1. Діалог та взаємодія національних культур у Речі Посполитій.

Згідно рішенням Тридентського собору, провідними державами контрреформації визначалися Іспанія і Польща. Королівство Польське, об’єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаціональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур її народів. Тепер студентам необхідно звернути увагу на те, що культура Південно-Західної Русі продовжувала свій розвиток в ареалі західної цивілізації.

Специфіка етноконфесійної ситуації у Великому князівстві литовсь-кому, жмудському і руському була така: прості литовці, які відходили від язичества, освоювали католицизм, значна частина литовських магнатів, спо-відали кальвінізм, у містах поряд з католицизмом поширилося лютеранство, нащадки українців й білорусів зберігали канонічне православ’я. Поліконфе-сійність, відповідно, формувала і різні типи культури та менталітету. Заго-стрення релігійної ситуації в країні, яку спричинила церковна унія 1596 р., не виключало взаємовпливу та взаємодії цих культур, в результаті чого виникли перехресні культуруні явища в галузі законодавства, освіти, становлення народних мов, друкарства, утвердження нових архітектурних стилів та літературних жанрів. Таким чином, до кінця XVI ст. в етнічних культурах народів Речі Посполитої діяли інтеграційні процеси, які супроводжували міжконфесійну конфронтацію, а велика багатонаціональна держава стала полем взаємодії польської, литовської, білоруської та української культур.

Особливо інтенсивний розвиток культурні процеси набули після приєднання до Польщі Лівонії (1561), а 1 липня 1569 р. особиста королівська польсько-литовська унія була замінена політичною – Люблінською унією. Єдина польсько-литовська держава стала називатися Річчю Посполитою³. З цього часу король обирався аристократією як Польщі, так і Литви, в країні став діяти один парламент (сейм), діяли єдині закони і уводилися єдині гроші.

Ренесанс в Речі Посполитій, що включала у себе литовські, білоруські і українські землі, був насправді «золотим віком». Завдяки тісним зв’язкам з Італією та Папством, Польща дуже рано – з XV ст. – відчула могутній культ-урний імпульс. Італійська орієнтація дозволила Польщі адекватніше, ніж іншим центральноєвропейським країнам, сприйняти новий тип культури, особливо літератури і суспільної думки. При цьому польська культура про-довжувала зберігати деякі традиційні риси. Центром ренесансної культури у Польщі був Краків.

В литовських, білоруських і українських землях панував церковно-слов’янський тип культури, що на основі конфронтації вступав в інтенсивний діалог з культурою католицькою. А поява реформаційних осередків з їх школами і друкарнями сприяла децентралізації культурного життя.

Значну роль у розвитку культури країни відігравав Краківський (Ягелонський) університет, заснований у 1364 р. і прославлений згодом школою математиків і астрономів. Саме в його стінах М. Коперник сформу-лював свої погляди на геліоцентричну модель Всесвіту. Широко розгалужена мережа парафіяльних шкіл і гімназій сприяла поширенню писемності.

Польській культурі епохи Ренесансу була властива чітка страти-фікація. Її головними центрами були королівський двір і двори магнатів, що змагалися в розкоші і меценатстві зі столицею. Саме в цьому середовищі формувався новий тип польської культури. Її усереднений варіант був характерний і для середньої шляхти, в той час, як дрібна шляхта, по своєму способу життя наближалася до селянства, залишаючись носієм традиційної культури. Слабе польське бюргерство і німецьке в багатьох містах орієн-тувалося на німецьку бюргерську культуру. Її обличчя визначала інтелі-генція, представники середнього і нижчого духовенства і середня шляхта, що проживала у містах. При усьому тому міська культура живилася сміховою традицією, що викликало до життя численну сатиричну літературу.

Особливістю польською словесності була латино-польська домов-ність – білінгвізм. Латинь залишалася мовою церкви і основною літератур-ною мовою. Її знання було розповсюджене в освічених колах польського суспільства, польській мові відводилися «нижчі» літературні жанри. Білінг-візм дворянства підкреслював, з одного боку, його національну приналеж-ність, із другого – інтегрованість загальноєвропейську культуру. Латиномов-на література виконувала функції репрезентації польськості для Європи, і така ситуація не перешкоджала вдосконаленню форм саме польської мови. Процес переходу словесності на польську мову відбувався повільно, а розви-ток національної свідомості шляхти не був пов’язаний із мовною ситуацією.

