Думки вихованців інтернатних закладів

Оцінка вихованцями шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, чинного законодавства є не дуже високою, особливо, коли йдеться про практику дотримання існуючих законів і прав дитини. Найбільшою проблемою вони вважають матеріальне забезпечення. Крім того, для цих дітей болючим є відчуття себе “не такими”, як інші, як більшість “домашніх” дітей. У вихованців інтернатних закладів на рівні комплексу формується розуміння недоступності для них певних можливостей, зокрема позашкільної освіти, розвитку здібностей, творчості тощо. Вони гостро сприймають проблему недостатньо шанобливого ставлення до них з боку дорослих, зокрема вчителів і вихователів.

На думку 35 відсотків дітей, в українському суспільстві порушуються права на безкоштовну освіту після закінчення інтернату, навчання на курсах (іноземних мов, комп’ютерних тощо). Близько третини зазначили також від порушення права щодо збереження та отримання житла (34 відсотки) та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування (32 відсотки). На порушення права на якість і доступність медичної допомоги вказали 29 відсотків, права на захист від жорстокості й знущання – 26 відсотків, права на визначення (вибір) професії – 15, права на освіту – 11 відсотків. Близько 10 відсотків вважають, що порушується право дітей на слово та власну думку.

Перебуваючи багато рокiв в iнтернатних закладах, дiти набувають комплексу негативних властивостей та якостей, і це можна визначити як соцiальну депривацію. Така дитина не засвоює всієї гамми необхiдних соцiальних ролей, у неї не формуються властивостi та якостi, потрiбнi для того, щоб адекватно сприймати соцiальну реальнiсть, оцiнювати її та прий­мати свiдомi рiшення у конкретних ситуацiях.

Щодо сподівань на сторонню допомогу після виходу з інтернатного закладу, то 68 відсотків вихованців покладається лише на власні сили, знання та здібності. Діти, які навчаються в інтернаті, визначають свою відмежованість від соціуму і, оцінюючи подальшу життєву перспективу, більшість з них говорить, “Буду підтримувати себе сам”. 47 відсотків вихованців розраховують на підтримку батьків, родичів, близьких, 41 відсоток – на допомогу з боку державних органів, 36 відсотків – на підтримку вихователів, вчителів інтернату. Останнє місце в переліку тих, на кого можуть надіятися у житті вихованці інтернатів, займають друзі та знайомі (30 відсотків).

%

%

%

%

%

Рис. 2. Відповідь на запитання “На що ти найбільше надієшся у

своєму житті?”

Той факт, що кількість вихованців, які сподіваються на допомогу друзів, незначна, свідчить про те, що в інтернаті діти не звикли приймати самостійні рішення, оскільки вони перебувають у постійній залежності від дорослого оточення. Це формує рентні стосунки як з вихователями, так і між дітьми.

Органом, до якого звертатимуться вихованці інтернатних закладів у разі виникнення потреби у захисті власних прав, визнається опікунська рада при районному відділі освіти (39 відсотків), третина дітей готова звер­нутися до суду, кожен четвертий - до юридичної консультації, 22 відсотки - до Центру соціальних служб для молоді, 18 - до відділення міліції. Кожна п’ята дитина не орієнтується у цьому питанні і не може визначити установу, яка, могла б відстоювати її права.

Актуальними проблемами дітей при виході з інтернату є проблеми жит­ла, спадщини, опікунства, взаємовідносини з батьками та іншими родичами, а також відсутність необхідних (загублені, не оформлені повністю) документів. Зокрема, третина вихованців стикається з житловими проблемами, невирішення яких під час навчання дитини в інтернаті призводить до того, що випускники залишаються без даху над головою або вимушені проживати разом з батьками, які свого часу були позбавлені батьківських прав через асоціальний спосіб життя. Кожен десятий з вихованців потребує консультації юриста з приводу розв’язання проблем спадщини, опікунства, врегулювання взаємин із своїми батьками, 8 відсотків дітей мають проблеми з оформленням документів, які були або загублені, або неоформленні перед направленням дитини до інтернату.

Поки діти навчаються в інтернатному закладі, адміністрація, як державний опікун, зобов’язана розв’язувати їх юридичні проблеми, оформлювати необхідні документи, звертатися до державних установ, відстоюючи інтереси своїх підопічних. Після виходу вихованців із інтернату, вони змушені вирішувати питання самостійно, оскільки не існує закладу або державної структури, що опікувалася б випускниками інтернатів хоча б у перші роки “дорослого” життя.

