2. Освіта і література на Україні в контексті історичних парадигм40.

Переформовування культури початку ХХ ст. було закономірним кроком післяреволюційного розвитку. Радянське керівництво, на відміну від інших національно-культурних проектів, мало чітку позицію в галузі культурного будівництва – створити якісно нову за ідейним змістом соціа-лістичну культуру, перетворити великі культурні надбання попередніх поколінь «із знаряддя капіталізму в знаряддя соціалізму, утвердити комуністичну ідеологію, науковий матеріалістичний світогляд».⁴¹ Це завдання за своїм характером не поступалося соціальній революції, тому отримало назву «культурна революція».

Процес переформовування народу в дусі новітньої ідеології був неможливий без художньої літератури. Прогресивна українська література кінці ХІХ – початку ХХ ст. культивувала світоглядний метод художньої творчості, направлений на формування революційної свідомості широких народних мас, закликаючи їх до боротьби за свободу, проти соціального і національного гніту. В нових умовах літераторам відводилася своєрідна роль інженерів людських душ. Письменник О. Толстой в статті «Больше творческого дерзання» з цього приводу висловився так: «Мы, читатели, предоставляем литератору писать историю человека в его движении, запечатлевать его духовный рост, формировать типы и типичное и тем самым формировать живого человека и его поколение. Это и есть назначение инженера человеческих душ»⁴².

Отже, студенти у висвітлення матеріалу повинні виходити з того, що державна політика полягала у вирішенні двох питань: по-перше, зробити освіту доступною для робітників і селян, по друге, перебудувати її на нових ідеологічних засадах. Оскільки розробкою старої ідеології займалася безпосередньо Православна церква, то наприкінці 1917– початку 1918 р. були прийняті декрети, що відтісняли Церкву від освітнього процесу. Це декрети про відділення Церкви від держави і школи від Церкви (23 січня 1918 р.), про націоналізацію усіх навчально-виховних установ і передачу їх у відання Народного комісаріату освіти. 30 вересня 1918 р. ВЦВК затвердив Положен-ня «Про єдину трудову школу РРФСР», за яким передбачалося навчання всіх дітей від 8 до 17 років у школах 1 і 2 рівня. Термін навчання був, відповідно, 5 і 4 роки. Уряд України особисту законодавчу базу в галузі освіти не розробляв, опираючись на документи, вироблені в центрі. Так, уряд РРФСР в 1919 р. видав Декрет про обов’язковість навчання читання і письму рідною мовою усього населення, від 7 до 50 років, згідно яким розпочалася підготов-ка працівників освіти з обов’язковим вивченням української мови та укра-їнознавства. На допомогу до вивчення матеріалу студентам рекомендується опрацювання матеріалу навчального посібника «Історія української культури / За ред.. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 231–233.

Першочерговим завданням Радянської влади стало ліквідація непись-менності, оскільки за статистикою, тільки один з чотирьох жителів респуб-ліки вмів читати і писати. Відразу цей проект переріс на громадсько-по-літичний рух під назвою лікнеп. В часи. Громадянської війни його здійснення було неможливим, оскільки лише військовослужбовці мали змогу навчатися грамоті. Але в 1920 р. при Наркомосвіти була створена Всеросійська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності. До осіб, що ухилялися від навчання, застосовувалися адміністративні заходи, так, в Тамбовській губернії вони позбавлялися політичних прав і продовольчих карток, в Україні їх заарештовували і насильно приводили в школи лікнепу, в окремих місцях, як, наприклад, в Іркутську ухилення від навчання дорівнювалося дезертир-ству. Проте, результатом діяльності лікнепу було те, що на 1926 р. грамотність складала по всій країні вже 51,5 %: міського населення – 76,3 і сільського – 45,2. На Україні рух за ліквідацію неписьменності було організовано в 1923 р., на чолі його став голова ВУЦВК Григорій Петров-ський (1878–1958). За десять років через систему лікнепу пройшло два мільйони осіб, переважно селян. В результаті кількість неписьменних серед осіб віком від 9 до 49 років скоротилася з 48 % у 1920 р. до 36 % у 1926 р., в тому числі серед чоловіків – до 18 %.

Перебудова системи народної освіти визначалася нормативними документами, прийнятими в жовтні 1918 р., які визначали принципові поло-ження побудови нової школи, це «Основні принципи єдиної трудової школи» і «Положення про єдину трудову школу». Нова школа повинна була стати єдиної для всієї країни, загальнодоступною і безплатною, а навчання вестися рідною мовою. Важливими принципами освіти проголошувалися: зв’язок навчання з роботою на виробництві, політехнічність освіти, послідовність в освіті і вихованні, починаючи з дошкільного віку і закінчую-чи вищою школою, спільне навчання юнаків і дівчат.

Не всі педагоги однозначно сприйняли проголошені принципи. Численні дискусії виникали з приводу того, чому і як навчати дітей. Деякі новатори вважали, що треба вивчати не шкільні предмети, а виробничі процеси безпосередньо на фабриках і заводах. Вони заперечували не обхід-ність навчальних планів і програм, покладаючись лише на інтуїцію педагога. Дискусії точилися також між прихильниками політехнічної і монотехнічної освіти, яка передбачала обов’язкову ранню спеціалізацію учнів. Все ж в 1920 р. нова радянська школа стала політехнічною і почала працювати за нав-чальними планами і програмами. На середину 20-х років шкільна освіта складала таку систему: початкова 4-річна школа (1 ступінь), 7-річна школа в містах (2 ступінь), школа селянської молоді (ШСМ), школа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) на базі початкової школи, а також школа 2 ступню (5-9 класи) з професіоналізованими в ряді шкіл 8-9 класами В той же час скасовувалося викладання історії і Закону Божого, значно скорочувалися курси іноземних мов. Функції ідейно-політичного виховання були покладені на цикл суспільствознавчих дисциплін.

