Іван Франко

I.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших кременах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей І.Франка – думка про тек, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу, а той дух є «вічний революціонер». Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярськй, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів («Веснянки»), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає «свиням під ноги». Франко говорить, що на жаль, людина цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія – це яскраве втілення філософії українського духу початку XXст., витоки якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Коли ми вели мову про М.Драгоманова, то зазначали націоналістичність його поглядів.

Його послідовник І.Франко у своїй праці «Поза межами можливого» частково розкрив чи повторив, правда в більше викривальній формі, але доповнив свого великого попередника: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою; або хворобливий сентименталізм фашистів, що ралі би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.»

Франко передбачує можливість  консолідування якихось вольних міжнародних союзів, (наприклад ЄС), союзів для досягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди і невдоволення відійдуть у сферу історичних споминів».

Коли ж російський уряд у травні 1876р. заборонив українське слово зовсім, І.Франко заявив: «Драгоманов один однісінький підняв проти сеї заборони голос на з’їзді вчених і списателів цілого світа в Парижі, показавши…, чим є українське писемництво, які плоди видавало досі, яку важку прислугу воно мусить сповнити для піднесення просвіти українського народу.                             

 

Слово "філософія" давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією зараз називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності - наприклад: "філософія рекламної кампанії", "філософія управління підприємством", "моя життєва філософія" і т.п. Таке вживання слова "філософія", хоч і не відповідає тому значенню, яке вкладають в нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З виникненням в Європі системи освіти і встановленням відповідної останньої системи наук, філософія набула статусу головної (і довгий час єдиної) теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отримання вищої освіти взагалі. Тодішня філософія була наукою взагалі, вона включала в себе інші науки, і поділялась на такі розділи: 1. Раціональна філософія - логіка - наука про правильне мислення, яка вчила керувати діями розуму. 2. Моральна філософія - наука про правильні вчинки, яка поділялась на монастику, тобто етику - науку про управління діями окремої людини, економіку - науку про управління державою. 3. Натуральну філософію - науку про природу речей, що поділялась на фізику - науку про якісну природу матеріальних речей, математику - науку про кількісну природу матеріальних речей та метафізику - науку про нематеріальні речі. До ХVІІІ століття європейські університети мали тільки три факультети та спеціальності, і, для того, щоб отримати диплом доктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати диплом доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримують випускники вищих учбових закладів значно зросла, від філософії відокремились ряд наук, проте чільне місце в системі теологічної підготовки у вищій і особливо університетській освіті зберігається за філософією. Сьогодні філософія, як навчальна дисципліна, покликана прищепити студентові ВУЗу: а)здатність до проблематизації - вміння ставити питання, розглядати парадокси, альтернативи, протиріччя; б)здатність давати визначення - переходити від семантичного до концептуального аналізу понять; в)здатність формулювати, впорядковувати, послідовно продумувати свої думки. Виконання філософією цих завдань витікає із методологічної функції філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на запитання, які стоять перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, що дозволяють самостійно розв’язати ці питання. Виходячи із значення, яке відіграє філософія як наука в житті та діяльності людини можна виділити, поруч із методологічною, такі її функції: а)світоглядну - філософія дозволяє людині осмислити проблеми сенсу людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі? і т.п. б)аксіологічну - філософія дозволяє людині осмислити природу та значення власних життєвих цінностей.