Всього записів: 3

Слово	Частина мови	Абсолютна частота	Поле5	Поле6	Поле7	Поле8
ЛЮБОВ	К	31	0.1033	0.0249	4.1735	0.7586
ЛЮБОВНИЙ	А	4	0.0133	0.0066	8.6023	0.5025
ЛЮБОВНО	Н	1	0.0033	-	-	-

Поет: Загальний словник

Всього записів: 6

Слово	Частина мови	Абсолютна частота	Середня частота	Середньоквадратичне відхилення	Коефіціент стабільності
любов	ім.ж.р.вл.	18	0,06	0,2374868	7
любов	ім.ж.р.	336	1,12	1,605906	9
любове	ім.ж.р.	19	0,06333333	0,3454305	6
любов-лелека	ім.ч.р.	1	0,003333333	0,05763872	0
любовний	ад'єктив	10	0,03333334	0,1795055	6
любов-німота	ім.ж.р.	1	0,003333333	0,05763872	0

Використання кількісних методів під час описування функціювання мови мало чим відрізняється від використання аналогічного інструментарію в природничих та гуманітарних науках. Використання методів вимірювання та підрахунку мовних реалізацій дає змогу, проте, суттєво модифікувати уявлення про мовну систему та про можливості її функціювання. У цьому сенсі квантитативна лінгвістика виявляється важливим чинником, який впливає на лінгвістичну теорію. Наприклад. у сфері граматики теоретична лінгвістика, як правило, обмежується констатацією існування в українській мові системи відмінків. Зі структурного погляду цього, можливо, й достатньо. Проте поза межами обговорення залишається вельми суттєва інформація про те, як часто використовуються різні відмінки, якою є динаміка використання різних відмінків з плином часу. Такі дослідження дали б змогу виявити тенденції розвитку відмінкової системи і на цій підставі сформулювати гіпотези про майбутній стан граматичної системи мови.

Інший приклад. Із системного погляду в російській, англійській та латинський мові є форма називного відмінка однини особових займенників. Проте в англійській мові при дієслові ця форма займенника практично завжди необхідна, у російській мові – займенник в цих випадках звичайно представлений, а в латині – як правило, їх нема. Відсутність достовірних кількісних даних про ці мовні явища робить структурний опис явно недостатнім.

Подібні проблеми виникають й у сфері лексики. Звичайні тлумачні словники не подають у складі словникової статті інформації про частоту вживання тієї чи іншої лексеми. Це пов’язано з дуже великим обсягом роботи, який необхідно виконати, щоб для кожного слова вказати хоча б які-небудь межі частотності (пор. позначки маловживане, частотне, високочастотне). Для користувача словника така інформація може бути дуже важливою, часто вирішальною для ухвалення рішення про використання слова.

З теоретичного погляду використання статистичних поглядів в мовознавстві дозволяє доповнити структурну модель мови ймовірнісним компонентом, тобто створити структурно-ймовірнісну модель, яка має значний пояснювальний потенціал.

До таких моделей належить, наприклад, «модель життєвого потенціалу слова», запропонована А.А.Полікарповим (Поликарпов 1988). Проведений ним квантитативний аналіз засвідчив, що в достатньо значній часовій перспективі є явна тенденція до збільшення ступеня абстрактності значень у багатозначного слова – чим пізніше виникає значення, тим воно абстрактніше. Розроблена кількісна модель дає змогу зробити передбачення про відносний «вік» різних частин мови, тенденцій розвитку лексичної системи мови.

Основні галузі використання структурно-ймовірнісної моделі мови. Лінгвістичне спостереження за функціюванням мови. Задача лінгвістичного спостереження полягає у виявленні загальних особливостей функціювання мовної системи в конкретному типі дискурсу (науковому, політичному дискурсі, текстах засобів масової інформації. Як предмет лінгвістичного спостереження можуть виступати такі феномени природної мови, як типи мовних помилок, сфера іншомовних запозичень, нові слова та значення, нові (креативні, творчі – не конвенційні) метафори, тематичний розподіл лексики (наприклад, лексика часових та просторових відношень, лексика вираження відчуттів та емоцій, спортивна лексика тощо).

Технологія лінгвістичного спостереження ґрунтується на двох вихідних твердженнях:

по-перше, на регулярності і періодичності аналізованих даних, і,

по-друге, на достатньо великому обсязі використовуваного матеріалу, на репрезентативності вибірки даних.

Через це лінгвістичне спостереження неможливе без відповідного комп’ютерного забезпечення. Використання комп’ютерної технології дає змогу кількісно оцінювати досліджуваний феномен, виявляючи його розподіл за часом, за джерелами, авторами тощо.

