2. Реалізм в українській культурі.

Предметом засвоєння даного питання є поняття реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ»). Це стиль і метод у мистецтві й літературі, що прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Визначальні риси реалізму: раціоналізм, правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; точна відповідність реальній дійсності, пояснення характеру і вчинків героя його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; перевага епічних, прозових жанрів у літературі; розв’язання проблем на основі загаль-нолюдських цінностей.

Реалізм виступає у формах критичного реалізму та соціалістиного.

Крити́чний реалі́зм – художній напрям, в основі якого покладено принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Він виник у 20-ті рр. XIX ст. у Європі значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи: «типові характери за типових обставин». Соціалістичний реалізм, до висвітлення якого ми повернемося у наступній темі, – художній метод, що закріпився у радянському мистецтвознавстві.

Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілі-стю його мистецьких засобів, його тенденції в українському мистецтві досить поширені. В українському образотворчому мистецтві він яскраво представ-лений творчістю художників-передвижників. У своїх суто реалістичних формах з половини ХІХ ст. виступив Т. Шевченко. Частина митців, як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко, культивувала так званий «ідейний реалізм»; інші – К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович – опрацьовували етно-графічно-побутові теми; І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиш, зверталися до історичних і батальних сцен.

У літературі український реалізм почався з другої половини ХІХ ст. Прийшовши на зміну романтизму, він перебрав від нього захоплення народознавством та героїзацію історичних постатей. С. Руданський, А. Свидницький використовували реалізм з позицій народницьких і просвітянських. Подальшим етапом розвитку реалізму була «об’єктивна проза» 80–90-х рр. в особі І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка та І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського середовища на робітниче й нову інтелігенцію, поданих на фоні тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, з’являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії – вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, його «Мойсей» (1905) – твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли інші напрямки, але реалізм завжди залишався актуальним.

До перших поетів, що найближче були зв’язані з традиціями реалістичної народної поезії, пісні, казки, анекдоту, належали в першу чергу байкар Леонід Глібов (1827–1893) та Степан Руданський (1834–1873) – автор численних, здебільшого гумористичних пісень. Значно більше значення мали Юрій Федькович (1834–1888) та Марко Вовчок (1834–1907).

Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар –він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві у 1863 р. У 1872 р. він видав другу, доповнену книгу байок, а у 1882 р. – третю, що була передруком попередньої. Письменник використовував у своїх творах не лише традиційні сюжети байок, але і вжив для їх оживлення українські мотиви.

Руданський, розпочавши свою творчість з поезії в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), згодом перей-шов до громадянських мотивів засудження кріпацтва («Над колискою». «Не кидай мене»), заклику до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого (поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.). Крім того, він укладав збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок під назвою «співомовки» («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.). Крім того, Руданський писав ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний колір», «Ой, чому ти не літаєш» та ін.), що відбивали не тільки особисте горе поета, але й страждання всього народу. Деякі з них стали народними піснями («Повій вітре, на Вкраїну»).

Письменник Ю. Федькович спочатку для написання ранніх віршів використовував латинську абетку, оскільки не знав кирилиці,. Першими друкованими творами письменника були німецька балада та романтичне оповідання «Der Renegat» (1859). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій («Gedichte», 1865; «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen», 1882). Більшість оповідань і повістей Федьковича розкривають гуцульське життя, нещасне кохання – «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі». До жовнірської теми Федькович звертається в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовняр-ка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (1883–1887), мелодрама «Керманич» (1876, 1882); перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа».

Творчість Марко́ Вовчо́к (справжнє ім’я: Марія Олександрівна Вілін-ська, за першим чоловіком – Маркович, за другим – Лобач-Жученко), як і попередні письменники, також мала в своїй творчості елементи роман-тичного стилю. Її «Народні оповідання» (1857) «Рассказы из народного русского быта», «Інститутка» малювали долю українського народу, зокрема, жінок. Людські постаті в них були пройняті тенденцією, згідно якої особисті переживання селян не дають права для панування над ними поміщиків, що в жодному випадку не стоять, як люди, вище за своїх «підданих». Повість «Три долі» і оповідання «Павло Чорнокрил», «Не до пари» пройняті значними психологічними мотивами. Марко Вовчок не обходить творчою увагою і дітей (історичні повісті та оповідання «Кармелюк», «Невільничка», «Мару-ся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Активно виступає письменниця в жанрі повісті і російською мовою: оповідання «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия», романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши». Ряд оповідань і казок написані французькою мовою.

Представники пізнішого українського реалізму також не обходилися без зв’язків зі «старим» романтизмом. Це видно, зокрема, на творах Івана Нечуя-Левицького (1838–1918). В перших своїх повістях («Дві московки», «Рибалка Панас Круть») він наближає свій стиль до стилю народної поезії, наслідуючи народну мову, яку він хотів би залишити вільною від чужих впливів. Але у пізніїх творах вже відхоить від романтичної традиції. Автор глибоко розробляє соціальну тему – антикріпосницьку повість «Микола Джеря» (1876), повість «Бурлачка» (1878) – про життя заробітчан, «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1893) – про діяльність української інтелігенції. Нечую-Левицькому також належать гумористично-сатиричні твори «Кайда-шева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонсь-кий пройдисвіт» (1890). Як драматург він виступає з комедією «На кожу-м’яках», як автор історичної драми – «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї» (1875), як етнограф-фольклорист – «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871), «Українські гумористи й штукарі» (1890). «Українська жизнь, – писав Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Заслуговують великої уваги його лінгвістичні дослідження «Сучасна часописна мова в Україні» (1907); «Граматика української мови» (1914).

Анато́ль Свидни́цький (Петриченко, 1834–1871) був чи не найперший представник власне реалізму. Його роман «Люборацькі» без усяких елементів романтичної традиції до певної міри автобіографічний. Написаний у стилі хроніки, не має ніяких ідилічних картин та позитивних дійових осіб. В романі подається історія нещасливої попівської родини, з середовища якої вийшов і сам автор.

На значно вищому ступені стоять романи та повісті прозаїка Панаса Мирного (Панас Рудченко, 1849–1920). Крім численних дрібних оповідань, йому належать два великі романи – «Хіба ревуть воли, як ясла повні», писаний за участю брата письменника Івана Рудченка (псевдонім Іван Білик), та другим, остаточно довершеним романом «Повія» (інша назва – «Гуляща»). В цих творах зображено картину пореформеного українського села, а коли автор переходить до описання міста, то в кожному разі поширює значне сільської проблематики.

Справжнім учителем молодих українських письменників, що відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х pp. був Михайло Старицький (1840–1904). Основне місце в його оригінальній поетичній спадщині посідає громадянська лірика з виразними соціальними мотивами («Швачка», «До України», «До молоді»), оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом («До Шевченка»). Окрема частина поетичної творчості письменника – його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»). Старицький також писав історичні романи: «Оборона Буші» (1894), «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші твори, написані російською мовою. Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, він написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893). Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

У 90-ті рр. в українську літературу приходить талановитий письмен-ник і громадський діяч Михайло Коцюбинський (1864–1913). Випробовуючи свої сили в літературі, він брався за поезію, переклади, нариси, та справжнім покликанням митця стає художня проза. У своїх суспільно-політичних, філо-софських і естетичних поглядах він пройшов складний шлях від ліберального народництва і культурництва до революційно-демократичного світогляду, виявляючи глибоку зацікавленість марксизмом. З перших спроб Коцюбинсь-кого-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885). У своїх ранніх творах «П’ятизлотник», «Ціпов’яз» він змальовує зли-денне життя трудового народу, а в творах «Хо», «Для загального добра» і «Посол від чорного царя» – піддає гострій критиці культурницьку діяльність інтелігенції, показуючи її настропомжність поліпшити становще трудящих. Основні твори письменника – повість «Fata morgana» (1904–1910) та інші, написані у 1904–1912 рр. – дають широку панораму революційних подій 1905–1907 рр. й наступної реакції.

Видатне місце в українській поезії 70–90 рр. належить Івану Манджурі (1851–1893) та Павлу Грабовському (1864–1902).

Відомий, як фольклорист й етнограф, Манджура активно співпрацює з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві – багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках періодичних видань «Киевская старина», «Степь», «Этнографическое обозрение». У 1887 р. його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, яке у 1890 р. видало фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою». Пізніше Манджура стає дійсним членом Товариства аматорів природознавст-ва, антропології та етнографії при Московському університеті. У 1885–1886 рр. він написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запо-розьких козаків, у 1889 р. вийшла його збірка віршів «Степові думи та співи». Друга збірка «Над Дніпром», книга казок і легенд у віршах «Казки і приказки і таке інше» – за життя автора не друкувалися.