Своєрідну специфіку мало взаємовідношення Ренесансу й Рефор-мації. Гуманістичний антропоцентризм стає для польської шляхти могутнім імпульсом у відстоюванні традиційних шляхетських вольностей і обмеження прерогатив королівської влади. Крім того, шляхетському середовищу імпонувала заповзятість у діловому житті. Якщо католицькому дворянину- традиціоналісту займатися торгівлею, наприклад, зерном зі своїх володінь, було принизливо, то кальвінізм з його етичним впровадження підприємницт-ва, вбачав у багатстві людини знак Божого благовоління. Пишні урочисті церемоніали при дворах короля і магнатів, розвиток портретного мистецтва, численні літературні біографії і автобіографії стали виразом специфіки людської особистості в польській культурі. Новий художній стиль набув особливих форм в архітектурі палаців і замків, особливого значення набуває ораторське мистецтво делегатів сейму і релігійних проповідників.

Отже, студенти, опрацьовуючи матеріал, повинні виходити з того, що польська література виникла в X ст. як латиномовна і до XVI ст. в ній перева-жали твори релігійного характеру, літописи, хроніки. Розвиток літератури XVI ст. був пов’язаний з поширенням ідей реформації та гуманізму. Твори М. Рея, Я. Кохановського, Ш. Шимоновича, С. Кльоновича, політична публі-цистика А.Фрич-Моджевського були пройняті пошаною до трудящої люди-ни, ідеалами справедливості та патріотизму, викривали католицьке духів-ництво, аристократію і шляхту. В кінці XVI – на початку XVII ст. розвива-лася так звана міщанська література. Популярними ставали сатиричні поеми і повісті, дидактичні оди і драми, короткі жартівливі вірші – фрашки, релігійні поезії аріан, комедії мандрівних акторів та дяків – прибалтів.

Найдавніші художні пам’ятки на території сучасної Польщі сягають 2 – 1 тис. до н.е., але власне польське мистецтво починає складатися лише у Х ст. В ХІ–ХІІІ ст. в архітектурі набуває поширення романський стиль, а з кінця ХІІ– початку XV ст. – готика. Наприкінці XV–XVI ст. починає форму-ватися мистецтво польського Відродження, про що свідчить вівтар роботи В. Стоша у Маріацькому костьолі у Кракові 1477–1489 рр., мініатюри в «Кодексі Бехема» бл.1505 р. З кінця XVI до середини XVIII ст. в Польщі поширюється мистецтво бароко у вигляді декоративної скульптури в церквах та замках магнатів, релігійних картинах К. Богушевського.

У польському музичному фольклорі спостерігається спільність з музичним фольклором інших слов’янських народів. З ІХ–Х ст. у Польщі розпочала свій розвиток церковна професійна музика, в XII – XII – світська у вигляді рицарських пісень сервентів. Багатоголосся застосовувалося спочат-ку у церковній музиці, наприклад у творах Миколи з Радома першої поло-вини XV ст., а пізніше – у світській, це були поліфонічні мадригали, обробки народних пісень і танців, розвивалася міська музична культура. Серед композиторів XVI ст. можна назвати Вацлава з Шомотул, М. Гомулку, у XVII ст. були відомі композитори М. Зеленський, А. Яжембський, М. Мель-чевський, Б. Пенкель.

Культура Польщі в епоху Відродження пройшла шлях звільнення від готичних середньовічних рис. Італійський імпульс привів до швидкого роз-витку літератури, політичної думки і архітектури, що успішно синтезували європейське і суто польське в національній культурі. Ренесансна польська культура стала основою подальшого багатовікового розвитку національної культури, створивши такі зразки, що служили для орієнтації майбутніх поко-лінь.