Важливі заходи передбачалися відносно викладачів. Згідно постанови Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. «Про вибори шкільних працівників», педагоги, щоб завоювати довір’я серед народу, повинні були складати екзамен у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів створюва-лися короткострокові педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. Так, у 1919 р. педагогічні курси працювали вже в 45 містах України, згодом мережа педагогічної освіти ставала дедалі ширшою. В доповнення до навчального матеріалу студентам рекомендується передивитися художній кінофільм «Республіка ШКІД» (1966, режисер Г. Полока), прочитати повісті Л. Кассіля «Конудуит и Швамбрания» та А. Макаренка «Педагогическая поэма».

Перебудова вищої школи також переслідувала свої цілі, насамперед це була демократизація студентства за рахунок залучення до вузів вихідців з нижчих верств населення, а також ідейне завоювання вузів, оскільки профе-сорсько-викладацький склад в переважній більшості був настроєний анти-радянські. Реформа розпочалася введенням, згідно Декрету від 2 серпня 1918 р., нових правил прийому до вузу, за якими кожний бажаючий міг бути зарахований без іспитів і навіть без документів про попередню освіту. Наслідки нововведень покликали за собою введення надзвичайних заходів – організацію робітничих факультетів для підготовки до вузу – робітфаків. Набір на робітфаки здійснювався за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, комітетів незаможних селян та військових частин. На кінець 1921 р. на Україні налічувалося вже 12 робітфаків, в 1925– 1931 рр. на них проходили підготовку 7,5 тис. осіб. Випускників робітфаку приймали до вузів без екзаменів. Однак, проголошена демократизація вищої освіти розтяглася на десятиліття, оскільки ідеал соціального складу суспільства залишався і надалі не досягнутим. Незважаючи на те, що уже в жовтні 1918 р. були скасовані всі наукові звання і ступені, і конкурси на посади, професорсько-викладацький склад залишався незмінним, на факу-льтетах продовжували обирати на посади і присвоювати вчені звання. В той час в Україні налічувалося 39 вищих навчальних закладів, де навчався 29 141 студент.

Щоб допомогти вищій школі вийти із скрутного матеріального становища, в листопаді 1918 р. Наркомосвіти вирішив всі справи студентів передати у відання самих студентів. Вони організовували свої студентські кооперативи і вкладали зароблені гроші в єдину студентську касу. Тільки один студентський кооператив при Московському університеті мав свої майстерні по шиттю одежі і взуття, магазини, які обслуговували близько чотирьох тисяч клієнтів, причому ціни в них були на чверть нижчі, аніж в державних.

У 1920–1921 рр. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації для всіх галузей народного господарства було організовано технікуми. В 1921 р. на Україні їх налічував-лося 145, а в 1922 – частину з них було віднесено до розряду вищих навчаль-них закладів, частково реорганізовано в профшколи. Цілий ряд факультетів згодом були перетворені в інститути народної освіти, соціального і профе-сійного виховання, а також сільськогосподарські, технічні, політехнічні, технологічні, медичні інститути. Для підготовки національних кадрів були створені Комуністичні університети трудівників Сходу і національних меншин Заходу, Середньоазіатський й Закавказький комуніверситети. З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економічних дисци-плін на Україні було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, що готували викладачів-суспіль-ствознавців. Так з’явилося перше покоління радянської інтелігенції, полі-тично та ідеологічно лояльної до існуючої влади. В галузі вищої освіти уряд проводив класову політику, надаючи пільги робітникам і селянам, і вилу-ченням з вузів нелояльних професорів і викладачів, що нерідко спричиняло конфлікти як в студентському, так і викладацькому середовищі. На початку 20-х років обов’язковими предметами було введено історичний матеріалізм, історію пролетарської революції, історію радянської держави і права, економічну політику диктатури пролетаріату.

Суттєвих змін зазнала і позашкільна освіта. Існуючі до революції недільні школи, робітничі гуртки самоосвіти, клуби, бібліотеки, читальні, курси були націоналізовані і підпорядковані створеному в 1920 р. позашкіль-ному відділу Наркомосвіти, що використовував їх як знаряддя політичної пропаганди. В 1924 р. було створено товариство культурного злиття міста і села, яке проводило шефську роботу на селі. Політпросвіта велася в Червоній Армії. Широкого розповсюдження здобули агітпоїзди, агітпароплави, «чер-воні каравани». Широку просвітницьку роботу вели музеї і музеї-заповід-ники. Поступового поширення в 20-ті роки набуває радіо.

Таким чином в галузі народної освіти в 20-ті роки було зроблено стільки, що навіть найбільш розвинута країна капіталістичного світу – Сполучені Штати Америки, аж до 60-х років відставали від Радянського Союзу і переймали все нове, що з’являлося там, починаючи з 20-х років. Була створена єдина для всіх загальноосвітня політехнічна школа, навчання стало безплатним, діти всіх громадян отримали можливість вчитися, заняття в республіканських школах стало вестися рідною мовою.

