4. Українське музичне мистецтво

Післяжовтневий етап розвитку українського музичного мистецтва в радянському характеризує утвердження ідеї державного музичного будівни-цтва. У розпорядження держави перейшли крупніші музичні установи: театри, консерваторії нотні видавництва, фабрики музичних інструментів і т. ін. В багатьох містах утворювалися нові театри, концертні і музично-просвітницькі товариства, народні консерваторії та інші музичні навчальні заклади. Постановою Наркомосвіти від 25 листопада 1918 р. музика була включена в програму єдиної трудової школи на рівні з іншими предметами. Було поставлене завдання залучення широких мас трудящих до основ музичної культури.

Реформи в галузі музичного мистецтва супроводжувалися складан-ням нової музичної тематики, що розпочалося вже в роки Громадянської війни 1918–1920 рр. Широкого розповсюдження набувають такі музичні жанри, як пісня, марш, хоровий плакат. Багато з того, що створювалося в ті роки, зароджувалося стихійно, на основі ритмічної переробки старих мелодій утворюються нові. Так, за завданням політ управління військ Київського гарнізону композитор С. Покрасс та київський поет П. Григорьєв (Горинштейн) написали пісню «Красная Армия всех сильней», на мелодію сибірських засланців М. Кооль написав слова пісні «Там вдали за рекой», серед української молоді зародилися пісня «Наш паровоз» на мелодію військової пісні «Пусть свищут пули, льётся кровь…» і т. ін. Студенти мають можливість провести відповідні дослідження з цієї теми, оскільки під час Громадянської війни аналогічні процеси відбувалися в арміях ворогуючих сторін.

В цей період важливу роль у збереження та розповсюдженні цінностей музичної класики, подальшого розвитку музичної культури відіграла діяльність О. Глазунова, М. Іполітова-Іванова, О. Кастальського, Б. Асафьєва, М. Пя’тницького, Л. Собінова та інших композиторів і виконавців.

Високим творчим піднесенням і громадською творчою активністю була відзначена творчість провідних українських композиторів К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Степового, Р. Глієра. Центральним місцем їх творчості стає пафос всенародної боротьби трудящих за світле майбутнє, що супровод-жувався напруженою громадською та організаційною роботою.

Відомий своєю глибокою національною і духовно-релігійною музич-ною творчістю Кирило Стеценко (1882–1922) працював у Всеукраїнському музичному комітеті відділу мистецтв при Наркомосвіти УСРР, керував музично-хоровою секцією музичного відділу «Дніпросоюзу» в Києві. За його ініціативи створювалися мандрівні хорові капели, було освоєно нотодру-кування, засновано музичну бібліотеку. Ведучі велику педагогічну роботу композитор створив опери «Кармалюк», «Іфігенія в Тавріді», написав музику до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» і до драми М. Кропивницького «Дві сім’ї», а також численні хори і романси на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, І.Франка.

Почесне місце в українському музичному мистецтві належить Миколі Леонтовичу (1877–1921) – одному з організаторів Першої української державної капели. Відомий композитор і педагог зробив обробки понад 150 українських і революційних пісень («Інтернаціонал», «Варшав’янка», «Ми ковалі своєї долі»), класичних творів для хору, був автором хорових поем «Легенда», «Моя пісня», «Літні гони», «Льодолом» і опери «На русльчин Великдень».

Яків Степовий (Якименко, 1883–1921), ведучі педагогічну роботу в Київській консерваторії, завідував музичною секцією Всеукраїнського музичного комітету при Наркомосвіті УСРР, будучи водночас музичним керівником театру «Музична драма» і Державного вокального ансамблю. Він також брав участь у створенні симфонічного оркестру ім. М. Лисенка, дер-жавного струнного квартету та народної консерваторії. Композитор уклав і гармонізував першу в Україні збірку революційних пісень, гармонізував 50 українських народних пісень для хору, видав збірники дитячих пісень «Малим дітям», «Проліски», «П’ять шкільних хорів», «Кобзар». Він також був одним із фундаторів Української автокефальної церкви, працював у Міністерстві освіти України за часів Центральної ради.

