неконституційними, тягнуть за собою втрату юридичної сили закону в цілому або окремих його положень. Рішення Конституційного Суду приймалися і щодо актів, які регулюють організацію і діяльність правоохоронних органів.

Для встановлення єдності в практиці правозастосування велике значення мають роз’яснення законодавства, що даються Верховним Судом України і Вищим господарським судом України. Ці роз’яснення оформлюються відповідними постановами. Деякі з цих роз’яснень стосуються організаційних питань правоохоронної діяльності.

Всі нормативно­правові акти залежно від їх змісту (предмету) можна поділити на такі групи актів:

— загального характеру;

— про судову владу, правосуддя, суди і суддів;

— про органи юстиції та державну виконавчу службу;

— про діяльність органів прокуратури;

— про органи досудового розслідування злочинів;

— про організацію правової допомоги;

— про нотаріат.

Акти загального характеру. До цієї групи належать нормативно­правові акти, зміст яких має значення для визначення сутності та спрямованості діяльності правоохоронних органів, а також такі, які комплексно визначають організацію і діяльність кількох правоохоронних органів, а саме:

— Конституція України;

— міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

— Кримінально­процесуальний кодекс України.

Конституція України. Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади, до числа яких належить більшість правоохоронних органів, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Для дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» першочергове значення мають положення розді­лів II («Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»), VII («Прокуратура»), VIII («Правосуддя»), ХІІ («Кон­ституційний Суд України»). У розділі ІІ, наприклад, містяться такі принципи судової влади як право на судовий захист (ст. 55), право на правову допомогу (ст. 59), презумпція невинуватості (ст. 62), а також положення щодо судового контролю за правомірністю обмеження свободи людини та особистої недоторканності, недоторканності житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та інші важливі положення, які безпосередньо визначають зміст діяльності правоохоронних органів. Роз­діл VII визначає функції прокуратури України, порядок при­значення та звільнення Генерального прокурора України, строк його повноважень. І, нарешті, розділ VIII визначає основи організації судової влади в Україні, основні засади судочинства, а також компетенцію і склад Вищої ради юстиції. Заслуговує на увагу і розділ ХV Конституції України «Перехідні положення», зокрема пункти 9, 12 і 13, що стосуються строків і порядку приведення у відповідність з Конституцією України судової системи і функцій прокуратури, а також порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, порядку проведення огляду і обшуку житла або іншого володіння особи.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Серед таких міжнародних правових актів є цілий ряд договорів, які визначають способи захисту прав і свобод людини, вимоги щодо організації судової влади, забезпечення її незалежності та ін. Найважливішими з них є:

— Загальна декларація прав людини, схвалена Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.;

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права людини, схвалений Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.;

— Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.;

— Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання;

— Основні принципи незалежності суддів, схвалені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 13 грудня 1985 р., та ін.

Ці нормативні акти проголошують і розкривають зміст невід’ємних прав людини, а також містять авторитетну регламентацію питань, пов’язаних з оскарженням несправедливих з погляду зацікавлених осіб рішень вищих судових інстанцій України в міждержавні органи, зокрема, до Європейського суду з прав людини. Така можливість оскарження прямо передбачена частиною четвертою ст. 55 Конституції України. Що ж стосується останнього з названих документів, то його вивчення дозволяє одержати уявлення про те, як повинні вирішуватися питання забезпечення принципу незалежності судової влади.

Кримінально­процесуальний кодекс України регламентує процедуру здійснення дізнання та досудового слідства; повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, а також при підтриманні державного обвинувачення у судах; принципи судочинства, процедуру розгляду справ у всіх судових інстанціях, порядок оскарження рішень суду та ін.

Законодавство про судову владу, правосуддя, суди і суддів. Нормативно­правові акти, які регламентують питання організації та реалізації судової влади в Україні, прийняті у відповідності й у розвиток конституційних положень. До них належать: закони України «Про судоустрій України», «Про Конституційний Суд України», «Про статус суддів», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України», «Про доступ до судових рішень», «Про Вищу раду юстиції»; «Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді», затверджене Указом Президента України, а також акти Державної судової адміністрації щодо організаційного забезпечення діяльності судів.

Визначальне місце у законодавчому масиві цієї групи належить Закону України «Про судоустрій України», прийнятому 7 лютого 2002 р. Цей закон визначає організаційні основи судової системи України, у тому числі види, склад і повноваження судів усіх рівнів; види судочинства; засади здійснення правосуддя; деякі питання статусу професійних суддів, народних засідателів та присяжних; систему, повноваження та організацію роботи кваліфікаційних комісій суддів; засади, завдання і повноваження органів суддівського самоврядування, а також питання організаційного забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою.

Закон України «Про Конституційний Суд України», прийнятий 16 жовтня 1996 р., визначає статус Конституційного Суду, принципи його діяльності, суб’єктів права на конституційне подання та конституційне звернення, статус і гарантії діяльності суддів Конституційного Суду, питання організації та діяльності Конституційного Суду, порядок конституційного провадження у справах.

У законі України «Про статус суддів», прийнятому 15 грудня 1992 р. (з численними наступними змінами та доповненнями), закріплені вимоги, що висуваються до судді; його обов’язки; порядок обрання (призначення) суддів; гарантії їх незалежності; строки і порядок атестації суддів; підстави дисциплінарної відповідальності суддів; процедура розгляду дисциплінарної справи, а також вирішено питання матеріального і соціально­побутового забезпечення суддів.

