Соціально-психологічна характеристика дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Немає сумніву в тому, що діти, котрі з раннього віку залишаються без батьківської опіки, за деякими психологічними характеристиками відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ї. Відставання простежується уже в ранньому дитинстві, і якщо не буде проводитися спеціальна робота, то ця проблема ставатиме із роками ще гострішою. Дефекти в інтелектуальному й емоційно-вольовому розвитку, відсутність адекватних форм спілкування з дорослими призводять до того, що у більшості життєвих ситуацій діти, які залишилися без батьківської опіки, виявляються менш пристосованими. Наслідки цих відхилень проявляються і в дорослому житті, до якого колишні вихованці дитячих будинків та інтернатів досить важко адаптуються.

За даними наукових досліджень, у тому числі отриманих і науковцями ІОЗДП АМН України, основними причинами різноманітних відхилень особистого розвитку дітей-сиріт можна назвати такі:

• дефіцит спілкування на рівні дитина-дорослий;

• специфічність системи спілкування з дорослими та однолітками;

• емоційно-дистанційний стиль взаємодії дитини та дорослого;

• відсутність можливості створення власної моделі родинно-побутових стосунків;

• обмеженість спілкування з ровесниками із повних сімей;

• синдром “великого колективу”, що усуває й ускладнює диференційований підхід до дітей;

• недостатність умов для задоволення особистісних потреб дітей, їх саморозвитку і самореалізації;

• низький рівень загальних знань та пізнавально-інформативного розвитку.

У дітей, які залишилися без опіки батьків, спостерігаються відхилення у розвитку в 70–80% випадків. Ці відхилення пояснюються попереднім розвитком дітей, а також умовами перебування вихованців у закладах закритого типу. Значна кількість дітей поступає в дитячі будинки з будинку дитини, де вони перебувають до чотирьох років. Результати досліджень, проведені науковцями свідчать про таке:

• вихованці будинку дитини аутичні;

• слабко виражена потреба у спілкуванні;

• спостерігається загальна затримка розвитку;

• не властива дитинству пасивність;

• можливі форми таких рухів: розгойдування, смоктання пальця, губи.

Дитина, позбавлена від народження найголовнішого – материнської любові та ласки, а в закритому закладі – можливості нормального спілкування з дорослими, у віці 6–8 місяців дитина втрачає вроджений потенціал до розвитку.

Для соціальних сиріт притаманне однозначне ставлення до себе, яке в основному характеризується негативною чи заниженою самооцінкою. Вони часто перебувають у стані тривоги, напруження, невпевненості, зневірені в людях і обставинах, які їх оточують. За таких умов формування особистості дитини, яка залишилася без сім’ї, внаслідок деформації внутрішньо сімейних відносин, відчуження із її сфери, відбувається по невротичному типу, коли на перший план виступають захисні механізми. Діти пристосовуються до нових умов, часто мовби забуваючи своїх рідних, а іноді навіть демонструють негативне ставлення до них: погано відгукуються про них, при свідках не хочуть розмовляти з ними, відмовляються від їхніх подарун­ків.

Так, наприклад, у результаті аналізу ситуації розлуки з сім’єю, у дитини з’являються відчуття зради, непотрібності й самотності, вони провокують захисні реакції протесту, розвиток депресивного стану. У дитини з’являється недовіра до всіх дорослих взагалі, вона замикається в собі, не хоче згадувати про сім’ю, розповідати про неї. Це свідчить, що спогади про сім’ю пов’язані з негативними переживаннями, і дитина уникає цих травмуюючих переживань.

В умовах позбавлення батьківського піклування у дітей виникає хронічна фрустрація – психічний стан, що зумовлений неуспіхом у задоволенні потреб, бажання.

Звичайно, важливо не лише виявити і проаналізувати ситуацію відчуження дитини із рідної сім’ї, але й знати можливі шляхи виходу дитини із такої ситуації. При цьому, слід зазначити, що простежуються дві основні лінії поведінки дитини:

1. вона розцінює втрату сім’ї як покарання за те, що вона погана, і постійне почуття провини стає домінуючим у характеристиці її особистості;

2. вона в ситуації “відчуженості” звинувачує сім’ю, батьків, її внутрішній стан відображає боротьбу почуттів – поєднання озлоблення й образи з любов’ю до батьків.

Посилення цього стану призводить до суб’єктивного розриву з сім’єю, підвищення агресивності.

У ході вивчення даної проблеми виявлена ще одна особливість, яка характеризує портрет дітей, котрі залишилися без опіки батьків, – феномен “ми”, який є своєрідною ідентифікацією дітей один з другим.

Відомо, що у сім’ї феномен “ми” відбиває причетність дитини саме до своєї сім’ї, є важливою емоційною і моральною силою і створює умови для внутрішнього захисту, то у дітей, які залишилися без сім’ї, створюється стихійне “ми” як своєрідне психологічне утворення. Це пояснюється тим, що для таких дітей весь світ ділиться на “своїх” і “чужих”. Водночас у них формуються особливі ієрархічні стосунки, включаючи досить жорсткі стосунки всередині “ми” і у ставленні до молодших. На жаль, сьогодні ще недостатньо враховується цей феномен у практиці виховання таких дітей. Дитину (“лідера”) часто просто переводять в іншу групу, позбавляючи дітей зв’язків один з одним, з дорослими, з якими вони мали нормальні стосунки. Цей момент, безперечно, є глибокою травмою для психіки вихованців.