В другій половині 20-х рр. політичним керівництвом була висунута задача реконструкції народного господарства, яка включала в себе індустрі-алізацію, соціалістичну перебудову села і культурну революцію. В питаннях народної освіти намічалося остаточно покінчити з неграмотністю, ввести обов’язкову початкову освіту і організувати масову підготовку спеціалістів.

Подолання масової неграмотності населення було неможливим без введення загального навчання дітей. Згідно постанови ЦК ВКП(б) «Про загальну обов’язкову початкову освіту від 25 липня 1930 р., продубльованої відповідною постановою ЦК КП(б)України, з 1930–1931 навчального року вводився всеобуч для дітей восьми-десяти років в обсязі чотири роки. Для підлітків, що не пройшли початкового навчання – в обсязі прискорених 1-2 річних курсів. Для дітей, що закінчили школу першого ступеню в містах, встановлювалося обов’язкове навчання в школі-семирічці. Зміни відбулися і в школі другого ступеню – семирічці. У зв’язку з проблемою підготовки робітничих кадрів в 1930–1932 рр. старші класи загальноосвітньої школи було реорганізовано в технікуми. Швидко зростала кількість нових типів шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і шкіл селянської молоді (ШСМ). Водночас з 1932 р. відбувається подальший розвиток середньої освіти – школи-семирічки реорганізуються в десятирічки На середину 30-х рр. школа стає такою, як була до недавнього часу. Керівна роль в школі переходить від громадських організацій до вчителів. Урок стає основною формою організації навчального процесу, вводиться розклад занять, п’яти-бальна система оцінок, екзамени, атестати і похвальні грамоти, суворі пра-вила внутрішнього розпорядку. Були перероблені шкільні програми і ство-рені нові стабільні підручники. В 1934 р. було поновлено викладання грома-дянської історії і географії.

Того ж 1930 р. інститути народної освіти були перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального вихо-вання (згодом педагогічні інститути). В 1933 р. на Україні було відновлено Київський, Харківський, Одеський та Дніпропетровський університети.

В результаті, згідно всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р, процент письменного населення в віці більше 9 років становив 81,2: 90,8 – чоловіків і 72,6 – жінок. В СРСР діяло 152 тис. шкіл, швидкими темпами розвивалася система середньої спеціальної та вищої освіти. В 1940 р. в країні діяло 460 вузів. На кінець другої п’ятирічки Радянський Союз вийшов на 1 місце в світі за кількістю учнів і студентів.

Воєнні роки внесли певні корективи в систему освіти з’явилися школи-інтернати, вечірні школи робітничої і селянської молоді. В 1943 р. була створена Академія педагогічних наук РРФСР, на базі якої в 1963 р стала діяти Академія педагогічних наук СРСР. 3 1949–1950 навчального року була введена загальна семирічна освіта Особливо швидкими темпами розвивалася система вечірнього і заочного навчання На багатьох великих підприємствах відкривалися філіали та відділення вузів і технікумів для підготовки інженерно-технічних працівників з місцевих робітників. В 1945–1955 рр. в країні було відкрито 160 нових університетів та інститутів, швидко зростала кількість студентів: якщо в 1940 р. їх було 812 тис., то в 1950 – 1247 тис., а в 1960 – 2396. Так, в 1958–1959 навчальному році радянські вузи випустили спеціалістів майже втричі більше, ніж вища школа в США.

З 1966 р. в СРСР починає впроваджуватися загальнообов’язкова середня освіта. В 1965–1966 навчальному році в Україні налічувалося 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл, 80 процентів з яких проводили навчання укра-їнською мовою. Велика увага приділялася створенню шкіл і груп з продов-женим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964–1965 навчальному році на Україні школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 543 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл в 1965 р. без відриву від виробництва освіту здобуло майже 1262 тис. чоловік Зокрема, учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання. До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов’язкової середньої освіти.

Однак в 60–80 рр. швидке зростання кількості випускників середньої школи породило серйозні соціально-психологічні проблеми – школа орієнту-вала учнів переважно до вступу у вузи, проте як виробництво вимагало кваліфікованих спеціалістів середньої ланки. Спробою подолання цієї дис.-гармонії стало посилення технічної і професійної орієнтації школярів, збіль-шення кількості професіонально-технічних училищ і технікумів, однак проб-лема не тільки не була вирішена, а ще більше загострилася. Спроба реформу-вання школи в 1983–1984 рр. закінчилася невдачею – загальна комп’юте-різація шкільного навчання провалилася, оскільки промисловість на той час була неспроможна забезпечити школу відповідною технікою, проте цілий ряд викладачів-новаторів, таких як Ш. Амонашвілі, Г. Ващенко, Т. Гончарова, В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетинін та ін. намагалися творчо вирішити посталу проблему. Швидке зростання новіших досягнень в науці і техніці вимагало нового змісту і методів навчання. З 1971 р. системне вивчення наук розпочинається уже не з четвертого, а з п’ятого класу, учнів намагаються орієнтувати не тільки запам’ятовування суми фактів, а й самостійно мислити і поповнювати знання. Дедалі більшого значення абу-вала самоосвіта.

Великого розвитку в післявоєнні роки набула вища освіта. В 1945–1955 рр. в СРСР було відкрито 160 нових університетів та інститутів, швидко зростала кількість студентів якщо в 1940 р. вона становила 812 тис., то в 1950 р. – 1247, а в 1960 – 2396. На багатьох великих підприємствах відкривалися філіали та відділення вузів і технікумів для підготовки інженерно-технічних працівників з місцевих робітників В результаті в 1958–1959 навчальному році радянські вузи випустили майже втричі більше спеціалістів, ніж вища школа в США.