Павло Грабовський (1864–1902) – поет-лірик, публіцист, перекладач, що тісно пов’язував свою творчість з рухом за соціальне визволення, створив привабливий образ ліричного героя – борця за утвердження справедливого суспільно-політичного ладу. За зв’язки з народницькою організацією «Чорный передел» був ув’язнений і засуджений на п’ятирічне заслання до Сибіру. У цей час молодий поет пише вірші російською мовою «Друзьям», «Из путевых заметок», поему «По Сибири. Из живых впечатлений» (1888, не закінчена). Водночас він веде велику перекладацьку роботу (переклад на українську мову першої глави «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, фрагментів «Фауста» Гьоте, віршів народовольця Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми «Бурятка» (1891). Перебуваючи у Вілюйську, Грабовський написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895), регулярно надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси, що дало можливість підготувати і видати у Львові збірки Грабовського «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894, переклади), «З чужого поля» (1895, переклади світової поезії), «З півночі» (1896, оригінальні поезії та переклади). Упродовж усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах «З чужого поля», «Доля», «З Півночі» (розділ «Переклади»), «Кобза», у підготовленій, але не виданій збірці «Хвиля» (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Завдяки Грабовському українською мовою зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуков-ського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаева, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, Тол-стого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеєва, Майкова.

Новий струмінь в українську літературу внесла Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871–1913) – письменниця, перекладач, культурний діяч. Її творчій здобуток охоплював різноманітні жанри: поезія, лірика, епос, драма, проза, публіцистика. Більш того, з її голоса було записа-но 220 народных мелодий. Даниною часу було її захоплення марксизмом – вона зробила переклад на українську мову «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. Окреме місце в літературній спадщині Лесі Укра-їнки займає мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народ-ними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зелено-го шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзна-чаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмерт-на повість Лесі Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий вірш, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії.

В ті ж самі роки роцвів всебічний талант Івана Франка (1856–1916) – видатного письменника, поета, белетриста, вченого, публіциста і діяча революційного соціалистичного руху в королевстві Галичини і Лодомерії Австро-Угорської Імперії. Він також був одним із засновників Русько-української радикальної партії (пізніше Украинскої радикальної партії), від якої були депутати у Віденському парламенті і Галицькому сеймі. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури, за що нерідко його називають титаном праці. Франко був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами. Франко –єдиний український поет, номінований на здобуття Нобелівської премії з літератури, яку він не отримав через смерть.

Літературна спадщина Володимира Винниченка (1880–1951) – золо-тий фонд України. В історії української культури Винниченко відзначився як прозаїк, драматург, художник, політичний і державний діяч. Творчість пись-менника розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» – нариси, оповідання, написані до революції 1905 р., до другого відносяться оповідання, п’єси і романи, які з’явилися після рево-люції. Він також автор першого українського фантастичного роману «Соняч-на машина».

У перший період творчості, живлячись настроями селянського руху 1902 р. і революційними настроями відомої частини української інтелігенції, Винниченко художньо розкривав без ідеалізації образи батраків, селян і їх ворогів в класовій боротьбі (оповідання(«Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Ці твори були розраховані на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з цих опові-дань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потужність і безперспективність боротьби батраків і селян-бідняків, Винниченко закликає до них в союзники не міський пролетаріат, а національно налаштовану інте-лігенцію. Водночас в інших своїх творах автор гостро висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» цієї інтелігенції («Заручини»), її боягузливе українофільство і націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в’язниць!» – в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народ-ництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше – комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст лібераль-ності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволю-ційність. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання з військового життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про рево-люційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Таліс-ман», «Студент», «Зіна», а також – «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

Другий період Винниченко розпочинається драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Несучи собою відголосок часу, вони об’єктивно-занепадницькі, нереволюційні, як і романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). В них автор, не вбачаючи перспектив у боротьбі бідняцьких, напівпролетарських категорій села, звертається вийнятьково до української інтелігенції, намагаючись художньо розв’язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «социалістичну» реформу. Розвиваючи свій особистий стиль, Винниченко, почавши із удосконаленого новими формальними елементами і мотивами реалізму перших оповідань, дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм, як перехідний етап, панує в його перших романах і більшості драм, що вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах. Часто банальний і нескладний сюжет Винниченко загострює антитезами, несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

В еміграції Винниченко активізую свою літературну творчість. З 1925 р. його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і виходять на сцени театрів Німеччини та інших країн. Друкуються і перекладаються його романи, На екранах в 1922 р. демонструється фільм «Чорна Пантера» (нім. «Die schwarze Pantherin»). На батьківщині ж Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснив виставу п’єси Винниченка «Над». Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі», поставив «Чорну Пантеру і Білого Медведя».

В другій половині 1919 р. Винниченко переїхав до Австрії, де написав тритомну мемуарно-публіцистичну роботу «Відродження нації (історія українскої революції. марець 1917 р. – грудень 1919 р.)». «Я беру на себе трудну річ: дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції. У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою. Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об’єктивности, на яку я зможу бути здатним»³², – зазначав він у передмові.

Твір цей – цінне джерело для вивчення і розуміння складних політичних процесів після революції 1917 р., де Винниченко виступає з лівих позицій, називаючи себе «українським комуністом» і ставлячи в провину більшовикам недостатня увага до національного фактора. Він навіть спробував організу-вати нову партію з комуністичною соціально-економічною програмою, але з «національною специфікою»³³.

Твори письменників-реалістів мали чимале значення для пробуджен-ня політичної свідомості читачів, доводячи водночас той факт, що українська мова може стати мовою соціально та політично середніх і вищих прошарків суспільства.

Історія українського театрального мистецтва – показовий приклад того, як на історичній базі давньоруського театру формувалися його реалі-стичні традиції.

Студентам важливо врахувати той факт, що театр – мистецтво синте-тичне, в ньому в органічній єдності злиті оповідання, зображення (оформ-лення театрального майданчика) і акторська гра. Театр також поєднує в собі й інші види мистецтва – драматургію, музику, танці, живопис і навіть архі-тектуру – саме театральне приміщення. Сила театрального ефекту полягає у тому, що дія спектаклю відбувається не в реальному, а в уявному просторі, а глядачі є свідками відтворюваних подій. Мистецтво театру має і велике ви-ховне значення, театр визначає ціннісні орієнтації людей в реальних жит-тєвих обставинах. Щоб не розвивати послідовність викладення матеріалу між 4 і 6 темами, автор вирішив доцільним викладення історії українського театрального мистецтва в темі 6.

Вже в часи первісного суспільства мистецтво театру використовувало єдині засобами виразності, це діалог, пісня, танок, музика, ряження, лицедійство. В той час формуються три види драматичного мистецтва – культові ритуальні дії (обряди), драма та гра. Поступово ритуальні дії відпочковувалися, у грі на перше місц висунувся ігровий процес. Гра зводилася до суто зовнішнього відтворення образу, зате драма включала у себе сюжет, тему, ідею, в ній переважала тенденція виявлення виконавцем внутрішнього змісту твору.

В епоху Відродження театральне мистецтво починає професіоналізу-ватися. Театр стає своєрідним дзеркалом життя, в ньому розкриваються багатогранні людські характери, народні пісні і танці органічно вплітаються в театральне дійство. Виникають перші публічні театри, що мають постійне приміщення і власну трупу. Також з’являється антреприза – видовищне під-приємство, створюване і очолюване приватним підприємцем – антрепренер-ром, або продюсером чи імпресаріо.

В Італії в цей період театральне мистецтво розвивається у двох напрямах. В колах гуманістів виникає так звана учена комедія, а народно-демократичний напрям представляє комедія дель арте (італ. commedia dell’arte), комедія масок, або незмінних персонажів. Вистави комедії дель арте створювалися методом імпровізації на основі сценарію, що вміщував лише коротку сюжетну форму спектаклю. Персонажі вистави розмовляли різними діалектами, в акторській грі домінував народний гумор.

В цей період українське театральне мистецтво формується під впли-вом польського і західноєвропейського театру. У його створення брали участь усі верства населення, з одного боку, це королівський двір і церква, з другого – міщанство, селянство, козацтво. Отже український театр мав два різновиди – церковно-шкільний та ляльковий.