Інформація про статистичні закономірності функціювання мовної системи лежить в основі деяких методик аналіз даних, розроблюваних у політичній лінгвістиці. До них належить, зокрема, методика контент-аналізу, використовувана для виявлення структури і стану суспільної свідомості. За допомогою контент-аналізу з’являється змога за частотою вживання слів реконструювати, наприклад, ціннісні орієнтації суспільства, виявляти актуальні теми публічної політики, оцінювати динаміку змін тематики політичних дискусій тощо.

Комп’ютерне моделювання мови та мовлення. Інша важлива галузь прикладного використання знань про частоту використання тих чи інших мовних структур – комп’ютерна лінгвістика. Багато комп’ютерних програм, пов’язаних із функціюванням мови, використовують алгоритми, засновані на даних про частотність уживання фонем, морфем, лексичних одиниць та синтаксичних конструкцій. Програми автоматичного коректування орфографії містять словники, як правило, лише найчастотніших слів. Аналогічні словники використовують у програмах автоматичного розпізнавання писемного тексту та мовлення (типу Fine Rider). Абсолютну частотність появи слів (особливо термінологічної лексики) використовують в системах автоматичного анотування та реферування. Так, згідно зі статистико-дистрибутивним методом автоматичного індексування інформативними для певного тексту вважають нагромадження слів, розташованих достатньо близько одне від одного, частотність яких перевищує певну порогову величину, наприклад, середню частотність слів у документі (метод ACSI-Matic).

Дешифрування кодованого тексту. У процесі дешифрування також можуть використовуватися дані про частотність вживання графем, морфем і слів, а також про їхнє взаємне розташування. До цього часу розроблено продуктивні алгоритми дешифрування, засновані на частотності та дистрибуції елементів кодованого тексту. Пор. дешифрувальні алгоритми Б.В.Сухотіна; статистико-комбінаторний метод Н.Д.Андреєва. Близькі до задач дешифрування формальні процедури «відкриття» морфемного складу неописаної мови, запропоновані З. Гаррісом.

Авторизація/атрибуція тексту. Проблема авторизації тексту належить до кола класичних проблем філологічного дослідження. Часто цю проблему розглядають у межах «кількісної стилістики» - стилеметрії. Авторизація містить як літературний, так і лінгвальний складник.

Цю проблему досліджував В.В.Виноградов, однак чинники атрибуції текстів, які він виокремив, важко було формалізувати. Тобто різні дослідники. використовуючи ці чинники, могли дійти різних висновків.

Перспективу об’єктивації експертного знання було знайдено у використанні кількісних, статистичних методів аналізу текстів. Піонером в цій галузі став Н.А.Морозов, який опублікував у 1915 р. працю «Лінгвістичні спектри. Засіб, щоб відрізнити плагіати від істинних творів того чи іншого відомого автора. Стилеметричний етюд». Важливо, що у квантитативному аналізі Морозов пропонував спиратися не на тематично пов’язану лексику – слова, які визначає специфіка описуваного матеріалу, його предметна і проблемна орієнтація, - а на службові слова й слова тематично нейтральні. Справа в тому, що власне особливості вживання службових слів, слів із загальною семантикою, неприв’язаною до тематики художнього твору, формують авторський стиль і практично не піддаються імітації.

Сьогодні розвиток методик авторизації тексту найпродуктивніше відбувається в межах стилеметрії. Лінгвістичні підстави авторизації можуть бути різними, але використання кількісних методів аналізу є неминучим. Однин із перспективних напрямків в цій галузі - залучення до авторизації текстів теорії розпізнавання образів. За такого підходу стиль описують як простір параметрів, які можна виразити кількісно, - середня довжина речення, кількість вкладених синтаксичних структур, кількість слів у реченні, кількість речень в абзаці тощо. Далі кожний аналізований текст виражають через вектор, координати якого задають значеннями вибраних параметрів. Подібність векторів визначає і подібність стилів (Марусенко 1990, 1996).

Розробляють підходи, засновані на вивченні кількісних особливостей реалізації синтаксичних структур (Севбо 1981), а також на виявленні деяких особливостей формальної структури тексту, пов’язаних з вираженням чужого та авторського мовлення. Співвідношення чужого мовлення (прямого. змішаного, вкладеного) з авторським виявляються стилеутворювальним чинником. Цю характеристику стилю відображено у «формально-пунктуаційному» методі структуризації тексту, який реалізовано в комп’ютерній системі DISSKOTE Гринбаум 1996).