Значний внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив Рейнгольд Глієр (1874–1956). З 1920 по 1941 рр., будучи професором Мос-ковської консерваторії, він створив оперу «Тарас Бульба», картину-балет «Запорожці», симфонічну поему «Заповіт» (пам’яті Т. Шевченка), «Подража-ніє Ізекіілю» за однойменним віршем поета, написав музику до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» та містерії «Великий Льох» за поемами Т. Шевченка. Вплив українських народнопісенних інтонацій відчувається в його Першому квартеті, Першій і Другій симфоніях, у Концерті для арфи з оркестром, «Урочистій увертюрі». Композитору належить також редагування і оркестровка опер «Наталка-Полтавка», «Чорноморці», «Тарас Бульба» М. Лисенка, кантати «Шевченкові» і драматичної картини «Гайдамаки» К. Стеценка.

Поступово в різних музичних жанрах дедалі більше вимальовуються контури мистецтва, співзвучного нової епохи. В великих симфонічних творах композитори намагалися осмислити і узагальнити значення історичних змін в суспільстві. Так, композитор М. Мясковський в П’ятій симфонії (1918) звертається до образів народного життя, а Шоста симфонія (1923) розкриває образи стихійного революційного піднесення народних мас, різко контрасту-ючі з трагізмом особистих переживань. Яскравою подією стала поява Першої симфонії Д. Шостаковича (1925), що вже містила в собі риси, притаманні його зрілій симфонічній творчості і стала одним з перших творів радянських композиторів, що одержав світове визнання.

В середині 20-х років з’являються перші спроби створення опер на сучасну тематику, однак завдяки схематизму образів і недостатній художній виразності жодна з них не утрималася на сцені.

В той же час в музичній творчості 20–30 років з’явилося багато різних течій, що свідчило про активні пошуки методів відтворення нової дійсності. Так, наприклад, члени об’єднання категорично заперечували мистецтво минулого лише тому, що вважали його не пролетарським, Російська асоціація пролетарських музикантів вважала, що шлях до стильового оновлення ком-позиторської творчості лежить лише через масову пісню, Асоціація сучасних музикантів ставила перед собою завдання пропагування творів сучасних ком-позиторів, в тому числі і зарубіжних. Деякі композитори критерієм сучас-ності визнавали лише формалістичні прийоми, наприклад в симфонічній картині О. Мосолова «Завод. Музика машин» імітувалося ляскання сталевих механізмів.

Інтенсивними новаторськими пошуками була позначена й тогочасна українська музика. У 1923–1928 роки діяло республіканське Музичне това-риство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори, що орієн-тувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського авангарду започаткував Борис Лятошинський (1894–1968), створивши оперу «Золотий обруч» (1930). Нова-торські тенденції виявилися у творчості композиторів Віктора Косенка (1896–1938) і Михайла Вериківського (1896–1962) – автора першого укра-їнського балету «Пан Каньовський» (1930).

Однак в результаті постанови ЦК ВКП(б) від 24 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» замість існуючих творчих угрупувань було створено єдиний Союз радянських композиторів – гро-мадську творчу організацію для централізації музичних сил. В 30-ті роки спостерігається значне піднесення музичної культури в СРСР. Поряд з уже існуючими на Україні музичними навчальними закладами на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка в 1919 р. було створено музично-драма-тичний інститут ім. М. Лисенка. В Києві, Харкові, Одесі та інших містах України з’являються народні консерваторії, що готували кадри для масової музичної пропаганди та освітньої роботи.

Великого розмаху набуває збирання і популяризація народної музичної творчості. З 1933 р. розпочинаються всесоюзні конкурси музикан-тів-виконавців. В 1931–1932 роки з’являються перші звукові кінофільми, яскраву музику до яких створили композитори І. Дунаєвський («Весёлые ребята»), Дмитро та Даніїл Покрасс («Трактористи») та ін. На Україні створюються державні і профспілкові хори, музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели, до яких залучаються кращі народні таланти. Так. в 1920 р. було створено Державну українську мандрівну капелу «Думка», яка згодом стає одним з найкращих колективів в Радянському Союзі. В серпні 1923 р. вона з великим успіхом виступала у Москві, в 1925 р. – на Кубані і на Дону, в Грузії і Азербайджані. Серед перших колективів їй було присвоєно звання Заслуженої академічної капели УРСР. Національну музично-хорову культуру успішно розвиває також і утворена в 1940 р. Державна заслужена академічна хорова капела «Трембіта», Український академічний народний хор ім. Г. Верьовки, утворений в 1943 р., Київський камерний хор та багато інших колективів.

В 1919 р. в Києві було організовано перший український симфоніч-ний оркестр ім. М. Лисенка. Симфонічні оркестри виникають також у Харко-ві, Катеринославі, Одесі.