Однак потреби народного господарства вимагали дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Лише в Україні з 1961 по 1966 рр. у 132 вузах і технікумах набір студентів збільшився у 1,5 рази. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Протягом 60-х років також було реорганізовано цілий ряд вузів: Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути – в стаціонарні вузи, Доне-цький індустріальний – у політехнічний, Київський фінансово-економічний – в інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування – в машинобудівний та ін. З метою забезпечення респу-бліки мистецькими кадрами в Харкові в 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. – Київський інститут культури, у 1972 – Сімферопольський, а у 1985 р. – Запорізький.

Протягом 60–80-х років в Україні особлива увага приділялася підго-товці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації вироб-ничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика. Обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою значно збільшився – вузи республіки за цей час підготували 453,5 тис., а технікуми – 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного гос-подарства і культури СРСР. Однак рівень підготовки студентів дедалі більше не відповідав вимогам виробництва. Із-за низької оплати праці багато випускників вузів і технікумів працювали не за спеціальністю. Престижність вищої освіти падала.

В 1987 р. розпочалася реформа вищої школи, згідно з якою вводилася нова форма співпраці вузів з підприємствами – договірні зобов’язання. Підприємства і організації повинні були замовляти спеціалістів потрібного профілю і фінансувати їх підготовку. Наступним кроком було рішення створити систему безперервного навчання, в зв’язку з чим в 1988 р. управління всіма установами освіти передавалося єдиній установі – Державному комітету СРСР з народної освіти, однак ця адміністративна зміна також не дала результатів і Держкомітет було розформовано.

Порівнюючи теперішній рівень розвитку освіти з попереднім і з іншими європейськими країнами, перед нами постає сумна картина – за коефіцієнтом інтелектуалізації молоді в класифікації ЮНЕСКО з третього місця в світі країни СНД перемістилися на 42, з 9,2 млн. керівників різного рівня в СНД лише 44 % мають вищу освіту, а кожний сьомий не має навіть повної середньої освіти.

В усі часи система освіти була своєрідною моделлю суспільства, Тепер вона повинна повернути собі роль каталізатора суспільного розвитку, вдосконалення і збагачення його культури. Вона повинна стати рушійною силою формування людини, частиною того механізму, що забезпечить необоротність демократичність перетворень в суспільстві.

Українська література XIX ст. відіграла велику роль в подальшому розвитку культури українського народу. Користуючись методом критичного реалізму, українські письменники розширили тематику своїх творів і висвітлювали життя різних прошарків суспільства. Література на рубежі XIX–XX ст. в своєму розвитку увібрала всю складність і протиріччя епохи, наповненої соціальними конфліктами, політичними баталіями, які внесли в суспільну і художню свідомість нові риси і особливості. В той же час це був період небувалого злету духовності, відзначений психологічною напругою, очікуванням «великого перевороту». В листі К. Пятницкому 1901 р. Максим Горький писав, що «Новый век я встретил превосходно, в большой компании живых духом, здоровых телом, бодро настроенных людей. Они – верная порука за то, что новый век воистину будет веком духовного обновления. Вера — вот могучая сила, а они веруют и в незыблемость идеала, и в свои силы твердо идти к нему. Все они погибнут в дороге, едва ли кому из них улыбнется счастье, многие испытают великие мучения, — множество погибнет людей, но еще больше родит их земля, и — в конце концов — одолеет красота, справедливость, победят лучшие стремления человека». В той же час література продовжувала грати виключно важливу роль в культурному житті народу. Гостро і гнівно звучав в ній протест проти соціальної несправедливості. На сторінках періодики друкувалися робітничі письменники П. Махиня, О. Чижик, А. Шабленко, Т. Романченко, А. Коц, С. Дальня, О. Гмирьов. Болісний процес пролетаризації населення і революцій-ної активності описували в своїх творах І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, М. Коцюбинський. Показові тяжкого життя в українському селі присвятили свою творчість А. Тесленко і С. Васильченко. З позицій селянсь-кої демократії зображували життя галицького селянства письменники-реалісти В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина. Самобутньою фігурою була О. Кобилянська, вершиною творчості якої стала соціально-психологічна повість «Земля» – один з кращих творів про селянство в світовій літературі.

В той самий час в художній літературі почав формуватися модернізм (фр. modernisme, новітній, сучасний), що характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва. Це було складне явище, в якому виділялося декілька течій, що відрізнялися своїми есте-тичними і програмними настановами – символізм, акмеїзм, футуризм, егофутуризм, кубізм, супрематизм та ін. Детальніше з цим явищем студенти можуть ознайомитися в підручнику «Історія світової та української культури»⁴³.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон – знак, ознака, прикмета, символ) – літературно-мистецький напрям кінця ХІХ – початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ – таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Естетичні принципи символізму були розроблені Д. Мережковським у книзі «О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы» і К. Бальмонтом у статті «Элементарные слова в символистической поззии». Особливого розвитку набуває символізм в творчості В. Брюсова, К. Баль-монта, Ф. Сологуба, Д. Мережковського, 3. Гіппіус. Серед символістів роз-почав свій творчій шлях і Олександр Блок. В українській літературі симво-лізм не знайшов чіткого вираження, хоча його елементи помітні в творчо-сті М. Вороного, М. Філянського, Г. Чупринки, В. Пачовського. Вплив сим-волізму відчутний пізніше у творах представників літературно-мистець-кого угрупування «Музагет», у поезії О. Слісаренка, Я. Савченка, В. Ярошенка.