Вагомий внесок в культурну спадщину того часу зробила литовська культура. Це, насамперед, славнозвісні Литовські статути (1529–1588), у яких відбилися давньоруське і римське право, позначилися юридичні ідеї епохи Відродження. Литовські статути дали поштовх розвитку права не тіль-ки в Польщі, а і у східнослов’янських народів. Вважаючи власне язичницьке минула «темними часами», литовська культура переорієнтувалася на хри-стиянський світ, а розвиток літератури й друкарства литовською мовою в XVI ст. відбувався у межах релігійно-просвітительської діяльності різних конфесій.

Першою литовською друкованою книгою стає лютеранський катехі-зис Мажвідаса, виданий в 1547 р. у Кенігсберзі. Ма́ртінас Ма́жвидас (лит. Martynas Mažvydas, 1510–1563) – литовський першодрукар і письменник, який поклав початок письмової традиції литовською мовою. Укладений ним «Катехізис» («Katechizmusa prasty szadei…») включав у себе і віршовану передмову, одинадцять церковних пісень з нотами і перший литовський буквар. У віршованому звертанні до литовців автор закликає культивувати рідну мову, інакше простому селянину християнська доктрина не буде доступною.

Таку ж ціль переслідував і ще один з основоположників литовської словесності – пастор Йо́нас Бретку́нас (нім. Johann Bretke, лит. Jonas Bretkūnas, 1536–1602). Він перекладав твори німецьких протестантських теологів, написав німецькою мовою «Хроніку пруського краю» («Chronicon des Landes Preussen»), підготував збірник церковних співів. Але найважли-вішою працею Бреткунаса був збірник проповідей у двох частинах «Postilla, tatai esti Trumpas ir Prastas Ischguldimas Euangeliu, sakamuiu Baszniczoie Krikschonischkoie» (1591), який коротко називають «Постілла», видання яких справило великий вплив на розвиток литовської мови, особливо його письмової форми. Більше десяти років, з 1579 по 1590, Бретку́нас працював над перекладом Біблії, спираючись на канонічні тексти і німецький переклад М.Лютера. Пізніше стали з’являтися і кальвіністські катехізиси.

В той же час, у католицькому Великому князівстві Литовському все більшого значення набувала діяльність єзуїтів. Визначним літературним діячем того часу був єзуїт Микалоюс Даукша (бл. 1527–1613). У відповідь на видання протестантського Катехізису Мажвидаса, Даукша розпочав видав-ництво католицьких книг і переклав з польської Катехізис іспанського єзуїта Я. Ледесми (1595). Однією з самих чудових пам’яток старолитовської писем-ності була переведена й видана польська Постілла (1599). У передмові до неї Даукша захищав права литовської мови в суспільному й культурному житті країни, він писав, що відняти в народу мова – це все одно, що з неба зняти сонце, зруйнувати світовий порядок, знищити життя й славу.

Але після прийняття польсько-литовської унії (1569) польська мова стає офіційною мовою держави, що несприятливо позначилося на подаль-шому розвитку литовської писемності.

У XVII cт. в Литві посилюються католицькі впливи. Серед найбільш значних творів XVII ст. можна назвати «Пункти викладення проповідей» («Punktai sakymų») литовською і польською мовами литовського лексикогра-фа Константи́наса Си́рвидаса (Константин Ширвід, лат. Constantinus Szyrwid, лит. Konstantinas Sirvydas; польськ. Konstanty Szyrwid; між 1578 і 1581–1631). Він же підготував перший польсько-латино-литовський словник «Dictiona-rium trium linquarum» («Словник трьох мов») для студентів, що вивчали поетику та риторику (1400 слів). До середини XIX ст. цей словник залишалося єдиним видрукуваним у Литві словником литовської мови.

Тривало видання збірників протестантських духовних пісень литовсь-кою мовою: Духовні пісні християнські (1612) Лазараса Зенгштокаса (1562–1621) і Нові книги духовних пісень (1666) Даниелюса Клейнаса (1609–1666).