Значне піднесення відбувається в галузі оперної творчості – пошуки нових форм узгоджувалися з розвитком уже встановлених традицій. Компо-зитори вдало використовували мову сучасного симфонізму з різноманітними засобами музичної драматургії. На Україні йде становлення оперної та балетної музики. Композитор К. Данькевич у 1933–1934 рр. написав оперу «Трагедійна ніч» за поемою О. Безименського, С. Жданов – оперу «Жакерія», П. Козицький – «Невідомі солдати». Композитори роблять спроби утвердити національну тематику в оперному мистецтві: Б. Лятошинський – в опері «Щорс» (1938), М. Вериковський – в опері «Богдан Хмельницький».

В той час автори балетів, в тому числі і в Україні, зверталися до гостро драматичних сюжетів і класичної літератури: «Пламя Парижа» і «Бахчисарайский фонтан» Б. Асаф’єва (1932–1934), «Міщанин з Тоскани» В. Нахабіна, «Лілея» К. Данькевича.

Основоположними в розвитку симфонічної музики в той час були твори М. Мясковського, С. Проковьєва і Д. Шостаковича, що здобули всесвітнього визнання. Золотий фонд цього жанру в українській музиці складали сюїта М. Вериківського «Веснянки», поема-кантата «Хустина» на слова Т. Шевченка і Друга симфонія Л. Ревуцького, Перша симфонія Б. Лятошинського, сюіти «Козак Голота» і «Партизанська донька» П. Козицького, симфонія «Тарас Шевченко» К.Данькевича, симфонічна поема «Похід» А. Штогаренка, «Молдавська поема» В. Косенка та ін.

Визначальною темою музичного мистецтва в роки Великої Вітчиз-няної війни стала героїчна боротьба радянського народу з ворогами. Провід-ними темами українських композиторів в той час були патріотизм і віра в перемогу над ворогом. Найбільша увага приділялася створенню масової бойової пісні. Лише за два з половиною місяці війни тільки київські компо-зитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. А взагалі за роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін.

Друга половина 40-х років знаменувала собою посилення адміністра-тивно-командних методів керівництва мистецтвом, що призвело до кризи в більшості академічних жанрів, спрощення творчих задумів, збіднення музи-чних засобів виразності. Однак серед значних досягнень цього часу можна назвати Дев’яту, Десяту, Одинадцяту і Дванадцяту симфонії М. Мясковсь-кого, оперу «Декабристи» Ю. Шапоріна, балет «Медный всадник» Р. Гліера, «Поему пам’яті Сергія Єсеніна» і «Патетичну ораторію» Г. Свиридова. Людей хвилювали теми минулої війни, боротьби за мир, що знайшло своє відображення в опері «Сім’я Тараса» Д. Кабалевського, ораторії «На варті миру» С. Прокофьєва, опереті «Вольный ветер» І. Дунаєвського та інших творах. Суттєвий внесок в розвиток симфонічного жанру зробили Г. Попов, С. Слонімський, Б. Тищенко, Б. Чайковський, А. Шнітке, О. Ешпай.

60–70 роки позначилися подальшим зростанням української музичної культури. У 1977 р. в республіці діяло 25 філармоній, об’єднання «Укркон-церт» і понад 200 музичних колективів. Спілка композиторів УРСР об’єдну-вала 214 чоловік. Значно розширився тематичний діапазон музичних творів. Створено багато нових опер, балетів, оперет, пісень та симфоній. Широкої популярності здобули не лише в республіці, а й за її межами музичні твори Г. Майбороди, П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, К. Дань-кевича, Ю. Мейтуса, С. Людкевича, Б. Лятошинського, А. Штогаренка, Л. Ревуцького, І. Шамо, О. Білаша, Є. Козака, С. Сабодаша та ін. Про це яскраво засвідчила Декада української літератури і мистецтва в РРФСР, в якій було взяло учать понад 2 тис. чоловік.

Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Велику увагу привернули на себе опери «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Назар Стодоля» К. Домінчена, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, балети «Чорне золото» В. Гомоляки, «Тіні забутих предків» В Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори, що відображували актуальні проблеми сучасності. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл «Батьківщина» М. Дремлюги, сюїта «Король Лір» Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинсь-кого, «Гуцульський триптих» і «Карпатський концерт» М. Скорика, симфонія «У стилі українського бароко» Л. Колодуба, фольк-опера «Цвіт папороті» і балет «Ніч перед Різдвом» Є. Станкевича. Розширилися камерні різновиди симфонії: Третя камерна симфонія Є. Станкевича для флейти, соло та 12-ти струнних інструментів (1983), моноопера «Листи кохання» В. Губаренка (1972). Нових барв набуває й хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука.