Ляльковий театр був трьох видів: «вертепний» (стержньовий), «петрушечний» (пальцевий) та маріонетковий. Стародавні згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай «ходити з ляльками» відомий ще з 1573 р. Найбільшої популярності ляльковий театр набуває в другій половині XVIII ст. Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну (трагічну) і світську (комічну). Вона розігрувалася в гарно оздобленому будиночку-скринці 1,5 на 1,5 м, зробленому з дерева або з картону. Драматичною основою вертепу біли оповідання про Ісуса Христа, знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят та ін. Вистава складалася з двох частин. У верхній частині розігрувалися традиційні євангельські сюжети, дійство ниж-ньої частин носило комічний характер. Традиційними персонажами комічної частини були Дід, Баба, Козак, Поп, Шляхтич, Селянин, Жид, Турок і т. ін.

Помітну роль в культурному житті українського народу відігравав шкільний театр. Шкільні театри почали з’являтися при навчальних закладах Європи в епоху пізнього Середньовіччя, Відродження та бароко і мали велике навчальне та виховне значення: драматичні твори писали викладачі, а розігрували учні. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. У XIV–XVIII ст. шкільна драма набуває поширення спочатку в католицьких та протестант-ських школах, а згодом і у православних школах України, Білорусії й Литви.

Шкільна драма з’явитеся не відразу. Вона сформувалась на основі декламації – віршованих творів, що виконувалися під час пасхальних та різдвяних свят або з нагоди важливих історичних подій. До найдавнішніх декламацій належать «Просфонима. ПРИВЂТ преосвященному архієпископу кир Михайлу, митрополиту кієвскому и галицкому и всея Россіи в братской школЂ львовской составленый, єгда же в градЂ ЛьвовЂ, пер› посвященном рукоположеніи бЂ. Генуарія 17 року 1591»:

Герб тезоименитаго князя Льва град сей маєт,

єго же имя по всей Європіи россійській род знаєт.

В митрополіи Киево-Галицкой славно пребываєт

и митрополита своєго честно привЂчаєт.

Лев царствуєт безсловесным звЂрєм в начало,

словесным же образ Христово царство нам ся показало.

Мужайся, многоплеменный росскій народе,

да Христос начало крЂпости в тебЂ буде...

а також та «На рожство Христово вЂршъ» (1616) Памво Беринди для учнів Львівської братської школи, присвячені львівському єпископу Еремії (Тиса-ровському).

Велике значення для формування шкільної драми відігравали панегірики – похвальні промови на урочистих зборах і святах на честь визначних діячів. Так, 10 квітня 1622 р 20 студентів-риторів прочитали вірш Касіяна Саковича «На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного гетмана Войска Запорозького, заложонн през інока Касіана Саковича, ректора школ Київських, в Братстві, мовленії од його спудейов на погебі того цного рицера в Києві, в неделю проводжую, року Божого тисяча шестисот двадцять второго»:

Кгди мензства запорозцов кролеве дознали,

Теди за герб такого їм рицера дали.

Которий ото готов ойчизні служити,

За вольность її і свой живот положити.

І, як треба, землею альбо тиж водою —

Вшеляко он способний і прудкий до бою.

А 29 березня 1632 р, на Великдень, 23 студенти проголосили панегірик «Евхаристіон, ясненайпревелебнішому в Христі його милості пану отцю кир Петру Могилі, воєводину земель Молдавських, великому архімандритові святої великої лаври чудотворної Печерської Київської, віри православної в Церкві святій Східній пролюторові побожному і несмертельної слави гідному оборонцю від спудеїв гімназіум у його милості з школи риторики, за гойнії добродійства, собі і церкві православній, в фундуванні шкіл показані, при віншуванні свят хвалебних воскресіння Христового, Спасителя світу, належно і з приємністю віддана.».

Важливим напрямом розвитку драматичного жінру були віршовані діалоги, що набули поширення у XVII–XVIII ст. В них розроблялися традиційні сюжети біблійного змісту, побутові та історичні теми. Перша відома українська драма Андрія Скульского «ВЂршЂ з трагодіи «Христос пасхон» Григоріа Богослова. Першій в святый Великій Пяток при положен[н]ю плащеницЂ до гробу. Другіє – на пресвЂтлый день воскресеніа Господа нашего Ісуса Христа».

В той же час у руслі шкільної драми виникли і розвивалися інтермедії – невеличкі розважальні драматичні твори, які виконують між актами вистави. Вони користувалися великою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали школярі, студенти, мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, жвавим діалогом акторів, насиченими народними фразеологізмами, приказками, прислів’ями. Найдавніші з відомих українських інтермедій є дві анонімні «Продав кота в мішку», і «Найкращий сон», що розігрувалися в польській релігійній драмі «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого» («Tragaedia, albo wizerunk smierći przeświętego Iana Chrzciciela, przesłanca bozego») письменника Я.Галатовича.

Романтизм у театрі тяжів до зображення глибоких людських почуттів, тому відмовившись від єдності події, часу й місця, від пишних декорацій класичного театру драматурги і теоретики романтичного театру вважали, що глядач не ототожнює події на сцені з реальним життям і повірить акторові, тому декламація й наспіви були замінені на просту розмовну мову. Проте однотипні персонажі, які стають рупором авторських ідей, і за будь-яких умов висловлюють одні й ті ж самі думки, швидко приїлися глядачеві. Пошук нових форм спілкування з публікою приводить театральних діячів до театру, в якому б діяли «живі», реальні люди, характери яких були сповнені як позитивних, так і негативних рис. В новому, реалістичному театрі, провідною фігурою стає не драматург і актор, а режисер. Саме він створює єдине художнє ціле – виставу, в якій складовими елементами виступають текст, гра акторів, декорації, костюми, мізансцени. Власне бачення режисером драматичного твору, його інтерпретація тексту надалі стає все більш вирішальним фактором у театральному мистецтві, що особливо помітно у театральній культурі ХХ ст.

Серед розмаїття теорій течій і напрямів реалістичного театру відбувається виникнення й становлення нового українського театру. Виник-ненню професійного українського театру передувала поява численних ама-торських вистав. Так, з домашнього театру полтавського генерал-губернато-ра Я. Лобанова-Ростовського, в якому грав Іван Котляревський (1769–1838), виріс Полтавський професійний театр-антреприза. Саме для нього він написав у 1819 р. п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».

Традиції Котляревського продовжував Григорій Квітка-Основ’яненко (Квітка, 1778–1843) – основоположник художньої прози у новій українській літературі й один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали його комедійні твори «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шель-менко-денщик» (1835) і «Бой-жінка» (1840). Вони відзначалися багатством жанрових сцен і народного гумору. Творчість цих авторів стала основою українського побутового театру першої половини ХІХ ст.

З новою українською драматургією були пов’язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна (1788–1863) і Карпа Соленика (1811–1851). Акторська діяльність М. Щепкіна розпочалася відзначалася творчим пошу-ком і новаторством. Набувши визнання, як майстер сценічного реалізму, він багато виступав у театрах Харкова, Полтави й Києві, у 1821–1823 рр. мав власні трупу, а з 1824 р. працював у Малому театр у Москві. Щепкін був одним із перших акторів, що перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Традиції Щепкіна розвивав Соленик. Великої уваги актор надавав українському репертуару – Виборний, Возний, Михайло Чупрун у п’єсах «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», Шельменко й Стецько у п’єсах «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» були його найкращими ролями.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного українського театру продовжувало розвиватися й аматорське мистецтво. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. Саме в аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформа-тори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. Домінуючими тенденціями їх творчо-сті були побутовизм, романтизм, сентименталізм. Прагнучи до реалістич-ного зображення життя, драматурги М. Кропивницький, М. Ста-рицький та І. Карпенко-Карий, твори яких здебільшого визначали театраль-ний репертуар кінця ХІХ ст., висвітлювали сучасні явища пореформеного українського села.

В різних сферах театрального мистецтва проявився талант актора, драматурга, режисера й композитора Марка Кропивницького (1840–1910). Його драматургічна спадщина складає понад 40 п’єс. Кропивницький також стояв на чолі драматичних колективів, писав музику до вистав, інсценізував твори М. Гоголя і Т. Шевченка, створив школу режисури й акторської май-стерності, що залишили помітний слід в історії українського театру, яскрави-ми представниками якого на той час були Г. Затиркевич-Карпінська, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко.

Відомий український письменник, театральний і культурно-громадсь-кий діяч Михайло Старицький (1840–1904) також орієнтувався на демокра-тичні традиції культурного розвитку, на творче засвоєння прогресивних здобутків російської й зарубіжної культури. Він зробив переклад україн-ською мовою «Гамлета» В. Шекспіра, інсценізував твори польських письмен-ників Е. Ожешко і Ю. Крашевського. В історичних драмах «Богдан Хмель-ницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч» відтворив героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти та турецько-татарських завойовників. Він також написав ряд оригінальних п’єс реалі-стичного напряму «Не судилося», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талант» та ін., в яких показав соціальні суперечності порефор-меного українського села.