В результаті полеміки навколо символізму, що відбулася в сере-довищі художньої інтелігенції в 1910 р., виникає акмеїзм (гр. ακμη – вер-шина, вищий ступінь). Його представники проповідували теорію «чистого мистецтва», культивували відірваність від життя, аполітизм, волюнтаризм. Його основоположниками вважаються М. Гумільов і С. Городецький. Пое-тами-акмеїстами були А. Ахматова, О. Мандельштам, М. Зенкевич, М. Кузмін, Г. Іванов та ін.

Водночас з акмеїзмом виникає футуризм (від італ. futurismo та лат. futurum – майбутнє). Цей напрям обстоював крайній формалізм, пропагував культ індивідуалізму, відкидав загальноприйняті мовні та поетично-мистецькі норми. Він проголошував революцію форми, незалежної від змісту, суцільну свободу поетичного слова. Футуристи відмовлялися від літературних традицій. У своєму маніфесті з епатуючою назвою «Ляпас суспільному смаку» вони закликали скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого з «пароплава Сучасності». Перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив Василіск Гнєдов. Але вже 1913 р. лідер укра-їнського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prèlude», a 1914 – «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок.. Активний організатор, він був засновником низки українських футори-стичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919–1921), «Аспанфут» (1921–1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова генерація» (1928–1930).

Я про тихі тіні співаю

І про боязну в серці гру

На цих струнах я граю

Доки їх не порву

Про тихі тіні співаю я.

Михайль Семенко. Поет

До «Нової генерації», крім М. Семенка, належали поети Гео Шкурупій, Олекса Влизько, М. Скуба та ін., теоретик О. Полторацький.

Пристрасні поцілунки гарячих вуст

роздушилась велика червона вишня

стримані подихи

тепла вода запашних долонь

ох ми я

м’якість гарячих дотиків

твердість хвильолона

ах

роздушилась велика червона вишня

по всьому тілі теплий сік

Гео Шкурупій. Вогко.

Чую, чую: обіймає жаль, -

За великим невимовна туга,

За незнаним!.. Ну, хоча б ножа

Та дорогу зоряну в подруги!

Та окраєць хліба у карман.

І пішов би босяком, гультяєм -

Хороше ж то нюхати туман, -

Аромат конвалій серед гаю!

Хороше ж то в пущах і степах

Спати ночі... Міряти дороги...

...Поцілунки вітру на губах...

...Сині крила тихої тривоги...

Марю, марю: - обіймає жаль,

За незнаним золотава туга...

Та нема дороги і ножа,

Тільки кицька на печі - подруга!

Влизько О. «Чую, чую: обіймає жаль...»

Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан (Йосип Беренштейн). Футуристи активізували поезію новими темами й формами, а «Нова Генерація» пропагувала модерні західноєвропейські напрями.

Серед літераторів-модерністів поширювалася імітація ідейної «неза-лежності». Численні гуртки і товариства не весь голос заявили про своє лідерство в мистецько-культурному процесі. Претензійність, прагнення до оригінальності відбилося в самих назвах окремих об’єднань і течій – «нічевоки», «біокосміти», «фуїсти»⁴⁴, «ліміністи». Модерністичнї течії в українській літературі рекомендується розглянути в реферативних дослідженнях.

Модерністичні течії в українській літературі були явищем неоднозначним. Свого часу проти них розгорнулася гостра боротьба. Ще І. Франко, вбачаючи головне завдання літератури – завжди бути в тісному зв’язку з «суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою», в статті «Наша поезія», в рецензії на збірку О. Луцького «3 моїх днів» і в «Маніфесті «Молодої музи» засуджував письменників-модерністів за їх аполітичність і відірваність від реального життя. Проти письменників-декадентів виступав і М. Коцюбинський – у рецензії на збірник М. Філянського «Лірика», в оповіданнях «Дебют» і «В дорозі» він показав, що їх література тісно пов’язана з ренегатством, а в новелі «Intermezzo» розвінчав теорію «чистого мистецтва». Декадентські настрої засуджувала і Леся Українка.

Повалення монархії в лютому 1917 р. визвало велике громадське і культурне піднесення. Більшість інтелігенції вітало революцію, як початок нової творчої роботи для культурного піднесення народу. В Петрограді на квартирі М. Горького збиралися прогресивні художники, артисти, літератори, які обговорювали можливості створення своєрідного міністерства в справах

мистецтва. Вони створили комісію в справах мистецтв, на чолі якої став М. Горький. Аналогічна комісія на чолі з І. Грабарем⁴⁵ була створена в Москві.

Новий етап розвитку літератури розпочався в той час, коли револю-ційні події 1917 р., відкривши еру докорінних соціальних перетворень, внесла принципові зміни у взаємовідношення мистецтва і дійсності. По-різному оцінюючи цю історичну подію, безперечно, що вона на багато десятиліть визначали вперед такі фактори, як особливий стан СРСР як «обло-женої фортеці», завданням політичного керівництва було формування «нової людини». В той же час, зруйнувавши відносну замкненість культури, рево-люція відкрила широкі можливості для народу залучатися до мистецтва і творчої діяльності, але, разом з тим, мистецтво і література дедалі більше попадали в залежність від соціального замовлення влади, яка розглядала їх як засоби ідеологічного впливу на маси.