У руслі другої художньої системи розвивається творчість компо-зиторів – учнів і послідовників Б. Лятошинського – В. Гоздяцького, Л. Гра-бовського, В. Загорцева, В. Сильвестрова. Їх увагу привертала творчість «нововіденців», а також Б. Бартока, І. Стравінського та ін. Ідеї нововіденців відчутні у «Розривах площини» В. Гоздяцького, «Спектрах» В.Сильвестрова, «Градаціях» В. Загорцева.

На початку 60-х років популярною стає авторська пісня, нерідко створена без письмової фіксації самими виконавцями («бардами»). Пісні відзначалися простотою та природними інтонаціями, часто виконувалися під власний акомпанемент, здебільшого гітари. Широкої популярності набули пісні Б.Окуджави Н. Матвєєвої, В.Висоцького. Вагомий внесок у розвиток цього жанру зробив В.Івасюк, творчість якого ґрунтувалася на фольклорних джерелах.

В середині 60-х років деякі аматорські і професійні молодіжні групи спочатку в Москві й Ленінграді, а потім в інших містах стали грати рок-музику. Спочатку це було лише копіювання творчості популярних зарубіж-них виконавців, потім окремі музиканти стали виконувати власну музику, подекуди на власні тексти. На початок 70-х років виконавці цього жанру були вже в усіх містах СРСР, де створювалися вокально-інструментальні ансамблі, які вели активну концертну діяльність. Рок-музика набуває багато стилістичних напрямів – «Бард-рок», «Блюз-рок», «Фольк-рок» та ін. Створюються і перші зразки рок-опери, як, наприклад, «Орфей та Евредіка» О. Журбіна. Поступово складається специфіка вітчизняної рок-музики, в основу якої покладено слово, тоді як англо-американському варіанті – ритм. Серед найбільш популярних в різні роки були рок-групи «Акваріум», «Аліса», «Браво», «Бригада С», «ДДТ», «Кіно», «Машина часу», «Скифи», «Скоморохи», «Квіти».

Починаючи з 80-х років для музичного мистецтва стає поглиблене осмислення дійсності, звернення до актуальних проблем сучасності, що виявилося насамперед в симфонічній музиці. Зберігається глибокий інтерес композиторів до фольклорних джерел, з’являється нове осмислення різно-манітних історичних стилів. В той же час відроджується й романтична тен-денція. В своїй творчості композитори нерідко звертаються до вітчизняної історії, класичної й сучасної літератури. Виникають нові форми синтезу музики з іншими видами мистецтва, зростає роль музики в драматичному театрі і кіно.

Важливі зміни в зазначений період часу відбуваються в галузі архітектурного будівництва. Ще в другій половині ХІХ ст. стало очевид-ним, що стильова єдність архітектури втрачається. Це було зумовлено зростанням міст, великими масштабами забудови, передусім промислової і житлової, появою численних господарських приміщень, магазинів, контор, банків, вокзалів. На формі споруд нового типу позначилося впровадження новітніх будівельних технологій і матеріалів – бетону, заліза, залізобетону, цементу. У житловій забудові домінує еклектика – довільне механічне поєднання різних архітектурних стилів. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається становлення нового архітектурного стилю, що отримав назву модерн (з фр. modern, новітній, сучасний). В його основу було покладено динамічність форми, іноді геометрично чіткі ритми, відмова від ордеру та запозичень інших стилів. Основні риси архітектурного модерну – це асиметрія планів й експресивність композиції, використання параболи та інших криволінійних обрисів у віконних і дверних отворах, металевих карнизах і огорожах. Архітектурним спорудам цього стилю притаманні пишність декоративної символічної орнаментики й скульптури, художнє використання металу, бетону й кераміки, фактури кольору матеріалів. Арїітектурний модерн в Західній Європі сформувався передусім в бельгійській, південнонімецькій й австрійській архітектурі, в архітектурі неокласицизму. Перше явище було космополітичним, друге – виключно російським. й

В українській архітектурі яскравим прикладом раннього модерну є київ-ські споруди: власний будинок архітектора В.Городецького (1902-1903), при-крашеного численними скульптурами із зображенням морської флори й фау-ни, Бессарабський ринок, 1912-1914 рр. (архітектор Г.Гай), міський вокзал, 1912-1914 (архітектор О.Вербицький), житловий будинок кредитного товари-ства «Саламандра» у Харкові, 1913-1914 (архітектор М.Верьовкін) та ін.

