1.2. Поняття та сутність інституту адвокатури

«Адвокатура», як і «адвокат», походить від латинського слова advocatus, у свою чергу похідного від advoco — «запрошую». Як бачимо, цей корінь не має яскраво вираженого юридичного забарвлення. Справа у тому, що у Стародавньому Римі у міру ускладнення правових норм громадяни, які не мали спеціальної підготовки, були змушені звертатися по допомогу — запрошувати для ведення справ у суді осіб, котрі такою підготовкою володіють¹⁴⁶. Це і були адвокати.

Відповідно до словника В. І. Даля, адвокат — правознавець, що бере на себе ведення позовів і захист підсудного; приватний заступник у позовах, стряпчий, ходок, ділок¹⁴⁷. В «Юридичному словнику­довіднику» зазначено, що адвокат — це «той, хто надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист, проводить справу»¹⁴⁸. Ці визначення вказують на головну відмінність адвоката від «просто» юриста: надання юридичної допомоги у правоохоронних органах, у першу чергу — в суді.

Українське законодавство не дає визначення адвоката, але містить визначення адвокатури. Стаття 1 Закону України «Про адвокатуру» визначає її як добровільне професійне громадське об’єднання, покликане відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. Звідси випливає, що:

— адвокатура — це громадське об’єднання;

— завдання адвокатури — надання фізичним і юридичним особам усіх видів юридичної допомоги.

Ставлення до адвокатури як до громадського об’єднання, а не як до спілки професіоналів­юристів суперечить вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною. Саме державний характер діяльності адвокатури, спрямованої на захист громадян певної держави, відрізняє адвокатуру від громадських об’єднань безпосередньо за своєю суттю. У Конституції та Законі України «Про адвокатуру» вона повинна бути визначена як правовий інститут, головна функція якого полягає у здійсненні захисту прав і свобод людини і громадянина. Вона має посісти чільне місце серед таких важливих інститутів як суд і прокуратура¹⁴⁹.

В Конституції України правовий статус адвокатури не визначено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можливо зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції, і певною мірою має відігравати роль «дружнього посередника» між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві¹⁵⁰.

Завдання адвокатури визначені у ст. 59 Конституції України, згідно з якою вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Із статті 59 Конституції випливає, що усі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб) не становлять виключної компетенції адвокатури, але й вона може здійснювати усі не заборонені законом види правової допомоги.

Тим, що стаття, присвячена діяльності адвокатури, поміщена у розділ ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», підкреслюється особливий характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом держави.