Ідеологічне втручання влади в літературний процес спочатку визна-чився традиційною цензурою. В 1922 р. було створено Головліт, а в 1923 – Головрепертком, завданням яких було не пропускати творів контрреволю-ційного змісту. В той же час, естетичним і мистецьким поглядам надавалася повна свобода, однак політичні функції перейняли на себе представники пролетарського літературного руху в особі Всеросійської асоціації проле-тарських письменників (РАПП). Ідеологія РАПП виражалася в журналі «На литературном посту» (1925–1932). Вона відзначалася перш за все нападами на літераторів, що не відповідали, з погляду рапповців, критеріям справж-нього радянського письменника. Поділяючи літературно-художні сили на «пролетарські», «селянські» і «попутників», вони оцінювали художні твори лише з точки зору ідейної цінності, майже не беручи до уваги професійне мистецтво та естетичну зрілість. Не вибираючи виразів, вони висували навіть політичні звинувачення проти багатьох письменників, поетів і критиків. Тому РАПП, так само, як і ряд інших письменницьких організацій (Пролеткульт, ВОАПП), був розформований ухвалою ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 р., що замінив стару організацію нової, Союзом письменників СРСР. Більшість членів РАПП увійшли до Союзу письменників.

Гостра ідейна боротьба породила різні платформи, найпоширенішою серед яких стала течія «наймодернішого символістського напряму» Найбіль-шим ворогом його представники вважали реалізм. Численні статті, декларації і художні твори, вміщені в їх альманах «Семафор у майбутнє» (1921–1922) відверто заперечували будь-який розвиток класичних літературних традицій, протестували проти національної специфіки художньої творчості, емоцій-ності та краси мистецтва Вони вважали, що мистецтво взагалі приречене на вмирання і його має замінити метамистецтво-синтез мистецтва зі спортом Серед найбільш помітних його представників були М. Семенко, Гео Шкурупій, Гео Коляда (Григо́рій Пана́сович), Д. Бузько, О. Слісаренко, М. Ірчан.

Гудуть

срібляним

гуком

сурми,

Ідуть

мільярдним

рухом

люди…

Піонери барабанять,

Комсомольський бризка спів;

Він аж в небо залітає

І спиха химер богів.

Ковким кроком іскро-крицим

Куючи гранітний брук

Йдуть робочі й робітниці

І пісні залізні ллють.

Мають реготом прапори,

Розгорнувся шум пісень…

Більярдовим

юрби

рухом

І поета струмком рим,

Гуком сурмів

бучно-буйним

ллється

Жовтню

крице-гимн.

Феофан Скляр. Жовтень

Власні позиції в українській літературі займали неокласики. Вони виступали за високу культуру слова і художньої форми, ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва служили зразки античності та інших давніх епох, а з художніх напрямів у поезії найближчими для себе вважали французьких парнасців. Неокласики сформувалися у 1922 р., до них належали М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт (Юрій Клен).

В другій половині 20-х рр. перед політичним керівництвом СРСР постало питання соціалістичної реконструкції народного господарства. В умовах ворожого міжнародного оточення, гострих внутріпартійні дискусій в країні складався жорсткий політичний режим з тотальним контролем над усіма сферами життєдіяльності людей і суспільства. Отже, керівництво краї-ною висунуло на передній план завдання «активного залучення літератури і мистецтва до виконання завдань соціалістичного будівництва».

На той час в цілому по країні, включаючи союзні республіки, існував-ло близько 40 різноманітних літературно-художніх угрупувань. На роль керівного центру літературно-художнім процесом претендували проле-тарські організації, насамперед РАПП. Ідейно-естетичні позиції його керів-ництва були близькі пролеткультівським. його представники крайнє негатив-но відносилися до письменників, яких вважали непролетарськими, переноси-ли в сферу художньої творчості форми і методи внутріпартійної боротьби.

Правляча партія підтримувала пролетарський художній рух, час від часу намагалася його корегувати, проте діяльність РАППу тільки загострювала ситуацію, що склалася в літературі. В 1931 р. цілий ряд письменників зверталися з листами до Й. Сталіна про неможливість творчої праці в таких умовах, і 23 квітня 1932 р. була прийнята постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», всі існуючі, перш за все, літературні об’єднання (Пролеткульт, РАПП та ін.) ліквідовувалися, творча інтелігенція об’єднувалася в Спілки радянських архітекторів, композиторів (1932), письменників, художників (1934). У літературі остаточно утвердився новий художній метод, покликаний відображати дійсність у її революційному розвитку в поєднанні з завданням виховання трудящих в дусі соціалізму. Його головними ідеологічними принципами були народність, партійність і гуманізм, що передбачав любов до людей праці і ненависть до ворогів трудового народу.

Значна частина інтелігенції, за винятком раппівців та інших діячів пролетарських угрупувань, позитивно сприйняла партійну постанову. Великою подією в житті країни став І Всесоюзний з’їзд радянських письменників, що проходив в серпні 1934 р. в Москві. З’їзд прийняв Статут і обрав правління Союзу на чолі з М. Горьким.

