2. Основні етапи розвитку теорії та практики бібліографічного опису

2.1. Розвиток книгоопису з давнини до ХVIII ст. Потреба складати описи документів виникла в стародавні часи, коли появилися відносно великі зібрання писемних творів. На ті часи то були книги. Найдавніший зі збережених списків книг знайдено на шумерській череп’яній таблиці (2000 р. до н. е.). Оскільки в ті часи книги не мали назв, у ній наведено перші рядки текстів більше ніж 60 творів. Та вже на таблицях з бібліотеки ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) в кінці тексту зазначалися деякі бібліографічні відомості: назва твору, номер таблиці, перші слова наступної таблиці, ім'я власника оригіналу, а якщо таблиця була копією, то й ім’я переписувача.

До елементів опису, які подавали в той час до бібліографіч­ної характеристики друкованої книги, входили заголовок, на­зву твору, прізвища перекладача, видавця, відомості про дру­карню, рік видання, формат, номер тому, іноді кількість аркушів.

Ми не маємо списків книг церковних, монастирських бібліо­тек Київської Русі, є лише побіжні свідчення, на основі яких можна зробити висновок, що методика складання описів у цілому не відрізнялася від методики складання описів книг у Західній Європі. Описи починалися з короткої назви, багато уваги приділялося характеристиці зовнішнього вигляду книг.

Розвиток книговидавничої справи у XVII-XVIII ст. спри­яв зростанню кількості та обсягу фондів бібліотек, зростанню кількості книговидавничих каталогів, розвитку бібліографіч­ної діяльності. Стали з’являтися праці з теорії книгоопису, розроблятися перші інструкції зі складання описів книг для каталогів великих бібліотек. Найвизначнішою з таких інструк­цій став „Вступ” Томаса Хайда до третього видання друкова­ного каталогу Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді (1674). Т. Хайд проголосив найважливішу вимогу до складання книгоописів – забезпечення їхньої однаковості, тобто необхідність створення опису під єдиною формою прізвища автора у заго­ловках творів, виданих у різних його формах (прізвище, псевдонім). У друкованих каталогах цієї бібліотеки на публікації університетів і коледжів уперше були складені описи, що починалися з назви цих навчальних закладів, тобто було вико­ристано заголовок, що містив назву організації.

У Росії в XVII ст. з’являються зведені списки книг мона­стирських бібліотек, створені за наказом патріарха Никона. Послідовність елементів опису, хоч її не завжди дотримува­лися, така: назва книги, формат, матеріал, з якого її зроблено, кількість сторінок або глав, примітки про стан книги або ім’я особи, яка її подарувала. У 1665 р. надрукована визначна бібліографічна праця „Зміст книг, хто їх склав ... ”, автором якої вважають книгохранителя московської друкарні Сільвестра Медведєва. За технікою описів вона не поступалася кра­щим зарубіжним зразкам. У цій праці вперше в Росії було застосовано заголовок, що містив ім’я автора. В описах нада­валися відомості не тільки про авторів, а й про перекладачів, видавців, для друкованих книг зазначалися місце і рік видан­ня, друкарня, а також розкривався зміст збірників – подава­лися початкові слова всіх творів, що увійшли до збірки.

У ХVIII ст. досягнення минулих часів у книгоописі закріпи­лися; ідеї, висунуті раніше, дістали практичне втілення і поши­рення. На цей час опис став одним із найважливіших засобів пошуку документів у бібліотеках. З’явилася велика кількість друкованих каталогів у вигляді книжкових видань, що надава­ли відомості про назви й авторів книг, формат, місце і рік видан­ня, ім’я видавця. Перші такі каталоги в Росії видавала Бібліоте­ка Академії наук. Один з них, відомий як „Камерний каталог”, став важливою віхою в розвитку практики книгоопису в країні. Описи в ньому містили ім’я і прізвище автора в родовому відмінку, назву твору, підзаголовні дані, місце і рік видання.

Наприкінці ХVШ ст. з’явилася перша національна інструк­ція з книгоопису, яку уряд Франції розіслав для впорядку­вання на місцях націоналізованих книжкових зібрань. Уперше опис призначався для карткових каталогів.

Розвиток книгоопису в XIX ст. У 1809 р. в Росії складено першу друковану інструкцію зі складання книгоописів. Цей третій розділ „Досвіду нового бібліографічного порядку для Санкт-Петербурзької імператор­ської бібліотеки” склав директор цієї бібліотеки О. М. Оленін. Інструкція визначала обсяг і послідовність елементів опису: заголовок, повна назва твору у формі, поданій на титульному аркуші, місце і рік видання, кількість томів, формат. У заго­ловку наводилося ім’я автора, видавця або друкаря. Інструкція містила і формальні правила, наприклад, наведення назви твору з помилками, якщо вони є на титульному аркуші.