В руслі реалістичної і історико-романтичної театральної системи працював і український драматург, актор і режисер Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845–1907). У 1865 р. разом із М. Кропивницьким він стає організатором і режисером аматорського гуртка в Єлизаветграді. Вважаючи, що театральне мистецтво повинно служити інтересам народу, І. Карпенко-Карий написав цілий ряд п’єс, в яких висвітлювв реальні картини сучасного сільсь-кого життя: «Бурлака», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн». Значне місце у творчості драматурга посідали його твори на історичну тематику: «Бондарівна», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Ґандзя», «Сава Чалий». І. Карпенко-Карий був також визначним актором і знавцем театрального мистецтва, він виступав у трупах М. Старицького і М. Садов-ського, а з 1890 р. і до кінця життя працював на сцені як актор і один з керівників трупи П. Саксаганського, разом із яким створив цілу школу вихо-вання акторів соціально-психологічного театру. Його акторська гра відзна-чалася правдивістю, силою почуття, глибоким проникненням у психологію героїв.

У 1882 р. на основі вільних мандрівниці театральних труп було сформовано майбутній «Театр корифеїв» – трупу М. Кропивницького, до якої увійшли талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксагансь-кий, Г. Затиркевич-Карпінська, М. Карпенко-Карий, Л. Квітка та ін. У 1885 р. трупа налічувала близько 100 акторів і поділялася на дві: одна – під керів-ництвом М.Кропивницького, друга – М.Старицького. Невдовзі починають діяти окремі трупи М.Садовського, П.Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворюють так зване «Товариство російсько-українських артистів під керівництвом П.К. Сакса-ганського», яке стало найкращим тогочасним українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об’єднана трупа корифеїв українського театру, що називалася «Малоросійська трупа М.П.Кропивниць-кого під керівництвом П.К.Саксаганського і М.К Садовського за участю М.К. Заньковецької». На початку XX ст. в Росії вже налічувалося близько 300 українських театральних колективів.

У Східній Галичині, що входила до Австро-Угорщини, до 1848 р. українського театру взагалі не було. Тут діяли лише німецький і польський театри, а українське театральне мистецтво представляли окремі аматорські гуртки в Коломиї, Львові й Перемишлі. Перший український професійний театр з’явився лише у 1869 р. у Львові, при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його основоположником був український актор, режисер і антрепренер Омелян Бачинський.

В Румунії, на Буковині, при чернівецькій «Руській бесіді» з 1869 р. також існували аматорські гуртки. Театральна діяльність у цьому краї активізувалася лише в 1884 р. після створення «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом відомого письменника, компо-зитора, педагога Сидора Воробкевича (1836–1903), драматичні твори якого були покладені в основу театрального репертуару.

А в той же час у світовому театральному мистецтві кінець XIX–початок XX ст. знаменує новий період розвитку театрального мистецтва. Творчі пошуки вимагали нового актора, нової режисури, що покликало до життя модерністичний театр Г. Ібсена, символічний театр М. Метерлінка соціальний театр Е. Верхарна. Головна роль в театрі остаточно переходить до режисера.

Українське слово живопис вказує на реалізм цього мистецтва в епоху бароко, коли почали писати картини в західному стилі, переважно олійними фарбами. «Живопис», «живописання» могло бути сприймалося як енергійна, своєрідна манера писати, тобто, свого роду писемність.

Кінець XVIII– перша половина XIX ст. в живописі знаменувало перехід від мистецтва попередніх часів, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, до нового, світського. Його естетичні настанови були пов’язані з реальним, сприйняттям художником-творцем людини і навколишнього середовища. У той час процес взаємодії української та російської культур мав обопільний характер. Переосмислення мистецтва античності в епоху Ренесансу в Європі призвело до появи нового стилю та естетичному напряму в мистецтві, який отримав назву класицизм (фр. classicisme, від лат. classicus – зразковий). Ґрунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм утвер-джував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, і на перших етапах свого розвитку виражав передові ідеї свого часу – волелюбність, громадянський та патріотичний обов’язок, гуманізм. Але пізніше, канонізований новоутвореними об’єднаннями художників, акаде-міями, поступово, переродився в академізм, який став гальмом на шляху подальшого розвитку мистецтва. В той же час академії, які з’явилися в Європі ще у XVII ст. (Болонська академія – у 1585 р., Королівська академія живопису й скульптури в Парижі – у 1648, у Відні – в 1692, в Берліні – у 1694, у Лондоні – в 1768 р.), а також художня академія у Санкт-Петербурзі (1757), яка у 1764 р. була перетворена на Імператорську академію мистецтв, відіграли велику роль у вихованні вітчизняних митців. Саме вона стала єдиним навчальним закладом, що виховував професійних майстрів України. Їх творчість, а також і тих академістів, що приїздили на Україну, полишила яскравий слід в національному образотворчому мистецтві.

Нова епоха була представлена іменами видатних портретистів Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Антона Лосенка.

Дмитро́ Леви́цький (можливо 1735–1822) був сином відомого маляра і гравера Києво-Печерської лаври Григорія Левицького-Носа. Допомагаючи батьку, молодий художник здобував тут перші фахові навички. Будучи сту-дентом Київської академії, він навчався у прибулого до Києва художника О. Антропова, який приїхав з Петербурга для розпису щойно збудованого архітектором Ф.-Б. Растреллі Андріївського собору. Заняття, а згодом і спільна робота з Антроповим, тривали понад десять років. Після закінчення розписів собору, Левицький разом з учителем відправився до Петербургу, а пізніше й до Москви, де виконував розписи Тріумфальних воріт, побудова-них з нагоди коронації імператриці Катерини II. Популярність до майстра прийшла в 1770 р., коли на виставці в Петербурзькій Академії художеств публіка побачила шість першокласних портретів художника. Серед них особливу увагу залучав парадний портрет архітектора А. Кокорінова (1769), автора проекту будівлі Академії та її першого директора. Серед офіційних парадних портретів, створених художником, особливе місце займає картина «Екатерина II – законодательница в храме Правосудия» (1783), де в алегро-ричній формі виражене просвітницьке уявлення про ідеального монарха. Імператриця зображена в горностаєвій мантії, на фоні колон і драпіровок, запалюча кадило з маків перед скульптурою богині Правосуддя. За балюстра-дою – морський пейзаж з кораблями, що нагадує про перемогах російського флоту на Чорному морі. Біля ніг імператриці – орел з лавровою гілкою у дзьобі, що сидить на величезних фоліантах «Зведення законів», як би стверджуючи роль імператриці-законодавиці. Передові мислителі і поети Н. Львов, Г. Державін, В. Капніст також справили на художника великий вплив і стали персонажами його полотен. У цей період Левицьким створені порт-рети філософа Д. Дідро (1773), і письменника О. Храповицького (1781). Але шедевром художника став портрет майбутньої дружини Н. Львова М. Дякової (1778) – недарма на зворотному боці полотна реставратори виявили такий вірш поета Сегюра:

Que son sourire est doux, que sa bouche est belle!

Rien negal l'attrait de son air gracieux.

Dira-t-on mais a-t-elle ce qu'on aime en elle:

Un coeur cent fois plus beau que le ciel de ses yeux?

Elle a plus d'attraits en partage,

Que le pinceau n'en a rendu

Et dans le coeur plus de vertu,

Que de beaute dans son visage ³⁴.

Володимир Боровиковський (1757–1825) працював під керівництвом Д. Левицького. З 1795 року – академік, з 1802 – радник Академії мистецтв. Ран-ня творчість художника пов’язана з традиціями українського живопису XVIII ст. Його картини на релігійні сюжети зберігаються у Київському музеї українського мистецтва, портрет полковника П. Руденка – у Дніпропетровсь-кому художньому музеї. Портрети Боровиковського, особливо жіночі, користувалися великим успіхом. Це сповнені елегійного настрою і мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу» портрети М. Лопухіної і В. Арсеньєвої. У великих парадних портретах князя А. Куракіна та імператора Павла І живописна майстерність художника поєднується з яскравою та переконливою характеристикою особи. Імператрицю Катерину II (1795) Боровиковський зобразив мудрою літньою жінкою в домашньому одязі на прогулянці у парку. В останній період творчості художника композиція портретів стає строгішою, чіткішим пластичне моделювання персонажів. Так, в портретах М. Долгорукої, А. Сталь, І. Безбородька – брата засновника Ніжинського ліцею О. Безбородька, Боровиковський прагнув передати шля-хетність та людську гідність персонажа. Нерідко художник звертається і до образів простих людей, це – подвійний портрет служниць архітектора Львова «Дашенька та Лізонька», портрет торжковської селянки Христини, портрет селянина під назвою «Алегорія зими». Загалом він створив близько 200 портретів своїх сучасників. До золотого мистецького фонду належать і його ікони для головного іконостасу Казанського і Троїцького соборів Олек-сандро-Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині. Нині твори художника зберігаються в багатьох музеях Росії й України.