Ведуться також і пошуки національних стилів. Першою спробою стало спорудження до 900-річчя Хрещення Русі Свято-Володимирівського собору в Києві (1862–1882), до роботи над яким залучалися архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, В. Нікопаєв. Подальші творчі пошуки митців визначили три основні стильові напрями: неоукраїнський, необароко, неоруський, «віденське бароко», «французьке бароко».

Неоукраїнський стиль було представлено архітектором В. Кричевським (1872–1952), автором проекту Полтавського земства (1909), а також маєтку І. Шітківського у Києві по вулиці Полтавській 4а, виконаний у дерев’яних конструкціях і обкладений зовні цеглою (зруйнований у 1986 р.). Дім мав шестикутні трапеційної форми вікна й двері, ґанок з дахом, критим синьо-зеленою полив’яною черепицею. Стіни прикрашала керамічна кольорова плитка, скріплена поміж цеглою, двері збагачувало чудове різьблення з датою побудови. За цей будинок і його оздоблення В. Кричевському й майстру-гончару І. Гладиревському булі присуджені нагороди на Другій Всеросійській виставці народних промислів у 1909 р.

Під впливом цієї споруди, а також народного училища на Куренівці (тепер школа імен С. Грушевського), створеного за проектом архітектора Є. Брандмана й В.Кричевського (1909–1911), на вулиці Кудрявській було спо-руджено ще один двоповерховий будинок за проектом архітектора П. Мазю-кевича. Характерною ознакою цього стилю були шестикутні вікна. Аналогіч-ні споруди з’являються і в інших містах України, авторами проектів яких були архітектори В. Шумицький, П. Чайка, І. Немка, М. Шехонін, П. Фатісов, Ф. Шутов, П. Альошин. Продовжуючи розвивати цей стильовий напрям В. Кричевський розробив проект та художнє оформлення Канівського музею-заповідника «Могила Т.Шевченка» (1936–1938).

Стиль необароко опирався на взірці українського бароко XVII–XVIII ст. Це лікарня Лубнах на Полтавщині (1915) й корпуси сільгоспінститутів в Києві 1925–1930 рр. архітектор Д. Дяченка, будинок архітектора П. Альоши-на в Києві (1911–1912) по вулиці Єлизаветинській.

Неоруський стиль, що виходив з художньої спадщини Стародавньої Русі, був представлений комплексом споруд Свято-Покровського жіночого мона-стиря в Києві (1911), храмом преподобних Антонія і Феодосія (Трапезна церква) Києво-Печерської лаври (1893–1895) архітектора В. Ніколаєва, Свя-то-Троїцьким собором Свято-Успенської Почаївської лаври (1906) й церквою в маєтку І. Харитоненка в селищі Наталівка на Харківщині (1908-1913) архітектора О. Щусєва.

Цінні здобутки були досягнуті в стилі так званого «віденського бароко», що набув широкого розповсюдження у Львові – столиці Галицького намі-сництва Австро-Угорської імперії. Це будинок Галицького сейму (1877–1881) архітектора І. Гохбергера нині університет ім. І. Франка. Будівля привертає увагу монументальністю, пишністю й багатством декору на цент-ральному фасаді. Тут знаходиться портик, що об’єднує другий і третій поверхи, а перший служить для них своєрідним постаментом. До цього стилю належать також громадські споруди: Музей етнографії та художніх промислів (1874–1891) архітектора Ю. Захаревича, архітектор Ю.Захаревич, залізничний вокзал 1904 р., архітектор В.Садлівський та ін.

Стиль «французького відродження» був представлений такими споруда-ми в Києві, як будинок Купецького зібрання 1882 р., архітектор В. Ніколаєв (тепер національна філармонія України), російським драматичним театром «Соловцов» 1898 р., архітектори Г. Шпейфер, Е. Братман (тепер український драматичний театр ім. І. Франка), міський театр (1897–1901), архітектор В.Шретер (нині театр опери та балету й балету ім. Т. Шевченка.