До помітно типових особливостей дітей, які без батьківської опіки, відносяться особливості спілкування і зверхність, нервовість і бажання якнайшвидше встановити комунікативні зв’язки. Відсутність уміння спілкуватись викликає у соціальних сиріт домінування захисних форм поведінки, зокрема таких, як неадекватна лояльність або агресивність.

Однак дослідження психологів виявляють причини емоційної “холодності”, агресивності і водночас підвищеної вразливості дітей, пов’язуючи їх з відсутністю батьківської любові і ласки, ранньої деривації нормального спілкування з дорослими.

Звичайно, особливості психічного розвитку дітей, які залишилися без батьківської опіки, проявляються в різних вікових групах по-різному. Але незаперечним є одне: всі вони мають серйозні наслідки для формування особистості дитини, її міжособистісних відносин, самосвідомості, діяльності.

Міжособистісні стосунки, які мовби пронизують дитячий колектив невидимими лініями симпатій, прихильності, антипатій, мають досить силь­ний вплив на життя кожної дитини і на діяльність групи в цілому і є одним із важливих чинників емоційного клімату групи, її членів. Кожна дитина посідає своє певне місце в системі особистісних відносин. В одному випадку становище може бути благополучним: дитина прийнята в групі, відчуває симпатію з боку інших дітей, сама їм симпатизує. Така ситуація допомагає дитині відчувати себе часткою, одним цілим групи, що сприяє розвитку впевненості, емоційної захищеності, фізичної безпеки.

Стан психологічної ізоляції, в яку часто попадають діти-сироти, негативно впливають на їхній розвиток і діяльність. Такі діти часто попадають під вплив дорослих, не прагнуть вчитися, у спілкуванні досить часто афективні, грубі.

Якщо говорити про особливості інтелектуального розвитку дітей, залишених без батьківської опіки, то можна сказати, що вони (зокрема вихідці з дитячого дошкільного закладу) достатньо підготовлені до школи за формальними параметрами (знають букви, рахують у межах десяти, читають по складах). Проте у них позитивна мотивація щодо дорослого (учителя, вихователя) базується на дефіциті спілкування, що іноді перешкоджає нормальному процесу навчальної діяльності. Для дитини основним є заслужити прихильність дорослого, що затуляє зміст виконання навчальних завдань.

У підлітків-сиріт в основному стосунки будуються на “корисності” дорослих чи виконуваних справ, спостерігається прояв легких почуттів, морального пристосуванства, ускладнення у формування самосвідомості (переживання своєї неповноцінності), у спілкуванні проявляється настир­ливість, незаперечна потреба любові й уваги, емоційна вразливість, що свідчить про відкритість для дорослого. Головне – вчасно “ввійти” в життя дитини, скорегувати її поведінку.

Саме в цей період для дітей є характерним:

• невиразність образу “Я”;

• недостатнє уявлення про власні уміння, інтереси;

• орієнтація не на самооцінку, а на оцінку себе іншими;

• бідність цінностей та ідеалів, прив’язаність їх з щоденним життям і проблемами найближчого оточення;

• слабким проявом орієнтації на майбутнє;

• відсутність прагнення до самостійності, відповідальності за свої вчинки;

• недостатня увага до інтимно-особистісного боку спілкування, мала вибірковість стосунків з ровесниками;

• недостатня вираженість сфери почуттів, яскраво виражене домінування бажань, безпосередньо пов’язаних з повсякденним життям.

Діти, які виховуються під впливом постійного жорстокого ставлення з боку батьків та осіб, котрі їх замінюють, не можуть аналізувати, наскільки аморальні та неприйнятні відносини у їхній сім’ї. Змалку вони сприймають ставлення до себе з боку дорослих як нормальні стосунки. Грубість і сварка у таких сім’ях проходить як норма спілкування, яку діти переймають у взаємовідносинах з дорослими, з однолітками і не тільки вдома, а й на вулиці, у дитячому садку, в школі.

Агресивність – частий компонент психічних проявів у дітей-сиріт. Вона переважно виражається в конфліктності, гнівливості, забіякуватості. Діти мучать домашніх тварин, ламають предмети домашнього побуту, рвуть одяг, забруднюють стіни, схильні до вираженого негативізму. У частини з них виявляють аутоагресивні тенденції (намагання заподіяти біль самому собі шляхом самопорізів, опіків, татуювання, проковтування сторонніх тіл). У генезі агресивної поведінки в ранньому дитячому віці має місце перевага особистих афективних ситуативних реакцій і дій. Виділено наступні ситуативно-агресивні реакції і дії: імпульсивні, агресивно-захисні, компенсаторно-агресивні.

Лише з часом, аналізуючи проблеми життя у власній сім’ї, взаємовідносини з батьками своїх друзів, знайомих, ставлення до себе з боку вихователів та вчителів, дитина починає усвідомлювати, що стосунки з дорослими можуть ґрунтуватися на взаєморозумінні, доброзичливому ставленні та взаємній повазі. Пошук дитиною причин, які можуть пояснити недоброзичливе відношення з боку дорослих, зводиться до самозвинувачень, до пошуку вини у собі, що формує комплекс невпевненості, повної залежності від поведінки старших.

Звичайно, це не повний перелік всього, що психологи та педагоги дослідили в поведінці дітей, що залишились без батьківської опіки. Отже діти-сироти справді відрізняються особливостями поведінки, та на відміну від дітей, що виховуються в сім’ї, доля не залишила їм вибору. Вони не мали змоги виховуватися в інших умовах, крім тих, що їм “дісталися у спадок” від біологічних батьків. Тому важливим є зрозуміти обставини та причини, що призвели до таких психологічних характеристик, та працювати з дитиною по мірі можливості, щоб вивести її на потрібний рівень розвитку.