Психолінгвістика як практичне застосування лінгвістики.

Психолінгвістика, галузь лінгвістики, що вивчає мову насамперед як феномен психіки. З погляду психолінгвістики, мова існує тією мірою, якою існує внутрішній світ мовця і слухача, людини, яка пише і читає. Тому психолінгвістика не займається вивченням «мертвих» мов - таких, як старослов'янська або грецька, де нам доступні лише тексти, але не психічні світи їх творців.

Психолінгвістики не варто розглядати як частково лінгвістику і почасти - психологію. Це комплексна наука, яка належить до дисциплін лінгвістичних, оскільки вивчає мову, і до дисциплін психологічних, оскільки вивчає її в певному аспекті - як психічний феномен. А оскільки мова - це знакова система, яка обслуговує соціум, то психолінгвістика входить і в коло дисциплін, які вивчають соціальні комунікації, зокрема оформлення і передавання знань.

Людина народжується, наділена можливістю повного оволодіння мовою. Однак цієї можливості ще належить реалізуватися. Щоб зрозуміти, як саме це відбувається, психолінгвістика вивчає розвиток мовлення дитини. Психолінгвістика досліджує також причини, за якими процес розвитку мови і її функціювання відхиляються від норми. Дотримуючись принципу «що приховано в нормі, то явно в патології», психолінгвістика вивчає мовні дефекти дітей і дорослих. Це дефекти, що виникли на ранніх етапах життя - у процесі оволодіння мовою, а також дефекти, що з'явилися наслідком пізніших аномалій - таких, як мозкові травми, втрата слуху, психічні захворювання.

Ось питання, які традиційно займають розуми психолінгвістів:

1. Чи симетрично влаштований процес розпізнавання мовлення, яке звучить, і процес його породження?

2. Чим відрізняються механізми оволодіння рідною мовою від механізмів оволодіння мовою іноземною?

3. Які механізми забезпечують процес читання?

4. Чому за певних уражень мозку виникають ті чи інші дефекти мови?

5. Яку інформацію про особу мовця можна отримати, вивчаючи певні аспекти її мовної поведінки?

Прийнято вважати, що психолінгвістика виникла близько 40 років тому в США. Дійсно, сам термін психолінгвістика був запропонований американськими психологами в кінці 1950-х років з метою надати формальний статус уже сформованому саме в США науковому напрямку. Тим не менше наукою з чітко окресленими межами психолінгвістика не стала і до теперішнього часу, так що з усією визначеністю вказати, які аспекти мови і мовлення ця наука вивчає і якими методами з цією метою користується, навряд чи можливо. Підтвердження сказаному - зміст будь-якого підручника з психолінгвістики. На відміну від підручника з лінгвістики, де обов'язково буде говоритися про фонетику, лексику, граматику тощо, чи підручника з психології, де неодмінно будуть висвітлюватися проблеми сприйняття, пам'яті та емоцій, зміст навчального посібника з психолінгвістики значною мірою визначається тим, у якій науковій та культурній традиції написаний цей підручник.

Для більшості американських та англомовних психолінгвістів (за освітою, як правило, психологів) як еталонна наука про мову зазвичай виступає найбільш впливова в США лінгвістична теорія - генеративна граматика Н. Хомського в різних її варіантах. Відповідно, психолінгвістика в американській традиції зосереджена на спробах перевірити, якою мірою психологічні гіпотези, засновані на ідеях Хомського, відповідають спостережуваній мовній поведінці. З цих позицій одні автори розглядають мовлення дитини, інші - роль мови в соціальних взаємодіях, треті - взаємозв'язок мови і пізнавальних процесів. Французькі психолінгвісти, як правило, є послідовниками швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). Тому переважною галуззю їхніх інтересів є процес формування мови у дитини і роль мови в розвитку інтелекту і пізнавальних процесів.

З позицій європейської (зокрема вітчизняної) гуманітарної традиції можна охарактеризувати сферу інтересів психолінгвістики, описавши спочатку підхід, який свідомо чужий вивченню психіки. Це розуміння мови як «системи чистих відносин» (langue в термінах основоположника структурної лінгвістики швейцарського лінгвіста початку 20 ст. Ф. де Соссюра), де мова виступає як конструкт, в дослідницьких цілях відчужений від психіки носія. Психолінгвістика ж від початку орієнтована на вивчення реальних процесів говоріння і розуміння, на «людину в мові» (вислів французького лінгвіста Е. Бенвеніста, 1902-1976).