В 20-ті рр. XX ст., в умовах подальшого розвитку інженерно-будівельної науки, передовим явищем архітектури стає конструктивізм (від лат. соnstructivus, необхідний для побудови, доцільний), з його підкресленою функціональністю. Для нього були характерні простота архітектурних форм, поєднання глухих та засклених поверхонь, просторовість і геометризм композицій, горизонтальні вікна, плескаті дахи, відкриті підпори перших поверхів. Основні принципи цього напряму були розроблені на Заході (Ле Корбюзьє, Ф. Райт, О. Перре, В. Гропіус, Г. Майер, Л. Міс ван дер Рое та ін.). «Радянський конструктивізм» представляли брати Леонід, Віктор та Олександр Весеніни, М. Гінзбург та ін. Вони виходили з необхідності виявлення функціональної конструктивної основи споруди й організації просторового середовища. В 1925 р. було створене Об’єднання сучасних архітекторів, яке пропагувало ідеї нового напряму архітектури.

В Україні представники конструктивізму архітектори Я. Штейнберг, І. Малозьомов, Є. Холостенко, М. Гречина та ін. в 1929 р. створили Товариство сучасних архітекторів (ТСА). В основі функціонального методу проектуван-ня ними було покладено раціональне планування, впровадження науково-технічних досягнень, як нові матеріали, конструкції й обладнання, типізація й стандартизація, а також промислове виготовлення елементів. Типовими прикладами нового напряму можуть служити Держпром (1921-1933) архітектора С.Серафімова та ін., Клуб будівельників (1930) архітекторів Я. Штейнберга, І. Малозьомова та ін. – обидва в Харкові, Будинок лікарів у Києві (1928–1930) архітектора П.Альошина.

В 30-ті рр. в радянській архітектурі спостерігається протистояння між конструктивізмом та неокласицизмом, з явною перевагою останнього наприкінці десятиліття. Помпезність, надмірна парадність, іноді навіть всупереч зручності та здоровому глузду (величезні колонади, гігантські прогони-арки воріт, неспіввимірні людині, що саме по собі було порушенням всіх законів архітектоніки), міцно закріпилися в пізні часи й були піддані критиці наприкінці 50-х рр. Як згадка про цей напрям у розвитку архітектури, в повсякденному вжитку і досі залишився термін «сталінський ампір». В Україні він був представлений будинком Ради міністрів УРСР 1936–1938 рр. архітекторів І. Фоміна та П. Амбросімова, Верховної Ради УРСР 1936–1939 рр. архітектора В.Заболотного, адміністративний будинок архітектора І. Лангбарда 1936–1939 рр. на Урядовій (нині Михайлівській) площі.

В 1947 р. політичне керівництво країни прийняло рішення про будівництво помпезних висотних будинків в Москві та містах, що зазнали великі руйнування, висотних будинків на честь перемоги у Великій Віт-чизняній війні, до яких можна віднести, наприклад, Московський державний університет (архітектори Р. Руднев, С. Чернишов, П. Амбросимов, О. Хряков). Повністю було відроджено місто Севастополь (1944–1954) за про-ектом архітекторів В. Артюхова, Ю. Траутмана, інженера І. Жилко; Терно-піль (1945–1954) – архітекторів В. Новікова і Н. Панчука; створено новий архітектурний ансамбль по вулиці Хрещатик у Києві (1947–1955) архітек-торів О. Власова, А. Добровольського, В. Єлізарова, Б. Приймака, О. Заваро-ва, О. Мадлиновського, інженера І. Скачкова; проспектів Леніна в Запоріжжі (1950–1955) архітекторів Г. Вегмана, Ю. Романенка, О. Маторина та ін.

В листопаді 1955 р. ЦК КПРС й Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про усунення надмірностей в архітектурі й будівництві», що призвело до іншої крайності. Індустріалізація житлового будівництва призвела до втрати індивідуальних особливостей архітектурних споруд. В 60-70 рр. набуває розвитку новий архітектурний стиль – простий, економний, відбиваючий естетичні можливості сучасної техніки – це приміщення Ради економічної допомоги.

У 1955 р. в СРСР відбулася переорієнтація в житловому, цивільному та промисловому будівництві: зроблено акцент на спорудженні будівель за типовими проектами⁴⁸, «без надмірностей», на основі індустріальних методів будівництва. 22 вересня 1955 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві». Згідно з постановою ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1955 р. будівництво житлових і культурно-побутових будинків повинно було здійснюватися тільки за типовими проектами, за індивідуальними – лише в окремих випадках за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві – Київського міськвиконкому. 4 листопада така ж постанова була прийнята ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР. Зокрема були створені типові проекти житлових будинків у 2-5 поверхів, шкіл на 280, 400, 880 учнів, лікарень на 100, 200, 300, 400 місць, дитячих закладів, крамниць, готелів і підприємств громадського харчування, кінотеатрів, санаторіїв, будинків відпочинку. Щоб сконцентрувати зусилля різних організацій у розробці типових проектів було створено Державний центральний інститут з розробки типових проектів житлових і громадських будинків. Такий підхід дозволив заощадити певні кошти, значно розширити й прискорити будівництво, але водночас поклав початок типовій одноманітності міст і будинків. Типове проектування міст країни за радянських часів привело до втрати ними "свого обличчя", історичних національних традицій містобудівництва.