Розвитку загальної культури сприяло утворення латинських шкіл, що з’явилися в Литві в середині XVI ст., а також Віленського університету. За поданням віленського єпископа Валеріана Протасевича, університет було створено для боротьби з Реформацією. У 1570 р. до нього були запрошені єзуїти. Вони спочатку відкрили колегію – школу, у якій окрім церковних предметів, велося навчання давньогрецькій мові й латині, математики, історії, географії, риторики, поезії. Учнями були переважно шляхтичі, однак приймалися в колегію й вихідці з непривілейованих станів. А у 1578 р. у Львові король Стефан Баторій підписав привілей, за яким колегія перетворювалася на академію, з правом готувати бакалаврів, магістрів, ліценціатів і докторів вільних наук, філософії й богослов’я. 1 квітня 1579 р. датується наступний привілей короля Стефана Баторія – про установу Академії й університету Віленського товариства Ісуса (Almae Academia et Universitas Vilnensis Societatis Jesu). Булла папи римського Григорія XIII 1579 р. підтвердила привілей короля Стефана Баторія. Першим ректором університету стає Петро Скарга (1536–1612, справжє ім’я Piotr Powęski). Спочатку університет складався із двох факультетів – філософії й теології. В 1641 р. були засновані факультети права й медицини. У 1753 р. була організована астрономічна обсерваторія, четверта в Європі й найстарша в Східній Європі. Протягом двох сторіч, аж до заснування у 1755 р. Московського університету, Віленський університет був самим східним у Європі університетом. Серед найбільш відомих випускників Академії й Університету Віленського Товариства Ісуса були поет, теолог і полеміст Симеон Полоцький, а також учений і релігійний діяч, автор «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» – Мелетій Смотрицький.

Центральне місце у білоруській культурі епохи Відродження зайняла просвітительська діяльність першодрукаря, творця оригінальних творів Ф. Скорини. Франци́ск Луки́ч Скори́на (білор. Францы́ск (Франці́шак) Лукі́ч Скары́на; 1490–1551) – білоруський і східнослов’янський першодрукар, філософ-гуманіст, письменник, суспільний діяч, підприємець і вчений-медик, перекладач і видавець на білоруську редакцію (ізвод) церковнослов’янської мови книг Біблії, навчався в університетах Кракова й Падуї. Однією з головних цілей свого життя він вважав видання книг рідною мовою. Загалом ним було надруковано 42 книги, що вийшли у Вільно й Празі. Мова, якою друкував свої книжки Франциск Скорина, ґрунтувалася на церковносло-в’янській, але з великою кількістю білоруських слів, і тому була більше зрозуміла жителям Великого Князівства Литовського⁴. Біблія Скорини порушувала правила, що існували при переписуванні церковних книг, оскільки містила тексти від видавця і навіть гравюри з його зображенням. Крім того, через заборону самостійного перекладу Біблії, католицька і право-славна церкви не визнавали книжки Скорини. Проблемним залишається і питання про конфесійну належність Скорини, бо ніяких прямих доказів відносно цього не збереглося. В той же час його діяльність як гуманіста і патріота дала змогу білоруській культурі стати мостом між західним і православним типами культур у XVII ст.

Широкого масштабу набула діяльність одного з керівників реформаційного руху С. Будного. Симо́н Бу́дный (білор. Сымон Будны, польськ. Szymon (Symon) Budny, 1530–1593) – білоруський гуманіст, просвітитель, релігійний реформатор, філософі, соціолог. Закінчивши фа-культет вільних мистецтв Краківського університету, з 1558 р. викладав катехізис білоруською мовою у протестантській школі міста Вільно, а з 1560 р. він стає кальвіністським проповідником. В 1558 р. Будний організував у Несвіжі типографію, де видав білоруською мовою «Катехізис» та інші книги, в яких виступав з критикою християнських догматів. Критикуючи пороки Православної та Католицької церков, він заперечував божественну природу Ісуса Христа і необхідність поклоніння йому, виступав проти вчення про Святу Трійцю і безсмертя душі. Його гуманістичні ідеї знайшли вираження в утвердженні людської особистості, розуму і прагненні до позитивних знань. Разом із Скориною Будний був поборником єдності культури слов’янських народів. Але за свої радикальні релігійно-філософські погляди він був засуджений як єретик, а його твори підлягали знищенню.