Провідною темою в літературі і мистецтві 30-х рр. стала тема революції і соціалістичного будівництва. В класику радянської літератури увійшли романи М. Горького «Жизнь Клима Самгина» (1925–1936), М. Шолохова «Тихий Дон», М. Островського «Как закалялась сталь» (1934). Відбиттям сучасності стала поява «виробничого роману» з характерними назвами: «Гидроцентраль» М. Шагінян, «Энергия» Ф. Гладкова, «Время вперед» В.Катаєва, «Большой конвеєр» Я. Іл’їна. Значне місце в літературі 30–х рр. зайняли твори на історичну тематику: «Петр Первый» О. Толстого, «Смерть Вазир-Мухтара» Ю. Тинянова, драми «Кабала святош» («Мольер») та «Последние дни» («Пушкин») М. Булгакова. Блискучі зразки поезії дали А. Ахматова, О. Мандельштам, Б. Пастернак. В сатиричному жанрі плідно працювали М. Зощенко, І. Ільф і Є. Петров. Була створена радянська дитяча література, яка виховала не одне покоління дітей, це твори С. Маршака, А. Гайдара, К. Чуковського, Б. Житкова.

Становлення української радянської літератури відбувалося у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами і течіями, що в пореволюційний час претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом для об’єднання письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом ці організації почали домага-тися «автономії» від держави і диктату в питаннях культури. Відмежування культури від «буржуазного» суспільства на практиці означало ігнорування кращих традицій минулого.

Українські письменники вже в роки Громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема, «На майдані», «Псалом залізу», «Сійте», «Як упав же він» П. Тичини, «Удари молота і серця», «Червоні зорі» В. Блакитно-го, «Закзик», «Гартована поезія», «Червоний заспів» В. Чумака, «Відплата», «Червона зима» В. Сосюри, «Світло зі Сходу», «Гудок» М. Терещенка, «Мої коломийки» І. Кулика та ін.

На майдані коло церкви

революція іде.

— Хай чабан! — усі гукнули,—

за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі,—

гей, на коні, всі у путь!

Закипіло, зашуміло —

тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви

постмутились матері:

та світи ж ти їм дорогу,

ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

Тичина П. На майдані. 1918

Із переходом до мирного будівництва бурхливий процес розвитку української літератури посилився, у неї входили сотні нових творців. А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, О. Досвітній, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін. Повною мірою розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни – П.Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін. Найталановитішим письменником цього покоління був Ю. Яновський, відомий романами «Май-стер корабля», «Чотири шаблі», де вишуканою мовою змальовано нестрим-них у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Створюються професійні літературні та мистецькі об’єднання, зокре-ма, Спілка селянських письменників «Плуг», яка ставила за мету, «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей», а також Спілка пролетарських письменників «Гарт».

Спроби Пролеткульту об’єднати письменників у єдину організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилилось у гостру літературну дис-кусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Під приводом боротьби за високу художню якість літератури та звільнення її від «мало талановитих» людей, він зі своїми однодумцями створив нову літературну організацію – Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка стояла на позиціях розвитку української національної літератури на європейських традиціях.

Існували й інші літературні об'єднання. У січні 1927 р. під знаком об’єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменни-ків (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об’єднання комсомольських письменників «Молодняк», створене у Києві наприкінці 1926 р.

Під постійною критикою перебувала група письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературних організаціях «Аспіс» (1923), «Ланка» (1924–1926) і «Марс» (майстри революційного слова), яка проіснувала до 1934 р.

Незважаючи на важкі часи знаходить можливості реалізувати свій творчій потенціал українська поезія. Виходить друком велика кількість пое-тичних збірок: «Вітер з України», «Чуття єдиної родини», «Сталь і ніжність» П.Тичини; «Знак терезів», «Літо», «Збір винограду» М. Рильського; «Вибрані поезії» й епічні поеми «Безсмертя» та «Батьки й сини» М. Бажана; «Червоні троянди», «Люблю» В. Сосюри. «Героїчні балади», «Барвінковий світ» Л. Первомайського, «Лірика бою», «Поезії» П. Усенка, «3 книги життя», «Народження синів», «Березень» А. Малишка, «Книга боротьби» Л. Дмитер-ка, «Двадцятий полк» І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті «Облога ночі», «Голубі ешелони» П. Панча, «Мати» А. Головка, «Роман Міжгір’я» та «Історія радості» І. Ле, «Десну перейшли батальйони» і «Удай-ріка» А. Десняка, «Ранок» І. Микитенка, «Вершники» Ю. Яновського, «Шлях на Київ» С. Скляренка, «Вісімнадцятилітні» Ю. Смолича, «Дніпро» Н. Рибака, «Іван Богун» Я. Кочури, «Граніт» В. Собка та ін. До Києва і Харкова з Галичини приїхали С, Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк та ін. Буремні часи письменник Ю. Смолич яскраво і правдиво розповів про своє покоління у повісті «Дитинство», романах «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні».

Пожвавлюється і літературне життя. Починають виходити громадсь-ко-політичні та літературні журнали «Літературна критика» (1938) і «Украї-на» (1941). Продовжують видаватися «Літературна газета», «Літературний Донбас», «Літературний журнал», «Радянська література».

Студентам варто особливо звернути увагу на мобілізуючу роль української літератури в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. у боротьбі з фашистськими загарбниками. У зв’язку з окупацією ворогом території України десятки тисяч представників творчої інтелігенції стали захисниками Батьківщини. Великий внесок у боротьбу з фашизмом зробили літератори. Близько 80 письменників пішли у діючу армію, серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов та ін., смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко та ін.

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Ми сталлю з гармати, вогнем з карабіна

Розтрощимо впень ворогів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

До бою звелась богатирська дружина

Радянських народів-братів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Вкладає меча в руки вірного сина

Наш край, щоб цей меч пломенів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Чекає на ката ганьба й домовина,

Де б чоботом він не ступив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Роззявилась свастики паща зміїна,

Та гада розчавить наш гнів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Іде по шляху перемог Батьківщина

Під прапором більшовиків.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

М. Бажан. Клятва. 1941.