Визначним представником епохи класицизму і основоположником віт-чизняного історичного живопису був Антон Лосенко (1737–1773). Випус-кник Петербурзької академії художеств продовжував навчання у Парижі і Римі. Після повернення на батьківщину художник здобув собі популярність відомим полотном «Володимир перед Рогнедою» (1770). Його пензлю належать і картини на біблійні сюжети, такі, як «Чудесний улов» (1762), «Жертвопринесення Авраама» (1765), «Каїн і Авель» (1768), «Святий апостол Андрій Первозваний» (1769), портрети О. Сумарокова (1760), актора Ф. Волкова (1763) та ін. відрізняються виразністю і наслідуванням принци-пам класицизму. Але сюжети давньоруської історії, вперше введені в тематику його робіт художника, стали розглядатися як рівноцінні сюжетам з античної та біблійної історії.

Безпосередній перехід до реалізму було ініційовано учнем Борови-ковського, Олексієм Венеціановим (1779–1847), який зібрав навколо себе значну групу учнів Петербурзької академії мистецтв. Серед художників зна-менням часу можна назвати і ім’я видатного портретиста Василя Тропініна (1776–1857), який подолав нелегкий шлях від кріпака до академіка портрет-ного живопису. У 1798 р. він вступив до Петербурзької академії мистецтв, де навчався у С. Щукіна, а з 1804 по 1823 р. жив у селі Кукавка, тепер Могилів-Подільського району Вінницької області. У цей період творчості Тропінін створив жанрову картину – «Весілля в Кукавці» (1810), писав портрети українських селян – «Дівчина з Поділля», «Українець», «Українка», «Мо-лодий український селянин», «Хлопчик з топірцем». Він також створив порт-рети Н. та І. Маркових (бл. 1813), портрет сина (бл. 1818), П. Булахова (1823), К. Равича (1825), О. Пушкіна (1827), А. Мазуриної (1829), К. Брюл-лова (1836), Ю. Самаріна (1846); полотна «Мереживниця» (1823), «Старий жебрак» (1823), «Гаптарка» (1826), «Гітарист» (1823, 1832) та ін. Твори Тропініна зберігаються у Державній Третьяковській галереї у Москві, Київському музеї українського мистецтва, Львівському музеї українського мистецтва, Музеї Тропініна та ін.

Якщо Тропінін загалом понад дванадцять років провів на Україні, то уродженець Ревеля Капітон Павлов (1820–1839) після закінчення Академії лишився тут назавжди. Спочатку він викладав малювання в Ніжинському ліцеї, де серед його учнів були брати Є. та М. Гребінки, М. Гоголь, Яків де Бальмен – перший ілюстратор «Кобзаря» Шевченка, майбутні академіки живопису А. Мокрицький та А. Горонович, згодом – у Київському універ-ситеті св. Володимира. Загальний мистецький доробок майстра не вельми чисельний. Він віддає данину як традиціям академізму так і прогресивним спрямуванням епохи, що яскраво визначилися у демократизмі та реалізмі його мистецтва. Прикладом цьому є «Автопортрет» та «Діти художника», «Діти будують картковий дім», «Портрет Давида Горленка», «Діти читають азбуку» та ін. В своїх творах автор прагнув відтворити життя та переживання звичайної людини. Так, в «Жіночому портреті» змальована літня жінка, захоплена читанням Святого письма, де художник зосереджує увагу на відтворенні всепоглинаючої жіночої віри.

Розвиток живопису початку ХІХ ст. був пов’язаний із дворянськими родинами, які виступали замовниками і головними героями мистецьких творів. На ті часи серед заїжджих в Україну майстрів було чимало іноземців, яких запрошували поміщики до своїх маєтків. Серед них – угорський живописець Й. Ромбауер та австрійський майстер Г. Гольпейн, котрий майже шістнадцять років прожив на Україні. Його високохудожні, позначені тради-ціями європейського живопису, а портрети користувалися широким попитом серед української та польської знаті. Працювали на Україні і польські художники О. Станкевич та О. Кокуляр. Їхні полотна – типові зразки портре-тів епохи з визначальними для них композиційними реаліями та живописно-образними рішеннями.

Окрім створення родинних портретних галерей українське панство прагнуло зафіксувати на малюнках і види своїх маєтків. Наприклад, зобра-ження Яготина, де мешкали князі Рєпніни, були виконані художником П. Лазарєвим, а інтер’єрів їхньої садиби – М. Керном. Характерними для часу були й панорамні акварельні видописи окремих провінційних міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, виконані художником О. Кунавіним. В дусі академізму написані три живописних полотна Гроте, де автор не тільки скрупульозно, а й художньо-образно виконав види Києва.

Помітним серед інших осередків українського культурного життя була Качанівка з її гостинним господарем Григорієм Тарновським. Туди приїзди-ли поет В. Забіла, композитори С. Гулак-Артемовський, М. Глінка. Літні канікули проводив там студент Петербурзької Академії мистецта В. Штерн-берг, який згодом привіз туди і Т. Шевченка.

Василь Штернберг (1818–1845) був одним з фундаторів нового укра-їнського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах реалізму. Навіть у цілком академічній роботі «Садиба Г. Тарновського в Качанівці», позначеної умовністю трипланової композиції та кольорових вирішень, автор щиро прагне до передачі невигаданої реаль-ності природного мотиву, поетизації буденного життя. Органічно у мініа-тюрних за розміром творах «Пастушок», «Вид Подолу в Києві» поєдналися романтичні настрої краєвидів, що виявляються у зображенні неба з розірваними динамічними хмарами, у загадковій таємничості давно вже покинутої хатини із забитими вікнами – реалії життя звичайної людини. Але останніми майстрами українського класичного живопису були учні великого Брюллова Т. Шевченко, І. Сошенко, Д. Безперчий.

Майстер українського слова Тарас Шевченко (1814–1861) за фахом був живописцем. Його талант яскраво виявився в портретному, жанровому й пейзажному живописі. Вихованець Петербурзької академії художеств, учень славнозвісного Брюллова став основоположником критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві. Одним з провідних жанрів творчо-сті Шевченка був портрет. Він створив понад 130 портретів, які становлять велику мистецько-художню цінність. Своєю довершеністю вражають портре-ти І. Лизогуба., П. Енгельгардта, Є. Гребінки, художника О. Коцебу та три автопортрети. Перебуваючи на засланні, художник писав глибоко реалістичні акварельні роботи «Пожежа в степу», «Казахська стоянка на Кос-Аралі», намалював багато пейзажів, краєвидів, жанрових картин, побутових сцен з життя казахського народу. Вершиною його мистецької творчості стала серія малюнків під назвою «Притча про блудного сина», «Кара колодкою», «У в’язниці», «Кара шпіцрутенами» та ін. Творчість Шевченка-художника стала зразком поєднання соціальних мотивів і гуманістичних ідей.

Іван Сошенко (1807–1876) – також випускник Петербурзької Академії – з 1839 працював викладачем малювання у Ніжинській і київських гімназіях. Із його творів найбільш відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857), а також пейзажі, ікони.

Дмитро Безперчий (1825–1913) – учень Брюллова, педагог, майстер жанрового живопису – художник академічного направлення. Після закінчен-ня Академії мистецтв викладав малювання у Ніжинському ліцеї і в середніх школах Харкова. Працював над ілюстраціями до «Мертвих душ» Гоголя. Найактивніший період творчості – 50-ті рр. Кращі твори – «Автопортрет», «Сватання на Гончарівці». У 1860–1890 рр. працював в жанрі релігійного живопису, розписував храми в селах Слобідської України, Криму. Найбільш відомий його розпис церкви при харківській малювальній школі.

Визначне місце в українському реалістичному живописі належить послідовникам Т. Шевченка – представникам побутового жанру Л. Жемчуж-никову (1828–1912), І. Соколову (1823–1910) та К. Трутовському (1826–1893). Продовжуючи шевченківські традиції, вони реалістично зображували життя народних мас, становище селянства. Твори Л. Жемчужникова «Кобзар з поводирем на шляху», «Чумаки в степу», «Отара овець, що повертається в село» довгий час були предметом зацікавленості передової громадськості. Співчуттям до страждань народу пройняті картини І. Соколова «Погорільці», «Каліки перехожі», «Проводи рекрутів». Сюжети з навколишнього життя обирав для своєї творчості Трутовський, талант якого найповніше виявився в картинах «Масляна», «Могорич», «Лірник у селянській хаті», «Гра в карти», «П’яний поміщик».