Усвідомлюючи рівень своєї підготовленості до самостійного життя, майже всі учні старших класів шкіл-інтернатів замислюються над своїм майбутнім. Про те, що проблема переходу з інтернату до “дорослого” життя є для них дуже болючою, свідчить така статистика: три з чотирьох (76 відсотків) вихованців шкіл-інтернатів відзначають, що у них виникає почуття страху, коли вони думають про майбутнє. Лише кожен десятий не боїться майбутнього.

Діти досить реалістично оцінюють ступінь складності проблем, які їм доведеться розв’язувати. Найбільше їх непокоїть питання отримання освіти та професійної підготовки: 70 відсотків дітей відзначили, що бояться того, що не зможуть отримати хорошої освіти і стати за професією тим, ким їм хотілося б бути. Далі йдуть проблеми матеріального забезпечення: побоюються, що не вистачатиме грошей на транспорт, їжу, медикаменти тощо – 54 відсотків; що не матимуть де жити (квартири) – 52 відсотки; що не знайдуть роботи – 50 відсотків.

Майже кожного третього лякає перспектива залишитися в самостійному житті одному, без необхідної підтримки. Ще чверть (27 відсотків) турбує і лякає можливість потрапити у небезпечну компанію, під поганий вплив. Цілком природним є просто страх перед невідомим (26 відсотків), який притаманний не тільки учням шкіл-інтернатів, а більшості молодих людей, які стають на поріг самостійного життя. 26 відсотків інтернатських дітей переймаються тим, що після виходу з інтернату їх сприйматимуть гіршими за домашніх дітей (неграмотними, дурнішими, злішими, небезпечнішими тощо). Кожен п’ятий вважає, що його страх – це побоювання бути “обдуреними”, саме так вони характеризують свою непідготовленість до самостійного життя. Ще 19 відсотків вихованців зазначили, що перехід до самостійного життя вимагатиме від них зміни поведінки, звичок, того способу життя, до якого вони звикли, і це лякає їх найбільше. Приблизно стіль­ки ж (18 відсотків) тих, кого лякає необхідність пошуку нових друзів серед “домашніх” дітей, які сприймаються як “інші”, “не такі, як я”. Бли­зько 8 відсотків зазначили, що більш за все їх турбує необхідність жити з незнайомими для них людьми, навіть якщо це й родичі.

Таким чином, основними проблемами для випускників шкіл-інтернатів є освіта, матеріальне забезпечення та пошук роботи, проблеми спілкування і формування нових соціальних зв’язків, зміна звичного способу життя.

Побоювання вихованців не безпідставні, вони підтверджуються свідченнями їх знайомих, які вже закінчили школу-інтернат і вийшли “в доросле життя”. Складними проблемами для випускників є житлові – 51 відсоток, матеріальні – 44 відсотки, проблеми харчування (навіть почуття голоду) – 18 відсотків, придбання одягу та взуття – 5 відсотків. Крім того, 28 відсотків випускників мали проблеми у спілкуванні з учнями/ студентами в нових навчальних закладах, 25 – у продовженні освіти 4 відсотки – у налагодженні стосунків з оточенням. Називаються проблеми, пов’язані з налагодженням стосунків з батьками, відсутністю документів, які підтверджували б сирітство, неможливістю влаштуватися на роботу, а також почуття самотності, захворювання на алкоголізм, бродяжництво.

Отже, соціально-психологічні проблеми, з якими стикаються випускники інтернатних закладів: важка адаптація до нових умов проживання, після закінчення інтернату спостерігається непідготовленість до самостійного життя та до створення сім’ї, відсутність володіння побутовими навичками повному об’ємі, невміння самостійно приймати рішення, відсутність роботи та місця проживання, вагітність, втрата житла тощо.

Щодо того, яких саме знань навичок, на думку вихованців, їм не вистачає для самостійного життя, то насамперед це побутові: невміння готувати, витрачати гроші, господарювати, шити, в’язати, вишивати, будувати та ремонтувати житло. Але багато вихованців зазначають такі фундаменталь­ні проблеми: як знайти житло, роботу, як створити власну сім’ю, зароб­ляти гроші, куди піти вчитися і за які кошти. Взагалі не знають і не уявляють собі, як це жити самостійно близько 18 відсотків дітей. Лише 5 відсотків вихованців відповіли, що вміють усе і все зможуть зробити для себе. Стосовно конкретних пропозицій щодо того, що треба зробити, щоб отримати достатні знання та вміння, діти пропонують збільшити кількість уроків праці та ведення домогосподарства, запровадити додатково спеціаль­ні уроки підготовки до самостійного життя, більше уваги приділяти навичкам спілкування з дорослими та незнайомими людьми, підготувати посібники з питань підготовки до самостійного життя.