Закон України «Про Вищу раду юстиції», прийнятий 15 січня 1998 р. (із змінами, внесеними згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 9‑рп/2002 від 21 травня 2002 р.), визначає статус Вищої ради юстиції як колегіального незалежного органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Цей закон регламентує порядок утворення і організацію роботи Вищої ради юстиції, порядок вирішення питань, віднесених до її компетенції.

Законодавство про органи юстиції та державну виконавчу службу. Цю групу нормативно­правових актів можна розділити на дві підгрупи.

До першої підгрупи належать нормативно­правові акти, які регламентують організацію і діяльність органів юстиції: Положення «Про Міністерство юстиції України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 р.; Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції» № 592 від 30 квітня 1998 р.; Положення про головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, м.м. Києві та Севастополі, затверджене наказом Міністерства юстиції України № 36/5 від 30 серпня 2000 р.; Положення про районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні управління юстиції, затверджене наказом Міністерства юстиції України № 36/5 від 30 серпня 2000 р.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції» визначає систему органів юстиції, а також необхідні організаційні і фінансові заходи для забезпечення діяльності новостворених районних (міських) управлінь юстиції (до цього у районах і містах управлінь юстиції не було).

Вищезазначені положення регламентують завдання, структуру і повноваження органів юстиції усіх рівнів.

До другої підгрупи належать нормативно­правові акти, що визначають організацію і діяльність державної виконавчої служби, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України: закони України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», інші підзаконні нормативні акти, прийняті на їх виконання.

Закон України «Про державну виконавчу службу», прийнятий 24 березня 1998 р. (з наступними змінами та доповненнями), визначає основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус пра­цівників органів державної виконавчої служби та їх со­ці­альний захист. 

Закон України «Про виконавче провадження», прийнятий 21 квітня 1999 р. (з наступними змінами та доповненнями), визначає порядок і умови примусового виконання рішень судів та інших визначених законом органів і посадових осіб, права та обов’язки державних виконавців.

Законодавство про діяльність органів прокуратури. До нормативно­правових актів, які регламентують організацію й діяльність прокуратури, належать: Закон України «Про прокуратуру», Положення «про класні чини працівників органів прокуратури», Дисциплінарний статут прокуратури України, а також накази, розпорядження, інструкції Генерального прокурора України.

У Законі України «Про прокуратуру», прийнятому 5 листопада 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями), досить детально вирішені всі основні питання організації й діяльності прокуратури, а саме: система органів прокуратури, принципи організації і діяльності прокуратури, її функції, статус працівників органів прокуратури, їх повноваження.

Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., встановлює порядок заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько­слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини.

Положення «Про класні чини працівників органів прокуратури», затверджене постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., визначає порядок встановлення і присвоєння класних чинів працівникам органів прокуратури.

Нормативні акти, які видає Генеральний прокурор України, визначають завдання і стратегію здійснення нагляду за додержанням законів у відповідній сфері.

Законодавство про органи досудового розслідування злочинів. До численної групи нормативно­правових актів, що регламентують досудове розслідування злочинів, належать: Кримінально­процесуальний кодекс України, Митний кодекс України, закони України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно­розшукову діяль­ність», «Про державну податкову службу України», «Про Державний кордон України», Положення про Міністерство внутрішніх справ України та ін. Така неоднорідність і численність нормативно­правових актів цієї групи пояснюється тим, що, по­перше, виявлення і розслідування злочинів проводиться шляхом здійснення оперативно­розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства, а по­друге, здійснення цієї діяльності покладається на різноманітні органи, перелік яких визначається законом.

В рамках дисципліни, що вивчається, немає необхідності досконально засвоювати повний зміст вищезазначених нормативно­правових актів. До предмету цієї дисципліни належать положення, що стосуються кола органів, які виявляють і розслідують злочини, їх структури, основних повноважень, взаємодії між собою та іншими державними і недержавними органами.

Законодавство про організацію правової допомоги. Право кожного на правову допомогу передбачено Конституцією України. Надання правової допомоги є багатогранною правоохоронною функцією. Серед нормативно­правових актів, що регламентують цю діяльність, основним слід вважати Закон України «Про адвокатуру». До цієї групи входять нормативно­правові акти, що визначають статус адвоката: Положення «про кваліфікаційно­дисциплінарну ко­мі­сію адвокатури» і Положення «про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури», а також відповідні положення законів, що визначають права і обов’язки осіб, які надають правову допомогу (Кримінально­процесуальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства, Господарський процесуальний кодекс, Кодекс України про адміністративні правопорушення).

Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., визначає завдання, принципи та організаційні форми діяльності адвокатури, види адвокатської діяльності, статус адвоката, гарантії адвокатської діяльності, підстави притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і види дисциплінарних стягнень.

Положення «Про кваліфікаційно­дисциплінарну комісію адвокатури», затверджене Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р. (з наступними змінами), визначає порядок організації та діяльності кваліфікаційно­дисциплінарної комісії адвокатури, її повноваження.

Положення «Про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури», затверджене Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р., визначає порядок діяльності і повноваження Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Законодавство про нотаріат. Центральне місце серед нормативно­правових актів, що регламентують цю діяльність, посідає Закон України «Про нотаріат». Питання організації та діяльності нотаріату в Україні визначаються також указами Президента України, нормативно­правовими актами Кабінету Міністрів України (наприклад, декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито»), інструк­ціями і наказами Міністерства юстиції України.

Закон України «Про нотаріат», прийнятий 2 вересня 1993 р., визначає коло органів і осіб, які вчиняють нотарі­альні дії, статус нотаріуса, предмет нотаріальної таємниці, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій, загальні правила вчинення нотаріальних дій.