У висвітленні селянської тематики значних успіхів досяг М. Кузнецов (1850–1930). У його картинах «Об’їзд володінь», «Мировий посередник» він висвітлив глибокі соціальні контрасти тодішнього суспільства, в той же час, оспівуючи духовну красу сільських трударів в роботах «На сінокіс», «В свято» й «На заробітки», він розкрив духовну красу й оптимізм сільських трударів.

Зображуючи життя простих людей і красу української природи, чималий внесок у розвиток побутового жанру зробив Киріак Костанді (1852–1921). Його талановиті колоритні полотна «У хворого товариша», «Гуси», «Старенькі», «Рання весна», «В люди» відображують типові явища порефор-меного українського села.

Високої майстерності у відтворенні картин української природи й типових явищ народного побуту досяг Микола Пимоненко (1862–1912). Це роботи «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», а картини «Проводи рекрута», «Жнива», «Жертва фанатизму», відворюючі драматичні ситуації, набули гострого соціального значення.

У 80–90-ті рр. у побутовому жанрі українського живопису з’являється міська тематика, яку активно розробляють одеські художники П. Нілус (1869–1943), С. Кишинівський (1862–1942), С. Буковецький (1866–1948). В своїх картинах вони зобразили життя різних прошарків міського населення, а також ті, яких життя штовхнуло на дно суспільства. У творах цих художників також втілено передові прагнення реалістичного мистецтва.

Художником великого таланту, глибокої життєвої правди й вражаючої багатогранності був Ілля Рєпін (1844–1930). Нове, невідоме тоді мистецтву живопису відношення до народу, показав художник в картині «Бурлаки на Волзі», стверджуючи його внутрішню силу й визрівання соціального простестуу. Результатом успішної роботи художника в галузі портрету була створена блискуча серія людей його епохи: В. Стасова, О. Писемського, М. Мусоргського, П. Стрепетової, А. Дельвіга, Л. Толстого, імператора Миколи II, Т. Шевченка. Багато творів Рєпін присвятив Україні: «Українська селян-ка», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці», «Чорноморська вольниця» та ін.

Поряд з митцями побутового жанру на Україні формувалася реалісти-на школа пейзажного живопису, представники якого створили галерею чудо-вих пейзажів. До них відносяться численні полотна В. Орловського (1842–1914): «Жнива», «Привал чумаків», «Сінокіс». Різні куточки України в своїх полотнах зобразив український художник-передвижник С. Світославський (1857–1931), з 1884 по 1891 р. на виставках передвижників було представле-но 12 його картин, частину яких придбали для Третьяковської галереї. Особливою емоційністю відзначається творчість С. Васильківського, П. Левченка, Г. Ладиженського, К. Крижицького, М. Ткаченка.

Портрет взагалі займав значне місце в українському живописі. Художники-портретисти прагнули глибше розкрити психологію і характер людини, уникаючи ідеалізації, точніше передати її зовнішність. Так, високою майстерністю відзначаються «Автопортрет» М. Раевської-Іванової – першої на Україні жінки-художниці, а також портрети, створені М. Пимоненком, К. Костанді, С. Буковецьким, С. Васильківським, М. Кузнецовим.

Родоначальником батального живопису на Україні стає Микола Самокиш (1860–1944). Уже перша його картина «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем», написана в 19 років під час навчання у Петербурзькій академії, свідчила про талант баталіста. Після навчання в Парижі Самокиш написав для Тбіліського історичного музею картини «Бій під Авліаром 1877 року», «Баталія біля річки Іорі», «Оборона Наурської ста-ниці». Під час Російсько-японської війни він створив альбом «Війна 1904–1905 року. З щоденника художника». У 1912 р. Самокиш виконав серію ма-люнків, присвячених Вітчизняній війні 1812 р. В післяреволюційний період художник створив картини, присвячені Громадянській війні – «Захист черво-ного прапора», «Атака будьонівської кавалерії», «Перехід Червоної Армії через Сиваш». Багато картин і малюнків Самокиш присвятив Визвольній війні XVII ст.: «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Бій під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями», «Похід запорожців на Крим», «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишнивецьким».

На історичну тему також створювали свої картини Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя») і М. Івасюк («Битва під Хотином», «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649», «Іван Богун під Берестечком».

Живопис в Галичині і Закарпатті у першій половині XIX ст. мав досягнення дещо скромніші. Він був представлений такими майстрами, як Остап Білявський (1740–1803), Василь Береза (1754–1835) і Лука Долинський (1750–1824). Долинський навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець «орудував непересічною технікою й великою творчою уявою». Його твори, написані у стилі класицизму з оригінальними стилістичними ознаками, були переважно релігійного змісту. Перебуваючи під впливом міцних традицій академізму і псевдокласицизму художніх шкіл Відня, Мюнхена, Кракова, вони служили інтересам польської або німецької культур, серед них Юлій Коссак (1824–1899), Теодор Яхимович (1800–1870), Рафаїл Гадзевич (1803–1886) та ін. Однак, інтерес до життя народу та його побуту не обходить деяких з них. Майстром ліричних сцен з життя гуцулів був Корнило Устиянович (1839–1903).

Мистецтво скульптури на Україні в цілому ґрунтувалося на досягненнях народного різьблення та мистецтва європейської пластики. В 1809 р. на Контрактовій площі була встановлена скульптура невідомого автора «Самсон роздирає пащу леву», яка символізувала перемогу Росії над шведськими загарбниками у Полтавській битві. Народні майстри створювали високохудожні твори для оздоблення церков, монастирів, поміщицьких маєт-ків, міських вулиць і полощ. Серед них дістали визнання митці-скульптори В. Деш у Києві, Г. Гальченко у Полтаві, К. Орловський у Ніжені та ін.

Тогочасна монументальна скульптура увіковічувала визначні історичні події. Скульптурним пам’ятником класицизму був монумент Слави в Пол-таві, встановлений на честь 100-річчя перемоги над шведськими загарбни-ками у Полтавській битві. В його створенні брали участь архітектори М. Амбросімов, Ж. Тома де Томон і скульптор Ф. Щедрін. За проектом архітек-тора О. Брюллова в Севастополі в 1834 р. було споруджено пам’ятник на честь героїчного подвигу матросів корабля «Меркурій» у битві з турками в травні 1827 р. У стилі класицизму було споруджено бронзовий пам’ятник князю Володимиру скульпторів В. Демут-Малиновського і П. Клодта, архі-тектора О. Тона, встановлений у 1853 р. у Києві на честь 900-річчя Хрещення Русі.

Розвиток реалізму в монументальній скульптурі також пов’язаний з творчістю Михайла Микешина (1835–1896), всесвітнє визнання якому принесло романтичне трактування патріотичних тем. За його проектом було створено один з найбільш вдалих кінних пам’ятників а Європі – пам’ятник Богдану Хмельницькому, особливістю якого є динамічне сприйняття його з усіх ракурсів кругового огляду, а представлений ним пам’ятник Тисячоліття Росії у Новгороді переміг на конкурсі і був прийнятий до виконання, незважаючи на те, що автору на той час виповнилося лише 23 роки.

В Галичині, яка в 1772 р. була включена до складу Австро-Угорщини, активізується громадське і житлове будівництво, зводяться споруди, пишно прикрашені декоративною ліпниною й фігуративною декоративно-монумен-тальною пластикою. Це явище найбільш характерним було для Льва – центру Королевства Галичини і Лодомерії (нім. Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator).Величаві скульптури з античними атрибутами створює Гартман Вів-тер, основними творами якого були фонтани на Ринковій площі з постатями Нептуна, Діани, Амфітрити та Діоніса, встаовлені у 1793 р., близько десяти надгробків на Личаківському кладовищі. Помітний слід у львівській скульп-турі залишили також П.Отель, П. Філіппі, Л. Марконі, що творили у тради-ційному академічному стилі. У майстернях Л. Шімзера та Л. Марконі працю-вав відомий скульптор Гаврило Красуцький (1837–1885), відомий оригіналь-ними рельєфами на фасадах будинків по вулиці Вірменській 23 та площі Ринок 8, а також оформленням пам’ятників на Личаківському кладовищі.