Згодом від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого аналізу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив воєнні будні в поемі «Похорон друга». Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана «Данило Галицький». У 1942–1943 рр. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів під назвою «Слово про рідну матір», «Світова зоря», поему «Жага». В. Сосюра написав збірки «В годину гніву» та «Під гул кривавий». Публікувалися твори С. Олійника, І. Неходи, М. Шпака, М. Нагнибіди, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Прозових творів було менше, лише окремі з них піднялися до рівня узагальнення. Цим були позначені збірка оповідань та нарисів Ю. Яновського «Земля батьків», окремі твори І. Ле («Люба», «Тут були німці», «Шевченко» та ін ). Героїчний опір українського селянства фашистам знай-шов втілення в повісті В. Василевської «Райдуга». Тему героїзму воїнів на фронті розкривали в своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолич, О. Дов-женко, С. Скляренко, О. Ільченко А. Шиян, О. Копиленко та ін.

Особливого значення в умовах окупації України набуло радіомов-лення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві, де також працю-вали українські письменники.

В реферативних дослідженнях студентам пропонується продемон-струвати, як в складних умовах війни українська література стала могутнім знаряддям у боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології.

В післявоєнний період, в умовах «холодної війни», коли світ розко-ловся на два ворожих табори, СРСР знову перетворився на обложену фортецю. В цих умовах адміністративно-командні методи керівництва, в тому числі культурою і мистецтвом, продовжували застосовуватися з новою силою. Центральним місцем в роботі політичного керівництва країною залишалися ідеологічні питання, про що свідчать численні постанови з широкого кола проблем. Література і мистецтво продовжували розглядатися як засіб виховання мас, однак в зазначений період відбувається пряме втручання в літературні і мистецькі справи. Під заборону попали книги багатьох письменників С. Єфремова, О. Олеся, В. Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін. Багато митців і літераторів стали висловлювати невдоволення строгістю цензури і методами керівництва культурою. Відповіддю політичного керівництва на такі настрої були постанови ЦК ВКП(б) 1946–1948 рр. «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі «Нариси історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». В цих постановах літератори звинувачувалися в аполітичності, безідейності, пропагуванні буржуазної. Ідеологи ЦК партії закликали діячів літератури створювати високоідейні художні твори, висвітлювати трудові звершення радянського народу.

Обходячи політичні бар’єри, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, світлі почуття любові до своєї Батьківщини. Це, насамперед, «Прометей» А. Малишка, «Прапороносці» О. Гончара, «Ленін-градські нариси» М. Рильського, «В дні війни» М. Бажана, «Весняний грім» П. Воронько, «Шляхи світання» М. Стельмаха, «Жива вода» Ю. Яновського, «Гомоніла Україна» П. Панча та ін.

Культурне життя 1953–сер. 60-х рр. дістало загальне визначення, як «відлига», за образною назвою його роману «Оттепель» («Відлига»), вида-ного в 1954 р., що став предметом численних літературних дискусій. Лібе-ральні реформи політичного життя створювали більш-менш сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва, проте час від часу вони перемежовувалися грубим адміністративним тиском і на середину 60-х рр. зовсім зійшли нанівець. Але саме в ці роки сформувалися так звані «шестидесятники» – покоління інтелігенції, що зіграло важливу роль в майбутній перебудові.

Література цього періоду не пережила свого часу, навіть в найкращих своїх творах, як роман В. Дудинцева «Не хлебом единым», оповідання Д. Граніна «Собственное мнение» і О. Яшина «Рычаги», поема С. Кирсанова «Семь дней недели», О. Гончара «Собор», І. Білика «Меч Арея» та ін. Вони тоді опинилися в центрі читацьких дискусій і нападок офіційної критики, проте зараз цікаві лише як документи епохи, своєрідний барометр суспіль-ного мислення. В цих творах в художній формі ставилися життєво важливі проблеми, які в той час відкрито не обговорювалися, але завдали помітного впливу на громадське життя. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця». Побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномунітне, одноколірне сприйняття світу. До цієї когорти належали поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, прозаїки Г. Тютюник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іванчук.

Протягом 60-х рр. письменники України написали багато прозаїчних творів різних жанрів – романів, повістей, оповідань, які стали істотним внеском у розвиток української літератури. За цей час вийшли романи «Вир» Г. Тютюника, «Правда і кривда» М. Стельмаха, «Сестри Річінські» І. Вільде, «Дикий мёд» Л. Первомайського, «День прийдешнього» П. 3агребельного, трилогія «Вишневий сад» В. Бабляка, «Крапля крові» Ю. Мушкетика, «Остання шабля» М. Руденка, «Людина живе двічі» Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбувалися у психології сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки «Полудень віку» і «Листи на світанні» А. Малишка, «Ми – свідомість людства» П. Тичини, «Італійські зустрічі» М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін. З інтересом громадськість зустріла твори молодих тоді поетів: В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Луб-ківського, В. Лучука, В. Голобородька, Г. Гордасевич, В. Отрощенко та ін.

«Відлига», незважаючи на її непослідовність і протиріччя, дала імпульс творчим пошукам, які продовжувалися і давали наслідки в наступні десятиліття. Відкритість до культури минулого повернула читачеві те, що відкидалося в попередні десятиліття.