Для нового містобудування була характерна поквартальна забудова з орієнтацією на .творення закінчений архітектурний ансамблів. Виникають нові типи громадських споруд, як будинок техніки, палац піонерів та школярів, спортивні зали, палаци одруження, будинки політпросвіти.

Грандіозні масштаби будівництва в цей період породили його індустріалізацію, завдяки чому тільки в Україні було створено близько 40 домобудівельних комбінатів. Але якщо в 60-ті рр. міста України розвивалися переважно за рахунок будівництва нових житлових районів на вільних від забудови ділянках, то в 70-ті рр. більше уваги приділяється реконструкції історичних центрів. З урахуванням наявності визначних пам’яток архітектури було розроблено проекти реконструкції міст-заповідників Львова, Кам’янець-Подільського, створено архітектурно-археологічні заповідники і визначено зони регулювання забудови в містах з цінною архітектурною спадщиною, як Київ, Чернігів та ін. Широко впроваджується будівництво вже не окремих кварталів, а цілих житлових районів з використанням типових проектів, як, наприклад у місті Києві – районів «Русанівки», що забудовувався в 1961–1974 рр. за проектами архітекторів В. Ладного, Г. Кульчицького; «Березняків» – в 1970-1978 рр. – архітекторів С. Шпільта, В. Гречини, Г. Блинової, Л. Козлової; «Комсомольського» (нині «Лісового») – 1965–1981 архітекторів І. Жилкіна, М. Гречини, М. Євдокимо-ва, В. Єжова, О. Заварова та ін.; «Оболоні» – 1974–1985 рр. архітекторів Г. Слуцького, Ю. Паскевича, М. Філенка та ін.; «Виноградара» – І974–1984 рр. - архітектора Е. Більського; «Троєщини» – 1980–1985 рр. – архітекторів В. Гречини, В. Суворова, Ю. Паскевича та ін. і т.д.

В цих житлових районах за типовими проектами споруджувалися готелі, універмаги, торговельні центри, дитячі та шкільні комплекси, але на відміну від 60-х рр., коли архітектурі масових та унікальних громадських споруд були притаманні великі площини скла, то в 70–80 рр. архітектори більше уваги приділяють естетичному оздобленню поверхні стіни, пошуків регіональних особливостей зодчества й художньо-образної виразності. Прикладами такого підходу є палац культури «Україна» у Києві (1970) архітекторів Є. Маринченка, І. Вайнера, П. Жилецького, реконструкція Центрального стадіону України 1979 р. архітекторів М. Гречини і Заварова в Києві та ін.

В той час більше уваги приділяється естетичним та функціональним питанням при спорудженні таких оздоровчих закладів, як піонерські табори «Артек» в Гурзуфі 1965–1975 рр. архітектора А. Полянського, «Чайка» в Алушті 1979 р. архітекторів Т. Беляєва та О. Линькова, Київський науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства й генікологіі 1980 р. архітекторів Д. Попенка, Л. Лося, Г. Чорного.

Велику роботу було проведено по будівництву та реконструкції вищих навчальних закладів, це насамперед, нові комплекси університетів у місті Донецьку 1973–1978 рр. архітекторів В. Бученка, Г. Павлова, В. Спус-канюка, у Києві – 1975–1985 рр. архітекторів В. Ладного, Л. Коломійця і т.д.

Дедалі більшого значення набуває синтез архітектури, скульптури й монументального мистецтва, прикладом чого може служити Меморіальний комплекс «Український національний музей Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» 1977–1981 рр., над створенням якого працювали скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Сагоян, В. Шевцов, архітектори Є. Стамо, В. Єлізаров, В. Фещенко, І. Іванов, а також будинок художника, 1977 р., споруджений за проектом архітекторів А. Добровопьського й А. Макухіної, прикрашений сьома карбованими з металу фігурами, що символізують музи образотворчого мистецтва (скульптори В. Бородай, В. Капуєв, О. Кущ, Ю. Марченко, Є. Проколов, В. Проскуров, О. Редько, М. Цветков, В. Шевцов, О. Ярошеня).