Одним з провідних львівськиї скульпторів в галузі монументально-декоративної пластики був Петро Війтович (1862–1936), що виконав алегоричні скульптури «Торгівля» і «Праця» для фасаду Головного заліз-ничного воклалу, композиції «Слава» на фасаді Львівського театру, скуль-птури для його інтер’єру. Таким чином, в різних країнах, залежно від конкретно-історичних умов, класицизм набував різного характеру. Пізніше, канонізований європейськими академіями мистецтв і затверджений ними як офіційний художній напрям, він перетворився на шаблон, який гальмував розвиток мистецтва і отримав назву академізм. Як уже відомо, академізм виник в Італії і на певному етапі відіграв позитивну роль у становленні художньої освіти, проте, ставши офіційним напрямом, він протистояв пере-довому реалістичному мистецтву. Базуючись на догматичному наслідуванні зовнішніх форм античного мистецтва, він протиставляв реальному життю сюжети з історії, міфології, Біблії.

Поряд з цим, в мистецтві скульптури відбувається загальний процес демократизації мистецтва, дедалі частіше митці звертаються до людей праці, громадського життя, тобто «зображення життя в формах самого життя». Так, скульптор Леонід Позен (1849–1921) створив низку жанрових станкових композицій досконалої пластичної форми. Серед них помітне місце займають скульптурні групи і статуетки на теми з реального життя та історії українського народу: «Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Запорожець у розвідці», «Скіф», «Оранка на Україні». Знеачне місце в творчості скульптора займає портрет – погруддя Г. Мясоєдова, Ф. Стравінського, М. Ярошенка та ін. Серед його монументальних творів – пам’ятники І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві.

Євген Лансаре (1848–1886) як скульптор-реаліст відзначився в своїй творчості винятковою спостережливістю. Він був автором численних бронзо-вих статуеток, що користувалися виликим попитом і визначали характер так званої кабінетної скульптури: «Запорожець. Після битви», «Витязь», «Свя-тослав» та ін. В той же час, Артемій Обер (1843–1917) займався виключно зображенням тварин, характери і звички яких сумлінно і з любов’ю вивчав, про що свідчать його роботи «Хортиця з лисою», «Бик-переможець».

На початку ХХ ст. монументально-декоративене пластичне оздоблення широко використовується в архітектурі стилю модерн та неокласицизм. Характерною являється творчість Федора Балавенського (1864–1943), який разом з учнями виконав античні рельєфи на київському будинку інженера Ф. Ісерліса по вулиці Олександрівській, тепер Музейний провулок, а також погруддя М. Лисенка, І. Котляревського, надгробок М. Кропивницького на харківському кладовищі.

В той же час розвиток світового пластиного мистецтва ускладнюється виникненням та розповсюдженням різноманітних модерні стичних течій: кубізму (О Архипенко, А. Лорен), конструктивізму (Н. Габо, А. Певзнер), сюреалізму (Х. АРП, А. Джакометті), абстракціонізму (О. Колдер).

Значний вплив на розвиток модерністичного мистецтва Західної Європи і Америки мала творчість Олександра Архипенка (1887–1964). Його внесок полягав у відкритті пластичних можливостей порожнього простору, коли він стає елементом загальної композиції. Це «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується», «Постать» та ін. Проте серії жіночих торсів і особливо портрети: цикл «Анжеліка», «Диригент В. Мангельберг», «Т. Шевченко», І. Франко» позначені реалістичними рисами. Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Їх також експонують Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва.

Розвиток європейського музичного мистецтва в середині XVIII–на початку ХІХ ст. відбувався під впливом ідей Просвітництва, які породили нові види масово-побутової музики – марші, героїчні пісні. Яскравими пред-ставниками епохи були К.-В. Глюк і композитори віденської школи Й. Гайдн, В. Моцарт, Л. ван Бетховен, в творчості яких утвердилися класичні типи симфонії, сонати, камерно-інструментального ансамблю. Формується новий діалектичний метод музичного мислення – симфонізм.

Період ХІХ–початку ХХ ст. став одним з найважливіших етапів розвит-ку музичного мистецтва та музичної освіти. Саме в той час відбувається пожвавлення концертного життя і поява композиторів-професіоналів. На основі глибокого вивчення народно-музичної творчості і досягнень професій-ної музики формуються національні музичні школи: польська (Ф. Шопен, С. Монюшко), чеська (Б. Сметана, А. Дворжак), угорська (Ф. Еркель, Ф. Ліст), норвезька (Е. Гріг, іспанська (І. Альбееніс, Е. Гранадос), фінска (Я. Сибе-ліус). В той же час в творчості провідних європейських композиторів К. Вебера, Ф. Шуберта, Ф. Мндельсона, Г. Берліоза відбувається утвердження принципів романтизму. Розвиваються оперна, програмна інструментальна музика, інструментальна мініатюра, симфонія, балет, формується оперета та розважальна естрадна музика. Наприкінці ХІХ– початку ХХ ст. творчістю Г. Малера і Р. Штрауса завершується розвиток романтичної симфонії, зароджу-ється імпресіонізм, модернізм, експресіонізм, веризм.

Російська музична культура подекуди зберігала деякі традиції минуло-го століття, проте під впливом творчості таких композиторів, як С. Давидов, С. Дегтярьов, Д. Кашин, О. Жилін, С. Титов, її образний характер і жанровий склад змінювався, віддзеркалюючи настрої і смаки нової епохи.

Представники української класичної композиторської школи в своїй творчості намагалися поєднати стилістичні принципи й форми раннього європейського класицизму з темами й образами народного життя. Важливим джерелом їх творчості були народні пісні. Саме в цей час з’явлются перші друковані збірники народних пісень В. Трутовського, М. Львова, І. Прача, які разом з російськими включали й українські народні пісні. В першій половині ХІХ ст. як уже згадувалося у попередньому розділі, з’являються нотны збірки «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (1834) у фортепіанонному супроводі, укладеному видатним російським композитором О. Аляб’євим. Народні українські пісні завжди цікавили М.Гоголя. У статті «О малороссийских песнях» він пише: «Только в последние годы, в эти времена стремления к самобытности и собственной народной поэзии, обратили на себя внимание малороссийские песни, бывшие до того скрытыми от образованного общества и державшиеся в одном народе. Я не распространяюсь о важности народных песен. Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа. Они – надгробный памятник былого, более, нежели надгробный памятник: камень с красноречивым рельефом, с историческою надписью – ничто против этой живой, говорящей, звучащей о прошедшем летописи. В этом отношении песни для Малороссии – все: и поэзия, и история, и отцовская могила. Кто не проникнул в них глубоко, тот ничего не узнает о прошедшем быте этой цветущей части России»³⁵. Як зазначав М. Добролюбов, «песня и дума составляют ... народную святыню, лучшее добро украинской жизни, в них горит любовь к родине, сверкает слава прошлых подвигов, в них дышит и чистое, нежное чувство женской любви, особенно любви материнской ... Весь круг жизненных насущных интересов охватывается в песне, сливается с ней, и без нее сама жизнь становится невозможным»³⁶.

Публікація пісень з нотами дала поштовх подальшому розвитку музич-ної культури. Збірники народних пісень використовувалися як професійними музикантами й композиторами, так і аматорами для домашнього музикуван-ня. На початку ХІХ ст. в українській музиці з’являються перші симфонічні твори і камерно-інструментальні твори, серед їхніх авторів – І. Вітковський, А. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Музичне життя на Україні зосереджується переважно в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, де діяли оркестри, хори, капели. В 1848 р. у Києві виникло «Симфонічне товариство любителів музики та співу», а наприкінці 50-рр. – «Філармонічне товариство».

Значною мірою музичне життя України збагачувалося гастролерами. Декілька разів, починаючи з 1811 р. відвідувала італійська опера, в 1848 р. вона побувала в Києві. З великим успіхом в 1847 р. в Одесі, Києві та Ели-саветграді пройшли концерти знаменитого композитора і піаніста Ф. Ліста, гастрольні та авторські поїздки С. Рахманінова, О. Глазунова, М. Іполітова-Іванова, О. Скрябіна, Ф. Шаляпіна.

Велике значення для розвитку українського музичного мистецтва мала діяльність М. Глінки (1804–1857), який з 1837 по 1839 р. очолював Імпера-торську придворну співацьку капелу. Композитор дуже любив і шанував українську народну музику. Подорожуючи Україною для відбору співаків для капели, він любив повторювати: «Малороссия – обетованная земля моего сердца». Довгий час композитор працював над програмною симфонією «Тарас Бульба», для якої використовував мелодії українських народних пісень. Під його безпосереднім керівництвом сформувався та визрів співак і композитор С. Гулак-Артемовський (1813–1873) – соліст імператорських театрів і автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка у 1863 р. була поставлена на сцені Імператорської опери у Санкт-Петербурзі, а в 1915 – з великим успіхом пройшла на сцені Великого театру у Москві.