У 1819 р. було видано „Правила для складання каталогів імператорської Публічної бібліотеки з азбучного порядку”. В інструкції пропонувало­ся прізвище автора вказувати у заголовку в називному відмінку, джерелом опису вважати книгу в цілому, а не лише титульний аркуш. Менш вдало були розроблені правила скла­дання описів під назвою. Опис книг, виданих без зазначення автора, пропонувалося складати під назвою за так званим „удар­ним” словом.

У XIX ст. фонди великих бібліотек усе активніше викори­стовували вчені, діячі літератури, мистецтва, політичні діячі, студенти тощо, проте їхні каталоги не відповідали зрослим вимогам читачів. Тому до проблем каталогізації звернулися найбільш кваліфіковані бібліотекарі й бібліографи багатьох країн. У цей період було сформульовано основні положення сучасної теорії та методики складання бібліографічних описів, створено низку каталогізацій них інструкцій, що мали зазначення не лише для окремих бібліотек, а й для країн. Серед цих інструкцій особливе місце посідають „Правила складання каталогу друкованих книг Британського музею”.

У другій половині ХІХ ст. вдосконалювалися правила складання книгоописів у багатьох країнах. У 1859 р. було видано інструкцію, складену В. І. Собольщиковим для широкого кола громадських бібліотек Росії. Він визначив такий обов’язковий склад елементів опису: прізвище, ім’я автора, головне слово назви, текст назви, місце видання, друкарня, рік видання, формат, кількість томів, кількість сторінок і кількість аркушів ілюстративних матеріалів.

У другій половині ХІХ ст. вийшли інструкції американських бібліотекарів Чарльза Джюїтта (1852) і Чарльза Кеттера (1876). Особливе значення мала розробку Ч. Кеттером методики складання описів під заголовком, що містить назву організації.

Іншим шляхом пішов німецький бібліограф Карл Дзяцко. У 1886 р. вийшла його інструкція, в якій він відмовився від заголовка, що містить назву організації, і рекомендував складати описи офіційних видань під назвою.

Отже, можна зробити висновок, що XIX ст. характеризува­лося створенням інструкцій із книгоопису окремими видат­ними особами. Ці інструкції базувалися на досвіді й філософ­ських поглядах їхніх авторів і відзначалися логічністю, лаконічністю, відсутністю альтернативних рішень і просто­тою в користуванні.

Розвиток теорії та практики бібліографічного опису в ХХ ст.

Для XX ст. характерна колективна робота над створенням правил бібліографічного опису. Англо-американська і прусська інструкції опису найбільш досконалі зі створених на по­чатку XX ст. Для цієї інструкції характерним було надмірне використання заголовків, що містили назви організацій. Опис під назвою рекомендувалося починати з першого слова назви, тобто формулювати її в описі як у документі. Недоліком цієї інструкції стали складність, громіздкість, а також те, що в ній багато місця відводилося зовнішнім особливостям оформлення книг за рахунок недо­статнього розкриття їхнього змісту.

Основи складання книгоопису в Україні пов’язані з діяль­ністю Головної книжкової палати в Києві та Української книжкової палати в Харкові. У 1919 р. створено Головну книжкову палату, а при ній – Український бібліографічний інститут для розробки теоретичних питань книгоопису, кла­сифікації, бібліографії.

Найважливішою функцією Української книжкової пала­ти була реєстрація друкованої продукції, виданої в республіці. З 1924 р. регулярно видавався бюлетень „Літопис українського друку”, створення якого було викликане подальшим розвит­ком теорії та практики бібліографічного опису, прийняттям спеціальної інструкції. Таку інструкцію було складено знову ж таки на основі правил Міжнародного бібліографічного інсти­туту і „Правил карткографії”.

Укладачі правил вважали, що елементи в описі мають розташовуватися не на формальній підставі, а за їхнім логіч­ним зв’язком. Виходячи з цього, усі елементи поділялися на дві частини: 1) відомості, що стосуються внутрішньої (соці­ально-ідеологічної) характеристики твору; 2) відомості, що стосуються зовнішньої (виробничо-економічної) характери­стики його матеріального втілення. У першій частині вміщу­валися відомості, потрібні кожному споживачеві інформації (автор, назва, місце і рік-видання, наклад тощо), а в другій – ті, що доповнюють опис відомостями, які не ввійшли до першої. Відомчі видання одержували опис під назвою, тобто установи та організації не вважалися авторами публікацій. Щоб скоро­тити опис, відмовилися від наведення деяких відомостей, увели скорочення окремих слів.

У 1939 р. почалася розробка загальнодержавної інструкції з книгоопису. Міжвідомча каталогізаційна комісія при Дер­жавній бібліотеці СРСР протягом 1949–1958 рр. видала ба­гатотомну інструкцію „Єдині правила опису творів друку для бібліотечних каталогів”. У 1953 р. вийшов друком скорочений варіант єдиних правил для масових і невеликих наукових бібліотек, правила опису в якому значно спрощені.

У 1965 р. було запропоновано підготувати державні стандарти зі складання бібліографічних описів і оформлення творів друку. Затвердження та видання їх здійснювалося в 1969–1970 рр. З того часу стандарти регулярно перегляда­ються, удосконалюються і перевидаються.