Тема 7. Українська культура хх – ххі століття

Розвиток культури в ХХ – ХХІ століттях визначався рядом глобальних потрясінь, що пережило людство за цей період: дві світові війни, соціальні колізії, революційні перетворення в Російської імперії, розпад Австро-Угорщині й Німеччині, утворення і протиборство двох світових соціальних систем, розпад Радянського Союзу і поява нових незалежних держав, становленню нового світового порядку, провідну роль в якому відіграє світова спільнота, на чолі зі Сполученими Штатами Америки.

Для засвоєння даної теми студентам необхідно усвідомити особи-вості розвитку української культури в зазначений період часу, сутність якого полягає у тому, що вона стає об’єктом творчості різних політичних сил. Для цього необхідно згадати, що народи і держави не утворюються самі пособі, їх ініціює національна еліта. Інструментами народоутворення є освіта, мисте-цтво і культура, армія, суспільно-корисна праця. Процес народоутворення стає успішним, якщо відповідає історичній дійсності, історичним умовам і сприяє розв’язанню соціальних питань. З таких позицій треба підходити до вивчення української культури цього періоду.

В ХІХ– на початку ХХ ст. на роль української національної еліти претендували представники інтелігенції, які не увійшли в офіційні кола тодішніх правлячих структур Російської імперії, Австро-Угорщини та Румунії, до складу яких входило українське населення, і жадали досягти більш високого соціального статусу. Не маючи достатньо можливостей для реалізації своїх політичних проектів, вони опиралися на підтримку суміжних держав, які в свою чергу, використовували їх в своїх політичних інтересах. У цьому контексті студентам важливо звернути увагу на наведений нижче вислів відомого українського ученого, публіциста і історика літератури Сергія Єфремова (1876–1939). У роботі «Історія українського письменства» він писав: «Україна робиться одночасно ареною аж трьох де в чому паралельних, де в чому різно прокладених літературно-громадських напрямів. На неї та її духовне добро, немов на того героя Короленкових споминів, зазіхають одразу аж три національності. Кожен з тих напрямів у зародку голубив елементи місцевої культури, але український мовою й настроєм сам один тільки з місцевого ґрунту й не сходив, інші ж два стягали українців з рідного ґрунту: один – закликаючи на службу історичній шляхетській Польщі, другий – перетягаючи до централістичної державності російської»³⁷. Проекти, представників трьох українських урядів в особі Української народної республіки, Украї́нської Держа́ви (Гетьманату) та Директорії Української народної республіки, укладені з оглядом на підтрим-ку Німеччини та Ново-Польщі, провалилися. Вони і року не протрималися при владі. Переміг радянський проект, запропонований керівництвом Донецько-Криворізької республіки, Одеської радянської республіки, Соціалістичної республікаи Тавриди що передбачав утворення національної держави в складі федерації соціалістичних держав³⁸. Цей проект вміло сполу-чав вирішення соціальних і національних завдань, і не дав утворити на тери-торії України стану війни усіх проти усіх. Післявоєнною формою державного устрою став Союз Радянських соціалістичних республік, в складі якого про-довжували гармонізуватися соціальні і національні відносини.