Велику роботу було проведено по будівництву і впорядкуванню сільських районів України. З 1955 р. будівництво на селі велося на основі спеціально розроблених схем планування сільгоспрайонів й генеральних планів забудови сіл. В результаті з’явилися три типи сільських забудов: одноповерхова з присадибними ділянками 1964 р. архітекторів Ю. Панька, В. Орехова, В. Черевка, С. Верговського; мішана, що передбачає й одноповерхові присадибні ділянки і значну кількість двоповерхових будинків, як з земельними ділянками, так і без них, 1971 р. архітекторів Ю. Панька, І. Коваленка, Г. Підгорської, В. Марченка; а також безсадибна забудова трьох-чотирьох поверховими будинками 1977 р. архітекторів І. Дебагяна, Е. Коваленка, Н. Литовченка, І. Коваленка, В. Саратовського, С. Телюка, інженера В. Луцкевича.

Завдання і запитання для самоконтролю

1. В чому полягає особливість розвитку української культури початку ХХ ст.?

2. Назвіть національно-культурні проекти, висунуті провідними полі-тичними силами в роки Громадянської війни.

3. В чому полягала сутність боротьби на «культурному фронті» в 20–30 рр. ХХ ст.

4. Що таке «коренізація» я яке її завдання в післяреволюційні часи на Україні?

5. Назвіть відомі вам літературно-художніх організацій, які об’єд-нували письменників, художників, музикантів, артистів УРСР в 1920-і рр.

6. Які результати розвитку народної освіти в Радянській Україні були досягнуті в 20–30-ті рр.

7. Що таке лікнеп і в чому його сутність?

8. Дайте загальну характеристику державної програми всеобучу.

9. Які причини призвели до виникнення робітфаків і в чому полягали їх функції?

10. Назвіть представників модерністичних течій в українській й літе-ратурі 20–30 рр.

11. Хто такі неокласики і в чому сутність їх творчої позиції?

12. Що таке соцреалізм?

13. У чому полягають творчі пошуки українських художників 20–30 рр. ХХ ст.

14. Агітаційне мистецтво в Україні 20–30 рр. ХХ ст.

15. Розвиток архітектури в Україні в ХХ ст.: історія напрямів і стилів.

16. Українське музичне мистецтво ХХ ст.

17. Назвіть українських письменників та поетів 1921–1990 рр. та згадайте їх твори.

Література

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю.Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Історія української культури: навч. посіб / Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В. та ін. / В.Т. Британ, Л.С. Підлісна., А.В.Савич. – Дніпро-петровськ, 2010. – 194 с. //

• Культурологія: навч. посіб. / За ред. Т.Б. Гриценко. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 392 с.

• Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. / За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр учбової літератури, 2004. – 368 с.

• Бокань В.А.. Історія культури України: Навч. посіб. / В.А. Бокань, Л.П. Польовий– К.:Мауп, 1998. – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посіб. / О.А. Гаврюшен-ко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

• Громов Е.С. Сталин: власть и искусство. / Е.С. Громов. – Республика, 1998. – 495 с.

• Смаль Ю. Українська дитяча література радянської доби [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://kazkarka.com/studiji/ukrajinska-dytyacha-literatura-radyans.html

Теми для доповідей і рефератів

1. Етапи розвитку освіти на Україні в 1921–1990 рр.

2. Позашкільна освіта на Україні в 1921–1990 рр.

3. Вища освіта на Україні в 1921–1990 рр.

4. Початкова освіта на Україні в 1921–1990 рр.

5. Літературні процеси на Україні в 20–30 рр. ХХ ст.

6. Модерністичні течії в українській літературі 20-30 рр. ХХ ст.

7. Українська література в роки Великої Вітчизняної війни.

8. Література «шістдесятників» та їх роль у політичному житті України.

9. Творчі пошуки українських художників 20–30 рр. ХХ ст.

10. Український живопис в роки Великої вітчизняної війни.

11. Агітаційне мистецтво в Україні 20–30 рр. ХХ ст.

12. Мистецтво українського політичного плакату 20–30 рр. ХХ ст.

13. Мистецько-художні угрупування на Україні в 20–30 рр. ХХ ст.

14. Розвиток архітектури в Україні в ХХ ст.: історія напрямів і стилів.

15. Історія містобудування на Україні в ХХ ст.

16. Українське музичне мистецтво ХХ ст.