На місцевому творчому ґрунті з’являються оригінальні музичні твори, насичені національним музичним колоритом. Відгуком на патріотичне піднесення, збуджене Вітчизняною війною 1812 р. стала ораторія харківсь-кого композитора-аматора, викладача харківського університету О. Шумана «Ораторія на торжество освобожденія Отчизни от лютаго и сильнаго ворога», а його колега – І. Вітковський створив ораторію на честь відкриття Харківського університету. В 1836 р. київський піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький (1813–1866) написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) – варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Композитор А. Єдлічка (1819–1841) плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині.

Друга половина ХІХ ст. відкрила новий етап розвитку вітчизняного музичного мистецтва, коли справу систематичного розповсюдження і пропа-ганди серйозної класичної музики взяло на себе створене у 1859 р. під керів-ництвом геніального піаніста й талановитого композитора Антона Рубін-штейна (1829–1894), російське музичне товариство, у яке увійшли передові композитори громадські діячі. Його філіали плідно діяли в Одесі, Харкові, Катеринославі, Херсоні, Умані та інших містах України. Після відкриття в Росії перших консерваторій в Петербурзі (1862) і в Москві (1866), на базі музичних курсів у 1868 було засновано музичну школу, яка у 1883 р. перетворилася на музичне училище. Такі ж школи були відкриті в 1871 р. у Харкові, в 1886 – в Одесі. На базі музичних училищ при Одеському та Київ-ському відділеннях Товариства в 1913 р. відбулося відкриття Одеської та Київської консерваторій, на базі Харківського товариства консерваторія була відкрита у 1917 р.

Активну роль в роботі Російського музичного товариства відігравав видатний український педагог, композитор і громадський діяч Микола Лисенко (1842–1912). Організована за його ініціативою в 1904 р. Музично-драматична школа виховала цілу плеяду видатних музикантів і диригентів – В. Верховинець, О. Кошиць, К. Стеценко, Ф. Неденко, Л. Ревуцький, М. Полякін, М. Микиша, А. Буцький та ін. Крім того, діяли і інші мистецькі об’єднання, що сприяли подальшому розвитку української музичної культу-ри, наприклад, Київське літературно-артистичне товариство (18050. в якому активно працювали М. Старицький, М. Лисенко, Леся Українка.

Значний внесок у розвиток професійного українського музичного мистецтва зробив відомий композитор і теоретик Петро Сокалський (1832–1887) – автор понад 40 музичних творів, серед яких виділяються фантазії «Вечори на Україні» і «На берегах Дунаю», опери «Мазепа» за поемою О. Пушкіна «Полтава», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький», «Тарас Буль-ба» («Осада Дубно») за мотивами повістей М. Гоголя, кантата «Пир Петра Великого». В галузі музикознавства композитор створив капітальні праці «Китайская гамма в русской народной музыке» («Музыкальное Обозрение», 1885–86) и «О будущности русской музики» («Баян», 1889). В 1903 р. вийшов в світ посмертний збірник малоруських і білоруських народних пісень в обробці автора з незакінченою передмовою, в якій йшлося про допустимість і неминучість авторського суб’єктивізму при обробці народних пісень.

Яскраві картини українського народного життя і побуту були представ-лені творчістю Петра Ніщинського (1832–1896) – автора музичних компози-цій: думи «Козак Софрон», «Про Байду», «Ой, гук, мати, гук», «Вечорниці» на власний текст – вставної сцени до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля». Видатний твір під назвою «Українська симфонія» (1876), розроблений на ос-нові народних пісень в дусі класичного симфонізму, написав Михайло Кола-чевський (1851–1910), написав реквієм для хору, струнного оркестру й орга-ну; два «Salvum» для хору a capella та ряд романсів, фортепіанних п’єс та ін.

Але найвищим злетом у розвитку українського музичного мистецтва була творчість видатного композитора, диригента, педагога і активного гро-мадського діяча Миколи Лисенко (1842– 1912). Його творчість мала глибоке народне підгрунття – 600 обробок українських пісень для голосу з форте-піано, укладені в сім збірників. Теоретичні праці композитора заклали основи української фольклористики. «Заповітом», а слідом за ним інтерпретацією інших віршів поета, М. Лисенко розпочав свій унікальний у світовій музиці багатосерійний вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка», У листі до П. Куліша композитор пише: «Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезії піснею і іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української» (1869).

Працюючи в галузі оперного мистецтва композитор відзначився майже в усіх його жанрах. Це опери «Різдвяна ніч», «Утоплена» «Тарас Бульба» на сюжет повістей М. Гоголя, перші дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коць-кий», «Зима і весна або снігова краля». Великою популярністю користувач-лася його музика до п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» та оперета «Чорноморці» за п’єсою Я. Кухаренка.

Композитор також заклав основи інструментальних жанрів української музики, створивши симфонічну увертюру на тему народної пісні «Ой, запив козак, запив», симфонічну фантазію «Козак-шумка», «Фантазію» та «Елегій-не капріччіо» для скрипки з фортепіано. Лисенко написав також понад 40 творів для фортепіано, багато романсів на слова І. Франка, Лесі Українки, А. Міцевича, Г. Гейне та ін.

В останні роки життя Лисенко пише ряд творчі духовної музики, як продовження «херувимського цикло», розпочатого ще наприкінці ХІХ ст. Це: «Пречистая Дева, мать русского края» (1909), «Камо пойду от лица Твоего, Господи» (1909), «Дева днесь Пресущественного раждает», «Крестным древом»; в 1910 р. на текст Т. Шевченка було написано «Давидов псалом».

Завдання і запитання для самоконтролю

1. Визначіть регіональні особливості розвитку культури Великої України та Галичини й Закарпаття.

2. Дайте характеристику романтизму та особливостім його розвитку в українській культурі.

3. Розкрийте причини появи «Старшинських літописів» та їх культуро-логічне значення.

4. В чому полягають особливості розвитку романтизму в українській культурі?

5. Назвіть причини появи «української школи» в російській літературі в творчості їх представників.

6. У чому полягають особливості формування «української школа» в польській літературі?

7. Розкажіть про творчі гуртки і осередки представників українського романтизму.

8. Дайте характеристику реалізму, як стилю і методу в літературі і мистецтві та назвіть його характері прояви в українській культурі.

9. Назвіть відомих вам письменників реалістичного напряму в українській літературі і дайте коротку характеристику їх творчості.

10. Розкрийте процес формування реалістичних традицій українського театру.

11. Розкрийте особливості розвитку українського живопису ХІХ– початку ХХ ст.

12. Мистецтво скульптури і формування реалістичних тенденій в укра-їнському мистецтві.

13. Українське музичне мистецтво в ХІХ– на початку ХХ ст.

Література

• Історія української культури: навч. посіб. / За ред. О.Ю.Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 352 с.

• Бокань В.А. Історія культури України: навч. посіб. / В.А.Бокань, Л.П.Польовий. – К.: Мауп, 1998 – 232 с.

• Гаврюшенко О.А. Історія культури: навч. посібник / О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська: наук. ред. В.М.Шейко. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.

• Сироватський С.А. Організація самостійної роботи студентів у процесі вивчення культурології: методичні поради студентам для підготовки до семінарських занять: методичний посібник для студентів денної форми навчання / С.А.Сироватський. – К.: Видавничій центр НУБіП, 2011. – 117 с.

• Табачник Д. «Утиный суп» по-украински: Беседы с украинским политикумом: диалоги с глухими / Д. Табачник – Харьков: Фолио, 2008. – 508 с.

• 100 найвідоміших українців. – М.: Вече, К.: Орфей, 2001. – 584 с.

Теми доповідей і рефератів

1. Романтизм в творчості українських діячів мистецтва і культури.

2. «Українська школа» в російській літературі.

3. «Українська школа» в польській літературі.

4. Осередки діячів української культури в першій полвині ХІХ ст.

5. Реалістична проза в українській літературі другої половини ХІХ ст.

6. Традиції реалістичної народної поезії в українській літературі.

7. Становлення та розвиток нового українського театру.

8. Виникнення українського професійного театру та його значення для розвитку української культури.

9. Тетральне мистецтво в Галичині та Закарпатті в другій половині ХІХ ст.

10. Романтизм в українському живописі.

11. Український живопис другої половини ХІХ ст.

12. Українське музичне мистецтв ХІХ ст.