Вважають продуктивним розглядати психолінгвістику не як науку зі своїм предметом і методами, а як особливий ракурс, в якому вивчають мову, мовлення, комунікацію та пізнавальні процеси. Цей ракурс викликав до життя безліч дослідницьких програм, різнорідних за цілями, теоретичними передумовам і методами. Спільними для цих програм є три групи чинників.

1. Незадоволеність чисто кібернетичними, функційними моделями мовленнєвої діяльності. Функційні моделі дозволяють вивчати мовлення «методом чорної скриньки», коли дослідник будує умовиводи тільки шляхом зіставлення даних на «вході» і даних «на виході», тим самим відмовляючись ставити питання про те, що ж відбувається «насправді».

2. Породжена цієї незадоволеністю зміна ціннісних орієнтацій. Відповідно до нових ціннісних орієнтацій дослідницький інтерес спрямований насамперед на розуміння реальних (хоча безпосередньо і не спостережуваних) процесів, що відбуваються у психіці мовця і слухача.

3. Увага до методик дослідження, серед яких безумовна перевагу надають експерименту, а також ретельно спланованим спостереженням над процесами породження і виховання мовлення в режимі реального часу.

Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мовлення фактично існував задовго до того, як група американських вчених ввела в ужиток термін «психолінгвістика». Так, ще в 19 ст. німецький філософ і лінгвіст В. фон Гумбольдт приписував мові найважливішу роль у «світобаченні», або, як ми висловилися б сьогодні, у структуруванні суб'єктом інформації, яка надходить із зовнішнього середовища.

Аналогічний підхід виявляється в працях 19 ст. О. О. Потебні, зокрема - у його вченні про «внутрішню форму» слова. Саме це поняття набуває змісту тільки за умови його психологічної інтерпретації. Відчуття внутрішньої форми слова припускає, що індивід здатний усвідомити зв'язок між звучанням слова і його змістом: якщо носій мови не вбачає за словом підосичник слово осика, то внутрішня форма слова кравець загублена.

Традиція психолінгвістичного підходу до феномену мови сягає до праць І.О.Бодуена-де-Куртене (1845-1929), російського і польського лінгвіста, засновника Казанської школи мовознавства. Саме Бодуен говорив про мову як про «психо-соціальну сутність», а лінгвістику пропонував числити серед наук «психолого-соціологічних». Вивчаючи звукову організацію мови, Бодуен називав мінімальну одиницю мови - фонему - «представленням звуку», оскільки смислорозрізнювальна функція фонеми здійснюється в процесі певних психічних актів. Учні Бодуена - В. А. Богородицький (1857-1941) і Л. В. Щерба (1880-1944) регулярно використовували експериментальні методи для вивчення мовленнєвої діяльності. Зрозуміло, Щерба не говорив про психолінгвістику, тим більше що цей термін у радянській лінгвістиці закріпився лише після появи монографії А. А. Леонтьєва з такою назвою (1967). Однак саме у відомій статті Щерби Про троякий аспект мовних явищ в експерименті в мовознавстві (виголошеній ще в 1927) вже містяться центральні для сучасної психолінгвістики ідеї: це акцент на вивченні реальних процесів говоріння і слухання; розуміння живого розмовного мовлення як особливої системи; вивчення «негативного мовного матеріалу» (термін, введений Щербою для висловлювань з позначкою «так не говорять») і, нарешті, особливе місце, відведене Щербою для лінгвістичного експерименту.

Культура лінгвістичного експерименту, яку так цінував Щерба, знайшла плідне втілення в працях заснованої ним Ленінградської фонологічної школи - це праці учня Л. В. Щерби Л. Р. Зіндера (1910-1995) і співпрацівників Зіндера - лінгвістів наступного покоління (Л. В. Бондарко та ін.)

І все ж магістральні шляхи лінгвістики 20 в. і її успіхи були пов'язані не з трактуванням мови як феномену психіки, а з її розумінням як знакової системи. Тому психолінгвістичний ракурс і його дослідні програми довгий час займали маргінальні позиції щодо таких напрямків лінгвістики, як структурний підхід. Щоправда, при ближчому розгляді характерний для структурної лінгвістики аналіз мови тільки як знакової системи в повному відриві від внутрішнього світу його носіїв виявляється не більш ніж наукової абстракцією. Адже цей аналіз замикається на процедури членування і ототожнення, здійснювані дослідником, які спостерігають з цією метою власну психіку і мовну поведінку інших індивідів. Але саме через багатоликість, різноаспектність природної мови ми і можемо відволіктися від мови як феномену психіки.